Диптих (грец. δίπτυχον — складений удвічі, від δίς — двічі і πτύσσω — складаю) — список православних автокефальних церков, які поминаються під час літургії в усіх православних церквах складений церквою-матір'ю всіх православних церков Константинопольською Православною Церквою.[1]

Це поняття позбавлене догматичного значення, а обумовлено історично. На формування сучасного диптиха вплинули різні чинники: давнина церков, хронологічна послідовність проголошення автокефалій, політичне значення міст із кафедрами перших єпископів. Відповідно до диптиху розподіляються місця при співслужінні предстоятелів церков, на Соборах і всеправославних форумах.

Наразі йде протистояння між Константинопольською Православною Церквою та Російською Православною Церквою за право бути церквою-матір'ю для всіх православних церков; через це протистояння РПЦ не визнає диптих КПЦ.[2][3]

ІсторіяРедагувати

Історичне вживанняРедагувати

Спочатку термін позначав таблички, що вживалися греками і римлянами для запису (записні книжки), що являли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані одна з одною; для записів призначалися внутрішні сторони, зовнішні ж сторони могли покриватися різного роду прикрасами. Подібні книжки могли містити додаткові аркуші й тоді звались триптихами (τρίπτυχα), пентаптихами (πεντάπτυχα) і т. д. або взагалі поліптихами (πολύπτυχα).

Такі вироби були відомі у греків і римлян з давніх-давен, але назва «Диптих» або «триптих» вони отримали тільки за часів імператора св. Костянтина I Великого (раніше вони називалися на гр. Πίνακες, на латин. — tabulae, codices, codicilli і ін.). Поверхні Диптихів представляли собою чисте поле, вкрите воском, на них зручно було писати або дряпати сталевий загостреною паличкою — стилусом. Зовнішня сторона Диптиха іноді декорувалася. Подібні Диптихи вживалися стародавніми греками і римлянами як записники.[4]

З V ст. слово «Диптих» вживалося в Церкві не тільки по відношенню до виробів певного виду, але і для позначення на них списків імен живих і покійних, призначених для поминання церковного. Потім Диптихами стали називатися поминальні списки незалежно від їх виду і використаного для їх запису матеріалу. У джерелах зустрічаються різні їх найменування — ἐκκλησιαστικο δίθυροι, εὐχαί, κατάλοΥοι, δέλτοι, πτύχα

У стародавній Церкві існували Диптихи різних видів:

1) мартирологи — списки мучеників та ін. святих;

2) хрещальні, в яких вносилися імена новохрещених;

3) списки християн, куди зазвичай поміщалися імена місцевого єпископа та інших архієреїв, а також кліриків та ін. членів громади;

4) списки покійних християн, що містили імена місцевих єпископів, а також та сусідніх, особливо прилеглих, єпархій, пресвітерів, дияконів і всіх взагалі кліриків місцевої громади, православних імператорів, мирян, які залишили по собі добру пам'ять;

5) єпископські списки, куди вносилися імена лише єпископів, окремо живих і покійних. Такі Диптихи читалися за Божественною літургією.

У церковному вжитку диптихами позначалися таблички, що містилися в кожній церкві, на яких записувалися ті імена, що їх промовляли з амвону під час Євхаристії. Ці таблички містили імена тих, що приносили дари, ряду інших членів громади, чільного єпископа і деяких інших архієреїв, імена святих, мучеників та сповідників і, нарешті, імена праведно померлих членів певної громади.

Диптихи виступали, таким чином, втіленням ідеї єдності церкви, з'єднання в церкві живих і покійних, визнаних святих і всіх вірних. Разом з тим з'єднання в диптихах імен святих з іменами інших вірних відповідало ідеї загальної святості Церкви, що з'єднується з Христом в результаті Євхаристії. Диптихи вживалися в церкві з найдавніших (можливо, з апостольських) часів. У всякому разі в III ст. вони були, за свідченням св. Кипріана, в загальному користуванні. У Західній Церкві диптихи застосовувалися ще до XІІ ст., у Східній — до XV ст. Диптихи могли бути різного розміру в залежності від числа тих, що поминаються.

З розвитком загальноцерковного культу святих і утворенням великих церковних областей диптихи розросталися і могли змінювати свою форму. Наприклад, у церкві св. Лаврентія в Константинополі диптихи були записані на мармуровій колоні, і містили імена імператорів, патріархів, єпископів і т. д.

З розростанням диптихів пов'язана їх специфікація. Виділяються диптихи живих (δίπτυχα ζώντων, liber viventium) і диптихи покійних (δίπτυχα νεχρών, liber mortuorum). У диптихи живих включалися імена Пап і патріархів, єпископів і священиків, титарів даної церкви, кліриків різних чинів, імператорів, інших знатних осіб з мирян.

У диптихах живих згадувалися разом з тим Богородиця, мученики і інші святі. Включення останніх у диптихи живих вказує на таке розуміння святості, при якому святі — на відміну від інших праведно покійних — наділяються здатністю діяльно брати участь в житті Церкви — як заступники та покровителі. У диптихи покійних включалися перш за все ті, хто протягом свого життя був записаний в диптихах живих, в першу чергу сюди входили імена всіх єпископів, які померли у спілкуванні з Церквою.

Включення до диптиху було високою честю, визнанням праведного життя віруючого, його духовної гідності і вірності церковному вченню. У Псевдо-Діонісія Ареопагіта («Про церковну ієрархію») говориться про те, що при читанні священних таблиць оголошуються імена тих, хто жив святим життям і в своєму ревному служінні досяг досконалості. Виключення з диптихів було, навпаки, надзвичайно тяжким покаранням, показово, що виключена особа відпадала від спілкування з церквою. Так, наприклад, із церковних диптихів було викреслено ім'я імператора Анастасія (491-518), який відкинув рішення Халкідонського Собору.

Взагалі, звинувачення в єресі супроводжувалося виключенням з диптихів; наявність або відсутність імені в диптихах могло служити свідченням православ'я (або неправослав'я) померлих єпископів. Так, під час суперечок про православність Феодора Мопсуестійського при імператорі Юстиніані його неправославність доводили, зокрема, відсутністю його імені в диптихах Мопсуестійської церкви.

З диптихів живих згодом розвиваються мартирологи. З диптихів покійних виникають в ході церковно-літургійного розвитку поминальні книги. У візантійському чині літургії Диптих виголошується за архієрейським богослужінням у формі так званої великої похвали (проте за походженням це не диптих, а народні акламації, т. зв. φημί, в момент прибуття імператора і патріарха) і під час анафори.[4]

Сучасне вживанняРедагувати

У сучасній церкві вживається переважно для позначення списку імен предстоятелів автокефальних Церков, в якому імена перераховані в традиційному порядку честі. Перше місце в ньому займає Святійший Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх. У стародавньому християнстві найбільшим авторитетом користувалися кафедри Єрусалиму, як місця земного життя Ісуса Христа, і Риму, як столиці Римської імперії.

На Сході першість мали Олександрія і Антіохія, найбільші центри християнського світу того часу. За предстоятелями цих церков закріпився титул патріархів, а єпископи Риму і Олександрії шанобливо іменувалися Папами.

Після заснування нової столиці імперії Константинополя на Другому Вселенському Соборі (381) 3-м правилом за Константинопольським патріархом закріплено друга місце після Римського єпископа. Статус Константинополя був підтверджений 28-м правилом Четвертого Вселенського Собору (451). Так виникла стародавня «пентархія» — система 5 православних кафоличних патріархатів: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим. Теорія пентархії, позбавлена канонічних та історичних підстав, в деякі періоди історії використовувалася філетистами з Константинопольського Патріархату у відстоюванні церковної гегемонії над Грецькою православною Церквою. Подібна тенденція проявляється іноді і в сучасний час і служить причиною ускладнень у взаєминах східних Патріархатів і деяких інших Помісних Церков.

Згодом із цього числа випав Рим (1054), але додалися Московський, Грузинський, Сербський та інші патріархати. Всього у сучасному диптиху згадуються 15 автокефальних помісних церков: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елладська, Польська, Албанська, Чеських земель і Словаччини, та Українська.

З точки зору православної еклезіології всі автокефальні Церкви рівноправні і місце в диптиху не обіцяє Помісній Церкві ніяких переваг і привілеїв в порівнянні з тими Церквами, які займають нижчі місця. Повною мірою це відноситься і до Церкви, головної в диптиху, яка має тільки першість честі, але не влади. Вона виражається лише в першості перед престолом при співслужінні першоієрархів Помісних Церков, в головуванні на церковних Соборах і на інших офіційних зборах, в 1-му місці в підписах під церковними актами, прийнятими всіма або деякими Помісними Церквами. Аналогічним чином і місце в диптиху всякої іншої Помісної Церкви визначає місце її предстоятеля біля вівтаря при співслужінні з іншими першоієрархами, а також місце його підпису в послідовності підписів.[4]

Диптих: список автокефальних церковРедагувати

Нині існує 15 автокефальних Церков,[5] що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську православну церкву. Кожна з них займає певне місце у диптиху (переліку) за старшинством і честю, як правило, це місце залежить від давнини заснування Церкви та її ролі в історії усієї Вселенської Церкви. Диптихи слов'янських і грецьких Церков дещо відрізняються, як за порядком, так і за включенням тих чи інших юрисдикцій. Перші дев'ять автокефальних Церков очолюються патріархами, решта 6 - митрополитами.

Існували і нині існують деякі Церкви, які мають лише часткове євхаристійне спілкування. Тобто з деякими помісними Церквами сопричастя є, а з деякими воно з тих чи інших причин розірвано. Втім, такі Церкви теж відносяться до Вселенського Православ'я, оскільки опосередковано вони мають спілкування з усіма через Церкву, з якою у них є сопричастя. Такою була Російська православна церква закордоном до офіційного возз'єднання з Російською Православною Церквою, оскільки мала євхаристійне спілкування з Сербською та Єрусалимською Церквами; Московська Митрополія, яка після самопроголошення автокефалії втратила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але зберегла його з іншими.

Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема — незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Після того як РПЦ надала так-звану "автокефалію" у 1970 році РПЦ в Америці п'ять православних церков - Російська, Болгарська, Грузинська, Польська та Чеська-та-Словацька - визнали РПЦ в Америці як автокефальну церкву під №15, але більшість православних церков визнають її лише як автономну частину РПЦ.

[прим. 1] Назва церкви Назва патріархату Рік визнання автокефалії[прим. 2]
1 Константинопольська православна церква Вселенський Константинопольський патріархат [прим. 3]
2 Александрійська православна церква Александрійський патріархат [прим. 3]
3 Антіохійська православна церква Антіохійський патріархат [прим. 3]
4 Єрусалимська православна церква Єрусалимський патріархат [прим. 3]
5 Російська православна церква Московський патріархат 1589
6 Сербська православна церква Сербський патріархат 1219, 1879
7 Румунська православна церква Румунський патріархат 1885
8 Болгарська православна церква Болгарський патріархат 870, 1945
9 Грузинська православна церква Грузинський патріархат 486, 1990
10 Кіпрська православна церква - 478
11 Елладська православна церква - 1850
12 Польська православна церква - 1924
13 Албанська православна церква - 1937
14 Православна церква Чеських земель і Словаччини - 1998
15 Православна церква України - 2019

ЗаувагиРедагувати

  1. Місце в диптиху
  2. Рік визнання Константинопольським патріархатом
  3. а б в г Дохалкедонські часи (входить до «пентархії»)

ДжерелаРедагувати

  1. Οἰκουμενικόν Πατριαρχεῖον. www.ec-patr.org. Процитовано 2019-02-01.  (гр.)
  2. Помісні православні церкви // Людина і світ. 1996. №5. С. 11-15
  3. Serge Keleher. “Orthodox Rivalry in the Twentieth Century: Moscow Versus Constantinople,” Religion, State & Society, (1997), p. 130 (англ.)
  4. а б в T Ware, K Ware (1993). The orthodox church. London: Penguin. 334 p. (англ.)
  5. Грецька церква першою визнала ПЦУ: чому це важливо для України. BBC News Ukrainian, 12 жовтня 2019,

ПосиланняРедагувати