Автокефальна церква

стаття-список у проекті Вікімедіа

Автокефальна церква (від грец. αυτός — «сам» і грец. κεφαλή — «голова») — православна церква, яка має цілковиту самостійність у розв'язанні організаційних і культових питань[1][2].

Спочатку під Автокефальною церквою розуміли місцеву церкву, безпосередньо підпорядковану візантійському імператорові і вселенському соборові. З розпадом Візантійської імперії і втратою значення вселенських соборів під Автокефальною церквою почали розуміти помісні церкви, незалежні від влади Константинопольської патріархії.[3][4][5]

Автокефальні церквиРедагувати

Нині існує 15 автокефальних Церков,[6] що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську православну церкву. Кожна з них займає певне місце у диптиху (переліку) за старшинством і честю, як правило, це місце залежить від давнини заснування Церкви та її ролі в історії усієї Вселенської Церкви. Диптихи слов'янських і грецьких Церков дещо відрізняються, як за порядком, так і за включенням тих чи інших юрисдикцій. Перші дев'ять автокефальних Церков очолюються патріархами, решта 6 — архієпископами або митрополитами.

Існували й нині існують деякі Церкви, які мають лише часткове євхаристійне спілкування. Тобто з деякими помісними Церквами сопричастя є, а з деякими воно з тих чи інших причин розірвано. Втім, такі Церкви теж належать до Вселенського Православ'я, оскільки опосередковано вони мають спілкування з усіма через Церкву, з якою у них є сопричастя. Такою була Російська православна церква закордоном до офіційного возз'єднання з Православною Церквою Росії, оскільки мала євхаристійне спілкування з Сербською та Єрусалимською Церквами; Московська митрополія, яка після самопроголошення автокефалії втратила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але зберегла його з іншими.

Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема — незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Православними церквами Сербії та Болгарії за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Після того як Православна церква Росії надала так звану «автокефалію» у 1970 році РПЦ в Америці п'ять православних церков — Російська, Болгарська, Грузинська, Польська та Чесько-Словацька — визнали РПЦ в Америці як автокефальну церкву під №16, але більшість православних церков визнають її лише як автономну частину РПЦ.

[прим. 1] Назва церкви Титул предстоялеля Рік визнання автокефалії[прим. 2]
1 Православна церква Константинополя Архієпископ Константинополя і Вселенський Патріарх [прим. 3]
2 Православна церква Александрії Папа і Патріарх Александрійський і всієї Африки [прим. 3]
3 Православна церква Антіохії Патріарх Антіохійський і всього Сходу [прим. 3]
4 Православна церква Єрусалима Патріарх Святого Города Єрусалима [прим. 3]
5 Православна церква Росії Патріарх Московський і всієї Русі 1589
6 Православна церква Сербії Патріарх Сербський 1219, 1879
7 Православна церква Румунії Патріарх Румунський 1885
8 Православна церква Болгарії Патріарх Болгарський, Митрополит Софійський 870, 1945
9 Православна церква Грузії Католикос-патріарх всієї Грузії 486, 1990
10 Православна церква Кіпру архієпископ Нової Юстиніани і всього Кіпру 478
11 Православна церква Греції архієпископ Атенський та всієї Греції 1850
12 Православна церква Польщі митрополит Варшавський і всієї Польщі 1924
13 Православна церква Албанії архієпископ Тирани і всієї Албанії 1937
14 Православна церква Чеських земель і Словаччини митрополит Чеських земель і Словаччини 1998
15 Православна церква України митрополит Київський і всієї України 2019

Історія автокефальної української церквиРедагувати

Після перемоги Жовтневого перевороту в Росії, коли українська держава за допомогою німецьких і австрійських союзників намагалася відстояти в Україні державність, в державі Павла Скоропадського виникла ідея створення Автокефальної української церкви, якій відводилась важлива роль в стриманні людей від антидержавного більшовизму. Тому 12 листопада 1918 року міністр віросповідань О. Лотоцький оголосив декларацію, де було сказано: «В самостійній державі має бути і самостійна церква… Це не лише церковна, але й національна наша необхідність… Від імені уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська церква має бути автокефальною». Таким чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав початок автокефалії української церкви. Пізніше ідею розвивав уряд Симона Петлюри. Так перші громади Автокефальної церкви, що виникли в 191920 роках, активно виступали на підтримку української держави. Після поразки української армії від російських більшовиків українське духівництво Автокефальної церкви провадило своє служіння у підпіллі. В проповідях поширювалась право українців на самобутність і право селян на землю, результати їх праці на землі.

Радянська влада оголосила Автокефальну церкву відгалуженням контрреволюційної організації «Спілки визволення України», і звинуватила Автокефальну церкву в підготовці збройного повалення радянського режиму. У 1929 році на сфальсифікованому судовому процесі в справі СВУ діяльність церкви була повністю обмовлена і засуджена, її осередки ліквідовані, а духівництво страчено як злочинці. Автокефальна церква в Україні пішла у глибоке підпілля.

У роки Другої світової війни Автокефальна церква знову відродилася на окупованій німецькими військами території України. Вигнання німців з України призвело до того, що Автокефальна церква продовжувала свою діяльність за кордонами СРСР.

ЗаувагиРедагувати

  1. Місце в диптиху
  2. Рік визнання Константинопольським патріархатом
  3. а б в г Дохалкедонські часи (входить до «пентархії»)

ДжерелаРедагувати

  1. М. М. Закович. Автокефалія // Автокефальна церква // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2019. — ISBN 944-02-3354-X.
  2. Автокефальна церква // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  3. Автокефальна церква // ВУЕ
  4. П. Л. Яроцький. Українська автокефальна православна церква // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
  5. * АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА // Енциклопедія історії України (ЕІУ) на сайті Інституту Історії НАН України
  6. Грецька церква першою визнала ПЦУ: чому це важливо для України. BBC News Ukrainian, 12 жовтня 2019,