Відкрити головне меню
Монах, шляхтич і селянин. Уособлення середньовічних станів. Французька мініатюра XIII ст.

Шля́хта (від верхньонімецького Slacht (сучасне нім. Geschlecht) — рід, порода, стать) — привілейований стан у суспільствах доби середньовіччя та нового часу, у ширшому розумінні — військово-служила знать або ж родова аристократія.

Шляхта виникла як верства землевласників — феодалів, що отримували свої маєтки на правах феода. Відтак права їхньої власності були обумовлені службою (зазвичай військовою) на користь сеньйора (звідси — поширені в деяких мовах позначення шляхти як «військового стану» — від лат. miles). Cтатус шляхтича був спадковим (навіть якщо він не успадковував при цьому земельну власність) — тож з часом сформувалося уявлення про шляхту як про стан, який об'єднує людей особливого — «шляхетного» («благородного», знатного) походження[1], що підкреслюють терміни, які використовуюються для позначення шляхти в багатьох європейських мовах — англ. gentry, фр. noblesse, нім. Adel, чеськ. šlechta, пол. szlachta, лит. šlėkta.

В українській літературі поруч із терміном шляхта як синонім використовується також запозичений з російської термін «дворянство», який спочатку підкреслював служилий характер нижчої шляхетської верстви в Московській державі.

Польський шляхтич. Рембрандт, 1637 р.

Шляхта у вузькому сенсі цього слова - панівний стан у Великому князівстві Литовському, Руському, Жематійському, Королівстві Польському (обидва після Люблінської унії утворили Річ Посполиту), а також у Війську Запорозькому[2][3].

Витоки шляхти походять від привілеїв наданих між 1333 і 1370 рр. в Королівстві Польському королем Казимиром III.[4]:211 Після Городельської унії католицьке литовсько-руське боярство отримало права та герби польської шляхти[4]:211, що викликало незадоволення православного боярства і призвело до громадянської війни. Незважаючи на поразку, православне боярство Віленським привілеєм все ж отримало ці права.

З приєднанням до корони Королівської Прусії та Інфлянтів тамтешня аристократія також отримали права і свободи коронної шляхти. В той час як тривала соціальна та релігійна напруга на Русі призвела до громадянської війни[5][6], протягом якої значна кількість руської шляхта приєдналась до козаків і зіграла ключову роль в формуванні Гетьманщини. В угодах з коронним урядом та царем шляхта зберегла та закріпила своє панівне становище. А споріднившись з козацькими старшинами нешляхетського походження та шляхтою що пізніше переселились на землі Війська Запорозького з Речі Посполитої, Валлахії, Молдавії ітд сформувала Малоросійське шляхетство[7].

З поділами Речі Посполитої та ліквідацією Війська Запорозького, шляхта почала втрачати свої юридичні привілеї та соціальний статус. Остаточно на землях колишньої Речі Посполитої шляхетські права були ліквідовані Декретом про знищення станів та статських чинів та польською конституцією 1921 року.

Незважаючи на те, що насправді шляхтичі могли мати надзвичайно нерівний статус через багатство та політичний вплив, між елітами та рядовими шляхетством було дуже мало формальних відмінностей. Також на відміну від більшості інших країн, титули мали лише лічені роди.

ІсторіяРедагувати

Свій початок шляхта бере від лицарства, яке посідало «ius militare» та право спадку «ius hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis). Шляхта була зобов'язана відбувати військову службу, за що уряд надавав їй різні шляхетські привілеї: звільнення від податків, незалежності від місцевої адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями з селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою роль в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політичних і соціальних ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до феодальної роздрібненості, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у шляхти. Перший привілей для шляхти був прийнятий Людовиком Угорським у місті Буда в 1355 році.

Після сходження на польський престол угорського короля Людовик, шляхта отримала за свою допомогу від нього низку привілеїв. Король Людовик I Анжуйський надав їй т. зв. Кошицький привілей (1374), яким за військову службу звільняв її від усіх повинностей, крім сплати поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на державні посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу шляхта поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих феодалів (панів, баронів), так і масу лицарів (rycerzy, milites) чи середніх і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб. Згодом шляхта посилила свої впливи в місцевих сеймах, а Єдлінський привілей 1430 року ґарантував їй особисту недоторканість. Скориставши зі скрутного становища короля Казимира IV Яґеллончика у війні з Тевтонським орденом, шляхта здобула нові привілеї (Цереквіцький привілей), підтверджені Нешавським статутом (1454), на основі якого за шляхтою закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сейми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут скасував також виключне право маґнатів на вищі державні посади й на обмеження прав міст. В 1496 р. король Ян Ольбрахт статутом, даним м. Пьотркові (пол. Piotrków) узаконив прикріплення селян до землі, звільнив шляхту від оплати мита при завезенні закордонних товарів. Бояри в Галичині були 1430 зрівняні у правах з польською шляхтою, згодом частина з них була полонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, так що в 16 ст. в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна шляхта.

У XVI — XVIII століттях права шляхти у політичному житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює державний організм. В 1573 р. король Генріх Валуа узаконив права шляхти брати участь у виборах короля та, надаючи їй поширеної влади, перетворив Польщу на шляхетську республіку (rzeczpospolita szlachecka). Встановлення закону «Liberum veto», за яким всі рішення сейму могли бути прийняті тільки при однозгідності всіх послів, допровадило до анархії і занепаду Польщі, що при кінці XVIII століття закінчилося її поділами.

Типи шляхтиРедагувати

Докладніше: Зем'яни та Бояри

Подібно іспанському дворянству відомі категорії шляхти: земельна та безземельна (пол. szlachta bezrolna albo szaraczkowa). Польські дослідники умовно вирізняють в середовищі шляхти XVI—XVIII століть групи[8][9][10][11]:

  • Титулована шляхта — князі, пани-магнати, пани, титуловані зем'яни;
  • Нетитулована шляхта — зем'яни, заможні бояри;
  • Шляхта одвічна (пол. szlachta odwieczna), шляхта родова, шляхта гербова, шляхта стародавня (старожитня, древня) — існувала до XIII—XV століть історичного періоду виникнення фіксування в писемних джерелах так, що монархи лише пізніше записували їх з часів заведеної практики вже як шляхтичів, що вирізняло її серед нових шляхтичів, які отримували пізніше документальну нобілітацію (з різницею у давності родоводів);
  • Шляхта службова (пол. szlachta służebna, служила у маєтностях магнатів, церковних ієрархів чи заможної шляхти як керівники, економи тощо);
  • Шляхта магнатська (пол. magnateria) — найбільш заможні та впливові родини, латифундисти; грали ключові ролі в державному управлінні, постійно були на засіданнях у сеймах. Офіційно жоден з яких не мав особливих прав чи привілеїв.
  • Шляхта заможна (пол. szlachta zamożna) — володіла землею й селянами; були значними у соціально-політичній та господарській діяльності (пол. Sobie Pan).
  • Шляхта фольварочна (пол. szlachta fołwarczna, провінційна — від «фольварок»); володіла одним або декількома фольварками та селянами у них;
  • Шляхта чиншева (пол. szlachta czynszowa, провінційна — від чинш), не мала землі, орендувала землю на чиншевих умовах (оброк) і трудилася на ній. В останні два століття існування Речі Посполитої чиншева шляхта стала найбільш численною групою[12];
  • Шляхта часткова, шляхта «долева» (пол. szlachta cząstkowa, провінційна — від «доля» або «частка»), володарі частин маєтків (маєтки подрібнювали на долі на продаж або для оренди), сумісно з сусідами використовували працю селян і матеріальні ресурси маєтку;
  • Шляхта загродова (застінкова, заґродова, ходачкова, околична; пол. szlachta zaściankowa, szlachta okoliczna, szlachta zagrodowa, провінційна — від «застінок», провінційна — від «околиця») — дрібнопомісна шляхта, володіли присадибними господарствами, не мали селян, самі трудилися на своїй землі[13][14][15], утворювали цілі шляхетські поселення — так звані «застінки» (пол. zaścianki) або «околиці» (пол. okolice), відокремлюючи поселення від решти плебейського світу. Назва «околична шляхта» характерна для земель Великого князівства Литовського[16]. Шляхта ходачкова зазвичай не мала ні землі, ні підданих селян, і на прожиття заробляла службою у війську або при королівському чи магнатському дворі[17][18]. Сергій Єфремов писав, що ходачкова шляхта: «...од звичайного селянства одріжняється тільки шляхетною пихою та бундючністю»[19];
  • Шляхта безземельна, «шляхетський плебс», «гербова голота» (пол. szlachta bezrolna, пол. holota, нижча шляхта, безземельна, не володіла селянами, наймалася працівниками як робітники, прислуга, йшли в жовніри та козаки);
  • Шляхта «вулична» (пол. szlachta brukowa) — малочисельна група, що вела жебраче життя в містах й містечках;
  • «Шляхта татарська» (нащадки тих, хто перейшов з татар на службу у підданство польській Короні).

Українська шляхтаРедагувати

Докладніше: Українська шляхта

При перебуванні території сучасної України у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої українска шляхта ідентифікувала себе як Руська шляхта.

Руська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (5. 4. 1641), при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, Адам Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Єлисей Плетенецький, Балабани, Захарія Копистенський, Михаїл Копистенський, Атанасій Кальнофойський та ін. Багато вихідців з української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: Дмитро Вишневецький, Кшиштоф Косинський, Петро Конашевич-«Сагайдачний», Михайло Хмельницький. Згідно з Михайлом Грушевським, шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи — його мозок».

Значна частина руської шляхти взяла участь у громадянській війні на боці гетьмана Богдана Хмельницького та включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. Тобто шляхтичі були як і українцями, так і поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.[20] На початку революції шляхта втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти… та Військові Запорозькому послушний буде» (1649); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена шляхта, яка мала державний досвід, працюючи передше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для українського державного апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Богдана Хмельницького були: Іван Виговський, Михайло Кричевський, Юрій Немирич, Станіслав Мрозовицький (М. Морозенко), Данило Нечай, Григорій Гуляницький, Антін Жданович та ін. У коз. реєстрі, укладеному за Зборівською угодою (1649), нараховувано 750 шляхетських родів і бл. 1 500 осіб (В. Липинський; А. Ролле нараховував 450 родів і 2 500 осіб). Є й інші реляції про шляхту в лавах війська Хмельницького: 7 000 (рукопис Чорторийських) чи 6 000 («Акты ЮЗР»).

Після Б. Хмельницького шляхта продовжувала відігравати певну ролю в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. Натомість на Гетьманщині у 17 — 18 ст. постало Значне військове товариство, що складалося з колишніх реєстрових козаків, колишніх українських шляхтичів і заслужених козаків. Правне становище Значного військового товариства нагадувало статус шляхти, його члени були зобов'язані виконувати військові і адміністративні доручення, нести військову службу. Вони мали привілей володіти населеними маєтностями, брати участь у старшинських радах і в державному законодавстві. Товариші підлягали вищим інстанціям козацького судочинства, у 1763 році був відновлений шляхетський суд. З XVIII ст. виявилася тенденція серед Значного військового товариства перетворитися на замкнену і спадкову станову групу, однак з ліквідацією автономії Гетьманщини в 1780-х pp. Товариство ліквідовано, а частину його членів зараховано до російського дворянства. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743) визначено шляхетський стан в Україні, приналежними до якого вважали тих, що походили від предків шляхтичів, через народження чи отримання шляхетства за польської влади. До шляхти прирівнювано людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-маґнатського панування на Правобережній Україні під Польщею виник у 18 ст. рух українського селянства-Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 за т. зв. Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тисячі шляхтичів, євреїв, греко-католиків.

Шляхта на українських землях під владою Російської імперіїРедагувати

Докладніше: Разбор шляхти

Частина шляхти, що переходила на службу до Московії (Чернігівська, Стародубська, Рильська, Смоленська та інш.) підтверджувала свої привілеї ще з 17 ст.

Після поділів Речі Посполитої наприкінці 18 ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської імперії. Місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядженнями царського уряду. До 1825 польські магнати і шляхта лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культурно-освітній царині (Кременецький ліцей тощо).

Велика частина польського населення Київщини, Волині й Поділля, яке на 1840 р. становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, євреїв 458 000), належала до шляхти, частина якої прибула сюди на поч. 18 ст., зміцнюючи польську колонізацію. Польська група поділялася на нечисленних маґнатів, шляхтичів («земянство», середні і дрібні дідичі) і велику групу чиншової (ходачкової або веретяної) шляхти, яка жила на маґнатських землях і сплачувала чинш. Останні творили кадри адміністраторів маєтків, економів. Назагал маґнати ставилися льояльно до Російської імперії, зате дрібна шляхта прагнула реставрувати Польщу, якою вона була перед поділами.

Після польського повстання 183031р.р. російська політика щодо шляхти змінилася. Учасників повстання, бл. 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проект заслання шляхти на Кавказ був реалізований тільки в малій мірі. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхетство як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 років (1832—1852), при визначній участі генерал-губернатора Д. Бібікова, стала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві. Внаслідок верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832-33 — 72140, 1834-39 — 93 140, 1840-46 — 160 000 і 1846-53 — 15 000. Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов'язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 р. вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліцейськими методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч з українським селянством, українізувалася.

Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 шляхтичів (бл. 17 500 родин) — великі і середні землевласники (szlachta ziemiańska), які володіли близько З-ма мільйонами українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1000 кріпаків (разом 568 000), інші мали по кількасот, ще інші мали землю, яку обробляли самі. Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне число з жінками. Значна частина леґалізованої шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство. Спочатку представники шляхти брали участь у політичному житті через «шляхетські збори», 1835 було 2 700 своєрідних послів (szlachta wyborowa), зобов'язаних до лояльности царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Знесенням «Литовського статуту» 1840 р. скасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося загальноросійське. Спроби русифікації шляхти роблено в освітній царині створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 католицький монастир (на всього 86), а указ 1852 р. вимагав, щоб землевласники з шляхти висилали своїх синів до військової служби.

Гідна уваги поява наприкінці 1850-х pp. групи молоді зі спольщеної української шляхти — хлопоманів (див. Хлопоманство), які поривали зі шляхетством й хотіли працювати для українського народу. Цей рух очолив В. Антонович, який у декларації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862) відкидав «шляхетський порядок … противний духові нашого народу…».

Після польського повстання 1863, в якому частина шляхти знову брала участь, прийшли переслідування і подальші обмеження шляхти у політичному, громадському, культурному житті. На грані 19 — 20 ст. серед полонізованої шляхти сформувалася група «українців польської культури» на чолі з В. Липинським, яка працювала над поверненням полонізованої шляхти до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї класової приналежности. Становище шляхти на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917 р. Відгомін польського намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у 6 параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціальних прав для «землевласників польської національності в Україні», але той договір був унедійснений радянською окупацією.

Шляхта на українських землях під владою ГабсбургівРедагувати

На українських землях під Австрією шляхта була зрівняна у правах з австрійською. Спершу реформи Йосифа II обмежували права польської шляхти, але після його смерті (1790) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австрійських вищих урядовців. Вплив польської шляхти ще більше зріс за намісника Галичини графа Аґенора Ромуальда Ґолуховського (1849—75, з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, шляхта і маґнати мали перевагу у земельній власності, посідаючи великі латифундії. У відновленій після 1918 р. Польщі і на окупованих нею українських землях щойно конституція 1921 р. знесла шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політичному і господарському житті.

Шляхта на БуковиніРедагувати

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути привілейованим станом і за періоду Молдовського князівства. Боярський стан був забов'язаний до військової служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні і судові функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центральна державна адміністрація. Бояри, які втратили державні функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна шляхта — т. зв. резиші, охороняла кордони і становила посередню верству між шляхтою і вільними селянами. З часом українська шляхта — бояри на Буковині асимілювалися з молдовсько-румунською шляхетською верствою, румунізувалися. За австрійської влади (з 1774 р.) адміністративний апарат на Буковині був у руках румунського боярства. Румунська шляхта протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786); цісарський патент 14 березня 1787 зрівняв шляхетський стан Буковини з галицьким; це також потвердив 1817 статут галицької шляхти. Навіть після введення конституційної монархії (1848), завдяки поміщицько-куріяльній виборчій системі, румунська шляхта мала великі впливи в управлінні краєм.

Шляхта на ЗакарпаттіРедагувати

Після татарського набігу 1241 р. на Закарпатті будувалися оборонні замки й творилися маґнатські латифундії, переважно з угорської шляхти. Українці становили меншість серед пануючої феодальної верстви. Визначив себе князь Ф. Коріятович з зукраїнщеного литовського роду, який з 1393 р. став паном Мукачівської домінії. Українці становили переважно дрібну шляхту, яка часто бунтувалася проти маґнатів-феодалів (1514). Угорська шляхта на Закарпатті стояла в опозиції до австрійського централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і селянське підданство тривало на Закарпатті до 1848 р. Угорська шляхта продовжувала мати вплив на політико-суспільне життя Закарпаття до XX ст.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Мустафін О. Справжня історія середніх віків. Х., 2014, с.57
  2. 3. Соціальна еліта і «ГОРОДОВЕ КОЗАЦТВО»
  3. Козацтво та боротьба старшини-шляхти на Гетьманщині за визнання за нею російським урядом прав дворянства. Архів оригіналу за 19 квітень 2017. Процитовано 19 квітень 2017. 
  4. а б Davies, Norman (1982). God's Playground: A History of Poland, Volume I - The Origins to 1795. Columbia University Press. ISBN 0-231-05351-7. 
  5. Działalność polityczno – dyplomatyczna Bohdana Chmielnickiego
  6. RZECZPOSPOLITA W OBLICZU WOJNY DOMOWEJ 1648-1649 R. ZABIEGI DYPLOMATYCZNE, PRZYGOTOWANIA WOJSKOWE
  7. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии : Превращение козацкой старшины в дворянство / [Соч.] Д. Миллера. - Киев : тип. Ун-та св. Владимира Н.Т. Корчак-Новицкого, 1897. - [2], 136 с.; 26.
  8. «Шляхта и идеи украинской независимости», сайт «Институт генеалогических исследований», 2007 г. (рос.)
  9. Селицкий А. И. // «Польская шляхта в социально-правовой системе Российской империи» // Поляки в России: XVII—XX вв.: Материалы Международной научной конференции. — г. Краснодар: изд. «Кубань», 2003 г. -. С. 105—128 (рос.)
  10. «Шляхта Речи Посполитой» сайт «Rawicz» Архівовано 29 липень 2014 у Wayback Machine. (рос.)
  11. «Пинская шляхта. Польская шляхта. Группы и разновидности», 2012 г. (рос.)
  12. Сливка Л. В. Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині (1772–1914 рр.). – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2009. – 220 с. +11 іл.
  13. Любов Сливка. Польові дослідження етносоціального розвитку дрібної шляхти Галичини впродовж ХІХ – на початку ХХ століття
  14. Любов Сливка. Джерела вивчення культури та побуту дрібної шляхти Галичини XIX - початку XX ст.
  15. Валах Н. Жанрово-стильові особливості комедії «Шляхта ходачкова» Григорія Цеглинського. Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. 2011. Вип. 16. С. 47-59
  16. Комар В.Л. Шляхта загродова Енциклопедія історії України: Т. 10. Т – Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 784 с.: іл.
  17. Привілеї польських королів як джерело права у Галичині у складі Польського королівства (1387-1569 рр.) Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2013
  18. Андрій Плахотін. Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до війська запорозького. Видавництво «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 2016. ISBN 978-617-12-0873-5
  19. Сергій Єфремов. Історія українського письменства Архівовано 23 листопадааа 2018 у Wayback Machine.. Київ: Femina, 1995.
  20. Сергій Шаменков. «Шляхтич із Червоної Русі» //Український тиждень № 23(84) від 12 червня 2009 р.

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Н. Яковенко. Шляхта // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.785 ISBN 978-966-611-818-2

ПосиланняРедагувати