Вікіпедія

Довженко Олександр Петрович

український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа
(Перенаправлено з Олександр Петрович Довженко)

Олександр Петрович Довженко
Олександр Довженко, 1935.
Ім'я при народженніОлександр Петрович Довженко
ПсевдонімЗапорожець
Народився29 серпня (10 вересня) 1894(1894-09-10)
х. В'юнище (нині в межах смт Сосниця), Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер25 листопада 1956(1956-11-25) (62 роки)
Передєлкіно, Московська область, Російська РФСР, СРСР
·інфаркт міокарда
ПохованняНоводівичий цвинтар[1]
Громадянство Російська імперія →
 УНР → СРСР СРСР
Національністьукраїнець
Діяльністьписьменник, режисер, кінодраматург, художник, акторпрозаїк, поет, драматург, публіцист
Alma materКиївський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана і Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка
ЗакладВсеросійський державний інститут кінематографії
Мова творівукраїнська та російська
Роки активності1914 — 1956
Жанркіноповість, оповідання, п'єса
Magnum opus«Зачарована Десна», «Україна в огні»
ПартіяУкраїнська комуністична партія (боротьбистів)
БатькоДовженко Петро Семенович
МатиЦигипа Одарка Єрмолаївна
У шлюбі зСолнцева Юлія Іполитівна
Нагороди
Орден Леніна — 1935Орден Червоного Прапора  — 1943Орден Трудового Червоного ПрапораМедаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Ленінська премія — 1959Сталінська премія — 1941Сталінська премія — 1949
Заслужений діяч мистецтв УРСР — 1940Народний артист РРФСР— 1950
CMNS: Довженко Олександр Петрович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Довженко.

Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (29 серпня (10 вересня) 1894(18940910), хутір В'юнище, нині у межах селища Сосниця, Чернігівська губернія, Російська імперія, нині Корюківський район, Чернігівська область, Україна  — 25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область, Російська РФСР, СРСР) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа. Режисер культових кінострічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940), народний артист РРФСР (1950). Лауреат Ленінської (1959, посмертно) та двох Сталінських премій (1941, 1949), кавалер Ордена Леніна (1935).

Родовід Довженків

ред.

Предки Олександра Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Засновником роду по батьковій лінії був Карпо, що народився 1760 року. У Карпа був син Григорій (народився 1786 року), у Григорія — Тарас (народився 1812 року), який разом із дружиною Марією мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них — і Семен, дід Олександра, а в Семена — Петро, Самійло і Микола, відповідно батько й дядьки Олександра Петровича. У В'юнищах рід Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та вулиця, якій пізніше дали ім'я Шевченка, називалася просто Довженковою.

Мати Одарка Єрмолаївна, до шлюбу Цигипа, була донькою Єрмолая Цигипи, сосницького ткача-художника.

Біографія

ред.

Дитинство

ред.

Народився на хуторі В'юнище (нині в межах смт Сосниця, Чернігівська область, Україна, за тодішнім адмінподілом — Чернігівська губернія, Російська імперія) у багатодітній селянській сім'ї. У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим[3].

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.

Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14 — Василь (1881—1890), Лаврін (1883—1890), Оврам (1885—1905 (або 1907), Сергій (1887—1893), Іван (1889—1890), Григорій (1891—1892), Олександр (1894), Парасковія (1898—1899), Анна (1900—1918), Мотрона (1903), Андрій (1905—1925), Кулина (1907—1908 або 1909), Поліна (1909), а також дитина, яка померла при народженні чи у перші дні (Олександр згадував хлопчика як «нехрещений»), тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання»[4].

Юні роки

ред.
 
Довженко-студент Глухівського учительського інституту, 1911

У 1911 році вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше познайомився з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів–обрусителів краю»[5].

У 1914 році закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Хорошівського Вищого початкового училища, на території сучасної Житомирщини, де, за браком вчителів, він викладав природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» в Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».

Доба національно-визвольних змагань

ред.

У той же час Довженко на деякий час став активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назвав їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм.

Згодом він написав: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима»[4].

1917 року на фронт його не взяли як «білобілетника», тож він переїхав на роботу до Києва, де теж учителював та разом з тим вчився в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкрилася Українська академія мистецтв, став її слухачем. У 1918 році, як голова громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.

Академію Довженко так і не закінчив, а інститут, за його словами, відвідував до 1920 чи 1921 року.

Упродовж 1918–1919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк, інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтвердила й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917 й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразив у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецьку, російсько-радянську, російсько-монархічну та польську окупації, не один раз буваючи під загрозою розстрілу.

У серпні 1919 року — з двома товаришами втік до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному[6]. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти[7]. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі[8].

 
Олександр Довженко, 1921

За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920 року вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так написав про це в автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У»[4].

Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі «Дніпро» в грудні 1957 року, О. Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У) він подав так, як було найбільш безпечно в ті часи.

У 1920 році Довженка призначили завідувати Житомирською партійною школою[4]. Але натомість він потрапив до польського полону, де його показово розстріляли холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдалося втекти.

Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився»[9].

Ранні радянські роки

ред.
 
Олександр Довженко в Берліні

За сприяння боротьбистів Довженко займав різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.

У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової «чистки» в лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УСРР в Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликали до Харкова, зарахували до Наркомату закордонних справ і направили на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими, з часом обійняв посаду керуючого справами представництва. На початку лютого 1922 року його перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині.

 
Меморіальна дошка в Берліні (скульптор Р. М. Русин, архітектор О. К. Стукалов)

До того часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані в журналі «Молот» (США). Розуміючи, що поєднувати службові обов'язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки.

Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Гекеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як написав сам Довженко, «…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко»[4].

Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.

Робота в Харкові

ред.

Після повернення, влітку 1923 року, Довженко оселився в Харкові, тодішній столиці Української СРР. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко одразу опинився в товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко», а також став відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча.

 
Меморіальна дошка в Харкові

У цей час він тісно спілкувався з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об'єднанням «Гарт», що було створене в січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками «Гарту» були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили Костянтин Гордієнко, І. Дніпровський, І. Кириленко, О. Копиленко, Володимир Коряк, Г. Коцюба, Іван Кулик, М. Майський, В. Поліщук, Іван Сенченко, Володимир Сосюра, Микола Тарновський, Павло Тичина та Микола Хвильовий.

Після розпаду «Гарту» Довженко став одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» в теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась радянським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників». «Це перший випадок в історії культури, де стиль „постановляють на засіданні“», — глузував Довженко. Натомість він проголосив незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставив Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ в художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.

Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зблизився з ВУФКУ, але в Харкові в той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме тоді він розробив власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.

 
У редакції журналу «Всесвіт» (зліва): Олександр Довженко, Кость Гордієнко, Микола Хвильовий (Харків, 1925)

З часом Олександр Довженко пробився до кіно. З 1925 року Довженко — стажист у агітфільмі «Червона Армія» А. Строєва. Режисура почала цікавити його під час роботи в кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі)[10]. У 1924 році групою художників студії «Гарт», під керівництвом Довженка проводились експерименти зі створення штрихових кінокартин.

Також Довженко написав сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі, відкинув цей сценарій, але за клопотанням московської комісії його таки запустили у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відійшов від фільмування і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко виїхав до Одеси закінчувати фільм, де влаштувався режисером на кінофабриці. Перемкнувшись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.

Одеса. ВУФКУ

ред.

На зніманнях «Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створював інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишивши оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зніманнях цього фільму та іншого під назвою «Ягідка кохання» він познайомився з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.

У 1925 році Довженко написав сценарій «Герої». Здача сценарію постійно відкладалася. Зйомки фільму планувалися Одеською кінофабрікою ВУФКУ, але так і не відбулися. До Одеси Довженко приїхав вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу II. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював, засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.

Ставши режисером, Довженко планував зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» (спочатку названий «Повстання мертвих» і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройшов, а потім відкинули один за одним і решту цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зараховував до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назвав «Сумку дипкур'єра».

Перші успіхи. Трилогія

ред.

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще в Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.

Але Довженко майже повністю переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки в ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоча й закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовував більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати в буржуазному націоналізмі.

Сам Довженко, уже через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї в автобіографії: «Звенигора в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт, це „прейскурант моїх творчих можливостей“, я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень»[11].

Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу «Кіно» Миколи Бажана: «Це — історична симфонія, що рівної їй немає у світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й вагомості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти».

Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: «…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно»[12].

Фільм демонструвався в Москві, два громадські перегляди в Парижі закінчилися овацією, він обійшов екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Великої Британії, США, Греції.

Багато кінознавців вважали, що тільки в «Звенигорі» здійснилася творча фантазія автора, якій через обставини не судилося повторитися. А відродилася вона тільки в 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.

Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Попри те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є суто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.

Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімав свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідала за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації в сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем'ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка в нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.

Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» вийшов на київські екрани, а вже 17 квітня фільм з показу зняли. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко написав у «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою „Философы“ в газеті „Известия“. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти»[11].

Довженко з подивом дізнався, що фільм мав грандіозний успіх у Європі, у той час як його було заборонено в Україні. Після прем'єри в Берліні про Олександра Довженка з'явилося 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти назвали Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітували лише в 1958 році після міжнародного референдуму в Брюсселі, де він увійшов до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядають як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані внаслідок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.

Період кінематографічного виживання. Москва

ред.

З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебував за кордоном: у Чехословаччині, Німеччині, Великій Британії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонували поставити фільм, а в Лондоні Довженко вів розмову вже про телебачення.

Повернувшись, він запропонував керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримав відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погодився «сплатити данину» і зняв фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який мав підтвердити незворотний шлях індустріалізації.

Сценарій він писав з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімав його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту в Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим. 20 травня 1932 року співробітники ДПУ УСРР повідомляли про критичні висловлювання режисера на адресу партійного керівництва в Москві, яке «жирує», а в Україні вмирають від голоду цілі села.

Довженко завжди жалкував з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його в часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.

 
Довженко на зйомках фільму, 1932

Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирало обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка вигнали з колгоспу (за доносами його батька характеризували як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилилось.

Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукав порятунку. У 1934 році він опинився в Москві. За його власними словами, він написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу в ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».

На замовлення Сталіна Довженко зняв у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушив у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року в регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знайшов тут простір безмежної поетики й накреслив сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.

За «Аероградом» йшов «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дав зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко писав 11 місяців, отримав багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідував архіви та історичні музеї.

Сценарій весь час переробляв, при цьому Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її в цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише в 1939 році тому, що саме в ті часи тривали винищення «троцькістів», яких раніше вважали героями громадянської війни (зокрема, Якіра, Тухачевського). Проби фільму систематично направляли Сталіну в Москву, і в залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5–6 разів.

При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдався до цікавого ходу — поставив більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили в Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набув національного забарвлення. Російська та українська мови там були органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, останній акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм вийшов на екрани 1 травня 1939 року одночасно в Москві та Києві й за перший тиждень його продивилось близько 31 мільйона глядачів.

Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа в 1939 році Олександра Довженка викликали до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрував західними землями. У результаті з'явилась історична хроніка «Визволення», що супроводжувалась різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показав щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, у якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонстрували з 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зник з екранів.

У роки війни

ред.
 
Довженко на фронті, 1943

Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.

У цей час майстер продовжував працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років — сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчив його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від'їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зміг здійснити цей проєкт: цього разу на заваді стала жданівська культурна політика та слабке здоров'я майстра).

З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де він став кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого надрукував у «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку запропонували переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликали до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяла ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищив три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»

Його книга «Щоденникові записи, 1939—1956», видана в 2013 році видавництвом «Фоліо», стала лауреатом щорічної премії Президента України «Українська книжка року-2013» у номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури»[13].

Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки, де він використав свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

Повоєнний період

ред.

Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявив: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році зняв документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».

Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — тому він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Його поновили на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945 року, Довженко відтворив біографію вченого, до якої включив зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучав як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора.[14] Проєкти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не були втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рвався до України, але марно, туди він мав право їздити у відрядження, а ось жити мав у Москві.

У 1954 році на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста, в 1955-му під час робочої зустрічі говорив про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпала кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагався в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлював стривоженість тиском, який чинився на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкував, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість була почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого почалася нова хвиля молодого кіно, що прагнула порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О. Алова і В. Наумова, «Над Черемошем» Г. Крикуна, «Андрієш» Я. Базеляна та С. Параджанова).

За цей час Довженко стикнувся з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951 році заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думав ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко поїхав до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко почав розуміти, що він мав зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записав Довженко в щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо був занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зняла Юлія Солнцева, дружина і соратник.

У 1954 році Довженко зробив начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.

У 1954—1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.

«Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією «Мосфільм» на Чернігівщині) поставила вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зняла «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважають загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражає думку метра й розкрила головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпала від різниці в часі між задумом сценарію в 1940-ві роки та його реалізацією. «Зачаровану Десну» взагалі вважають пародією на задум Довженка.

Похований на Новодівочому кладовищі в Москві за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Миколи Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написали російською: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння». Надгробний пам'ятник роботи скульпторки Віри Мухіної[15].

Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У своєму щоденнику Довженко засуджував свідоме нищення українського народу сталінським режимом, покріпачення, русифікацію краю, «осурження» нації відтак і перетворення так званої «еліти» у натовп «безбатьченків», «дурників убогих», «холодних боягузів з замками на  душевних вікнах і дверях».      

У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах до 2009 року) та увічнення його пам'яті в державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».

Вшанування пам'яті

ред.
 
Поштові марки
 
 

Вшанування пам'яті геніального митця Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблене, в основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972 році було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка в батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон ґрата. Ще за два роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам'ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам'ятник, та й то не офіційний.

 
Меморіальна дошка Олександру Довженку на вулиці Шовковичній 10 в Києві

Перші значні кроки по збереженню і вшануванню пам'яті видатного українця були зроблені зі здобуттям незалежності України, проте й досі цього вкрай мало, а його співвітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. У цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О. Довженка. У 1994 році було створено «Національний центр Олександра Довженка», робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення. У 1994 до 100-річчя[16] від дня народження Олександра Довженка була видана марка (а точніше пам'ятний блок) з двома купонами із зображенням кінорежисера. На першому купоні зображено кінокадр з фільму О. П. Довженка «Земля». На другому — кінокадр з «Повісті полум'яних літ» О. П. Довженка екранізований режисером Юлією Солнцевою. Переглянути зображення цієї поштової марки можна також за посиланням у Вікісховищі. У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу.

5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. До 120-річчя від дня народження Довженка, 22 серпня 2014 року, була введена в обіг срібна ювілейна монета «За творами О. П. Довженка» номіналом 20 гривень.

У листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму вшанування пам'яті Олександра Довженка.

У лютому 2011 року один з кінотеатрів Києва влаштував ретроспективу фільмів Олександра Довженка — варто зауважити, що фільми на замовлення українського Мінкульту було оцифровано та суттєво поліпшено якість зображення оцифрованих копій[17]. Треба зазначити, що побудований у часи СРСР кінотеатр імені Олександра Довженка на проспекті Перемоги в Києві, за часів незалежності, починаючи з 1995 року, використовувався, як елітний бізнес-клуб («Червоне та Чорне» тощо), а в 2011 році будівля кінотеатру була взагалі знищена.

Сім'я

ред.

Дружиною Олександра Довженка була Варвара Крилова, з якою він повінчався 1917 р. і зареєстрував шлюб офіційно 1923 р. Дружина здобула освіту в гімназії, розмовляла кількома іноземними мовами, поїхала з чоловіком у зарубіжне відрядження, де важко поранила коліно. Переїзд до Одеси спричинив кризу в їхніх стосунках. У 1933 р. у них народився син Вадим, якому мати дала прізвище Чазов[18].

Довженко користувався великою популярністю серед жінок, відомі його численні захоплення. З 1925 р., коли він переїхав до Одеси, його фактичною дружиною стала акторка (а також згодом режисерка) Юлія Солнцева, хоча він кілька разів то повертався до дружини, то знов до Юлії.

Мистецька та літературна спадщина

ред.

Літературні твори

ред.

Фільмографія

ред.
Режисер

Повнометражні художні:

Короткометражні художні:

Повнометражні документальні:

Короткометражні документальні:

Креативний консультант та оповідач
Сценарист
Нереалізовані сценарії
  • 1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)
  • 1934 Загублений і віднайдений рай
  • 1941 Тарас Бульба (у Національній бібліотеці Вернадського є п'ять версій цього сценарію)[21][22]
  • 1943 Україна в огні
  • 1951 Відкриття Антарктиди
  • 1954 У глибинах космосу.

Графіка

ред.
 
Кіноплакат до фільму «В пазурах Радвлади».

Автор карикатур, ілюстрацій, дружніх шаржів, автопортретів і портретів. Створив низку кіноплакатів до фільмів[23]:

Нагороди та премії

ред.

Література

ред.

Твори Олександра Довженка

ред.

Твори про Олександра Довженка

ред.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Find a Grave — 1996.
  2. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ Гриневич Володимир. Ще раз про «затемнені» сторінки з життя Олександра Довженка // сайт «Українська література». Архів оригіналу за 20 червня 2012. Процитовано 6 вересня 2010.
  4. ↑ а б в г д О. Довженко, Автобіографія, 1939 р. Архів оригіналу за 28 квітня 2007. Процитовано 15 лютого 2007.
  5. ↑ Згодом, за обрусіння, до платні вчителям Київської, Подільської та Волинської губерній навіть доплачували 18 карбованців надбавки.
  6. ↑ «Українська еліта походить родом з УНР». Архів оригіналу за 28 вересня 2007. Процитовано 15 лютого 2007.
  7. ↑ Корогодський Р. Довженко в полоні. Архів оригіналу за 28 вересня 2007. Процитовано 15 лютого 2007.
  8. ↑ Куценко Микола. Сторінки життя і творчості О. П. Довженка
  9. ↑ «Довженко — це міф!». Архів оригіналу за 12 листопада 2007. Процитовано 24 листопада 2011.
  10. ↑ Національна спілка кінематографістів України. www.ukrkino.com.ua. Процитовано 5 лютого 2022.
  11. ↑ а б Ю., з книги «Розстріляне відродження». Архів оригіналу за 13 лютого 2008. Процитовано 15 лютого 2007.
  12. ↑ Т. Ананченко, «Митець став на творче крило в Одесі». Архів оригіналу за 28 вересня 2007. Процитовано 15 лютого 2007.
  13. ↑ Рішення Комітету з присудження щорічної премії Президента України «Українська книжка року» від 12 лютого 2014 року. Архів оригіналу за 6 лютого 2017. Процитовано 5 лютого 2017.
  14. ↑ Панасенко, Тетяна (2018). Олександр Довженко (українська) . Харків: Фоліо. с. 95—97. ISBN 978-966-03-8304-3.
  15. ↑ «У похороні Олександра Довженка Україна відмовила…» / Національна спілка кінематографістів України. 25 грудня 2016.
  16. ↑ Указ Президента Про 100-річчя від дня народження О.П. Довженка. zakon.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 23 жовтня 2019. Процитовано 23 жовтня 2019.
  17. ↑ У Києві — тиждень ретроспективи фільмів Олександра Довженка. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 11 лютого 2011.
  18. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 17 вересня 2020. Процитовано 14 червня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  19. ↑ «Довженко починається, або Сашко-реформатор», «Ягідка кохання» [Архівовано 26 лютого 2019 у Wayback Machine.] // kinokolo.ua, 02.12.2014
  20. ↑ Memento, Or The Evolution of Memory By Armen Shakhkyan // KinoKultura, 2016 (англ.)
  21. ↑ Ігор Каблак. Про Гоголя, Довженка, Бортка і нас, грішних… [Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine.] // УП, 13 квітня 2009
  22. ↑ Олександр Довжекно — Тарас Бульба (кіносценарій) // ukrlib, 2009
  23. ↑ Андрейканіч А. І. Довженко Олександр Петрович // «Антологія українського плаката першої третини ХХ століття». — Косів : Видавничий дім «Довбуш», 2012. — С. 40. — ISBN 966-5467-23-4.
  24. ↑ Указ Президиума Верховного Совета СССР от 13 сентября 1943 года «О награждении украинских писателей» // Красная Звезда: газета. — Москва, 1943. — № 217 (5588). — 14 сентября. — С. 2. (рос.)

Посилання

ред.

Джерела

ред.

Література

ред.
  • Довженко в Яреськах: кн., яку авт. написали разом із жителями с. Яреськи, що знали О. П. Довженка, були свідками й учасниками незабутніх довженк. кінострічок / Василь Лис, Ванда Лис. — Полтава: Дивосвіт, 2019. — 150, [1] с. : іл. — 200 прим. — ISBN 978-617-633-245-9
  • Німа кінотрилогія Олександара Довженка / Богдан Небесьо ; [пер. з англ. С. Мензелевський]. — Київ: Нац. центр Олександра Довженка, 2017. — 199, [12] с. : фот. — 1000 прим. — ISBN 978-617-7393-64-0
  • Олександр Довженко в рецепції сучасної наукової думки: монографія / Олександр Курок [та ін.] ; [за ред. А. О. Новикова]. — Харків: ХІФТ, 2019. — 415 с. — Бібліогр. в знесках. — 300 прим. — ISBN 978-966-1630-46-7
  • Олександер Довженко: критична монографія / Б. Берест. — Нью Йорк: [б.в.], 1961. — 126 с.
  • Перше десятиліття кінематографічної творчості Олександра Довженка / [упоряд. і авт. комент. В. Н. Миславський] ; Харків. держ. акад. культури. — Харків: Дім Реклами, 2019. — 526, [1] с. : іл. — Бібліогр.: с. 480—487 . — 100 прим. — ISBN 978-966-2149-70-8
  • The poet as filmmaker: selected writings / A. Dovzhenko ; ed., transl. and with introd. by M. Carynnyk. — Cambridge, Massachusetts: [б.в.] ; London: The MIT press, 1973. — 323 p. — ISBN 0-262-04037-9
  • Alexey V. Sobisevich Constructing the image of an ideal soviet sciencist: a review of documents concerned with the making of the film «Michurin» directed by Alexander Dovzhenko // Studies in the History of Biology. 2022. Vol. 14(2). pp. 94–108.


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Довженко_Олександр_Петрович&oldid=43705735