Відкрити головне меню

Ліга Націй

Міжнародна організація з миру і співробітництва в світі.
(Перенаправлено з Ліга націй)

Лі́га Націй  — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами. На практиці основними завданнями були дотримання прав національних меншин і вирішення територіальних конфліктів у світі після Першої світової війни. Була заснована на Паризькій мирній конференції в 19191920 рр. Ініціатором її створення виступив 28-й президент США Вудро Вільсон.

Ліга Націй
Symbol of the League of Nations (simple).svg
LN member states animation.gif
League of Nations Anachronous Map.png
Абревіатура LN, SDN і SdN
Засновано 1920[1][2][…]
Розпущено 1946
Тип міжурядова організація
Штаб-квартира
Офіційні мови англійська мова і французька

Ліга Націй у Вікісховищі?
   Держави, які були членами Ліги Націй
   Держави, які були колоніями Ліги Націй
   Держави, які не були членами Ліги Націй

Проіснувала до 1946, коли її функції були перейняті Організацією Об'єднаних Націй (утв. восени 1945).

Зміст

Структура та членствоРедагувати

Згідно зі статутом Ліги Націй її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 19141918 рр., а також новостворені країни Польща, Чехословаччина і Хіджаз. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Ліги Націй був складовою всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Місце розташування штаб-квартири — Женева.

Асамблеї Ліги Націй скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до численних безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і врешті до послаблення впливу Ліги Націй на міждержавні відносини і вирішення міжнародних конфліктів. Рада Ліги Націй складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.

ЗавданняРедагувати

Вирішення міждержавних конфліктівРедагувати

У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй, питання ставились на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. За необхідності всі країни, члени Ліги Націй були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції з роззброєння, коли Німеччина та Японія в 1933 р. вийшли з її складу. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди, а потім вийшов з її складу, щоб не бути виключеним офіційно як країна-агресор. Безпомічність Ліги Націй проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931 р., італійську проти Ефіопії (19351936), радянську проти Фінляндії (19391940). Ліга Націй не зуміла прийняти жодного ефективного рішення проти агресорів[джерело?]}. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 р. було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії[джерело?]}.

Права нацменшин і українське питанняРедагувати

До завдань Ліги Націй входила оборона прав національних меншин, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях місцевими урядами Польщі, Румунії і СРСР. Взявши до уваги протест Євгена Петрушевича, Ліга Націй в своєму рішенні від 23 лютого 1921 р. визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 р. Ліга Націй провела таємне засідання з приводу голодомору в Україні. Прийняті рішення були декларативними і не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Ліги Націй входила також опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Фрітьофом Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам з Наддніпрянської України.

Інтереси українського народу в установах Ліги Націй в 19211924 рр. відстоювали також Українське Товариство Ліги Націй (голова Володимир Залізняк, пізніше Роман Перфецький), Західно-Українське Товариство Ліги Націй, які входили у всесвітню спілку товариства. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Ліги Націй був Олександр Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародних Союзів Ліги Націй рішення Ради Послів держав Антанти про включення Галичини до складу Польщі, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 р. вийшли з складу міжнародних союзів. У ставленні до українського питання, як і в цілому до інших національних проблем, Ліга Націй проявляла непослідовність, не здійснювала контролю за реалізацією прийнятих нею резолюцій. Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Ліги Націй зумовили її безсилість проти агресорів на кшталт Німеччини та СРСР і врешті привели до остаточного краху з початку Другої світової війни 19391945 рр. Формально Ліга Націй припинила свою діяльність у 1946 р.

МандатиРедагувати

Докладніше: Мандати Ліги Націй

Мандати Ліги Націй були затвердженні у Статті 22 Угоди Ліги Націй. Ці території, раніше колонії Німецької імперії і Османської імперії були поділені і віддані на спостереження Ліги після І Світової війни. Існували мандати трьох категорій:

Мандат «A» перша категорія: території, що досягли певної стадії розвитку і могли були визнані незалежними. Переважно це колишні частини Османської імперії.

Мандат «B» друга категорія: території, що «знаходилися в такій стадії, що обов'язково повинні бути під контролем Ліги Націй за умов, що гарантують:

  • Свободу совісті і релігії
  • Підтримка соціального контролю і суспільної моралі
  • Перевірка зловживань як наприклад работоргівлі, рух зброї і алкоголю
  • Запобігання будівництва фортифікацій і створення військових і морських сил
  • Сприяння торгівлі.»

Мандат «C» третя категорія: території, «які, унаслідок розкиданості їхнього населення, нечисленності чи віддаленості країн від центрів цивілізації, географічної суміжності з територією Відповідальної держави, або через інші обставини, найкраще будуть адмініструватися за законами Відповідальної держави.»

Території управлялися «Відповідальними державами», як наприклад Сполучене Королівство, яке мало Палестинський мандат, і Південноафриканський Союз, який мав мандат на Південно-Західну Африку, до того часу, коли території будуть визнанні здатними до самоврядування. Чотирнадцять підмандатних територій були поділені серед шести Відповідальних держав: Сполученим Королівством, Францією, Бельгією, Новою Зеландією, Австралією і Японією. На практиці, підмандатні території розглядалися як колонії, а критики називали їх трофеями війни. За винятком Іраку, який приєднався до Ліги 3 жовтня 1932 р., ці території не набули незалежності до Другої Світової Війни. Цей процес не закінчився навіть до 1990 року. Після Другої Світової, більшість підмандатних територій, що залишилися, стали Підопічними територіями Організації Об'єднаних Націй.

На додаток до мандатів, Ліга безпосередньо управляла Саарландом 15 років, перед тим, як земля було повернена Німеччині за результатами плебісциту, і вільним містом Данцигом (зараз Гданськ, Польща) з 15 листопада 1920 до 1 вересня 1939 р.

УспіхиРедагувати

Аландські островиРедагувати

Докладніше: Аландська криза

Аландські острови — архіпелаг із 6500 островів між Швецією і Фінляндією. Острови мали шведськомовне населення, але в 1809 р. Швеція передала як Фінляндію, так і Аландські острови Російській імперії. Коли Фінляндія оголосила незалежність в грудні 1917 р. після Жовтневого перевороту, більшість населення Аландських островів висловилась, щоб знову стати частиною Швеції; Фінляндія, проте, вважала, що острови є частиною нової фінської держави, оскільки росіяни включили їх у Фінляндське генерал-губернаторство сформоване в 1809 р. Шведський уряд підняв питання перед Лігою в 1921 р., яка визначила, що острови повинні бути частиною Фінляндії, але управлятися автономно.

АлбаніяРедагувати

Кордон між Албанією і Королівством Югославією збережено в суперечці після Паризької Мирної Конференції у 1919 р., коли югославські війська зайняли частину албанської території. Ліга послала комісію представників до регіону. Комісія зробила висновки на користь Албанії, і югославські сили відійшли за межі визначеного кордону. Війни вдалося уникнути.

Верхня СілезіяРедагувати

За Версальським договором мало бути проведено плебісцит про належність Верхньої Сілезії, який мав визначити, має територія бути частиною Німеччини чи Польщі. Дискримінація і застосування сили проти поляків призвели до низки Сілезьких повстань (1919 і 1920). У плебісциті, приблизно 59,6% (близько 500 000) голосів було віддано за з'єднання з Німеччиною, і цей результат призвів до Третього Сілезького повстання у 1921 р. Ліга взялась за врегулювання конфлікту. У 1922 р., після шеститижневого дослідження представники Ліги дійшли до висновку, що земля повинна бути поділена; це рішення було прийнято як країнами, так і більшістю населення Верхньої Сілезії.

МемельРедагувати

Портове місто Мемель, або зараз Клайпеда, і Клайпедський край були під контролем Ліги після Першої світової війни і управлялися французьким генералом протягом трьох років. Хоча населення було здебільшого німецьким, литовський уряд висловив претензії на території, і литовські сили увійшли до краю в 1923 р. Ліга погодилась віддати землю навколо Мемеля до Литви, але оголосила, що порт повинен зберегти статус міжнародної зони; Литва погодилась. Рішення вважалося невдачею (Ліга виступала проти використання сили), але збереження міжнародного статусу порту, без істотного кровопролиття, було перемогою Ліги.

Греція і БолгаріяРедагувати

Після інциденту між прикордонниками на кордоні між Грецією і Болгарією в 1925 р. грецькі солдати вдерлися на терени Болгарії. Болгарія наказала своїм солдатам забезпечити тільки видимість опору, довіряючи Лізі врегулювати суперечку. Ліга дійсно засудила грецьке вторгнення, і закликала як до виведення грецьких військ, так і компенсації на користь Болгарії. Греція поступилася, але скаржилася на Корфу. (дивись нижче).

СаарРедагувати

Саар була провінцією, сформованою з частини Пруссії і Рейнланд-Пфальц під владою Ліги, після підписання Версальського договору. Плебісцит мав відбутися через п'ятнадцять років після Версальського договору, щоб визначити, має регіон належати Німеччині чи Франції. Референдум відбувся 1935 р., 90,3% голосів були на користь Німеччини, і земля знову стала частиною Німеччини.

МосулРедагувати

Ліга вирішила суперечку між Іраком і Туреччиною, щодо контролю над колишньою османською провінцією Мосул в 1926 р. Велика Британія, отримала від Ліги Націй A-мандат над Іраком в 1920 р. і тому представляла Ірак в його закордонних справах, Мосул належав до Іраку; з іншого боку, нова Турецька республіка претендувала на провінцію як частину її історичної прабатьківщини. Три представники комітету Ліги Націй були відправлені до регіону в 1924, щоб вивчати ситуацію. У 1925 р. Ліга рекомендує приєднати регіон до Іраку, за умови, що Велика Британія зберігає мандат над Іраком ще 25 років, щоб гарантувати автономні права курдського населення. Рада Ліги прийняла рекомендацію 16 грудня 1925 р., щоб віддати Мосул Іраку. Британія, Ірак і Туреччина підписали договір 5 червня 1926 р., щодо передачі Мосула Іраку.

ЛіберіяРедагувати

Чутки про рабство в незалежній африканській країні Ліберія, примусили Лігу почати дослідження, особливо щодо використання примусової праці у Firestone Tire and Rubber Company на гумових плантаціях в цій країні. У 1930 р. Ліга дістала інформацію, що багато урядових посадових осіб залучено до продажу робочої сили, що призвело до відставки президента Чарльза Кінга, його віце-президента і багатьох інших урядовців. Ліга погрожувала встановити опікунство над Ліберією, якщо реформи проваляться.

Колумбія і ПеруРедагувати

Після декількох прикордонних конфліктів між Колумбією і Перу на початку XX сторіччя і перуанського захоплення колумбійського міста Летиція 1 вересня 1932 р. розпочався збройний конфлікт між двома державами. Після місяців дипломатичних суперечок дві держави прийняли посередництво Ліги Націй. Тимчасова мирна угода, підписана обома сторонами в травні 1933 р., запросила Лігу прийняти на себе контроль спірної території, поки продовжувались двосторонні переговори. У травні 1934 р. завершальна мирна угода була підписана, встановлюючи повернення Летиції до Колумбії, формальне вибачення Перу за вторгнення у 1932 р., демілітаризації області навколо Летиції, безкоштовну навігацію Амазонкою і Путумайо, і договір про ненапад.

Інші успіхиРедагувати

Ліга також боролася з міжнародною торгівлею опіумом і сексуальним рабством, полегшувала становище біженців, особливо в Туреччині у період до 1926 р. Одним з його нововведень в цій області було 1922 р. введення Паспорта Нансена, який був першим міжнародно визнаним посвідченням особи без громадянства для біженців.

НевдачіРедагувати

ЦешинРедагувати

Заолжя (нім. Teschener Schlesien, чеськ. Těšínské Slezsko, пол. Śląsk Cieszyński) — регіон Польщі і сьогоднішньої Чехії відомий вугільною промисловістю. Чехословацькі солдати захопили регіон в 1919 р., поки Польща захищала себе від вторгнення Радянської Росії. Ліга втрутилась, поділивши регіон. Польща мала перебрати контроль над більшою частиною регіону, а Чехословаччина мала контролювати частину регіону, яка мала найцінніші вугільні шахти і залізницю, що сполучає Чехію і Словаччину. Місто ділилося на польський Цешин і чеський Чеські-Тешин. Польща відмовилася ухвалити це рішення; хоча не було ніякого подальшого насильства, дипломатична суперечка продовжувала ще 20 років. Кінець кінцем, ситуація привела до польської військової анексії Чеські-Тешин в 1938 р.

ВільноРедагувати

Після І світової війни Польща і Литва здобули знов незалежність, яку вони втратили протягом Третього поділу Речі Посполитої у 1795 р. Хоча країни мали сторіччя загальної історії у Речі Посполитій, у Литві ширився націоналізм, запобігаючи відновленню колишньої об'єднаної держави. Місто Вільно (литовська Vilnius, польська Wilno) був зроблений столицею Литви. Хоча Вільнюс був культурно-політичним центром Великого Князівства Литовського починаючи з 1323 р., більшість населення в XX сторіччі була польською.

Протягом Польсько-радянської війни у 1920 р., польська армія узяла контроль над містом. Незважаючи на заяву поляків, що мешкали у місті, Ліга попросила Польщу вивести війська: поляки цього не зробили. Місто і його околиці були проголошені окремою державою Серединною Литвою і 20 лютого 1922 р. місцевий парламент ухвалив Акт Об'єднання і місто було об'єднане з Польщею як столиця Вільненського Воєводства. Теоретично, британські і французькі війська могли виконати рішення Ліги; проте, Франція не бажала протистояння з Польщею, яку вважали можливим союзником в майбутній війні проти Німеччини або Радянського Союзу. Як Британія, так і Франція були зацікавлені використовувати Польщу як буферну зону між Європою і Комуністичною Росією. Врешті, Ліга прийняла Вільно як польське місто 15 березня 1923 р. Поляки володіли ним аж до радянського вторгнення в 1939 р.

Литовський уряд відмовлявся прийняти польську владу над Вільно і розглядав її місто конституційну столицю до Польського ультиматуму Литві у 1938 р., коли Литва встановила дипломатичні відносини з Польщею і тому де-факто прийняла кордони свого сусіда.

Вторгнення до Руру, 1923Редагувати

Докладніше: Окупація Руру

За Версальським договором Німеччині довелося сплатити відшкодування. Воно могло бути сплачене грошима або товарами з обумовленого переліку; проте, в 1922 р. Німеччина не змогла провести оплату. В наступному році Франція і Бельгія вдерлися в індустріальне серце Німеччини, Рур, незважаючи на те, що це було прямим порушенням правил Ліги. З Францією, що входила до складу Ради Ліги, і Британією, що не наважувалася закликати до порядку свого близького союзника, нічого не було зроблено. Це був істотний прецедент для подальшого невиконання вимог Ліги.

Конфлікт на КорфуРедагувати

Докладніше: Інцидент на Корфу

Одне головне прикордонне поселення залишилося територіально невизначеним після І світової війни на кордоні між Грецією і Албанією. Ліга взялася врегулювати суперечку. Рада призначила італійця Енріка Телліні спостерігачем. 27 серпня 1923 р., оглядаючи грецьку сторону кордону, Телліні і його штат були убиті. Італійський лідер Муссоліні Беніто зажадав відшкодування від Греції і видачі вбивць. Греки відмовились.

31 серпня італійські війська зайняли острів Корфу, частину Греції, і вбили п'ятнадцять осіб. Спочатку Ліга засудила вторгнення Муссоліні, але рекомендувала Греції виплатити компенсацію, поки вбивці Телліні не будуть знайдені. Хоч Муссоліні спочатку був згоден з рішенням Ліги, він зробив спробу змінити його. Працюючи з Радою Послів, він зумів змусити Лігу змінити її рішення. Греція була вимушена вибачитися і негайно виплатити компенсацію.

Захоплення Маньчжурії, 1931–1933Редагувати

Дії Ліги Націй, пов'язані із захопленням Маньчжурії Японією, були однією з головних невдач Ліги. Пов'язані із ним дії Японії стали приводом для виключення її з організації. У мукденському інциденті, також відомому як «Маньчжурський інцидент», Японська імперія мала контроль над Південно-Маньчжурською залізницею в китайському регіоні Маньчжурія. Японці стверджували, що китайські солдати 18 вересня 1931 р. вчинили саботаж на залізниці, що була головною торговою артерією між двома країнами. Фактично ж, саботажем займалися офіцери японської Квантунівської армії без відома уряду Японії, що зумовило вторгнення до Маньчжурії, де був створений частково-маріонетковий уряд, а країна дістала назву Маньчжоу-го. Ця нова країна була визнана лише Італією та Німеччиною, решта світу вважала Маньчжурію частиною Китаю. 1932 року японська військова та морська авіація бомбардувала китайське місто Шанхай, під час інциденту 28 січня.

Китайський уряд звернувся за допомогою, стверджуючи, що вторгнення японців не мало законних підстав. Після довгої подорожі представників Ліги Націй на судні, посадові особи ознайомились з китайськими твердженнями, в той час як японці стверджували, що вони діяли задля підтримання миру в регіоні. Незважаючи на повагу до Японії у Лізі Націй, Повідомлення Лайтона стверджувало неправомірність дій Японії і необхідність повернення Маньчжурії Китаю. Проте, перед голосуванням у Лізі Японія заявила про намір вторгнення до Китаю. На 42-й сесії 1933 року Японія заявила про вихід із Ліги Націй.

Згідно зі статутом Ліга Націй повинна була вжити економічних санкцій щодо Японії або, зібравши війська, оголосити війну проти неї. Проте, внаслідок дій Конгресу США, що проголосував проти санкцій Ліги, економічні санкції були неефективними. Будь-які економічні санкції Ліги стали безглуздими, оскільки будь-яка держава могла торгувати під прапором США. Армію Ліга не змогла зібрати завдяки егоїзму багатьох її членів. Це означало, що країни на кшталт Британії та Франції не хочуть збирати війська, щоб Ліга використовувала їх у власних справах. Японії була залишена Маньчжурія, поки Червона Армія СРСР не окупувала її і не повернула червоному диктатору Китаю наприкінці Другої світової війни (1945).

Війна Гран-Чако, 1932–1935Редагувати

Докладніше: Чакська війна

Ліга була не в змозі була запобігти Чакській війні між Болівією і Парагваєм в 1932 р. у посушливому регіоні Гран-Чако Південної Америки. Хоча регіон був малонаселеним, володіння регіоном надавало контроль над річкою Парагвай, яка надавала би одній з двох країн, що не мали виходу до моря, вихід до Атлантичного океану, існувало також припущення, що не підтвердилось, про наявність у Гран-Чако нафти. Прикордонні сутички в кінці 1920-х досягли апогею у вигляді війні в 1932 р., коли болівійська армія, виконуючи наказ президента Даніело Саламанчі Урея, напала на парагвайський гарнізон Вангуардія. Парагвай апелював до Ліги Націй, але Ліга не вжила заходів.

Війна була лихом для обох сторін, вганяючи їх в економічну кризу. На 12 червня 1935 р. час підписання перемир'я, Парагвай захопив контроль над більшістю регіону. Це було визнане умовами перемир'я (1938), за якими Парагвай отримав три чверті Північного Чако.

Італійське вторгнення в Абісинію, 1935–1936Редагувати

В жовтні 1935, Беніто Муссоліні послав П'єтро Бадольо і 400-тисячне військо для вторгнення в Абісинію. Італійські війська легко завдали поразки погано озброєним абісинцям, і захопили Аддис-Абебу в травні 1936 р., змусивши імператора Хайле Селассіє I втекти. Італійці використовували хімічну зброю (іприт) і вогнемети проти абісинців.

Ліга Націй засудила агресію Італії і наклала економічні санкції в листопаді 1935 р., але санкції були в значній мірі неефективні, оскільки Стенлі Балвін, британський прем'єр-міністр, пізніше зазначив, що ніхто не мав військ під рукою, щоб протидіяти італійському нападу. 9 жовтня 1935 р., США (що не були членом Ліги) відмовилися співпрацювати з Лігою.

У грудні 1935 р. було узгоджено угоду Хора-Лаваля, яка була спробою британського міністра закордонних справ Хора і французького прем'єр-міністра Лаваля закінчити конфлікт в Абісинії. За планом Абісинія мала бути поділена на дві частини: Італійський сектор і Абісинський сектор. Муссоліні був готовий її підписати, проте угода викликала хвилю протестів через витік інформації про Договір як в Британії, так і у Франції. Уряди цих країн відмовились від підписання цієї угоди.

Громадянська війна в Іспанії, 1936–1939Редагувати

17 липня 1936 р., розпочався збройний конфлікт, між іспанськими республіканцями (лівий уряд Іспанії) і націоналістами (Франциско Бахамонде Франко) — бунтівниками, офіцерами іспанської армії. Альверз дель Вайо, іспанський міністр закордонних справ, апелював до Ліги у вересні 1936 р., закликаючи війська Ліги захистити територіальну цілісність і політичну незалежність Іспанії. Проте, Ліга не змогла ні безпосередньо вступити до громадянської війну в Іспанії, ні запобігти іноземному втручанню до конфлікту. Гітлер і Муссоліні продовжували допомагати генералу Франко і повстанцям-націоналістам, Радянський Союз брав участь на стороні іспанських республіканців. Ліга спробувала заборонити втручання добровольців.


Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • В. М. Матвієнко. Ліга Націй // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • В. Матвієнко. Ліга Націй // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.403 ISBN 978-966-611-818-2

ПриміткиРедагувати

  1. https://www.britannica.com/topic/League-of-Nations
  2. Паризька мирна конференція 1919—1920
  3. Версальський договір 1919

ПосиланняРедагувати