Відкрити головне меню

Константинопольська православна церква

у світовому православному суспільстві церква і юрисдикція «першого за честю», першого з настоятелів 15-ти незалежних (автокефальних) помісних церков
(Перенаправлено з Константинопольський патріархат)

Константино́польська правосла́вна це́рква (грец. Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως) також часто згадується просто як Константинопольський патріархат або Вселенський патріархат — у світовому православному суспільстві церква і юрисдикція «першого за честю», першого з настоятелів 15-ти незалежних (автокефальних) помісних церков.

Вселенський Патріархат

Constantinople coat of arms.png
Герб
Собор Святої Софії у Стамбулі. Колишня резиденція Константинопольського Патріарха, нині музей.
Константинопольська православна церква
Засновники Апостол Андрій
Самостійність проголошена 381
Самостійність визнана 451
Чинний предстоятель Варфоломій I (Архонтоніс)
Центр Стамбул, Туреччина
Основна юрисдикція східна і центральна Туреччина, Крит, Патмос, північно-східна Греція, Корейський півострів
Юрисдикція для діаспори всюди
Літургічна мова давньогрецька, закордоном англійська
Музична традиція Візантійський наспів
Церковний календар Новоюліанський, юліанський
Єпархій ~56
Вірних ~3.500.000 [1]
Офіційний сайт Ecumenical Patriarchat

Зміст

Статус серед інших православних церковРедагувати

Сам патріарх Варфоломій визначає повноваження Константинопольського архієрея так:

«У нас є привілей бути старшим братом у світовій православній церкві. Константинопольський патріарх представляє у світі Православ’я, є його виразником і несе за нього історичну, канонічну і теологічну відповідальність. Прерогативою Вселенського патріарха є координація роботи світового православ’я, включаючи скликання соборів, а також підтримка міжцерковних і міжконфесійних діалогів, у нього є право арбітра в церковних справах — це право (канон 28) було надано Константинопольському архієпископу в 451 році на IV Вселенському соборі.

Прот. О. Шмеман так визначав статус КПЦ: "Константинопольська кафедра, — писав в 1923 році митрополит Антоній, — за вченням Христової Церкви, викладеному в постановах семи Вселенських соборів … не є одною тільки з церковних провінцій, але мислиться як незмінний елемент повноти Православної Церкви, як інстанція, яка пов'язана не тільки зі своїм діоцезом, а й з усією Православною Церквою по цілому світові «. … Заперечувати цю загальновизнану першість Константинополя означає заперечувати багатовікову історію Церкви, включаючи й історію Руської Церкви, яка навіть ставши автокефальною, ніколи цієї першості не заперечувала. … Падіння Імперії не знищило першості Константинопольської кафедри, як і „ви́снаження“ Сходу не скасувало старшинства східних патріархів. І, повторюємо, в епоху навіть свого найвищого „месіанського“ зльоту Російська Церква ніколи не зазіхала на це „первородство“ Сходу і своєї Матері-Церкви, яка колись просвітила Русь світлом Христовим. У пам'яті Церкви ці зв'язки — не порожній звук, і тільки „безбатченки“ — справжнього духовного спорідненення — здатні забути їх. … Єдність Церкви, повнота її, цілісно і неподільно перебуває в кожній Церкві, в кожному місці розкривається і здійснюється в єдності всіх між собою. А цей вселенський союз вимагає і вселенського центру, вселенського Першоієрарха. І кому як не йому взяти на себе роботу про це об'єднання, свідоцтво про цю єдність, ініціативу лікування хвороб? Такий центр Православна Церква завжди мала, має і зараз — у Константинопольській кафедрі.»[1].

Історія церквиРедагувати

Один з Отців Церкви — Константинопольський єпископ св. Григорій Богослов (рік смерті — 389), чимало сприяв становленню Константинопольської церкви, спростуванню єресі аріанства та формулюванню вчення Церкви про Троїчного Бога й Боговтілення. Іншим визначним діячем церкви був Константинопольський єпископ св. Іван Златоуст (рік смерті — 407). Із семи Вселенських Соборів Церкви три збиралися в Константинополі. Це Собори другий (381), п'ятий (553) і шостий (680/681). Крім того, в Константинополі збирався так званий «п'ято-шостий» або «Трульский» Собор (691), що відіграв чималу роль у формуванні канонічної традиції Православної Церкви.

Згодом, дедалі більше зростали суперечності між східною та західною частинами Римської імперії і, відповідно, Східною й Західною Церквами, центрами яких були відповідно Константинополь та Рим. Рим все більше претендував на гегемонію в християнському світі.

Результатом цієї ворожості стало те, що, коли з Заходу почали вирушати хрестові походи з метою звільнення Святих Земель від мусульманського панування, дорогою вони розоряли міста і храми східних християн, сприймаючи їх вже не як братів, а як своїх ворогів. Зрештою хрестоносцями в 1204 році був захоплений Константинополь, що став столицею Латинської імперії. На кафедру православних Константинопольських Патріархів був посаджений латинський патріарх. Таке становище тривало до 1261 року, коли Константинополь був відвойований імператором Михайлом VIII Палеологом (рік смерті — 1282).

Найвизначнішим діячем цього періоду був Константинопольський патріарх св. Фотій (помер бл. 891 року), якого в Греції називають «Великим». Фотій був одним з найбільш учених людей свого часу. Він одним з перших протистояв змінам у церковній традиції, які почали з'являтися на Заході. Ці зміни стосувалися як літургічної та церковної практики, так і вчення Церкви. Св. Фотій зробив докладний аналіз і спростування латинського вчення про те, що Дух Святий походить як від Отця, так і від Сина (так зване вчення про Filioque). Також з ім'ям Фотія пов'язаний початок місії серед слов'ян, що здійснювалася братами свв. Кирилом (розум. 869) і Мефодієм (розум. 884). Таким чином, саме Константинопольській Церкві більша частина слов'янського світу зобов'язана своїм наверненням до християнства.

Вселенські патріархи новітніх часівРедагувати

Святий та Священний СинодРедагувати

 
Двоголовий орел (при вході до Вселенського патріархату) — символ Константинопольської патріархії та Візантійської імперії

Окрім патріарха, дійсними членами синоду є такі митрополити (станом на 10.10.2018)[2]:

  • митрополит Вріульський Пантелеймон
  • митрополит Італійський і Мелітський Геннадій
  • митрополит Германський Августин
  • митрополит Транупольський Герман
  • митрополит Нью-Джерсійський Евангел
  • митрополит Родоський Кирило
  • митрополит Ретимнський і Авлопотамоський
  • митрополит Корейський Амвросій
  • митрополит Сінгапурський Константин
  • митрополит Австрійський Арсеній
  • митрополит Сімійський Хризостом
  • митрополит Чиказький Нафанаїл

Політика Туреччини щодо Вселенського ПатріархатуРедагувати

 
Вселенський патріарх Варфоломій (Деметріос Архонтоніс)

У стамбульському кварталі Фанар є церква Георгія Переможця — це кафедральний храм архієпископа Константинополя—Нового Риму, Вселенського патріарха Варфоломія I, першого за честю православного патріарха у православному світі. Для турецької влади патріарх по-простому: Димитріос Архонтоніс, громадянин Туреччини, 1940-го року народження, — для них неможлива і згадка про Константинополь: не хочуть чути про вселенський статус «грецького», як його тут звуть, патріарха. Іронією долі є те, що Перший Православний престол не має ні богословської школи, ні не є юридичною особою. У європейських столицях про це добре знають — і чекають на зміну політики Анкари.

У Патріарха, як громадянина мусульманської Туреччини, є власний досвід діалогу як і між двома релігіями, так і між двома культурами. Такий досвід дав йому можливість зробити значний внесок, зокрема, у врегулювання військових конфліктів на території колишньої Югославії.

Патріарх Варфоломій: архієпископ Константинополя—Нового РимуРедагувати

Патріарх Варфоломій (Деметріос Архонтоніс) народився в 1940 році в селі Айос-Теодорос (Άγιοι Θεόδωροι) — на острові Імброс (Туреччина). Його батько володів там перукарнею і кав'ярнею. Схильний до наук хлопець вчився в Константинополі, потім у відомій богословській школі Халки, після закінчення якої став дияконом під іменем Варфоломій. Потім диякон Варфоломій служив у турецькій армії, а в 1963 році продовжив навчання у Папському східному інституті Григоріанського римського університету. Темою його дисертації було канонічне право Православної Церкви. Цим навчання майбутнього Патріарха не закінчилось — у вищих навчальних закладах Швейцарії та Мюнхена він продовжує спеціалізуватися в царині церковного законодавства. Патріарх володіє п'ятьма іноземними мовами, окрім, звісно, грецької і турецької. Написав і видав багато друкованих праць.

Повернувшись із Західної Європи до Константинополя, Варфоломій був призначений на посаду помічника декана Теологічної школи в Халки, де невдовзі був висвячений у священика (1969 рік). Через шість місяців Вселенський патріарх Атенагор (той самий Патріарх, який разом з римським папою Павлом VI зняв взаємні анафеми 1054 року) підвищив молодого священика до чину архімандрита Патріаршої каплиці св. Андрія. Патріарх Димитріос, який наслідував Атенагору, зробив Варфоломія директором Патріаршої канцелярії. А в 1973 році в житті 33-річного архімандрита сталася видатна подія — він став єпископом Константинопольської архієпископії, одержавши за якийсь час сан митрополита Халкедонського.

Протягом 19 років митрополит Варфоломій був найближчим помічником і однодумцем Патріарха Димитріоса, а після його смерті, в 1991 році став Архієпископом Константинополя, Нового Рима, і Вселенським патріархом (повний титул Константинопольських патріархів).

По обранні новий Патріарх здійснив ряд закордонних візитів, зустрічаючись з впливовими політичними діячами багатьох країн, виступаючи на сесіях ЮНЕСКО, Європейського парламенту тощо Всюди й послідовно Патріарх виступає за релігійну свободу і права людини. Сам він, незважаючи на високий сан, людина проста і приємна в спілкуванні, має звичку дуже уважно вислуховувати відвідувачів.

За останнє десятиріччя Патріарх Варфоломій відвідав майже всі помісні православні церкви, а також багато інших релігійних об'єднань, докладаючи чимало зусиль для поліпшення відносин між общинами католиків, мусульман, юдеїв і православних в усьому світі. Варфоломій відомий у Європі як «Зелений патріарх», тому що став першим серед релігійних лідерів захисником навколишнього середовища. Він постійно організовує міжнародні семінари, де обговорюються напрями мобілізації всіх можливих засобів для досягнення гармонії між людством і природою.

СтруктураРедагувати

У складі Константинопольської православної церкви 2 автономних церкви (в складі яких 1 архієпархія, 3 митрополії і 2 єпархії), 5 архієпархій (Константинопольська, Критська, Американська, Фіатірська і Австралійська), 117 митрополій (42 митрополії Туреччини (з них 34 історичних), 5 митрополій Додеканесу, 8 митрополій Криту, 36 митрополій «Нових земель», які також підпорядковані ЕПЦ, 8 митрополій Американської архієпархії, 18 митрополій в інших країнах) і 2 «національні» єпархії (албанська і карпаторуська), а також Патмоський екзархат і гора Афон.

Українські митрополії Константинопольського патріархатуРедагувати

Після хрещення Русі у 988 р. св. рівноапостольним князем Володимиром, відповідно до всіх церковних правил та канонів, під зверхністю Константинопольського Вселенського патріархату постала Київська митрополія. Після розпаду Києво-Руської держави на окремі князівства та монголо-татарської навали Київські митрополити (які в більшості своїй були греками-чужинцями) перенесли свою катедру спочатку до Володимира на Клязьмі, а згодом до Москви. При цьому вони зберегли за собою титул Київських митрополитів. Спричинилося до цього не стільки «спустошення» Києва ордами хана Батия, скільки ті пільги, які давали церкві азійські завойовники, та прагнення чинити опір зміцненню Галицького князівства (з його європейською орієнтацією) й утворенню Києво-Галицької митрополії, яка реально мала всі підстави перетворитися на духовний осередок тодішньої Руси-України.

Відзначимо, що православні українці та білоруси в складі Великого князівства Литовського звільнилися від монгольського панування вже у 14 ст., в той час як Московське князівство перебувало в «союзі» з ординцями до кінця 15 ст., успадкувавши від них деспотично-самодержавницький устрій влади. Перебуваючи у складі Литовської держави, українці відновили свою прадавню Київську митрополію. Але й московські ієрархи продовжували називати себе «Київськими» митрополитами, фактично ніякого відношення до Києва не маючи.

Скориставшись складною ситуацією, в якій опинився Константинополь під ударами турків-османів, 15 грудня 1448 р., Москва позбавила сану канонічно поставленого митрополита Ісидора і самочинно, без згоди Вселенського патріарха, оголосила про свою церковну автокефалію, обравши свого власного митрополита з титулом «Московського». Цей вчинок пояснили буцім-то «відпадінням» греків від справжнього православ'я в унію з католицьким Римом, яка була проголошена на Ферраро-Флорентійському соборі 14381439 рр. За це самочинство Константинопольський патріархат наклав на Московську церкву відлучення, яке не скасоване й дотепер. Відомо, що Флорентійська унія проіснувала лише 10 років і була скасована, і в Константинопольській церкві знов було відновлено православ'я.

До Константинопольського патріархату у різні часи належали:

Позиція щодо автокефалії для православних в УкраїніРедагувати

 
Трон Константинопольського патріарха

До російської агресії 2014 року Константинопольський Патріархат не мав єдиної позиції щодо українського питання; існували лише кілька груп, які мали різні погляди на проблему українського православ'я.

Константинопольський Патріархат вважає своєю канонічною територією територію Київської Митрополії у межах до 1686 р., тобто, щонайменше, Україну і Білорусь. Константинопольський Патріархат визнає канонічну територію Московського Патріархату (Російської Православної Церкви) лише в межах 1686 р., тобто до приєднання до нього Київської Митрополії, а також про те, що саме це приєднання було здійснене «без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової», себто Константинопольського Патріархату, у юрисдикції якого Київська Митрополія в той час перебувала.

Константинопольський патріархат двічі своїм соборним рішенням засудив підпорядкування Московській церкві Київської митрополії як неканонічне. 1688 року константинопольського патріарха Діонісія було позбавлено патріаршої катедри собором архієреїв, які побачили в діях патріарха симонію — продаж за гроші «духовних дарованій» (Діонісій отримав 120 соболів та дві сотні золотих за протиканонічне відступлення найбільшої митрополії Константинопольського патріархату). 1924 вселенський патріарх Григорій VII видав томос (декрет) з нагоди визнання автокефалії тих єпархій давньої Київської митрополії, які після Першої світової війни опинилися в складі польської держави.

Див. такожРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. прот. Александр Шмеман, «Собрание статей, 1947—1983». С. 371—373.
  2. ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΝ ΠΑΤΡΙΑΡΧΕΙΟΝ (гр.) Архівовано з першоджерела 10.10.2018.

ПосиланняРедагувати