Автокефальна церква

стаття-список у проекті Вікімедіа

Автокефальна церква — православна церква, яка має цілковиту самостійність у розв'язанні організаційних і культових питань.[1][2]

Спочатку під Автокефальною церквою розуміли місцеву церкву, безпосередньо підпорядковану візантійському імператорові і вселенському соборові. З розпадом Візантійської імперії і втратою значення вселенських соборів під Автокефальною церквою почали розуміти помісні церкви, незалежні від влади Константинопольської патріархії.[3][4][5]

Автокефальні церквиРедагувати

Нині існує 15 автокефальних Церков,[6] що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську православну церкву. Кожна з них займає певне місце у диптиху (переліку) за старшинством і честю, як правило, це місце залежить від давнини заснування Церкви та її ролі в історії усієї Вселенської Церкви. Диптихи слов'янських і грецьких Церков дещо відрізняються, як за порядком, так і за включенням тих чи інших юрисдикцій. Перші дев'ять автокефальних Церков очолюються патріархами, решта 6 - митрополитами.

Існували і нині існують деякі Церкви, які мають лише часткове євхаристійне спілкування. Тобто з деякими помісними Церквами сопричастя є, а з деякими воно з тих чи інших причин розірвано. Втім, такі Церкви теж відносяться до Вселенського Православ'я, оскільки опосередковано вони мають спілкування з усіма через Церкву, з якою у них є сопричастя. Такою була Російська православна церква закордоном до офіційного возз'єднання з Російською Православною Церквою, оскільки мала євхаристійне спілкування з Сербською та Єрусалимською Церквами; Московська Митрополія, яка після самопроголошення автокефалії втратила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але зберегла його з іншими.

Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема — незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Після того як РПЦ надала так-звану "автокефалію" у 1970 році РПЦ в Америці п'ять православних церков - Російська, Болгарська, Грузинська, Польська та Чеська-та-Словацька - визнали РПЦ в Америці як автокефальну церкву під №16, але більшість православних церков визнають її лише як автономну частину РПЦ.

[прим. 1] Назва церкви Назва патріархату Рік визнання автокефалії[прим. 2]
1 Константинопольська православна церква Вселенський Константинопольський патріархат [прим. 3]
2 Александрійська православна церква Александрійський патріархат [прим. 3]
3 Антіохійська православна церква Антіохійський патріархат [прим. 3]
4 Єрусалимська православна церква Єрусалимський патріархат [прим. 3]
5 Російська православна церква Московський патріархат 1589
6 Сербська православна церква Сербський патріархат 1219, 1879
7 Румунська православна церква Румунський патріархат 1885
8 Болгарська православна церква Болгарський патріархат 870, 1945
9 Грузинська православна церква Грузинський патріархат 486, 1990
10 Кіпрська православна церква - 478
11 Елладська православна церква - 1850
12 Польська православна церква - 1924
13 Албанська православна церква - 1937
14 Православна церква Чеських земель і Словаччини - 1998
15 Українська Православна Церква - 1990

Історія Автокефальної української церквиРедагувати

Після перемоги Жовтневого перевороту в Росії, коли українська держава за допомогою німецьких і австрійських союзників намагалася відстояти в Україні державність, в державі Павла Скоропадського виникла ідея створення Автокефальної української церкви, якій відводилась важлива роль в стриманні людей від антидержавного більшовизму. Тому 12 листопада 1918 року міністр віросповідань о. Лотоцький оголосив декларацію, де було сказано: «В самостійній державі має бути і самостійна церква… Це не лише церковна, але й національна наша необхідність… Від імені уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська церква має бути автокефальною». Таким чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав початок автокефалії української церкви. Пізніше ідею розвивав уряд Симона Петлюри. Так перші громади Автокефальної церкви, що виникли в 191920 роках, активно виступали на підтримку української держави. Після поразки української армії від російських більшовиків українське духівництво Автокефальної церкви провадило своє служіння у підпіллі. В проповідях поширювалась право українців на самобутність і право селян на землю, результати їх праці на землі.

Радянська влада оголосила Автокефальну церкву відгалуженням контрреволюційної організації «Спілки визволення України», і звинуватила Автокефальну церкву в підготовці збройного повалення радянського режиму. У 1929 році на сфальсифікованому судовому процесі в справі СВУ діяльність церкви була повністю обмовлена і засуджена, її осередки ліквідовані, а духівництво страчено як злочинці. Автокефальна церква в Україні пішла у глибоке підпілля.

У роки Другої світової війни Автокефальна церква знову відродилася на окупованій німецькими військами території України. Вигнання німців з України призвело до того, що Автокефальна церква продовжувала свою діяльність за кордонами СРСР.

ЗаувагиРедагувати

  1. Місце в диптиху
  2. Рік визнання Константинопольським патріархатом
  3. а б в г Дохалкедонські часи (входить до «пентархії»)

ДжерелаРедагувати

  1. М. М. Закович. Автокефалія // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2019. — ISBN 944-02-3354-X.
  2. Автокефальна церква // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  3. Автокефальна церква // ВУЕ
  4. П. Л. Яроцький. Українська автокефальна православна церква // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
  5. * АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА // Енциклопедія історії України (ЕІУ) на сайті Інституту Історії НАНУ
  6. Грецька церква першою визнала ПЦУ: чому це важливо для України. BBC News Ukrainian, 12 жовтня 2019,