Відкрити головне меню

Граф Володимир Олександрович Соллогу́б (8 (20) серпня 1813, Санкт-Петербург — 5 (17) червня 1882, Гамбург[Комм. 1]) — російський чиновник (таємний радник), прозаїк, драматург, поет і мемуарист[4] з литовського роду Соллогубів[ru]. Молодший брат дипломата Льва Соллогуба[ru], дід князя А. А. Гагаріна[ru].

Соллогуб Володимир Олександрович
Sollogub.jpg
Народився 8 (20) серпня 1813[1][2]
Санкт-Петербург, Російська імперія[2]
Помер 5 (17) червня 1882[3][1] (68 років)
Гамбург, Німецька імперія[2]
Поховання Нове Донське кладовище
Громадянство
(підданство)
Flag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперія
Діяльність лібретист, драматург, письменник, дипломат, прозаїк, перекладач, поет
Alma mater Тартуський університет
Мова творів російська[1]
Рід Сологуби[d]
Мати Sophia Ivanovna Arkharova[d]
Брати, сестри Lev Alexandrovich Sollogub[d]
Нагороди
Орден Білого Орла орден Святого Володимира II ступеня орден Святої Анни I ступеня орден Святого Станіслава I ступеня орден Святого Володимира III ступеня орден Святої Анни II ступеня

CMNS: Соллогуб Володимир Олександрович на Вікісховищі

Вирісши в аристократичній родині й отримавши домашню освіту, В. О. Соллогуб добре знав представників вищого світу і часто зображував їх у своїх творах. Першу популярність здобув як автор світських повістей, в яких створив галерею представників вищого світу пушкінського часу. Під впливом Гоголя в 1840-х роках поділяв художні принципи так званої натуральної школи[ru]. У більш пізній період своєї творчості Соллогуб головним чином працював у галузі драматургії, писав водевілі і лише наприкінці життя взявся за роман.

Оцінки творчості письменника сучасниками кардинально розходилися: одні вітали в ньому багатообіцяючий талант, інші висміювали його твори як дилетантські й наслідувальні. Сучасні літературознавці констатують, що світські повісті Соллогуба стали помітним явищем у російській літературі 1830-х і 1840-х років.

Зміст

БіографіяРедагувати

ПоходженняРедагувати

Олександр Іванович і Софія Іванівна Соллогуби

Соллогуб походив з вельми багатої[5] вищої аристократії, наближеної до двору. Його дід Ян Соллогуб, ад'ютант польського короля і великий литовський магнат[5], збільшив свій статок до 80 тисяч душ завдяки шлюбу з дочкою царського родича Л. О. Наришкіна. Олександр Соллогуб (1787—1843), батько письменника, досить швидко розтратив свою частку батьківського статку. Він мав придворний чин церемоніймейстера, але більше всього був відомий світському Петербургу як зразковий денді. Так, саме про нього говорить чорновий рядок I-ї глави «Євгенія Онєгіна» О. С. Пушкіна — «Гуляє вічний Соллогуб». Його любов до театру, музики і живопису позначилась на вихованні сина[4][6][7][8].

Матері письменника, Софії Іванівні (в дівоцтві Архарова; 1791—1854), чинив милість імператор Олександр I, який любив подовгу розмовляти з нею. Саме їй, більш стриманій і серйозній[9], любительці вітчизняної словесності, були адресовані «Листи графині С. В. С. про російських поетів» П. О. Плетньова. Бабусею Соллогуба по матері була Катерина Олександрівна Архарова, «берегиня старомосковських традицій», а дідом — московський військовий губернатор В. П. Архаров. Таким чином, сім'я майбутнього письменника мала стосунок і до чиновно-придворного Петербургу, і до панської Москви з її патріархальним укладом. В дитинстві на Соллогуба вплинув сам факт зв'язку з родиною О. М. Оленіна, президента Академії мистецтв, який доводився двоюрідним братом Е. Архарової. Візити в його будинок познайомили юнака з рядом відомих письменників, таких як І. А. Крилов, М. І. Гнідич, О. С. Пушкін і Грибоєдов О. С.; саме тут він «почав поважати мистецтво»[4][10][6][11][12].

Дитинство і навчання в ДерптіРедагувати

Навчання, якому батьки приділяли дуже велику увагу[13], Соллогуб спочатку проходив на дому. При цьому в число його викладачів входили П. А. Плетньов як учитель словесності і протоієрей В. С. Кочетов як законоучитель[4]. Гувернером юного Соллогуба був Ернест Шарьєр, французький драматург, історик і поет, майбутній перекладач «Записок мисливця» Тургенєва І. С. на французьку. Він пробудив любов до літератури у майбутнього письменника[5][14][15]. Зиму Володимир проводив в основному в Петербурзі, а влітку жив у Павловську. Перебування в обох містах дозволяло йому спілкуватися з однолітками, які належали до придворно-аристократичного кола. Володимир, незважаючи на те, що був, за відгуками сучасників, «тоді дуже негарним собою», виділявся своєю завзятістю й дотепністю і його часто кликали в гості, бо «умів оживляти і веселити»[16][4]. Серед розваг була участь у придворних виставах (а також в аматорських постановках і живих картинах, влаштовуваних його батьком[13], де останній також виступав актором і співаком[9]). У 1819—1820 роках Соллогуб здійснив разом з батьками і братом Львом подорож у Париж. Влітку 1822 року хлопчик здійснив поїздку в маєток матері Нікольське Симбірської губернії, яка обернулася відкриттям нового для нього світу російської провінції[4][17]. Керував маєтком у той час В. І. Григорович, батько Д. В. Григоровича, який спілкувався з письменником у 1840-1860-ті роки[4].

Отримавши, за даними Н. Якушина, прекрасну домашню освіту[9] і бажаючи пов'язати своє подальше життя з дипломатичною кар'єрою[Комм. 2], майбутній письменник у 1829 році вступив на філософський факультет[Комм. 3] Дерптського університету. Зважаючи на зниження матеріального стану сім'ї, побут Соллогуба-студента був доволі скромним[18][19], проте він не уникав студентських ігрищ, наслідуючи багато в чому поета М. М. Язикова, який також навчався колись у Дерпті[14]. Тут Соллогуб спілкувався з В. А. Жуковським, родиною Карамзіних, особливо з Андрієм Карамзиним (в той час теж студентом)[Комм. 4], П. А. Вяземським[Комм. 5], майбутніми хірургами М. І. Пироговим і Ф. І. Іноземцевим і юристами П. Г. Редкіним та П. Д. Калмиковим, В. Ф. Золотарьовим[Комм. 6][4], Ю. Арнольдом[20]. Соллогуб став завсідником ряду літературно-музичних салонів: ландрата К. Р. Ліпгардта, професора В. М. Перевощикова і І. П. Мойєра[4]. Крім навчання граф займався музикою, творчістю, брав участь в аматорських виставах, «… як личить справжньому буршу, брагуючи, фехтуючи, волочачись за бюргерськими дочками»[21][12].

Навчання і перебування в Дерпті залишили слід у долі поета, знайшовши відображення у низці творів (повісті «Двоє студентів», «Аптекарша» та оповідання «Незакінчені повісті»[Комм. 7]) і вплинувши на майбутнє зближення з М. М. Язиковим[Комм. 8]. Місцем проведення літніх вакацій були обрані ті ж Петербург і Павловськ. Саме тут у 1831 році доля звела його з М. В. Гоголем, який на той момент був гувернером недоумкуватого графа В. О. Васильчикова, двоюрідного брата Соллогуба. У тому ж році[Комм. 9] майбутній письменник познайомився і з О. С. Пушкіним[4][18][21][19]. Університет він закінчив у 1834 році лише «дійсним студентом» замість «кандидата». Причини цього сам Соллогуб вбачав у невдачі на іспитах і конфлікт з одним із професорів[4][21].

Початок службової та літературної кар'єриРедагувати

СлужбаРедагувати

Після закінчення Дерптського університету Соллогубу присвоїли чин губернського секретаря[4]. Спочатку він вступив на службу в Міністерство закордонних справ[5][14][15], де перебував на посаді аташе при російському посольстві у Відні[22][23][24]. Однак через відсутність схильності до дипломатичної служби, він повернувся до Росії[25] і 19 січня 1835 року[26] почав кар'єру вже при Міністерстві внутрішніх справ як чиновник особливих доручень[Комм. 10] (при тверському губернаторі[27][14]). Під час частих відряджень до провінції — Харків, Смоленськ, Вітебськ, Твер — основним завданням Соллогуба був опис губерній; поїздка у Твер, крім того, мала своєю метою розшук відомостей про розкольників[4].

На початку 1838 року Соллогуб присвятив свій час заняттям при канцелярії міністра. 19 квітня він отримав завдання скласти повний статистичний опис Симбірської губернії, який з перервою було завершено у вересні 1839 року і зберігається в Російському державному історичному архіві. 26 лютого 1839 року виконання завдання було перервано: Соллогубу доручили розслідувати незаконну вирубку державних лісів в Устюзькому і Весьєгонському повітах, з чим він справився до 12 квітня того ж року. Наприкінці травня відбулася поїздка в Устюжну, з якої письменник повернувся, найпевніше, в липні — серпні. 31 серпня 1839 року Соллогуба відрядили в Симбірську губернію; виїхав він у середині вересня[26]. У листі Андрію Карамзіну Соллогуб охарактеризував цей період так: «Ось моє життя … велика дорога, по якій часто доводиться їздити у візку». Однак Соллогуб не залишав осторонь і світське, й літературне життя, в якому брав активну участь під час частого відвідування Петербурга[4][21][12]. У суспільстві він славився своєю дотепністю, вважався прекрасним танцюристом; при цьому А. Я. Панаєва і Д. В. Григорович відзначали, що поведінка молодої людини в світі і серед літераторів відрізнялась[28].

В кінці 1839 року титулярного радника[29] Соллогуба було подаровано придворним званням камер-юнкера[30]. У 1840 році письменник одружився з Софією Михайлівною Вієльгорською, дочкою М. Ю. Вієльгорського[31]. У 1842 році Соллогуб вже в чині колезького асесора зайняв посаду столоначальника в Державній канцелярії. У тому ж році перейменований в експедитора. Письменник не залишився осторонь, коли справа торкнулася турбот про звільнення А. В. Герцена з новгородського заслання. У 1843—1844 роках[Комм. 11] Соллогуб разом з родиною дружини здійснив поїздку до Європи (Німеччина, Париж, Ніцца). Перебування в Баден-Бадені (липень — серпень 1843 року) і Ніцці (осінь 1843 — зима 1844 року) ознаменувався спілкуванням з А. О. Смирновою-Россет і М. І. Гоголем. Останній після прочитання незавершеного варіанту «Тарантас» дав автору ряд літературних порад. Можливо, саме під впливом Гоголя Соллогуб приступив до переробки повісті[32][33][34].

Отримавши в 1845 році чин надвірного радника, а в 1848 році — колезького[35] і вийшовши 30 січня 1849 року[36] у відставку з невідомої причини, письменник переселився в село Нікольське, іноді буваючи в Москві[37].

ЛітератураРедагувати

Перші кроки до літературної діяльності Соллогуб зробив у 15-річному віці. Тексти, написані юнаком, вирізнялись салонним дилетантизмом і відвертим наслідуванням, у них виявлялись традиційні епітети, а в образах була відсутня конкретика. До цих перших спроб відносяться вірші російською і французькою мовами, куплети для домашніх і студентських спектаклів, епіграми, елегії, жартівливі вірші, переклад у прозі стансів Дж. Г. Байрона. Найбільшим, за свідченням літературознавця А. С. Немзера, текстом є романтична поема «Стан»[38][39][12]. Входження в салон Карамзіних, відвідувачами якого були Пушкін, Вяземський, Жуковський, О. Тургенєв і пізніше М. Ю. Лермонтов, дозволило йому і далі зміцнювати літературні зв'язки. Саме тут «Вольдемар», «Вово» Соллогуб, як називали його в листуванні самі Карамзіни, знайомив слухачів зі своїми першими творами, скаржачись в той же час на нікчемність великого світу[19]. Перші ж світські повісті Соллогуб, ще не публікуючи, також читав салонах і друзям[21].

До першої половини 1830-х років, тобто ще до літературного дебюту Соллогуба в журналі «Современник» з оповіданням «Троє женихів» (1837), відносяться перші згадки про нього у літераторів старшого кола. Так, ще в 1832 році в числі можливих учасників нового журналу, пропонованого Жуковським, останній називав і Соллогуба. У 1836 році він входив до списку ймовірних співробітників «Руського збірника» А. О. Краєвського і В. Ф. Одоєвського і альманаху Вяземського «Старовина і новизна», який не вийшов. Крім того, відома спроба письменника в 1835 році написати лібрето для опери М. І. Глінки «Життя за царя», яке, однак, композитору не сподобалось[30].

Дослідники вважають, що саме в першій половині 1830-х років спілкування Соллогуба і Пушкіна вийшло за рамки чисто світського знайомства і що майбутня активна участь письменника в «Вітчизняних записках» не була випадковою[30]. Після смерті Пушкіна Соллогуб як літератор залишився вхожим до «пушкінського кола». Про це свідчать публікації його прози в «Современнике» («Двоє студентів», 1838, т. IX), «Літературних додатках до „Російського інваліда“» («Серьожа», 1838, № 15; сподобався багатьом, зокрема В. Г. Бєлінському[40]), оновлених «Вітчизняних записках». Він був одним з постійних відвідувачів салонів Карамзіних і В. Ф. Одоєвського. Саме вплив прози останнього, як музичної, так і світської, фахівці відзначають у повісті Соллогуба «Історія двох калош». Вона була опублікована в 1839 році у «Вітчизняних записках» (№ 1) і мала великий успіх у читачів[Комм. 12][30][12], що дозволило графу увійти в перший ряд белетристів[40] і стати вдалим посередником між аристократією і літературою, що демократизується"[41]. У свою чергу, відвідування салону Карамзіних також чинило свій вплив: мабуть, на початку 1839 року саме тут і відбувається зближення Соллогуба з М. Ю. Лермонтовим[30]. В той же час письменник відвідував літературно-музичний салон Вієльгорських, який став для нього третьою школою і навчив «розуміти» мистецтво[42]. З часом Соллогуб став там «заспівувачем»: він привносив у цей будинок «російський дух, російську мову і інтерес до російської літератури»[43]. Для знайомого з літературними обставинами Соллогуба перехід кінця 1830-х років з здрібнілого плетньовського «Современника» у «Вітчизняні записки» А. Краєвського, Одоєвського та Бєлінського був, за визначенням В. Е. Вацуро, актом «літературного самовизначення», і незабаром ім'я письменника стало міцно асоціюватися з цим журналом[42].

В кінці вересня — початку жовтня 1839 року Соллогуб і художник князь Г. Г. Гагарін вирушили в Казань. Кузен художника князь І. С. Гагарін у листі до В'яземського від 30 вересня 1839 року характеризував утворений творчий тандем так: «союз романіста і художника для використання couleur locale», що, по суті, відображає первісний задум майбутнього видання[Комм. 13]. Вже взимку 1840 року робота обговорювалася в петербурзьких світсько-літературних салонах, наприклад, Одоєвського і Карамзіних. Текст Соллогуба в «пушкінському колі» отримав скептичну оцінку. Тим не менш, сім глав з «Тарантаса» було опубліковано в 1840 році у «Вітчизняних записках» (№ 10) з позначкою редакції про вихід окремої книги[30][44].

У 1840 році у «Вітчизняних записках» (№ 3) вийшла повість Соллогуба «Великий світ», яку було написана, за спогадами самого автора, який складав водевілі і куплети для двору, на замовлення великої княгині Марії Миколаївни[30][45] і присвячена їй[46]. В якості прототипу одного з героїв було запропоновано Лермонтова через його витівки на маскараді (в ніч на 1 січня 1840 року[47]) стосовно великих княжен або імператриці, а в якості теми — любов письменника до фрейліни імператриці С. М. Вієльгорської[45][46]. На підставі цього ще П. С. Рейфман стверджував, що повість написано, всупереч словам самого Соллогуба, в 1840 році[47]. Згідно з іншою версією, Соллогуб взявся за написання повісті в січні — квітні 1839 року, а вже в травні першу частину було надіслано В. Ф. Одоєвському для пошуку підхожих епіграфів до глав[48]. Вона ж попередньо читалася імператорській родині навесні 1839 року[49]. Друга частина з'явилася майже через рік[50].

1841 рік для Соллогуба-письменника ознаменувався виходом у Санкт-Петербурзі збірки «На сон грядущий. Уривки з повсякденного життя» (I частина), другу частину збірника було видано в 1843 році. У збірник увійшли створені за невеликий час близько 20 повістей та оповідань. Зважаючи на великий успіх, у 1844—1845 роках вийшло перевидання з включенням «Незакінчених оповідань», що було незвичайним для того часу[51][52][31][53]. Перевидання першої частини збірника «На сон грядущий» високо оцінив у своєму відгуку Бєлінський. І. В. Киреєвський характерними рисами творів збірки назвав «смак і непідробне почуття», написавши в рецензії про самі повісті: «надзвичайно захоплюючі, мова проста і правильна, жива оповідь, почуття справді чуттєві»[32]. Повість «Аптекарша» удостоїлася високої відгуку від В. Р. Бєлінського в 1842 році: «Давно вже ми не читали російською нічого такого прекрасного за глибоко гуманним змістом, тонким відчуттям такту, за майстерністю форми…». Саме середина 1840-х років стала для Соллогуба періодом найбільшої популярності[51]. Він, за спогадами В. І. Панаєва, «став найулюбленішим і модним белетристом»[40][35].

У 1842 році вийшла стаття письменника «Про літературну совісність»[Комм. 14], багато в чому спрямована проти «комерційної» сторони в літературі того часу і спочатку більш різка, ніж в остаточному, друкованому варіанті. Відповіддю на статтю став відгук про неї Ф. В. Булгаріна, з цього моменту — супротивника Соллогуба[32].

Крім світської повісті, Соллогуб у даний період пробував себе у фізіологічному нарисі («Ведмідь»), водевілі («Лев», 1841 рік), ліричній сповіді («Пригоди на залізниці», 1842 рік)[32].

 
Соллогуб у 1843 році

Мемуаристи, поряд з аристократичною манірністю Соллогуба і іноді навіть зарозумілістю, відзначали в ньому такі риси, як сильна любов до літератури і підвищений інтерес до нових талантів. «Бідні люди» Ф. М. Достоєвського і «Свої люди — поквитаємось» О. М. Островського були високо оцінені ним, хоча згодом про Островського він був невисокої думки[54], про що писав графині С. А. Толстій[55]. Так само добре були сприйняті ним Тургенєв і О. К. Толстой. В цілому всі великі письменники його часу удостоїлися в мемуарах хороших відгуків (наприклад, літературну діяльність Некрасова він називав «блискучим тереном»[56]). У грудні 1850 року в Москві відбулося знайомство Соллогуба з Л. М. Толстим, а в серпні 1866 року — відвідування Ясної Поляни. У 1846 році в результаті ініціативи Соллогуба було засновано благодійне Товариство відвідування бідних під командуванням герцога Максиміліана Лейхтенберзького[54][57]. Соллогуб часто бував у Нижньому Новгороді, зупиняючись у Н. В. Шереметєва[58].

Восени 1844 року Соллогуб написав лібрето для опери А. Ф. Львова «Ундіна», засноване на перекладенні Жуковським казки Ф. де Ла Мотта Фуке. Постановка відбулася в 1848 році і була відновлена в 1860 році[Комм. 15][54]. Лібрето Соллогуба використав для своєї однойменної опери П. І. Чайковський[59][60].

1844 рік ознаменувався для Соллогуба зрушенням у справі опублікування «Тарантаса». Так, наприкінці вересня того року він написав Жуковському: «Тарантас проїхав через цензуру, хоча й зачепив трохи колесами»[61][54]. У жовтні О. В. Нікітенко, спочатку висунувши на розгляд цензурного комітету ряд фрагментів твору, тим не менш, видав цензурний дозвіл. Повість під назвою «Тарантас. Подорожні враження» вийшла в 1845 році в Петербурзі у вигляді розкішного видання накладом 5000 примірників. Вихід книги супроводжувався великим успіхом серед читачів. Що стосується критики, то тут розгорілася полеміка, багато в чому через складність авторської позиції[54]. Однак суперечливість відгуків не вплинула на успіх книги і зміцнила літературний авторитет письменника[62]

У 1845—1846 роках відбулася публікація збірника «Вчора і сьогодні» у двох книгах, упорядником якої виступив Соллогуб. У збірник були включені твори Лермонтова, Жуковського, вірші Вяземського, Язикова, графині Ростопчиної, Бенедиктова, А. М. Майкова та інших поетів, а також проза О. К. Толстого. У «Вчора і сьогодні» увійшли повісті самого Соллогуба: 1-а книга «Собачка» (присвячена М. С. Щепкіну) і 2-а — «Вихованка» (присвячена Гоголю). Обидва твори являли собою цикл «Теменівський ярмарок»[62].

В. Г. Бєлінський у 1843 році

Сезон 1845—1846 років у плані драматургії був відзначений для Соллогуба постановкою в Олександрійському театрі так званого «жарту» «Букети, або Петербурзьке квіткобісся» (1845). Незважаючи на загальний успіх, п'єсою залишився незадоволений цесаревич Олександр Миколайович. Бєлінський у своїй рецензії скептично поставився до твору, хоча в той же час визнав авторський талант. На думку Немзера, якщо розглядати цю рецензію укупі з відгуками на «Тарантас», то можна зробити висновок про те, що Белінський розглядав Соллогуба як тактичного союзника «натуральної школи». Незважаючи на дистанційованість письменника від кола Бєлінського, у складі «Петербурзької збірки» Некрасова в 1846 році вийшов і вірш Соллогуба «Мій Autographe». Дослідники розцінюють цей крок письменника, можливо, найпопулярнішого на той час, як знак його солідарності з «натуральною школою»[62].

У 1846 році вийшов ряд повістей Соллогуба, таких як «Дві хвилини», «Княгиня», «Бал». Всі вони побудовані на колишніх з варіаціями мотивах. Вони залишилися непоміченими, про що свідчило згадування їх Бєлінським в його «Погляді на російську літературу 1846 р.». Успіху не мали «Заметіль» і «Бабуся» — останні повісті Соллогуба[62]. У 1847 році Соллогуб почав публікуватися в газеті «Петербурзькі відомості», випускаючи постійно публіцистичні та літературно-критичні статті [63], зокрема з оглядами поточних подій міста[64].

У цей період Соллогуб пробував себе в нових жанрах: народному оповіданні («Нечиста сила»), фейлетоні («Записки петербурзького жителя»), фейлетонах і замітках про музичне життя. Великого успіху, однак, ці твори не мали. Під час відставки він працював над трагедією «Місництво», опублікованою в 1849 році. П'єса присвячена епосі царювання Федора Олексійовича, і надії Соллогуба на успіх[37] все-таки виправдалися[53].

Під час свого перебування на Сергієвський сірчаних водах в Оренбурзькій губернії в червні 1848 року письменник зустрічався з І. С. Аксаковим і обговорював з ним «Місництво». Вже у лютому 1849 року в будинку О. І. Кошелєва він прочитав текст трагедії. Незважаючи на те, що слов'янофіли зі зневагою ставилися до попередніх творів автора і «Місництво» не прийняли, вони позитивно відгукнулися про деякі особливості п'єси[65]. У цілому друга половина 1840-х років ознаменувався для Соллогуба тим, що сучасники вже, за висловом О. Л. Осповата, перестали відчувати його в літературі[66].

Служба на Кавказі і поїздки в ЄвропуРедагувати

7 листопада 1850 року[36] Соллогуб повернувся на службу в Міністерство внутрішніх справ — на цей раз при наміснику кавказькому і генерал-губернаторі новоросійському князі М. С. Воронцові (в центральному статистичному комітеті[63]). Прибуття на місце служби датоване лютим або березнем 1851 року. У 1852 році граф отримав чин статського радника. Під час перебування в Тифлісі Соллогуб взяв на себе організацію російського театру, розгорнувши активну співпрацю з газетою «Кавказ»[65][12]. В цей період він публікував етнографічні нариси (пізніше — цикл «Салалакське дозвілля») і вірші («Тифліська ніч», «Дышит город негой ночи…» та інші — 1854 рік). У 1854 році вийшли глави повісті «Іван Васильович на Кавказі», яка, судячи з усього, не була закінчена. У 1855 році Соллогуб з Е. А. Вердеревським випустили «закавказький альманах» «Зурна» зі своєю п'єсою «Ніч перед весіллям, або Грузія через тисячу років». Розбору альманаху він присвятив статтю «Кілька слів про початок кавказької словесності» (1855), де виступав за «справжнє просвітництво краю». У 1857 році Соллогуб опублікував етнографічну «Ніч у Духані. Драматичний нарис закавказької моралі». Активна громадська діяльність (що включала також організацію благодійних вечорів і вистав на ним же написані п'єси[64]) допомогла стати письменникові в Тифлісі «центральною особою»[65].

За дорученням Воронцова Соллогуб взявся за написання «Біографії ген. ‹П. С.› Котляревського», яку опублікував з присвятою своєму начальнику. Книгу було написано з опорою на документи; вона розповідала, серед іншого, про становище в Закавказзі під час Перського походу 1796 року, російсько-перської війни 1804—1813 років, а також Грузії в 1801 році, напередодні приєднання до Росії, і в пізніший час[65]. У 1852—1853 рр. у Тифлісі під редакцією письменника було видано першу і другу книги «Записок Кавказького відділу Імператорського Російського географічного товариства»[67]

На початок Кримської війни (1853—1856) Соллогуб відгукнувся патріотичної одою-симфонією «Росія перед ворогами» (яка закінчувалася гімном «Боже, царя храни…»[68]), написаною спільно з Вердеревським і опублікованою в 1854 році, і солдатськими піснями, використовуваними як листівки. Особисті спостереження під час служби Соллогуб втілив у публіцистичних циклах «Кавказ у східному питанні, ще питання паризьким біографам Шаміля» (1855), «Рік воєнних дій за Кавказом» (1857)[65].

Після того як на Кавказ був призначений новий намісник Н. Н. Муравйов (Карський), не прихильний до Соллогуба, останній з його волі повернувся в Петербург[65]. Саме його запросили організувати свято при дворі, коли стало відомо про прибуття королеви Нідерландської. За два дні письменник склав втрачену п'єсу про Петра I і російський флот і зіграв у самій постановці з актрисою В. В. Самойловою[69][70]. У 1856 році письменник вступив на службу чиновником особливих доручень при Міністерстві імператорського двору; незабаром йому присвоїли звання камергера і чин дійсного статського радника. Саме на Соллогуба спочатку було покладено складання офіційного опису коронації Олександра II, але письменник не зміг бути присутнім на церемонії[65][12].

Н. Ф. Павлов і М. А. Добролюбов, критика яких вплинула на літературну долю Соллогуба

До 1856 року відноситься вихід комедії «Чиновник», поставленої в тому ж році в Олександрійському театрі. П'єса викликала в суспільстві хоч і нетривалий, але все ж сильний резонанс. Як аматорський спектакль комедія була поставлена на домашній сцені великої княгині Марії Миколаївни і була удостоєна перегляду імператором. Олександр II схвалив п'єсу, яка містила «дуже багато сміливих речей про аморальність, тобто про крадіжку … влади». І публікація, і сам спектакль були зустрінуті суперечливими відгуками рецензентів. Крім різкої критики фразерства головного героя з боку М. М. Львова, п'єсу чекав ще більш жорсткий «Розбір комедії … „Чиновник“» М. Ф. Павлова, якого підтримали М. Г. Чернишевський, Тургенєв (зі слів М. О. Мельгунова), Герцен. На думку дослідників, саме через «Розбір…» Павлова Соллогуб опинився поза сучасної йому високої літератури[65][71][72]. В 1855—1856 роках вийшли пятитомні «Твори» Соллогуба. Н. А. Добролюбов у своїй статті «Твори графа Соллогуба» продовжив лінію Павлова, дискредитувавши вже всю творчість письменника[65] як літературний анахронізм[66][73]. Як показала звірка «Творів» з першими публікаціями, Соллогуб провів правку текстів — здебільшого стилістичну, в той час як суттєві зміни і доповнення він вносив, як правило, лише в повторні публікації творів, які виходили до зібрання[74].

Потім до Соллогуба надійшла пропозиція від нового кавказького намісника князя О. І. Барятинського, знайомого з письменником з отроцтва, і він в надії на посаду губернатора знову приїхав у Тифліс. Однак незабаром через розрив з Барятинським Соллогуб залишив Кавказ[75].

Отримавши доручення від міністра імператорського двору графа В. Ф. Адлерберга[76][77], Соллогуб вирушив у поїздку Європою для ознайомлення зі станом театральної справи[Комм. 16]. Приїзд у Париж обернувся для письменника знайомством з літераторами (А. Дюма, А. Мюрже, Е. Скріб та іншими), композиторами (Дж. Россіні, Дж. Меєрбер) та артистами. У 1859 році в паризькому театрі «Gymnase» відбулася прем'єра постановки п'єси Соллогуба «Une prevue d amite» («Доказ дружби»), написаної французькою мовою. За переклад повістей письменника французькою взявся К. Марм'є (видавалися в 1856, 1857, 1864 роках). У 1861 році в Парижі вийшов переклад «Дворянського гнізда» Тургенєва, виконаний Соллогубом спільно з А. де Колона. Відгуком на паризькі музичні дискусії стала брошура «Les' musiciens contre musique» (1860)[78][79]. Крім Парижа, Соллогуб побував у Відні, Лондоні, Берліні[76]. У 1859 році[Комм. 17] Соллогуб повернувся в Росію. Підсумком поїздки стала доповідна записка про реформування імператорських театрів. У 1868 році письменник опублікував в «Антракті» статтю «Про російський театр», що відстоює необхідність відкриття в Росії приватних театрів[78].

У 1858 році на честь сторіччя російського театру відбувся конкурс на кращу п'єсу, на якому перемогла комедія Соллогуба «Тридцяте серпня 1756 року». Для постановки п'єси було відведено ювілейні дні в Петербурзькому Великому театрі[80].

У 1859 році Соллогуб перебрався в Дерпт, перебуваючи на службі чиновником особливих доручень при при Ризькому військовому, Лифляндском, Эстляндском і Курляндському генерал-губернаторі[78][76][12]. Місцем проживання стала так звана миза Карлово на околицях міста, колишня літня резиденція Ф. Булгаріна[81]. При цьому він здійснював часті поїздки в Петербург, Москву і Європу (Німеччина і Париж). Перпебуваючи в Ризі, Соллогуб написав статтю «Про квасний патріотизм» (1861), в якій порівняв російські і остзейські суворі порядки, віддавши перевагу останнім. У його планах була публікація статті (і полемічної відповіді на неї) в «Північній бджолі». Однак до друку стаття не була допущена Санкт-Петербурзьким цензурним комітетом і Головним управлінням цензури: ці відомства не захотіли псувати відносин з остзейськими німцями[78].

Останні роки життяРедагувати

Соллогуб-тюрмознавецьРедагувати

" …в останні роки присвятив себе тюрмознавству, в якому і знаходжу своє справжнє покликання. — Я б хотів видати щодо цього якийсь путній твір, але навряд чи встигну, хоча багато зібрано матеріалу. "
В. О. Соллогуб

Ще з початку 1860-х років Соллогуб приділяв багато уваги пенітенціарним питанням («тюрмознавству»)[82][12], ним були опубліковані брошури «Про організацію в Росії тюремної справи» (1866) і «Титовські казарми. Опис в'язниці» (1867)[76], стаття «В'язниці і театри» (1867)[12]. У 1866 році Соллогуб, вже завідувач Московського гамувально-робочого дому[83], провів огляд ряду острогів, прийшовши до висновку про бездіяльність та зловживання адміністрації. У питаннях поліпшення тюремних порядків він був вельми скептичний щодо опори на чинну адміністрацію, яку він характеризував як «потворну», «богопротивну». Соллогуб виступав за позбавлення тюремних комітетів адміністративних функцій внаслідок спричиненої ними тяганини і збереження лише благодійної складової. Висновок чиновника був таким: «У даний час тюремної адміністрації немає, та й в'язниць, які морально впливають, немає, а існує якийсь страшний підземний світ нещасних і пропащих»[84].

У середині 1860-х років Соллогуб, за якого перед П. О. Валуєвим особисто клопотав фахівець тюремної справи М. Н. Галкін-Вранськой[85], став учасником експерименту: деякі московські гамувально-робочі доми, які до кінця 1865 року перебували в підпорядкуванні Наказів громадського піклування, вирішено було передати у відання одного окремого чиновника; пост зайняв граф, який погодився «присвятити цій корисній справі всю свою діяльність». Згідно записці Міністерства внутрішніх справ від 5 грудня 1866 року, результати експерименту були визнані вдалими і чудовими. Соллогуб в короткі терміни зумів організувати п'ять ремісничих артілей: шевську, взуттєву, картузну, палітурну і кравецьку[Комм. 18]; було покращено харчування арештантів, відкрито школу для навчання, введено навчання церковному співу. Запрошені графом підрядники забезпечували арештантів роботою, надавали матеріали та інструменти; серед тих, хто старанно зайнялися роботою, безчинства, пияцтво і втечі були зведені до нуля. Експеримент вирішено було продовжити в Москві в більш широкому масштабі з умовою, що завідувачем Московським гамувально-робочим будинком залишиться Соллогуб. Граф очолив будинок в липні 1865 року і запросив у піклувальники артілей деяких купців у якості контрагентів, а також для заохочення доброякісної роботи арештантів висунув пропозицію про виставлення на виробах артілей особливого штемпеля із зображенням державного герба назвою установи та ім'ям купця. Однак при затвердженні державний герб був замінений гербом Московської губернії. За даними 1866 року, граф, не отримуючи утримання, був завідувачем гамувально-робочого будинку в Москві і директором Московського губернського комітету піклувальння про в'язниці[83][86]. Згодом, в тому числі і на кошти самого Соллогуба, при тюрмі було розбито город, створено бібліотеку та школу. Разом з педагогом Ф. Савенко граф став автором навчальних курсів як для неписьменних, так і для частково освічених арештантів. У вересні 1866 року було завершено будівництво жіночого відділення[87]. Весь наступний, 1867 рік письменник присвятив пропаганді в пресі виробленої ним системи перевиховання. У 1869 році Соллогуб увійшов до складу Особливої комісії під головуванням товариша міністра внутрішніх справ князя О. Б. Лобанова-Ростовського для підготовки проекту положення про виправні в'язниці. Комісія дала високу оцінку результатам експерименту, опублікувавши свої висновки в довідці в «Урядовому віснику»[88].

У 1870 році у відповідь на звернення Нью-Йоркського тюремного товариства по допомогу до фахівців Соллогуб вислав свій звіт з описом російських в'язниць і розробленої ним системи виправлення і пропозицією провести міжнародний тематичний конгрес. Цю пропозицію було підтримано, і письменник згодом ставив собі в заслугу проведення майбутнього Першого тюремного конгресу в Лондоні[89].

1 лютого 1872 року[90] Соллогуб очолив створену в той самий рік Комісію для складання загального систематичного проекту про перетворення тюрем, метою якої було скласти припущення про облаштування місць ув'язнення[91][92][93]. При цьому граф бачив необхідність перетворення Уложення про покарання і Статуту про утримуваних під вартою для досягнення мети[92][93]. При роботі комісією, серед іншого, розглядалися і результати міжнародних тюремних конгресів, учасником деяких з яких був Соллогуб[94]. Вироблений в результаті комісією проект Положення про місця ув'язнення цивільного відомства (іноді «Проект основних положень тюремного перетворення»[95]), крім ідеї централізації тюремного управління, містив запозичення з зарубіжного досвіду, в першу чергу з відстоюваної Соллогубом шведської системи управління,[96] і пропонував поділ утримуваних під вартою на дві групи: на тих, що перебували під судом і слідством і які вже відбувають покарання за вироками суду[97]. Сам Соллогуб у проекті відстоював принцип розподілу місць ув'язнення на короткострокові, середньострокові і довгострокові залежно від ступеня злочину[98] і, виходячи з досвіду управління в'язницею, в Москві пропонував обов'язкове облаштування церков або молитовень та встановлення ікон в камерах[99]. В цілому комісія під керівництвом графа обрала своєю метою лише тюремну частину, не торкнувшись питань так званої «драбини покарань» і відокремивши кримінально-виправне право від кримінального[96]. Крім проекту положення про в'язниці, результатом понад 70 засідань комісії стали проект мережі пересильних трактів у 10 губерніях Московського судового органу і багато інших документів; сам Соллогуб подав доповідну записку про тюремні перетворення. В Державну раду положення були віддані на розгляд у березні 1873 року, а в наступному місяці — особисто Олександру II. Нагородою Соллогубу стали орден Святого Володимира 2-го ступеня та премія в розмірі 225 рублів. 19 травня 1873 року проект Соллогуба передали в комісію графа П. О. Зубова[100][96]. У 1877 році комісію очолив уже К. К. Грот[94][93].

Як голова Комісії для дослідження недоліків тюремного ув'язнення в Росії і вишукування способів їх усунення, Соллогуб відправився у відрядження в Європу для вивчення місцевого досвіду. Після повернення він написав «закрите» дослідження «Історія та сучасне становище заслання» (1873; для публіки видано посмертно в 1883 році)[82]. Чиновник, по черзі буваючи в Москві, Німеччині та Франції[12], брав участь у роботі першого Міжнародного конгресу в Лондоні, піддавши згодом його організацію різкій критиці[90], був обраний членом постійної Міжнародної тюремної комісії[94]. Під час наступної поїздки Соллогуб відвідав Данію і Швецію, а також проїздом побував у Гамбурзі та Бельгії. У Гамбурзі чиновник відвідав виправні заклади для неповнолітніх «Суворий будинок»; у Бельгії став одним з учасників засідання міжнародної комісії, створеної Лондонським пенітенціарним комітетом у 1872 році[101][102]. Засідання відбулося в червні 1874 року[100]. За даними, отриманими під час поїздки в Швецію і Данію, Соллогубом було складено звіт про систему місць позбавлення волі та управління ними. Явну прихильність чиновник виявив до шведської моделі місць позбавлення волі, в основі якої лежала ідея одиночного ув'язнення, і особливо детально описав її у звіті[101][102]. Більш того, він підтримав і шведську систему виконання покарання, яка показала себе краще на практиці[103].

Дослідники дотримуються думки, що саме Соллогубу, визнаному одним із засновників російської пенітенціарної науки[85], належить анонімна стаття «Про наше виконавче правосуддя», опублікована в «Російському світі» у жовтні — грудні 1874 року. В цілому, звертаючись до європейського досвіду, автор відстоює переваги виправної системи перед депортаційною[104].

Літературна та інша діяльністьРедагувати

В 1860-ті роки сформувалася спільнота, що протистояла новій словесності, куди входили Соллогуб, Одоєвський, М. П. Погодін, С. О. Соболевський і Вяземський. Метою спільноти, периферійної щодо інших, було збереження традиції літературних салонів 1830-х років з читанням творів та їх обговоренням [71]. У 1861 році відбувся ювілей Вяземського, і Соллогуб, серед інших, взяв активну участь у підготовці його святкування. Безпосередньо під час урочистості 2 березня йому довірили читати привітальні куплети. Як автор Соллогуб відгукнувся на цю подію звітом про нього і брошурою «Ювілей 50-літньої літературної діяльності акад. кн. П. А. Вяземського»[78]. Куплети було опубліковано М. Гречем у «Північній бджолі» в тому ж році[105].

Д. Д. Мінаєв, автор пародій на В. А. Соллогуба

Реакція молодих радикальних літераторів на ювілей і в першу чергу на куплети Соллогуба була різко негативною. Рупором став журнал «Іскра»: саме тут вийшли образливі для ювіляра і самого графа пародія Вас. С. Курочкіна («Станси на майбутній ювілей російсько-французької водевільної і літературної діяльності Тараха Толерансова») і «Безглузда суєта. Вірш великосвітського поета графа Чужеземцева» Д. Д. Мінаєва, зі знущальною присвятою письменнику і позначкою «пер. з франц.»[78][106][105].

Відповіддю на скандал з боку Вяземського став вірш «Графу Соллогубу». Однак для критиків «Іскри» та інших радикальних видань Соллогуб вже перетворився на постійний об'єкт для насмішок[78], зокрема, за свою галломанію і французькі п'єси[107].

13 березня 1865 року за пропозицією М. П. Погодіна Соллогуба обрали дійсним членом Товариства любителів російської словесності при Московському університеті. Саме тут 28 березня 1865 року він прочитав «Зі спогадів про Пушкіна і Гоголя», чим поклав початок своїй мемуарній лінії. На спогади різким обуренням відповіла «ліва» преса: прикладом є вірш Мінаєва «У колі друзів біля коминка» («У камелька»[108]) і пародія «Літературні спогади Маслогуба» (опублікована в «Будильнику»). Низку мемуарів Соллогуб продовжив творами «Спогад про кн. В. Ф. Одоєвського» (як промова, прочитана 13 квітня 1869 року, включена до збірки «В пам'ять про кн. В. Ф. Одоєвського», 1869), «Пережиті дні, розповіді про себе з приводу інших» (1874), «Спогади» (вийшли посмертно; 1886), а також статтями «Пушкін в його творах» (як промова прочитана 15 квітня 1865), «Про значення кн. П. А. В'яземського в російській словесності» (прочитана як промова 27 лютого 1866 року). У газеті «Голос» Соллогуб розмістив звернення до Краєвського, намагаючись налагодити мирні стосунки з новим літературним середовищем, але успіху не добився[78][24].

Соллогуб і Погодін, дивлячись на «нинішнє нехтування літератури», планували видавати спільно журнал «Старовір», про що останній писав В'яземському у вересні 1865 року. Однак мети так і не було досягнуто. У 1866 році вийшов «літературний та політичний» збірник Погодіна «Ранок», в якому Соллогуб розмістив свою поему «Нігіліст». Розглядаючи «нових людей» (можливо, Бєлінського та Чернишевського[86]) в іронічно-негативному ключі, поема перетворилася на об'єкт для нових глумлень, таких як пародійна поема Мінаєва «Нігіліст», розміщена в «Іскрі» з епіграфом «Не у свій „тарантас“ не сідай» і написана як продовження поеми[78][109].

Антинігилістичну лінію було продовжено Соллогубом у п'єсі «Розчаровані» (1867), статті «Молодість і перспектива» («Голос», 1869) і комедії. Ні змісту, ні навіть назви останньої невідомо: збереглися лише відомості про те, що вона була прочитана в жовтні 1875 року Тургенєву і М. Є. Салтикову-Щедріну; останній сприйняв її різко негативно. Чутки приписували сварку через нібито існуючий пасквіль Соллогуба на Салтикова[78].

 
В. А. Соллогуб на гравюрі для некролога

24 травня 1868 року Соллогубу було присвоєно чин таємного радника[36]. У жовтні 1869 року Соллогуб отримав відрядження в Єгипет для участі в урочистостях з нагоди відкриття Суецького каналу. Свої враження від подорожі і урочистостей в Порт-Саїді письменник виклав у книзі «Новий Єгипет» (1871), яка отримала негативний відгук у «Вітчизняних записках». До 1871 році відноситься остання поїздка Соллогуба на Кавказ. Цього разу на нього було покладено організацію урочистостей в Кутаїсі з нагоди приїзду Олександра II і великих князів, майбутнього Олександра III і Володимира Олександровича. В рамках підготовки Соллогуб написав також привітальні вірші («З часів, давним-давно віджитих…»; рефрен «Алаверди»), скорочена версія яких пізніше стала відомою застільною піснею[110].

У 1877 році Соллогуба було направлено в якості історіографа в імператорську штаб-квартиру діючої армії. Підсумком стало складання «Щоденника найвищого перебування за Дунаєм імператора Олександра II в 1877 р.». Велика передмова до книги, яка стала останньою опублікованою за життя автора[86], містить опис причин російсько-турецької війни 1877—1878 років, історичних завдань Росії; там же було частково заторкнуте «слов'янське питання»[110]. Сам «Щоденник…», крім описів урочистих сніданків і вручень нагород, містив яскраві пейзажні замальовки і сцени з життя штаб-квартири[111]. «Щоденник…» був опублікований невеликим накладом на початку 1878 року як розкішне видання та у продаж не надійшов[112]. Крім кількох віршів Соллогуб опублікував главу з так і не закінченої повісті «Посередник»[86].

У 1878 році Соллогуб уклав новий шлюб з В. К. Аркудинською, яка була на 25 років молодша від письменника. Ця обставина викликала численні плітки і глузування, що зумовило подальше посилення самотності Соллогуба. Історію останнього кохання письменник відобразив у романі «Через край», виданому посмертно — в 1885 році[82].

Останні роки свого життя Соллогуб через різні хвороби присвятив в основному лікуванню за кордоном та в Криму[113][114][115]. Граф помер 5 червня 1882 року в Гамбурзі, де перебував на мінеральних водах[116], і був похований в Москві в Донському монастирі поруч з братом Левом і матір'ю[4].

ТворчістьРедагувати

У різний час Соллогуба-письменника відносили «до лібералів і консерваторів, до салонних белетристів і демократичної „натуральної школи“, до романтиків і реалістів». Настільки суперечливі думки дослідники пояснюють як самою епохою з її соціальними і літературними протиріччями, так і належністю самого автора до аристократичного кола і одночасно «все більш демократизованої літератури»[117][118].

Перший періодРедагувати

Дослідники ділять літературну діяльність Соллогуба на два періоди: 1837—1849 роки і 1850—1882 роки. У перший період у його творчості переважає такий жанр, як світська повість, що містить в якості ключового мотиву мезальянс. Нерівний шлюб стає свого роду випробуванням для головного героя. Домінуючими елементами повістей про світське суспільство, що проявилися також у «Двох студентах» і «Трьох женихах», є «описання і установка на створення типів». До світських творів Соллогуба відносять повісті «Великий світ», «Серьожа»[Комм. 19] і «Історія двох калош» (частково — більш пізній твір «Старенька»)[32], які, поряд з «Трьома женихами», розвивали реалістичний напрям у цьому жанрі[119]. У той же час в кращих повістях Соллогуб співчував демократичним героям[120][5]. Крім очевидного реалізму, світські повісті автора відрізняються «прагненням розвінчати піднесений ореол героя світської повісті романтичного спрямування»[121].

В цілому вибір для перших творів жанру світської повісті не дивний: крім моди, сам Соллогуб був безпосередньо знайомий зі звичаями і побутом російської аристократії[66].

Повісті «Двоє студентів» і «Троє женихів» Соллогуб присвятив одній темі, а саме вибору шляху молодою людиною, але для оповіді вибрав різний побутовий фон: у «Двох студентах» це тихе німецьке містечко і студентське життя, а в другому творі — губернське місто і яскраві образи його жителів і полкових офіцерів. Поруч з ними поміщають повість «Серьожа», герой якої у пошуках сенсу життя відторгає світське суспільство, в той час як «романтика провінційної безпосередності виявляється помилковою». На думку ж Е. І. Кійко, темою «Аптекарки» є перевага демократичних героїв над світським суспільством. Романтична складова оповідання і ідеальні герої, які стали жертвами байдужого суспільства, відрізняють «Історію двох калош» і, на думку дослідників, ріднять її з прозою Марлинського[122]. Для даної повісті характерний зв'язок «буденності і поетичності», високих мрій і грубої реальності, при цьому вони поєднуються автором без традиційного протиставлення; все романтичне піддається переосмисленню[123] і «зниженню» з комізмом[12], і твір є вже кроком до соціально-психологічної повісті. Новела «Бал» являє собою спробу поглянути на світ очима своїх героїв", про що говорить підзаголовок: «Із щоденника Леоніна»[124][125].

У «Сергію» Соллогуб відкрив тип «доброго малого» і далі розвинув його у своїх повістях, на що першим вказав Бєлінський і що пізніше було підтримано в літературознавстві В. О. Грехньовим, В. Е. Вацуро, А. С. Немзером. Відмінними рисами цього типу, що став центральним для творчості автора і поступово еволюцінував, є безвольність і звичайність його для «світу»[126].

Особливу увагу Соллогуб зосередив на промальовуванні саме типу світської жінки[32]. Наприклад, героїня «Історії двох калош» пасивно протестує проти порядків світу, не бажаючи виносити моральне насильство і відстоюючи право на власні почуття[127][128]. У цілому до переваг «великого світу» автор записав такі властивості, як «лоск освіченості», «невимушеність» і хороший тон. У той же час сучасному «світу» він протиставив йому симпатичний патріархальний побут дворян-провінціалів (бабуся Леоніна та дитячий будинок Надійки у «Великому світі»). Проте в «Сергію» письменник додав до цього гумористично-сатиричні відтінки[32].

Проза Соллогуба спрямована на послідовну дискредитацію романтичної традиції[32]. Спроби такого перегляду канонів світської повісті, що склалися в епоху романтизму, можна спостерігати в перших творах письменника, зокрема «дегероїзацію» особистості, що йде проти «світу»[66]; тема невизнаного генія для Соллогуба не більш ніж засіб для вираження своєї теми — «чужої людини»[123]. У «Трьох женихах» при переосмисленні типів героїв «зі світу» взагалі використано іронію[121]. «Історія двох калош» являє собою трансформацію романтичної «повісті про художника». У ній присутні «мотиви протистояння „генія“ і „натовпу“, приреченості чистої любові, самотності художника, а також трагічний фінал»; в той же час дослідники відзначають в їх описі м'яку іронію, переплетену із співчуттям героям. При цьому іронія покликана вказати на «природну» несправедливість світу. Романтичні пориви Леоніна з «Великого світу» взагалі виявляються марними[32][129]. Дискредитація романтичної складової стосується і повістей «Серьожа» (гвардійський чепурун, «добрий малий» з романтичними ілюзіями[130]) і «Аптекарша» (головна героїня Шарлотта). Герой «Ведмедя», опублікованого в 1842 році, після невдалого кохання до княжни зовсім залишає світ, воліючи моря з колишньою самотністю[32][131]. Зіставлення «людини світу» і «людини природної», на думку В. Е. Вацуро, знайшло у «Ведмеді» оголено-контрастне втілення[131].

Однак і у водевілі «Лев», і в «Пригодах на залізниці», які не належать до світської повісті, дослідниками відзначаються «слабкий, не здатний на вчинок (переродження) герой, сумний, іноді з комічними обертонами, фінал і глибокий скепсис автора, переконаного в фіктивності будь-яких виняткових подій і їх „фатальних“ розв'язок, жорсткої підпорядкованості людини соціальному положенню — важливої грані непорушності буття»[132].

У разі Соллогуба конфлікт знаходить позитивне завершення лиш у водевілі. При цьому останній є фактично пародією на поетику прози самого автора, і, на думку літературознавця Немзера, це навряд чи є несвідомою дією. Прикладом такого водевілю служить «Ямщик, або Витівка гусарського офіцера», що вийшов у 1842 році[54] і висвітлив аристократичні упередження автора[52]. Коли на рубежі 1840—1850-х років письменник відчув, що вичерпав свій прозаїчний потенціал, він вибрав для себе саме легкий жанр водевілю[54].

На думку Немзера, характерними рисами повістей Соллогуба є висока спостережливість (постійне звернення до «модних» прикмет свого часу) і проведений з усією ретельністю психологічний аналіз людини, позбавленої волі, яка іноді постає симпатичною, іноді — комічною. При цьому виводяться в творі «іронічна оповідна манера, поєднання жартівливості і ліризму точно відповідають „антиподійній“ сюжетопобудові». У пересічних героїв Соллогуба дослідник бачить пророкування «зайвих людей» І. С. Тургенєва, а в нерозв'язних конфліктах його творів і неоднозначною оцінкою автора — прогноз поетики романів «Хто винен?» О. І. Герцена і «Звичайної історії» І. О. Гончарова[54].

«Світські» персонажі Соллогуба, порожні і порочні носії страждань, самі не здатні на досягнення щастя і вияв своєї волі, на здійснення вчинку. Для всіх героїв характерна «загальна печатка бездіяльності», а для самого письменника — постійна варіація історії про нездійснений вчинок. Звідси його інтерес не до сюжету, а до процесу оповіді, до пошуку «найбільш точного „слова“ про добре відомий світ…». Дослідники пояснюють зовнішній вигляд героїв Соллогуба, яких він не судить, і їхні думки і безвольність обставинами і добою написання. Безальтернативний світ прози Соллогуба призводить до її безподійності, для якої, на думку того ж Немзера, можна простежити зв'язок з фрагментарністю оповіді і самого світу[133].

В останніх повістях — «Заметілі», на думку дослідників, одному з кращих творів письменника і, можливо, кращому зразку його психологізму[134][125][135], і «Старенькій» — письменник поставив крапку в шуканнях, вибравши спокій замість бур[62]. Незважаючи на те, що «Заметіль», присвячена коханню, в переживаннях героїв, що належать вже до одного стану, дослідники не знаходять ні сили, ні глибини, а в самій оповіді — трагізму. Для автора важливий не смуток через невдале кохання героїв, а насолода «поетичністю їх зустрічі, вся принадність якої для нього — в її короткочасності»[136][137]. «Старенька» стала відображенням консервативних поглядів автора: підняті теми втрати родинних зв'язків і необхідності відведення головної ролі дворянству[62][135]. Саме вони не дозволили письменнику довести конфлікт станів, який знову став центральною проблемою, до природної розв'язки. «Старенька» стала останньою написаною повістю Соллогуба[136][138].

Натуральна школа і фізіологізмРедагувати

У середині 1840-х років Соллогуб відчував істотний вплив естетичної складової натуральної школи[51], але при цьому залишався самостійним, використовуючи свій матеріал і лише приблизно належачи до напрямку[139]. «Наближеним» до школи вважали його й літературознавці О. Г. Цейтлін і В. І. Кулешов[140]. На думку літературознавця, рисою, що зближує (як у сильному відношенні, так і в слабкостях), стала соціальна визначеність героїв Соллогуба. Слабкістю для автора, як і для представників ранньої «натуральної школи», був психологічний зміст[141].

Основою для циклу «Теменівський ярмарок», виданого в цей час, стали усні розповіді актора Щепкіна. На думку дослідників, обидві повісті є вдалим продовженням теми провінційної «натури» у творчості автора[62], близького «до ідейних і художніх принципів натуральної школи»[51]. Так, «Собачка» являє собою полотно, на якому яскравими фарбами намальовані будні бродячої трупи, побут (зокрема чиновницький) і життя провінційного містечка початку XIX століття, де панує кругове хабарництво, свавілля та обхід закону (тут автор частково слідує за гоголівськими «Мертвими душами» і «Ревізором») [62][51][142][143]. Темою ж «Вихованки» стало зіткнення бродячої провінційної трупи і чиновництва[51][137]. Незважаючи на нову тему, складена художня система Соллогуба залишилася колишньою: стабільність залишається тією рисою, що виділяє світи і нового циклу, і колишнього «Великого світу». Які б «неймовірні» події не відбувалися, вони не мають розвитку, вони «фіктивні»[62][144]. У той же час С. А. Розанова протиставляє твори циклу світських повістей автора («з їх одноманітністю матеріалу, повтором колізій, характерів, мотивів, заданістю фіналу»), вважаючи їх більш сильними в художньому відношенні[135].

Новизна «світських повістей» Соллогуба полягає в його куті зору, методі аналізу. Будучи світською людиною, письменник піддав «фізіологічному» аналізу світ російських аристократів, виділивши соціальні групи і характери з властивими тільки їм рисами[145][141]. Так, він у «Львові», виділивши у «великому світі» «лева» і «фешенебля», розрізняє й описує їхні ролі у світі, манері одягатися і поведінці. У «Ведмеді» прозаїк піддає аналізу «ведмедів», які добровільно відкинули світ. Вацуро включає в цю групу навіть опис типу армійського офіцера з «Трьох женихів». Дослідженню піддані «не стільки індивідуальності, скільки „типи“»[141]. Один час Соллогуб припускав навіть участь у виданні фізіологічних нарисів О. П. Башуцького «Наші, списані з натури росіянами»[146].

«Великий світ»Редагувати

У повісті «Великий світ» Соллогуб зробив спробу по-новому подати традиції великосвітського суспільства — як конфлікти, так і різні ситуації. Виключивши з твору навіть традиційну дуель (разом з тим і протиставлення герой-бунтар — суспільство[147]) і привівши все до благополучної розв'язки, автор тим самим продемонстрував ідеалізацію в самому собі дворянської складової: і побуту, і героїв. «Великий світ», на думку літературознавців, став «симптомом початку відмирання світської повісті» взагалі і поверненням Соллогуба до висміюваних ним раніше героїв і відносин зокрема[148]. О. Л. Осповат зауважує «пародійне „приниження“ улюбленого образу світської повісті» автором[147].

Повість широко обговорювалася ще сучасниками і викликала численні суперечки серед дослідників[149]. Крім відсилань до Лермонтова, це було викликано тим, що «Великий світ», за словами Вяземського, взагалі містив «багато петербурзьких натяків і актуалітетів»[Комм. 20]. Так, герою Саф'єву додано риси С. А. Соболевського і друга Лермонтова О. А. Столипіна (Монго), графині Воротинській — графині А. К. Воронцової-Дашкової, Армідіній — К. О. Сушкової. У Щетиніні, що виступає в якості найоб'ємнішого персонажа, вгадується сам автор[30][149][150][135]. Надавши персонажам другорядні риси портретної схожості з прототипами, Соллогуб в той же час не поставив перед собою завдання зробити їх і психологічно впізнаваними. Крім того, психологічна розробка образів у повісті взагалі піддалася критиці — за висловом С. П. Шевирьова, це були «профілі», а не «характери». Незважаючи на звинувачення в антилермонтовській спрямованості, повість, по суті, стала відображенням історії кохання Соллогуба до його майбутньої дружини, Софії Михайлівни Вієльгорської (1820—1878), прототипу Надійки[30][45].

«Тарантас»Редагувати

 
«Тарантас». Видання 1843 року. Титульний аркуш

Намагаючись представити читачам всебічний опис життя в імперії, Соллогуб зодягнув оповідь у форму подорожніх нарисів і побудував її на конфлікті думок і точок зору головних героїв (відповідно до іншої точки зору, на їх співставленні та взаємодії[151]). Подорож героїв, типових для російського суспільства того часу, триває від Москви до Мордас, що охоплює практично всю центральну Росію. Головною метою автор поставив «визначити національну сутність життя його батьківщини». При цьому художнє дослідження різних сторін життя не було самоціллю[152][153]. До позитивних сторін повісті дослідники відносили правдиве зображення російського побуту укупі з сатиричною насиченістю, мальовничістю сцен, самим стилем оповіді, відзначаючи одночасно суперечливість при слідуванні реалізму («… не розкривав справжніх причин…»)[154][153][155][135]. При цьому іронію автор виявляв і щодо своїх власних поглядів[156].

Роботу над «Тарантасом» було розпочато в епоху формування західництва і слов'янофільства. Повість стала вираженням іронії автора щодо ідеологічної боротьби, яка захопила його однолітків (наприклад, братів Гагаріних[Комм. 21]). Ідеологічним супротивником проєвропейськи налаштованого Івана Васильовича, який націлений на пошуки ідеальної російської народності[54] і втілює собою «абстрактний, книжковий погляд на Росію»[152][156], є не позбавлений практичності патріархальний поміщик Василь Іванович. Виступаючи глузливим скептиком стосовно мрій та ідей свого супутника-ідеаліста, постійно по дорозі має справу з грубістю російської реальності, Василь Іванович у той же час сам втілює «обмеженість „здорового глузду“». В цілому до ідеологічної складової повісті Соллогуб, порівняно з попередніми творами, підійшов більш серйозно. Серед причин, які штовхнули його на це, дослідники називають зростання уваги суспільства до проблем національної самобутності, подальше розмежування західників і слов'янофілів, суперечки, викликані появою «Мертвих душ» Гоголя і «Росії в 1839 р.» А. де Кюстіна. В результаті у розмовах героїв зачіпаються такі теми, як станові проблеми купецтва і чиновництва, роль дворянства і перипетії приватного життя цього стану, історія Росії, Росія і Європа, розкол та інше[54][157][135]. Остання глава «Сон», що є утопією, будується на твердженнях від протилежного і показує Росію ніби «навиворіт», одночасно засвідчуючи про скептицизм автора щодо сьогодення та надії на майбутнє країни. Маловідоме продовження «Іван Васильович на Кавказі», скоріше «коригуюча репліка», відображає вже «перетворення» колишнього ідеаліста Івана Васильовича на свого розсудливого опонента[158][135].

Критика сприйняла «Тарантас» по-різному. Булгарін визнав її дрібничкою, різко негативним був відгук Ю. Ф. Самаріна. Позитивно про книгу в листах Соллогубу відгукнулися Гоголь і Жуковський, а в рецензіях — крайні охоронці (І. М. Скобелєв, П. Шарш). На думку останніх, повість була вдалою і витриманою в дусі «офіційної народності». Проміжне положення зайняли Некрасов, який у своїй рецензії поєднував похвали і докори, і Бєлінський[Комм. 22]. Останній, тим не менш, у своєму огляді «Російська література в 1845 р.» поставив, хоча і з застереженнями, «Тарантас» на перше місце серед презентованих книг[62]. Саме він, на думку А. С. Немзера, виявив найбільш глибоке розуміння книги[159]. Зазначене майже всіма рецензентами написання «Тарантас» в дусі натуральної школи докорялось як хід шляхом Гоголя і його послідовників, в той час як Бєлінський вважає це основною перевагою[160]. Причому критик відокремлював розбіжні образотворчий лад твору і погляди самого Соллогуба і розглядав перший без урахування останніх[161].

Другий періодРедагувати

На другому етапі творчості Соллогуб як прозаїк знизив активність. З різким відгуком про «зниження» його таланту виступив ще в 1851 році безіменний критик у «Современнику»[65][162]; про те ж писав і М. П. Погодін[163]. Тепер він став «любителем літератури» і літератором з нагоди, пишучим водевілі і альбомні вірші[56]. Причину кризи творчості Соллогуба, що виявилася у другій половині 1840-х років, деякі дослідники радянського періоду багато в чому бачили в самому авторі, що перейшов на праві позиції: гуманізм і питання соціальної нерівності в творчості письменника або зникли, або поступилися місцем розгляду «з дворянсько-аристократичних позицій»[51][137]. А. Л. Осповат вважав причиною короткочасного успіху Соллогуба обрання ним для своїх творів матеріалу або форм, що відходили в літературне минуле. Так, у світських повістей автора дослідник бачить «кризу даного внутріжанрового різновиду», а в «Історії двох калош» — використання відмираючої романтичної теми невизнаного художника, в результаті приходячи до висновку: «Природа такого успіху не передбачає його тривалості»[147]. Е. В. Кійко бачить причину швидкого успіху і такого ж швидкого забуття Соллогуба в бурхливому розвитку реалізму в російській літературі 1840-х років[113]. Н. В. Якушин вважав, що письменника швидко забули і його твори стали анахронізмом, і пояснював це його обмеженим світоглядом і поступовим переходом «від критичного ставлення до російської дійсності в бік „благонаміреного“ лібералізму»[164]. А. С. Немзер, крім самоповторень і недбалості Соллогуба як автора, називає причинами втрати контакту з читачем подальший розвиток літератури, у той час як письменник залишився на місці[144].

ДраматургіяРедагувати

Звернувшись до театру, Соллогуб дуже швидко визначився з жанром, обравши дворянський водевіль. Більшість своїх численних творів Соллогуб-водевіліст написав у період з 1845 по 1856 рік[63], при тому що Бакунін називав його майстром у цьому жанрі ще в 1839 році. Однак водевілів того часу, написаних ним, швидше за все, для аматорських постановок, не збереглося. Крім водевілів, Соллогуб-драматург пробував себе й в інших жанрах: історичній драмі, комедії-прислів'ї, опері. Збереглося 17 опублікованих п'єс письменника, які складають лише малу частину від написаного[165].

Я ненавиджу мій маленький талант, але я страшно люблю театр, сцену, рампу... ... Драма є найвища форма літератури, але їй потрібна сцена, так само, як для проповідей — кафедра. ... Я думаю, що в мистецтві слід йти слідом за мистецтвом, а не керувати ним, оскільки мистецтво — поза нас і сильніше нас.[166].

—В. О. Соллогуб

Незважаючи на розквіт в 1840-і роки міщанського водевілю, Соллогуб намагався в це і наступне десятиліття зайняти окрему нішу, обравши в якості основи свій стиль, а саме стиль дворянського водевілю. Для цього письменник, що свідомо вибирав архаїзм, вдавався до забутих традицій дворянської комедії і дворянського водевілю 1810-1820-х років. Як вважає М. Бєлкіна, драматургія Соллогуба сходить до О. О. Шаховського[165]. З сучасними Соллогубу водевілями його п'єси зближували сильна заплутаність інтриги і характер куплетів і каламбурів, в той час як з творами 1810-1820-х — тематика, образи, ідейна спрямованість, а також деякі прийоми і мова[167].

В основу водевілів Соллогуб зазвичай закладав любовну інтригу, тематичним фоном для якої слугував який-небудь жарт. При цьому неодмінною рисою творів цього жанру письменника була їх злободенність. Так, у 1844 році на «меломанію» і «квітобісся» сезону 1844 року Соллогуб відповів водевілем «Букети або петербурзьке квітобісся», на моду 1846 року пускати у вітальнях мильні бульбашки — водевілем «Мильні кулі». Відповіддю на «загальне захоплення гімнастикою внаслідок відкриття закладу де Рока» сталі «Модні петербурзькі лікування» (1847); захоплення фотографією автор обіграв у 1850 році у водевілі «Дагеротип або знайомі всі обличчя». «Майстерня російського живописця» була присвячена захопленню італійським живописом і написана в 1854 році[168].

За основну тему першого водевілю, «Букети або петербурзьке квітобісся», Соллогуб взяв захоплення петербуржцями італійською оперою і традицію закидання її артистів квітами. Використовуючи це як фон, автор експлуатував тему бідного і забитого чиновника. Образ Миколи Івановича Ганчірки, який через низку колізій, пов'язаних з букетами, втрачає і роботу, і наречену, є блідим і непослідовним, що дослідники пояснюють відсутністю співчуття до героя і поглядом на нього з позицій аристократа[169]. Темою водевілю «Горбань чи вибір нареченої», написаного разом з Вердеревським у 1855 році, стали російсько-турецька війна і експансія російського капіталу на схід. Опрацювання персонажів у п'єсі досить поверхневе, однак автор, використовуючи прийом омани, домігся успіхів «у вмілому розвитку інтриги, жвавості і великої швидкості дії»[170].

Найбільший інтерес викликають водевіль «Біда від ніжного серця» і «прислів'я в двох відділеннях» «Співробітники, або Чужим добром не наживешся». «Біда…», визнана дослідниками кращим водевілем, була опублікована і поставлена в Олександрійському театрі в 1850 році і продовжувала залишатися на сцені і в 1860-1870-х роках (до 1882 року)[65]. У цьому водевілі Соллогуб використав практично всі прийоми водевільної техніки: плутанину, несподівані зустрічі, випадкові підслуховування, впізнавання, навмисне перекручування французьких слів, каламбури і комічні прізвища. При цьому письменник виявив «дивовижний художній такт. Він зумів збільшити завдяки цим прийомам жвавість, швидкість дії і комізм всієї п'єси». Від більшості подібних творів того ж періоду цей водевіль відрізняє дотримання поряд зі зовнішнім і внутрішнього комізму, прояв укупі з комізмом положень комізму характерів. За зображеним побутом та опрацюванням характерів п'єса, основна тема якої — любов, близька до побутової комедії[171]. Проста і легка мова водевілю узгоджується з легкими хорошими віршами для куплетів[172].

У «Співробітниках», опублікованих у 1851 році[Комм. 23], дослідниками відзначається «деяка дидактичність», і жанр «прислів'я…» визначається ними як проверб. У творі автор іронізує над модою на драматичні «прислів'я» і колективно складені водевілі. Відгукуючись на злободенні теми, Соллогуб застосував багато з водевільної практики: від любовної інтриги до qui pro quo до записок не в ті руки; при цьому помітні відмінності від водевілів — відсутність куплетів і наявність моралі[173][174]. Ознаками ж жанру драматичного прислів'я є фабула-ілюстрація до заголовного прислів'я і «гра в почуття» як важливий елемент інтриги[175]. Комізм твору заснований на випадковості і є комізмом положень, зовнішнім, з ознаками «типово салонної дотепності»; у мовній картині видно риси епіграматичного мислення, причому епіграма виступає як авторська характеристика героя[176][177]. У п'єсі були виведені типи слов'янофіл (Олегович) і західник (Ухарєв), у яких дослідники вбачають К. С. Аксакова і В. І. Панаєва[65][178][179]. Крім образ прототипів, цей водевіль породив чутки серед представників слов'янофільського кола. Відгуки на нього залишили А. О. Григор'єв і О. В. Дружинін («Лист іногороднього передплатника»). Для С. Т. Аксакова водевіль постав пасквілем. Позицію І. Аксакова, який почепив на водевіль ярлик пресмішного і дурного фарсу, дослідники в цілому оцінюють все ж доброзичливо-примирливу[65].

У комедії «Чиновник», що займає проміжне місце між дворянською салонною комедією і новою «проблемною п'єсою»[180], Соллогуб вивів нового для себе героя — багатого чиновника-аристократа, не схильного до хабарництва, який противиться продажності, — і ідеалізував його[181][182]. У комедії автор поєднував салонну комедійність з ліризмом, що властиво жанру «драматичних прислів'їв», і злободенну тему з багатим набором шаблонних ходів. Важливі мовні характеристики героїв: за ними можна простежити їхню культурну і соціально-психологічну градацію[183].

«Через край»Редагувати

Посмертно, в 1885 році, виданий роман «Через край» відобразив історію останнього кохання письменника і деякі інші автобіографічні риси[82]. Написання самого твору датують кінцем 1870-х — початком 1880-х років[184]. Відтворення лише важливих і кульмінаційних моментів життя головного героя свідчить про деяку фрагментарність «світообразу» роману, який разом з тим володіє внутрішньою єдністю. Ця цілісність забезпечує художню завершеність твору. Крім єдності соллогубівського задуму і позиції, такому сприйнятть сприяють використані сполучні засоби — наскрізні образи і мотиви, ініціальні фрази з відсиланням до попередніх глав. У романі Соллогуб піддав аналізу тип «зайвої людини», ускладнивши його комплексом «дворянина, що кається». Рух автора до жанру реалістичного роману було обумовлено змінами в російській прозі його часу[185].

Інші твориРедагувати

Для Соллогуба як віршотворця характерне культивування салонного дилентатизму. Прикладом слугує його збірка «Тридцять чотири альбомних вірші», що вийшла в Тифлісі у 1855 році. На початку збірника письменник ніби вибачився перед читачами за свої віршовані досліди, назвавши їх «клаптиками»:

Стихи не в моде уж давно,
Стихи плохие — и подавно[30]

Даний збірник містить безліч компліментарних послань, з яких А. Немзер виділяє два: «Княгині Ю. С. Р…ній» («Ні, не люблю я вас Так і любити не буду…») і «Стару пісню» («Забули ви і не стримали слова…»). Згадуючи Соллогуба у своєму листі Г. П. Данилевському від 16 березня 1851 року, Я. П. Поклонський показово описував ставлення згадуваного до віршування: «Він … впевнений, що ліричний вірш дурниця, тому що його легко писати…»[30]. Літературознавець А. С. Немзер вважає, що Соллогуб, заперечуючи, мав на увазі власну творчість, її зовнішню легкість, висловлюючи справжню любов до поезії[186].

За час своєї служби на Кавказі у 1850—1856 роках граф опублікував в газеті «Кавказ», крім кореспонденцій, і поетичні твори. Слава Соллогуба-письменника тьмяніла, і саме бажанням його нагадати про себе літературознавець Е. І. Кійко пояснює видання п'ятитомного зібрання його творів (1855—1856)[138].

У цілому дотепи, каламбури та експромти Соллогуба мали достатню популярність. Так, за збереженими свідченнями, ще в 1868 році саркастичні куплети з рефреном «Дякую, не очікував», що належали перу письменника і мали ходіння по Москві, застосовувалися за нагоди[30]. Письменник часто публікувався в газетах. Темою його дотепних нарисів виступало столичне життя, а свої звіти він присвячував музичним концертам і виставам[5]. Соллогуб писав і французькою мовою: крім віршів і п'єс, опублікував в закордонних газетах багато статей[22]. Зокрема, у своїх зарубіжних статтях він вів полеміку з французькими музикантами: предметом суперечок виступала система музичного навчання Шеві, яку він захищав[112].

СпогадиРедагувати

Важливим твором другого етапу творчості стали спогади Соллогуба[113], які виявилися незакінченими[73]. Початок мемуарам поклали усні розповіді графа, прекрасного оповідача і любителя цієї справи. Ще в 1840-х роках він повідав про дуелі Пушкіна А. Нікітенку. На початку 1850-х років розповіді Соллогуба про Пушкіна почули П. В. Анненков і симбірський поміщик В. П. Юрлов. Через кілька років письменник повідав П. Д. Боборикіну «цілу серію оповідей … про Пушкіна, … Одоевського, Тургенєва, Григоровича, Островського», Гончарова. Потім була доповідь у Товаристві любителів російської словесності, що стосувався знайомства з Пушкіним, Лермонтовим і Гоголем і опублікована П. І. Бартенєвим у «Російському архіві» та окремим відбитком («Гоголь, Пушкін, Лермонтов», 1866). В 1869 році було опубліковано мемуарний нарис Соллогуба «В пам'ять про князя В. Ф. Одоєвського». Перший варіант мемуарів Соллогуб, попередньо прочитавши в «невеликому гуртку», надрукував у 1874 році в газеті «Русский мир». Незакінчені спогади вийшли вже після смерті автора в 1886 році в «Історичному віснику» і в 1887 році окремим виданням[71][187].

" Багато у мене матеріалів, багато спогадів про іноземне та російське життя, про Кавказ, про війну і мир, про мистецтво і художників, про коловорот прагнень особистостей, подій, в яких я рухався протягом півстоліття. "
В. О. Соллогуб

Мемуари письменника слугують джерелом цінних відомостей про Пушкіна, Гоголя, М. Глінку, Лермонтова, Тургенєва, Достоєвського, Григоровича, Некрасова, Панаєва поряд з багатьма іншими літераторами, музикантами і політичними діячами[78][188]. Матеріалом для спогадів стало особисте знайомство автора з описуваними людьми і його безпосередня участь у літературному житті[113]. Особливості епохи зумовили те, що в мемуарах автор багато уваги приділяв опису літературних гуртків, салонів і просто віталень, таких як салони Карамзіних, Ростопчиної, Одоєвського, Вієльгорських. Саме музична складова останнього дозволила розповісти про представників російського музичного мистецтва. Не залишилися осторонь і великосвітські салони Петербурга, що належали Воронцовим-Дашковим, Хитрово, Юсуповим, Демидовим, Барятинським. Інтерес являють також мемуарні нариси громадського, літературного, художнього та театрального життя Парижа періоду 1860-х років[188][113]. Взявши за основу розповіді старших сучасників, Соллогуб створив портрети Потьомкіна, генерала Ланжерона, графа Ю. А. Головкіна, Архарових, Наришкіних, княгині Н. П. Голіциної та інших[189].

На думку О. В. Кійко, основною перевагою цих спогадів є «вірність історичного колориту»[113]; В. С. Чистова ж робить акцент на щільній насиченості фактичним матеріалом, великому обсягу відомостей на противагу найменш цікавій, на її думку, суб'єктивній складовій мемуарів[189]. Автор «виразно й достовірно» описував літературно-побутову обстановку 1820-1840-х років, іноді з елементами ідеалізації. Протиставлення минулого сучасності у Соллогуба полемічне, при цьому він визнавав і успіхи сучасної йому літератури, і позитивні наслідки соціально-політичних реформ[78]. У той же час спогадами про середину 1850-х — кінця 1870-х років, написаними «з роздратуванням відвертого невдахи», характерні політичний консерватизм, негативне ставлення до змін у російському суспільстві, …необ'єктивність самооцінки"[189].

Цінність мемуарів, спочатку зустрінутих іронічно, була визнана дослідниками вже в кінці XIX століття[73]. Достовірність спогадів як повноцінного історичного джерела була підтверджена зіставленням з іншими джерелами, у першу чергу епістолярною спадщиною. Так, фактичну — поряд з інтерпретаційною — достовірність має низка спогадів про Пушкіна[190]. У той же час спогади, що стосуються Лермонтова, були визнані фрагментарними[49], і ряд з них було піддано сумніву або зовсім відкинуто[191].

СтильРедагувати

У повісті «Великий світ» використано популярний у 1830-і роки прийом — «умовний документалізм» у вигляді листа в тілі твору[192]. У центр твору, на думку В. Е. Вацуро, перенесено символічний мотив маскараду, взятий з романтичною традицією. Герої являють собою «маскарад почуттів — умовних, холодних, підроблених, за якими ховається ображене справжнє почуття або розважлива вада». Мотив маскараду використаний і у «Леві», але «у знижено-пародійному плані». В цілому прийом протиставлення, якому автор у своїх світських повістях відводив принципове місце, йде від романтичної традиції цього жанру[193]. Мотив «щастя, що не склалось» Соллогуб багаторазово використовував спочатку для вироблення характеру, а потім вже для формування сюжету («Заметіль»)[125].

Як бідний на сюжети прозаїк, Соллогуб часто вдавався до «повернень»: використання ранніх схем з більш повним їх розкриттям[Комм. 24]. Намагаючись усунути недолік у своїх творах психологічного змісту, Соллогуб використовував прямий авторський коментар або зовсім застосовував традиційну для світської повісті емоційність[194].

Світські повісті Соллогуба написані мовою, багато в чому близькому салонному «causerie», або невимушеній розмові у світі[195]. У той же час для спогадів письменник обрав неквапливий і ясний стиль розповіді, при якому літературні портрети змінювалися анекдотами, авторські відступи чергувалися з живими сценками, а ліричні пейзажі перемежовувалися описами реальності[196].

Серед прийомів, що використовувалися Соллогуб, дослідники також відзначали розповідь від особи умовного автора і від особи героя твору («Собачка» та «Вихованка»), циклізацію оповідань для забезпечення сюжетного «зчеплення» («Тарантас»)[197], специфічні мовні звороти з метою сплести різнорідне (фізіологізм у «Тарантасі»)[198], перехід героїв із твору в твір (Щетинін «Великого світу» у «Ведмеді» тощо), фінали скоромовкою зважаючи на іронію автора над поняттям «розв'язка»[Комм. 25][133] і як наслідок — «принципове розмиття» кінцівки[199], оману і прийом з листом з «Ревізора» («Горбань чи вибір нареченої»)[200], постійні тавтології у промовах героїв з нижчого суспільства («Заметіль»)[201]. Особливий тон прозі Соллогуба надають невимушені розмови про знайомі як автору, так і читачу предмети, гра алюзіями та авторські натяки на спільних знайомих, що допомагало знайти спільну мову з читачами. Цю ж мету переслідували характерні для більшості творів письменника посвяти, які писалися, судячи з чернеток, ще до побудови основної композиції. Інтерес не до сюжету[Комм. 26], а до процесу оповідання зумовив використання зміни ракурсів, увагу до відтінків і психологічних тонкощів[133].

ПісніРедагувати

Лише кілька віршів із зібрання творів Соллогуба відносилися за жанром до пісні або романсу. У їх число включають вірші «Козацька пісня», «Три серенади» і «Стара пісня» («Забули ви і не стримали слово…»), спочатку опубліковані у збірнику «Тридцять чотири альбомних вірші»[65]. Соллогуб був автором популярної серед студентів пісні «Чому ж сон не може…»[202].

На музику було покладено такі твори Соллогуба:

  • «Стара пісня» («Забули ви і не стримали слово…») — А. А. Аляб'євим (1860), С. А. Зибіною, К. І. Кеппеном (1872);
  • «Де ти, радість…» — Є. Тарновською (1864);
  • «Як добре», — сказав старий" — П. О. Козловим (1870);
  • «Росія перед ворогами» («Що отуманилась чорними хмарами…») — Р. Шенінгом, виконання відбулося в Тифлісі 2 квітня 1854 року;
  • «Серенада» («Під твоїм вікном я тобі співаю…») — А. Рубінштейном (1849), Ст. Кашкиным (1887), Р. О. Коргановым (1889), С. А. Зыбиной (як «Ранкова серенада», 1880);
  • «Скажи, про що в тіні гілок…» (Романс Марії Петрівни з водевілю «Біда від ніжного серця») — Н. П. Де-Вітте (1839), А. А. Дерфельдтом (1861), С. А. Зыбиной (1861), О. К. Клемом (1876), Ф. М. Товстим (1851), П. І. Чайковським (1885);
  • лібрето «Ундіна» — А. Ф. Львовим (опера, прем'єра 8 вересня 1848 року в Маріїнському театрі);
  • «Пісня Ундини» («Водоспад — мій дядько») — М. А. Остроглазовым (1904);
  • «Циганка» («Знову хмільних знайомих тішачи..») — П. П. Булаховым (1854), М. В. Бегичевой (1873);
  • «Я знаю, я бачу — ти любиш мене» — П. А. Козловим (1878), Б. А. Фитингоф-Шеллем (1858), Ст. Щербачевым (1869);
  • «Я не сказав тобі, що я тебе люблю…» — А. С. Аренського (1885), К. К. Бахом (1891), В. А. Зирінгом (1913), Е. А. Любавською, В. С. Муромцевським, А. Ригельманом;
  • «Пісня старого» («Ти пам'ятаєш, брате…») — А. А. Аляб'євим;
  • «Бабуся-зима» — Н. Брянським;
  • «Аллаверди» — Р. Гонсіорським[203][202].

Доля рукописної спадщиниРедагувати

Переважна частина рукописної спадщини Соллогуба не збереглася. На початку 1960-х у Державній бібліотеці СРСР ім. Леніна зберігалися чорнові начерки лише деяких творів автора, наприклад, «Аптекарки» і невеликого уривка з «Тарантаса»[74]. Крім того, за даними 1994 року, там же, у фонді Веневітінових (РДБ. Венев. 65.12. лл. 57-55 про.), перебував на зберіганні чорновий зошит Соллогуба з ранніми редакціями статей, нарисів і повістей («Хабарник», «Іменини» та інші) і записами почутих від різних осіб оповідань (у тому числі анекдот Пушкіна про Павла I). Заповнений у зворотному порядку зошит датовано серединою 1840-х років[204][205]. Також у Російській державній бібліотеці, ф. 622, к. 1, № 31, зберігся рукопис однієї з перших його віршованих спроб, поеми «Стан»[4].

У середині XX століття в Державній публічній бібліотеці ім. М. Е. Салтикова-Щедріна в архіві В. Ф. Одоєвського було виявлено білий аркуш паперу із зошита, на якому рукою Соллогуба записані скомпонований спільно з Лермонтовим вірш і записка[206]. Там само зберігаються листи самому Одоєвському. Також частина спадщини зберігається в Російському державному архіві літератури і мистецтва, Інституті російської літератури і Російському державному історичному архіві. В особових фондах Рукописного відділу Пушкінського будинку є ряд матеріалів, пов'язаних з Соллогубом (листи і альбоми з його віршами)[82][207].

НагородиРедагувати

КоментаріРедагувати

  1. У той же час у некрологах 1882 року місцем смерті вказано курорт Гомбург. См.: Гр. В. А. Соллогуб // Нива. — СПб., 1882. — № 27.; Граф В. А. Соллогуб // Исторический вестник. — СПб., 1882. — Т. IX.
  2. За іншими даними, цього домагалися батьки Соллогуба. См.: Кийко, Е. И. В. А. Соллогуб // Повести и рассказы / В. О. Соллогуб. — М.-Л., 1962.; Осповат, А. Л. В. А. Соллогуб // Три повести / В. А. Соллогуб. — М., 1978.
  3. За іншими даними, він обрав філологічний факультет. Див.: Словарь членов Общества любителей российской словесности при Московском университете. 1811 — 1911. — М., 1911.
  4. Саме гурток Карамзіних, в той час самий центр культурного життя Петербурга, навчив Соллогуба «любити» літературу і багато в чому пов'язаний з другим етапом його інтелектуального розвитку. Див.: Вацуро, В. Э. Беллетристика Владимира Соллогуба // В. Э. Вацуро: материалы к биографии. — М. : Новое литературное обозрение, 2005.; Аронсон М., Рейсер С. Литературные кружки и салоны. — СПб. : Академический проект, 2001. — 400 с.
  5. Збереглося його послання «До графа В. А. Соллогуба (В Дерпт)» 1834 року, де Вяземський натякає на захоплення майбутнього письменника. Див.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  6. Є прототипом героя оповідання Соллогуба «Незакінчені повісті». См.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  7. Основою для цього твору послужила історія сестри дерптського товариша І. Ф. Золотарьова, а в гейдельберзькому студенті Феді автор зобразив деякі риси самого Золотарьова. См.: Вацуро, В. Э. Беллетристика Владимира Соллогуба // В. Э. Вацуро: материалы к биографии. — М. : Новое литературное обозрение, 2005.
  8. Йому граф Соллогуб присвятив «Серенаду» (1830-ті роки), у свій час популярну серед студентів. Див.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  9. За іншими даними (самого Соллогуба), знайомство відноситься до різдвяних канікул 1831 року. Див.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  10. Службову діяльність Соллогуба з 19 січня 1835 року по 8 серпня 1845 року зафіксовано в РДІА, ф. 1349, оп. № 3, од. зб. 2109, формулярі № 10 — гр. В. А. Соллогуба, 1848 г. Цит. за: Заборова. Неизвестное стихотворение Лермонтова и В. А. Соллогуба // Литературное наследство. — М., 1952. — Т. 58: Пушкин. Лермонтов. Гоголь.
  11. По другим данным, в 1842—1843 годах. См.: Белкина, М. Водевиль Соллогуба // Водевили / В. А. Соллогуб. — М., 1937.
  12. Тем не менее, через несколько лет, в 1845 году, Соллогуб опубликовал в «Литературной газете» пародию на повесть. См.: Розанова С. А. Соллогуб, Владимир Александрович // Русские писатели. Биобиблиографический указатель / Под ред. П. А. Николаева. — М. : Просвещение, 1990. — Т. 2.
  13. Существует мистифицированная версия создания, которую Соллогуб изложил в «автобиографическом» письме к М. Ф. Де-Пуле. См.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  14. Була вміщена в «Альманах в пам'ять двохсотлітнього ювілею імператорського університету» (Гельсингфорс, 1842). См.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  15. Помимо версии, изданной в «Собрании сочинений» Соллогуба, существует другая, возможно, более близкая в сценическом отношении, опубликованная как «Ундина. Опера в 3-х д.» в 1863 году. См.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  16. Поездка состоялась в связи с организацией комиссии для пересмотра театральных уставов 1827 года. См.: Белкина, М. Водевиль Соллогуба // Водевили / В. А. Соллогуб. — М., 1937.
  17. По другим данным, в 1860 году. См.: Белкина, М. Водевиль Соллогуба // Водевили / В. А. Соллогуб. — М., 1937.
  18. Иногда упоминаются семь артелей для 200 человек: сапожная, картузная, чунная (по изготовлению суконных туфель), переплётная, швальная и женская чулочная. См.: Лебедев В. Б., Степанов Е. В. В. А. Соллогуб и его эксперименты в области организации труда арестантов // Вестник института. Научно-практический журнал Вологодского института права и экономики ФСИН. Преступление. Наказание. Исправление. — Вологда, 2012. — № 1.
  19. Иногда с названием «Сережа. Листок из повседневной жизни» относят к рассказам. См.: Осповат, А. Л. В. А. Соллогуб // Три повести / В. А. Соллогуб. — М., 1978.
  20. В цілому світській повісті була характерна гра з прототипами. Вона повинна була стати основою роману В. Ф. Одоєвського (умовна назва «Міст», 1840-і роки), де головними героями стали б літератори-аристократи. Прототипом графа Новинського повинен був стати сам Соллогуб. Див.: Немзер А. С. Соллогуб Владимир Александрович // Русские писатели. 1800—1917. Биографический словарь. П—С / Главный ред. П. А. Николаев. — М. : Большая российская энциклопедия, 2007. — Т. 5. — 816 с. — ISBN 978-5-85270-340-8.
  21. Как считает А. С. Немзер, Э. Г. Герштейн убедительно показала, что именно они являлись прообразом Ивана Васильевича. См.: Герштейн Э. Г. Судьба Лермонтова. — М. : Худож. лит, 1986. — 351 с.; Немзер, А. С. Владимир Соллогуб и его главная книга // Тарантас / В. А. Соллогуб. — М., 1982.
  22. Более подробно позиция Белинского (в сравнении с позицией и Самарина) изложена в: Кошелев В. А. Эстетические и литературные воззрения русских славянофилов (1840—1850-е годы). — Л. : Наука, 1984.
  23. Інколи згадуєьтся, що п'єсу було опубліковано в «Санкт-Петербурзьких відомостях» у 1850 році. Див.: Белкина, М. Водевиль Соллогуба // Водевили / В. О. Соллогуб. — М., 1937.
  24. Иногда это объясняют не сюжетной ограниченностью автора, а смещением акцентов в его прозе: со сложных жизненных перипетий «доброго, но безвольного малого» («Большой свет» и «Аптекарша») к внутреннему миру человека в драматической ситуации ввиду конфликта героя и его среды. См.: Валек, Н. А. «Через край» В. А. Соллогуба: От светской повести к «роману из современной жизни». — Екатеринбург, 2011.
  25. Більш детально поняття «розв'язки» в творчості Соллогуба розглянуто в: Немзер А. С. «Развязка вчерашнего дня — нынешний» // Литературная учеба. — М., 1983. — № 2.
  26. На думку В. Е. Вацуро, сюжетна інтрига для Соллогуба, навпаки, завжди була важливою: Вацуро, В. Э. Беллетристика Владимира Соллогуба [1977 г.] // В. Э. Вацуро: материалы к биографии. — М. : Новое литературное обозрение, 2005.

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати


  1. а б в ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б в Соллогуб Владимир Александрович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1976. — Т. 24, кн. I : Собаки — Струна. — С. 143.
  3. Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118797956 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  4. а б в г д е ж и к л м н п р с т Немзер, 2007, с. 722
  5. а б в г д е Кийко, 1962, с. 4
  6. а б Немзер, 1988, с. 3—5
  7. Черейский, 1988, с. 410
  8. Соллогуб, 1988, с. 351—352
  9. а б в Якушин, 1988, с. 5
  10. Аронсон, Рейсер, 2001, с. 157
  11. Вацуро, 2005, с. 251—252
  12. а б в г д е ж и к л м н Розанова, 1990, с. 242
  13. а б Белкина, 1937, с. 3
  14. а б в г Белкина, 1937, с. 4
  15. а б Гуминский, 1977, с. 275
  16. Блудова, 1872, с. 1239
  17. Осповат, 1978, с. 270
  18. а б Осповат, 1978, с. 271
  19. а б в Вацуро, 2005, с. 252
  20. Аронсон, Рейсер, 2001, с. 190
  21. а б в г д Немзер, 1988, с. 6
  22. а б Языков, 1885, с. 45
  23. Бороздин, 1909, с. 96
  24. а б ОЛРС, 1911, с. 266
  25. Якушин, 1988, с. 6
  26. а б Заборова, 1952, с. 372
  27. Кийко, 1962, с. 5
  28. Якушин, 1988, с. 7
  29. Белкина, 1937, с. 8
  30. а б в г д е ж и к л м н Немзер, 2007, с. 723
  31. а б Немзер, 2007, с. 723—724
  32. а б в г д е ж и к л Немзер, 2007, с. 724
  33. Немзер, 1988, с. 12
  34. Вацуро, 2005, с. 267
  35. а б Якушин, 1988, с. 12
  36. а б в Список гражданским чинам, 1878, с. 253
  37. а б Немзер, 2007, с. 726—727
  38. Немзер, 2007, с. 722—723
  39. Немзер, 1988, с. 4
  40. а б в Осповат, 1978, с. 272
  41. Немзер, 1988, с. 7
  42. а б Вацуро, 2005, с. 253
  43. Аронсон, Рейсер, 2001, с. 214
  44. Немзер, 1982, с. 4, 6
  45. а б в Чистова, 1988, с. 5
  46. а б Вацуро, 2005, с. 254
  47. а б Рейфман, 1958, с. 94
  48. Герштейн, 1986, с. 78—79
  49. а б Лермонтовская энциклопедия, 1981, с. 519, Заборова
  50. Герштейн, 1986, с. 79
  51. а б в г д е ж Русская повесть, 1973, с. 295
  52. а б Кийко, 1962, с. 9
  53. а б Бороздин, 1909, с. 97
  54. а б в г д е ж и к л Немзер, 2007, с. 725
  55. Письма, 1908, с. 230
  56. а б Вацуро, 2005, с. 269
  57. Литературное наследство, 1979, с. 642
  58. Боборыкин, 1929, с. 35
  59. Чайковский, 1997, с. 303
  60. Ойвин
  61. Из писем, 1902, с. 456
  62. а б в г д е ж и к л Немзер, 2007, с. 726
  63. а б в Белкина, 1937, с. 13
  64. а б Якушин, 1988, с. 18
  65. а б в г д е ж и к л м н п р Немзер, 2007, с. 727
  66. а б в г Осповат, 1978, с. 273
  67. Языков, 1885, с. 47
  68. Белкина, 1937, с. 14
  69. Белкина, 1937, с. 14—15
  70. Соллогуб, 1988, с. 501—515
  71. а б в Розанова, 1990, с. 244
  72. Тургенев, т. 3, 1987, с. 81
  73. а б в Немзер, 1988, с. 16
  74. а б Кийко, Прим., 1962, с. 380
  75. Немзер, 2007, с. 727—728
  76. а б в г Якушин, 1988, с. 19
  77. Поэты Искры, т. 2, 1987, с. 376
  78. а б в г д е ж и к л м н Немзер, 2007, с. 728
  79. Тургенев, т. 9, 1995, с. 376
  80. Белкина, 1937, с. 16
  81. Боборыкин, 1929, с. 115
  82. а б в г д Немзер, 2007, с. 729
  83. а б Список гражданским чинам, 1866, с. 127
  84. Печников, 2004, с. 40
  85. а б Лебедев, Степанов, 2012, с. 83
  86. а б в г Белкина, 1937, с. 18
  87. Лебедев, Степанов, 2012, с. 85
  88. Лебедев, Степанов, 2012, с. 86
  89. Лебедев, Степанов, 2013, с. 72—73
  90. а б Лебедев, Степанов, 2013, с. 73
  91. Печников, 2004, с. 73—74
  92. а б Упоров, 2004, с. 239
  93. а б в Михайлик, 2013, с. 56
  94. а б в Упоров, 2004, с. 240
  95. Фойницкий, 1898, с. 210
  96. а б в Печников, 2004, с. 73—76
  97. Алексеев, 2008, с. 127
  98. Фойницкий, 1898, с. 212—213
  99. Фойницкий, 1898, с. 226
  100. а б Лебедев, Степанов, 2013, с. 74
  101. а б Печников, 2012, с. 15—16
  102. а б Печников, 2004, с. 59
  103. Печников, 2004, с. 62
  104. Лебедев, Степанов, 2013, с. 75
  105. а б Поэты Искры, т. 1, 1987, с. 348
  106. Поэты Искры, т. 2, 1987, с. 32, 375
  107. Поэты Искры, т. 2, 1987, с. 348
  108. Поэты Искры, т. 2, 1987, с. 383
  109. Поэты Искры, т. 2, 1987, с. 177
  110. а б Немзер, 2007, с. 728—729
  111. Якушин, 1988, с. 19—20
  112. а б Нива, 1882, с. 626
  113. а б в г д е Кийко, 1962, с. 14
  114. Белкина, 1937, с. 19
  115. Якушин, 1988, с. 20
  116. Нива, 1882, с. 625
  117. Чистова, 1988, с. 3
  118. Вацуро, 2005, с. 251
  119. Русская повесть, 1973, с. 189
  120. Русская повесть, 1973, с. 293
  121. а б Русская повесть, 1973, с. 197
  122. Кийко, 1962, с. 5—7
  123. а б Немзер, 1988, с. 8
  124. Вацуро, 2005, с. 264
  125. а б в Чистова, 1988, с. 11
  126. Валек, 2011, с. 9—10, 17
  127. Русская повесть, 1973, с. 324
  128. Кийко, 1962, с. 6
  129. Русская повесть, 1973, с. 292
  130. Русская повесть, 1973, с. 198
  131. а б Вацуро, 2005, с. 258
  132. Немзер, 2007, с. 724—725
  133. а б в Немзер, 1988, с. 9—10
  134. Вацуро, 2005, с. 265
  135. а б в г д е ж Розанова, 1990, с. 243
  136. а б Русская повесть, 1973, с. 296
  137. а б в Кийко, 1962, с. 12
  138. а б Кийко, 1962, с. 13
  139. Вацуро, 2005, с. 260
  140. Кулешов, 1982, с. 20, 23
  141. а б в Вацуро, 2005, с. 261
  142. Кийко, 1962, с. 11—12
  143. Якушин, 1988, с. 16
  144. а б Немзер, 1988, с. 15
  145. Чистова, 1988, с. 9
  146. Кулешов, 1982, с. 91—92
  147. а б в Осповат, 1978, с. 274
  148. Русская повесть, 1973, с. 199
  149. а б Осповат, 1978, с. 278
  150. Герштейн, 1986, с. 82
  151. Манн, 1972, с. 249
  152. а б Русская повесть, 1973, с. 332
  153. а б Кийко, 1962, с. 10
  154. Русская повесть, 1973, с. 333
  155. Осповат, 1978, с. 282
  156. а б Кийко, 1962, с. 11
  157. Якушин, 1988, с. 13
  158. Гуминский, 1977, с. 318
  159. Немзер, 1988, с. 13
  160. Русская повесть, 1973, с. 334
  161. Манн, 1972, с. 251
  162. Новые книги, 1851, с. 18—25
  163. Барсуков, 1897, с. 393
  164. Якушин, 1988, с. 3—4
  165. а б Белкина, 1937, с. 19—20
  166. Соллогуб, 1905
  167. Белкина, 1937, с. 24
  168. Белкина, 1937, с. 24—25
  169. Белкина, 1937, с. 25—26
  170. Белкина, 1937, с. 41, 43
  171. Белкина, 1937, с. 29—30
  172. Белкина, 1937, с. 33
  173. Белкина, 1937, с. 35—36
  174. Журавлева, 1984, с. 18
  175. Журавлева, 1984, с. 16
  176. Журавлева, 1984, с. 18—19
  177. Белкина, 1937, с. 40
  178. Белкина, 1937, с. 37
  179. Розанова, 1990, с. 243—244
  180. Журавлева, 1984, с. 20
  181. Белкина, 1937, с. 15
  182. Лотман, 1982, с. 468
  183. Журавлева, 1984, с. 19—20
  184. Валек, 2011, с. 11
  185. Валек, 2011, с. 5—6, 17—18
  186. Немзер, 1988, с. 5
  187. Чистова, 1988, с. 15—17
  188. а б Чистова, 1988, с. 17
  189. а б в Чистова, 1988, с. 18
  190. Чистова, 1988, с. 19
  191. Заборова, 1952, с. 370
  192. Русская повесть, 1973, с. 90
  193. Вацуро, 2005, с. 259
  194. Вацуро, 2005, с. 262—263
  195. Белкина, 1937, с. 7
  196. Чистова, 1988, с. 20
  197. Русская повесть, 1973, с. 334—336
  198. Манн, 1972, с. 277
  199. Немзер, 1983, с. 191
  200. Белкина, 1937, с. 43—44
  201. Виноградов, 1976, с. 274
  202. а б Гусев та 1988, 532
  203. Русская поэзия та 1966, 325—326
  204. Вацуро, 1994, с. 115
  205. Вацуро, 2004, с. 513—514
  206. Заборова, 1952, с. 369
  207. Личные фонды, 1999