Церква Святої Ірини (Стамбул)
Собо́р Свято́ї Іри́ни або Айя Ейрене (середньовічна грец. Ἁγία Εἰρήνη грецька вимова: [aˈʝia iˈrini], «Святий мир», турецька: Aya İrini) — східна православна церква, розташована на зовнішньому подвір'ї палацового комплексу Топкапи в давній столиці Османської імперії. Побудована в VI столітті. Найстаріша серед збережених християнських церков колишнього Константинополя і єдина візантійська церква в Стамбулі, яка ніколи не була перетворена на мечеть, оскільки використовувалася як арсенал для зберігання зброї до 19 століття. Сьогодні функціонує як музей і концертний зал.
| Церква Святої Ірини | |
|---|---|
_(cropped).jpg)
| |
| 41°00′35″ пн. ш. 28°58′52″ сх. д. / 41.00972° пн. ш. 28.98111° сх. д. | |
| Країна |  Туреччина[1] |
| Розташування | Еміненю[1] Стамбул |
| Тип | церква[1] і пам'ятка |
| Стиль | Архітектура Візантійської імперії |
| Засновник | Костянтин Великий |
| Дата заснування | 6 століття і 4 століття[2] |
  Церква Святої Ірини Церква Святої Ірини (Туреччина) | |
 | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Назва
ред.Церква була присвячена миру Божому, і є однією з трьох святинь, які імператори присвячували Божим атрибутам, разом з собором Святої Софії (Мудрості) і собору Святої Сили[3].
Історія створення
ред.Місце розташування має значну попередню історію, що сягає в історію Стародавньої Греції.
- У добу Стародавньої Греції тут побудували язичницький храм на честь богині кохання Афродіти.
- У IV столітті н. е. за сприяння візантійського імператора Константина I на руїнах храму Афродіти будують великий християнський храм, що тимчасово став головним храмом Константинополя під час його перетворення з грецької торгової колонії на східну столицю Римської імперії. Саме в ньому 381 року н. е. працював Перший Константинопольський собор (він же Другий вселенський).
- Перша церква Святої Ірини була завершена до кінця правління Константина (337 р.) і могла бути місцем його спочинку (вважається, що порфіровий саркофаг імператора лежав у дворі собору[4]). Вона була церквою Патріарха до того, як собор Святої Софії був завершений у 360 році за правління Констанція II[5].
- Площа біля храму стала місцем сутичок 532 року під час повстання Ніка (повсталі кричали «Перемога!», звідси походить його грецька назва), в результаті чого храм згорів[6]. Після придушення повстання імператор Юстиніан I, який був майже повалений під час заворушень, наказав перебудувати храм в 548 році в рамках широкомасштабного архітектурного проекту. Будівля тоді була набагато коротше і мала всього один купол, що представляє собою тип так званої купольної базиліки.
- Форма собору була змінена вдруге після пошкодження землетрусом 20 жовтня 740 року, приблизно за шість місяців до смерті Лева III. Імператор Костянтин V наказав провести реставрацію і прикрасив інтер'єр мозаїкою та фресками[7]. Деякі реставрації цього часу збереглися до наших днів. Тоді був також піднятий оригінальний купол, а другий був доданий над бочкоподібно склепінчастою західною бухтою, на еліптичному плані, частково перекритий низьким барабаном.
- Обидва куполи і нартекс, що передує будівлі собору, добре видно на одній з мініатюр Хунернама, турецького манускрипту 1588 року. Будівля характеризується строгістю зовнішніх стін, багате внутрішнє оздоблення не збереглося до сучасності: фігурні мозаїки собору були знищені в добу іконоборства на зламі VIII—IX ст.
- Церква Св. Ірини втратила значення головного храму після побудови храму Св. Софії, але зберігалася і в добу візантійців, і надалі.
- Після військового захоплення Константинополя 1453 року османами, церква Св. Ірини не була перетворена на мечеть. За десять років поруйновану споруду відремонтували і перетворили на арсенал. Церква розташована в першому дворі палацового комплексу Топкапи.
- 1869 року ремонтовану споруду церкви відвели під Археологічний музей Стамбула. Будівля ніколи не була мечеттю, що є унікальним для Стамбулу. Всередині, в апсиді, знаходиться хрест на золотому тлі VIII століття, залишок старої мозаїки.
- На початку 21 сторіччя церква Св. Ірини була реконструйована і використовувалась як концертна зала. За церквою знаходиться внутрішній двір, де в порфірових саркофагах ховали візантійських імператорів.
Станом на 2021 р. церква частково зачинена на реконструкцію і знаходиться в напівпокинутому стані.
Історичний контекст
ред.Протягом усієї історії Римської імперії імператори часто були поза місцем влади протягом тривалого періоду часу. Однак наприкінці періоду пізньої античності в Римі і в ранньовізантійський період імператори залишалися в столиці. На момент заснування собору Святої Ірини Константинополь ще не був визнаний столицею і резиденцією влади візантійських імператорів через часті подорожі імператора Костянтина (правління 306—337), оскільки зрозуміло, що імператорська влада не обов'язково була зосереджена в такій столиці, як Рим, а навколо імператора, коли він вирушав у свої подорожі. У міру того, як розгорталася династія Костянтина, кожен імператор вносив у місто все нові і нові поліпшення, що сприяло закріпленню статусу міста як справжнього центру влади. За часів правління імператора Констанція II (правління 337—361 рр.) в місті існувала значна кількість громадських і політичних установ: будівля сенату, бібліотеки, дени і церкви.
Існує дуже мало досліджень про функції собору Святої Ірини від Костянтина, навіть у бурхливі періоди богословських суперечок. Однією з перших проблем, що стояли перед християнською церквою, що розвивалася, була аріанська полеміка, яка зосереджувалася на тому, чи є Христос божественним чи ні. Щоб вирішити це питання, в Нікеї відбувся собор, результатом якого став загальноприйнятий Нікейський символ віри, в якому говорилося, що Христос був зачатий від Бога і як такий є божественним.
Прихід Юстиніана на престол у 527 р. ознаменувався цілеспрямованими зусиллями, спрямованими на те, щоб викорінити будь-яке відхилення від Православ'я, визначене Нікейським собором і всіма наступними соборами, і ці зусилля були спрямовані проти євреїв, язичників і «єретиків». Євреї були відчужені від візантійського суспільства, і єврейські писання почали переходити з грецької мови на іврит, коли вони відступили в безпеку своєї власної культури. Проти язичників були накладені обмежувальні закони з суворими покараннями, включаючи смерть, за їх порушення. Будь-які скоординовані зусилля опору були придушені. Самаритяни, етнорелігійна група, подібна до євреїв, повстала проти Візантійської імперії в 529 році і була безжально придушена, майже 100 000 було вбито під час придушення повстання[8].
У політичному плані Церква та імператори Західної/Східної Римської імперії взаємодіяли один з одним, маючи різну динаміку влади. З одного боку, було очевидно, що церковні лідери іноді мали значну владу над імператором, наприклад, святий Амвросій забороняв Феодосію I входити до церкви в Мілані, поки той не покаявся за свою роль у різанині у Салонікахі[9]. Однак в інший час спілкування було дружнім. Під час богослужінь у соборі Святої Софії під час правління Юстиніана імператор і Константинопольський патріарх в окремій кімнаті високо над громадянами Константинополя молилися Богу, перш ніж повернутися, щоб разом очолити громаду[10]. Незважаючи на моменти розбіжностей між державою та церквою протягом усієї візантійської історії, вищезгадана позиція Юстиніана щодо релігійних відхилень показувала спільну імперську та релігійну мету.
Арсенал Святої Ірини
ред.
У XV—XIX століттях будівля церкви використовувалась османами як арсенал. Зброя та обладунки, які виготовлялись або зберігались в арсеналі Святої Ірини маркувались клеймом у вигляді стилізованої квітки магнолії — одним з найдавніших тюркських племінних власницьких символів-тамг[11]. Зараз в багатьох музейних або приватних колекціях можна знайти зразки зброї та обладунків з цим клеймом.
Проблема хрестово-купольних храмів
ред.Хрестово-купольні храми відомі в візантійській архітектурі з V століття. З VI століття н. е. цей тип храмових споруд перестав бути винятковим і навіть перетнув кордони, став найпоширенішим в Вірменії та Грузії. А з восьмого століття н. е. цей тип храмових споруд став домінувати в візантійській архітектурі (в дев'ятому столітті цей тип дійде до Херсонеса в Криму, церква на акрополі міста, датована ІХ століттям). Подібні споруди — найбільш відповідали вимогам тодішньої християнської служби, вимогам символічного відображення храму як божого дому і дому молитви.
Символічність переважала, нею був просякнутий навіть декор храмів — навіть мармурові мозаїки підлоги. Останні символізували або райські луки з квітами, або океан, що плескався навколо пласкої землі. Хрестово-купольні храми не досить зручні, в цьому вони значно поступалися базилікам. Але їхня символічність вважалась відповіднішою вимогам служби і закріпилася.
Але потяг до розкоші в декорі і ускладнених форм в архітектурі столиці Візантії не припинявся. Ускладнення форм в архітектурі і в розкоші декору притаманні вже храму Святої Софії, вибудованому до 537 року і висвяченого вже 26 грудня того ж року. Це грандіозний за розмірами хрестово-купольний храм, найбільший за всю історію існування Візантійської імперії. Хрестово-купольна схема покладена в основу і інших великих храмів в далеких провінціях, включаючи Київ і Чернігів. Але там вона ускладнена галереями над бічними навами, нартексом, бічними вежами (Софія Київська), окремими приміщеннями хрещальні (Спасо-Преображенський собор (Чернігів), окрема хрещальня була знищена). Але порівняння планів так званого храму Дере-Агзи і Спаса Преображення 11 століття у місті Чернігів довело їх надзвичайну схожість, як і декор з гранчастих напівколон в два яруси, який мають -
- Неа-Моні на острові Хіос,
- вівтарна частина собору Сан Марко, Венеція
- собор Спаса Преображення ХІ століття, Чернігів.
Майже втрачена пам'ятка Дере-Агзи довела тривалу архітектурну традицію у різних кінцях християнських земель, її спільне коріння і велич амбіцій замовників і будівельників у Чернігові, що бажали мати відомі зразки на власній батьківщині.
-
Спасо-Преображенський собор (Чернігів), Україна -
Собор Св. Марка, інтер'єр. -
П'ять куполів собору Св. Марка -
П'ять куполів Князь-Володимирського собору, Санкт-Петербург. -
Собор Св. Ірини, сучасний вигляд -
Собор Св. Ірини, сучасний вигляд
-2.jpg)
П'ятикупольні храми
ред.
Першим п'ятикупольним храмом в Візантії вважають церкву святих Апостолів в столиці, яка не збережена до наших днів. Вона теж вразила уяву і сучасників, і іноземців, що прибували в Константинополь — і відповідно, викликала численні копії. Храм Св. Фронта в Перігьо (Франція) і собор Св. Марка в Венеції, вибудований в 11 столітті запрошеними візантійськими архітекторами, наслідував зразок саме церкви святих Апостолів. П'ятикупольні храми стануть характерною ознакою храмів східних слов'ян.
Опис споруди
ред.
Вибудувана з червоної цегли і каменю. Належить до типу купольних базилік, з якими храм поєднують три нави. Бічні нави невисокі, відокремлені від центральної низкою колон. Над колонадою — галереї другого поверху. Центральна нава надзвичайно широка. Масивні пілони підтримують велетенські арки, другий ярус яких нічим не відокремлений від внутрішнього простору храму, що збільшує враження просторості. (Гадають, що аркади 2-го ярусу колись були, але їх розібрали, від чого зальність церкви виграла). Перехід до бані здійснено сферичними вітрилами, добре відомими по споруді так званого мавзолею Галли Плацидії в Равенні. Баня широкого куполу невисока, з низкою напівциркульних вікон, але головує в зовнішньому вигляді храму. Церква мала і другу баню на захід від головної(відновлена нині в прямокутному вигляді з низьким дахом. Вікна західної бані нині закладені цеглою.)
На сході — гранчаста апсида, відкрита у простір храму трьома пізніми вікнами. Зовнішні фасади храму маловиразні, нерозроблені і нічим не нагадують декоративного багатства інтер'єрів. Зовнішнього декору практично нема.
Галерея зображень
ред.-
План будівлі -
Споруда церкви на 1900 рік. -
Церква Св. Ірини, інтер'єр на 1912 рік. -
Апсида собору Св. Ірини, -
Апсида в інтер'єрі 2007 р. -
Вид з південного сходу в 1912 р.
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б в archINFORM — 1994.
- ↑ http://diglib.library.vanderbilt.edu/act-imagelink.pl?RC=54387
- ↑ Janin, Raymond (1953). "Le Siège de Constantinople et le Patriarcat Oecuménique". La Géographie Ecclésiastique de l'Empire Byzantin (in French). 3rd Vol.: Les Églises et les Monastères (part 1).: Paris: Institut Français d'Etudes Byzantines. с. 106.
- ↑ Kaldellis, Anthony ((2023-08-24)). The New Roman Empire. New York: Oxford University Press. ISBN 0-19-754932-2.
- ↑ Charles Matson Odahl (2010). Constantine and the Christian Empire, 2nd ed. London: Routledge. с. 237—39.
- ↑ Liturgy and Architecture: From the Early Church to the Middle Ages. Ashgate Publishing. 2008. с. 65.
{{cite book}}:|first=з пропущеним|last=(довідка) - ↑ Freely, John; Cakmak, Ahmet (2004). Byzantine Monuments of Istanbul. Cambridge University Press. с. 136–143. ISBN 978-0521772570.
- ↑ Evans, J.A.S. (1996). The Age of Justinian: Circumstances of Imperial Power. New York: Routledge.
- ↑ Allan Doig (2008). Liturgy and Architecture from the Early Church to the Middle Ages. Aldershot: Ashgate Publishing. с. 61.
- ↑ Там же, с. 74-76
- ↑ ARSENAL OF HAGIA IRENE. Зброезнав. Процитовано 23 листопада 2023.
Джерела
ред.- «Всеобщая история архитектуры», М.-Л, т 3. 1963, раздел «Архитектура Византии».
- Якобсон А. Л. «Раннесредневековый Херсонес», МИА, 1959, с. 215
- «Византия, Южные славяне и Древняя Русь, Западная Эвропа», сборник в честь В. Н. Лазарева, М, 1973
- Комеч А. И. «Древнерусское зодчество конца 10 — начала 12 веков», М, «Наука», 1987
- Лихачёва В. Д. «Искусство Византии 4 −15 веков», Л. «Искусство», 1986, с. 45
- M. Ramazanoglu: Neue Forschungen zur Architekturgeschichte der Irenenkirche und des Complexes der Sophienkirche. Atti del VIII congresso di studi bizantini 2, Studi byzantini e neoellenici, Palermo 1951.
- P. Grossman: Zum Atrium der Irenenkirche in Istanbul, IM 15 1965.
- Urs Peschlow: Die Baugeschichte der Irenenkirche in Istanbul neu betrachtet, Architectural Studies in Memory of Richard Krautheimer. Ed. C. L. Striker, Mainz, Zabern 1996.
- Urs Peschlow: Untersuchungen und Grabungen an der Irenekirche.Anatolische Studien 24, Istanbul 1974.
- Urs Peschlow: Die Irenenkirche in Istanbul: Untersuchungen zur Architektur. Tübingen 1977.