Михайло I Керуларій (грец. Μιχαήλ Α΄ Κηρουλάριος; близько 1000, Константинополь —  1059, в морі, дорогою на заслання) — Патріарх Константинопольський з 1043 по 1059 рік, народився в Константинополі, відомий завдяки конфлікту з папою Левом IX щодо церковних канонів, якими римська церква почала відрізнятися від православної, особливо щодо вживання прісного (незаквашеного) хліба в Причасті.

Михайло Кіруларій
Народився 1005[1]
Константинополь[1]
Помер 21 січня 1059
Константинополь[1]
Країна  Візантійська імперія
Місце проживання Константинополь
Діяльність пресвітер
Посада Константинопольський патріархат
Конфесія православ'я

Роль у церковному розколі ред.

Кіруларій закрив римські церкви у Візантії. 1054 року кардинал Гумберт Мурмутьєрський видав буллу про екскомунікацію (вилучення з церкви) щодо Кіруларія (у відповідь на його дії щодо церкви в південній Італії), незважаючи на смерть папи Лева три місяці до цього (Римська церква причислила Лева IX до сонму святих) і недійсність екскомунікації. Кіруларій в свою чергу екскомунікував кардинала й папу, започатковувавши Великий церковний розкол. Розкол привів до кінця союзу між візантійським імператором і папством, і змусив пізніших пап вступити в союз з норманами проти імперії.

Фактичне правління Візантією ред.

Піля розколу Кіруларій на деякий час став найсильнішою людиною в Константинополі. Коли Феодора обійняла владу (10561056), він «намагався правити імператрицею»[2]. Наступний імператор Михайло VI (1056—1057) не був достатньо покірливим, так що Кіруларій започаткував революцію, скинув його, сам пішов обтяти його волосся, і закрив його в монастирі. На його місце він встановив Ісаака Комніна (10571059). Ісаак добре знав, кому він завдячував трон, і спочатку був слухняним. У цей час Кіруларій досяг апогею своєї влади. Він призначив всіх службовців держави і був справжнім правителем імперії. Він так мало скривав цей факт, що почав носити пурпорове (багряне) взуття, яке завжди було прерогативою імператора. «Втративши весь сором, — говорить Михайло Пселл, — він поєднав царство і священство в собі; в своїх руках він тримав хрест, тоді як імперські закони виходили з його уст»[3].

Повергнення ред.

Ісаак втомився бути лялькою патріарха і хотів правити сам. Кіруларій почав сваритися з імператором щодо конфіскації церковного майна. Він був таким розлюченим, що планував повстання аби скинути імператора і вимагав імператорський трон для себе. Але Ісаак діяв на випередження, використавши Михайла Пселла, щоби звинуватити його. Кіруларія звинуватили в зраді, язичництві й чаклунстві, визнали «безбожним, тиранічним, вбивчим, святотатським, негідним». Його засудили до заслання на Мадит у Геллеспонті. Дорогою туди взимку 21 січня 1059 року корабель зазнав аварії, в результаті чого Кіруларій раптово загинув.

Вшанування ред.

Як тільки Кіруларій помер, почалося його обожнення. Спочатку імператор стверджув, що він був покараний Богом за спробу узурпації світської влади, але згодом висловив жаль з приводу того, що сталося. Тіло патріарха повернули до Константинополя і поховали з великою пишністю в церкві Святих Ангелів. Михайло Пселл, який виносив звинувачення в його адресу, тепер проповідував панегерик на його честь, описуючи його, як найкращого, наймудрішого, найсвятішого, і найбільш невірно зрозумілого серед людей. Того ж року імператор Ісаак захворів, склав свої імператорські повноваження, постригся в ченці (і помер монахом через 2 роки) та призначив настуника. Ним став Костянтин X Дука.

Ануляція взаємних екскомунікацій часів Кіруларія ред.

В 1965 році, взаємні екскомунікації були анульовані Папою Павлом VI і константинопольським патріархом Афінагором, коли вони зустрілися на Другому Ватиканському Соборі. Хоча екскомунікація, видана кардиналом Гумбертом, не була дійсною, цей жест представляв важливий крок щодо відновлення спілкування між Римом і Константинополем.

Виноски ред.

  1. а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #100953840 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. Михайло Пселл, «Енкоміон», 357
  3. у Брег'єра, 275

Джерела та посилання ред.

Англійською:

Російською:

  • Ларионов А. В. Михаил Пселл как богослов и историк Церкви // Мир Православия. Сб. статей. Вып. 6. Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2006. С. 45-46.