Катрін Денев

французька акторка, співачка, модель, продюсерка

Катрі́н Фаб'є́н Дорлеа́к (фр. Catherine Fabienne Dorléac), відома під сценічним ім'ям Катрі́н Дене́в (фр. Catherine Deneuve; нар. 22 жовтня 1943, Париж) — французька акторка, співачка й модель.

Катрін Денев
фр. Catherine Dorléac
Ім'я при народженні Катрін Дорлеак
Народилася 22 жовтня 1943(1943-10-22)[3][4][…] (80 років)
Париж
Громадянство Франція Франція
Діяльність акторка, кінопродюсерка, кіноакторка, модель, співачка, акторка озвучення
Роки діяльності 1957—досі
У шлюбі з Девід Бейліd
Діти Christian Vadimd і Кьяра Мастроянні
Батьки Моріс Дорлеакd[6]
Рене Сімоно[6]
Брати / сестри Франсуаза Дорлеак, Sylvie Dorléacd і Danielle Clariondd
IMDb nm0000366
Автограф Автограф

CMNS: Катрін Денев у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Вважається однією з найвидатніших французьких акторок другої половини 20-го століття, вона була музою таких режисерів, як Жак Демі, Франсуа Трюффо та Андре Тешіне. Її фільмографія включає багато інших великих імен в історії кіно, серед яких Луїс Бунюель, Роман Поланскі, Аньєс Варда, Мауро Болоньїні, Роберт Олдріч, Жан-П'єр Мельвіль, Марко Феррері, Діно Різі, Тоні Скотт, Мануель де Олівейра, Рауль Руїз[fr], Хірокадзу Корееда та Ларс фон Трієр.

Вважається дуже різноплановою акторкою. Вона зіграла безліч видатних ролей у різних жанрах, від комедії до драми, від історичних фільмів до мюзиклів, від трилерів до фентезі. Серед її найвідоміших фільмів: «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора», «Денна красуня», «Останнє метро» та «Індокитай». Номінована на «Оскара» за найкращу жіночу роль, вона завоювала безліч нагород, зокрема дві премії «Сезар» за найкращу жіночу роль і почесну нагороду на трьох найбільших кінофестивалях: у Каннах, Венеції та Берліні.

Життєпис

ред.

Ранні роки

ред.
 
Катрін 9-річному віці на фото для студії «Harcourt[fr]» (1952)

Катрін Дорлеак народилася 1943 року у 17-му окрузі Парижа, у районі Сіте де Флер[fr][7]. Батько Катрін, Моріс Дорлеак[fr] (1901—1979), був актором, який рацював у театрі та кіно, а також режисером дубляжу «Paramount Pictures». Її мати, Рене Сімоно (1911—2021), справжнє прізвище якої, «Денев», надалі Катрін стала використовувати (Сімоно — було лише сценічним псевдонімом), була працівницею Театру «Одеон», де її бабуся була суфлером.

Катрін Дорлеак була третьою з чотирьох дочок у сім'ї; її трьома сестрами були Данієль (народилася 27 жовтня 1936 року, донька актора Еме Кларіона), Франсуаза (народилася 21 березня 1942 року, загинула 26 червня 1967 року в автокатастрофі на автостраді Естерель-Лазурний берег[fr]) і Сільві[fr] (народилася 14 грудня 1946 року). Вона виросла на бульварі Мюрат[fr], 146 (16-й округ) і навчалася у Ліцеї Жан-де-ла-Фонтен[fr], який був неподалік[8]. Крім цього, вона з сестрою отримали блискучу домашню освіту та виховання – їх навчали музиці та мовам, танцям та гарним манерам[9].

Дебют у кіно

ред.

У дитинстві, як і її сестра Франсуаза, Катрін дублювала дитячі голоси у фільмах студії «Paramount».

У віці тринадцяти років Катрін уперше виступила перед камерою як статистка у комедійній драмі Андре Юнебеля «Гімназистки» 1957 року[10][11]. Через три роки Франсуаза переконала Катрін пройти кінопроби на роль її молодшої сестри у фільмі «Двері хлопають»[12].

Хоча режисер Жак Пуатрено[fr] зрештою взяв Катрін на цю роль, вона не була впевнена, що хоче продовжувати кар'єру акторки: «Моя сестра навчалася в консерваторії, вона займалася театром, і для мене вона була акторкою. Я пішла з нею, бо мені сподобалося грати її сестру у фільмі, але я не думала про продовження. Це мене не приваблювало»[13]. Щоб її не плутали з сестрою, вона вирішила взяти прізвище матері і від того часу фігурувала в титрах під прізвищем Денев, про що іноді жалкувала: «Нічого не поробиш, Денев ніколи не буде моїм прізвищем. Це моє ім'я як акторки»[13].

1960 року актор Мел Феррер знайшов схожість між Денев і своєю дружиною Одрі Гепберн, після чого запросив її на роль у драмі «Ловелас», де також знялася Даніель Дар'є[14].

Участь Катрін Денев у фільмі змусила журналіста Франса Роша[fr] сказати: «Одкровенням фільму є вишукана маленька персона на ім'я Катрін Денев. Стримана, але не бундючна, чепурна, але не банальна, наївна, але не дурна, і гарна, настільки гарна, що, здається, вона не здогадується про це сама. За три місяці вона стане улюбленою здобиччю режисерів, які втомилися від стилю Сен-Жермен-де-Пре[fr]»[15].

1960-ті роки

ред.

Перші значні ролі

ред.

1961 року Денев зіграла разом зі співаком Джонні Голлідеєм в одній з новел комедії «Парижанки» Марка Аллегре[16].

На зніманні вона познайомилася з режисером і сценаристом Роже Вадимом, старшим від неї на п'ятнадцять років[17]. Хоча їхній роман почався 1961 року і тривав до 1964-го, він приніс Денев певну популярність; її сприймали радше як публічну особу, ніж як акторку[18].

1963 року, коли в Денев від Вадима народився син Крістіан[fr], режисер запропонував їй першу головну роль у фільмі, присвяченому нацизму, «Порок і доброчесність», який був вільною екранізацією роману «Жюстина[fr]» маркіза де Сада[19].

Прихід слави

ред.

Ще 1961 року режисер Жак Демі обрав Денев на головну роль у своєму новому фільмі «Шербурзькі парасольки». Проте фільм зняли лише через два роки, оскільки акторка тоді завагітніла і режисер погодився відкласти зйомки.

На відміну від традиційних мюзиклів, у «Шербурзьких парасольках» актори виконували свої діалоги у вигляді співу протягом усього фільму. Таким чином Жак Демі хотів зробити картину «популярною оперою»[20]. Під музику Мішеля Леґрана Денев виконала роль Женев'єв, продавчині парасольок, яка під тиском своєї матері погоджується вийти заміж за багатого ювеліра, попри те, що вона закохана і вагітна від Ґі, гаражного механіка, який пішов на Алжирську війну. Представлений на Каннському кінофестивалі 1964 року, фільм, створений у вигляді поетичної, але водночас жорстокої «казки», отримав тріумфальний прийом і здобув «Золоту пальмову гілку»[21].

 
Роль у «Шербурзьких парасольках» разом з Ніно Кастельнуово принесли Катрін Денев міжнародне визнання.

Фільм мав великий успіх у критиків і глядачів і дав початок кар'єрі Денев, про що вона згодом казала: «Жак Демі був першим режисером, який по-справжньому звернув на мене увагу, побачив. Щось відкрилося мені, підбадьорило і втішило в думці, що я можу здійснити те, у що я не дуже вірила, не тому, що мала якісь сумніви, а тому, що мала набагато глибшу невпевненість у тому, що здатна досягти чогось особливого, що я унікальна, і він дав мені відчути, що я справді унікум, що він обрав мене, бо вважав мене не такою, як усі, і це заспокоїло мою сором'язливість й мою гордість»[22].

На зніманні «Шербурзьких парасольок» Денев познайомилася з молодим франко-польським режисером Романом Полянським, який щойно зняв свій перший повнометражний фільм «Ніж у воді» (1962). Хоч акторка була «зачарована цим неймовірним персонажем, з цим дуже напруженим поглядом, завжди і всюди, неймовірно живим», вона відмовилася зніматися в написаній ним екранізації твору Ролана Дюбільяра[fr], «Наївні жирондисти», вважаючи, що це «роль для ідіотки»[23].

Надалі, коли Денев уже почала шкодувати про відмову зіграти в «Ножі у воді», режисер запропонував їй узяти участь у новому проєкті, заснованому на оригінальному сценарії, який він написав у співавторстві з Жераром Браком[fr], — на що акторка з ентузіазмом погодилася. У підсумку вона зіграла у «Відразі» (1965), де виконала роль молодої жінки, хворої на шизофренію, чия відраза до сексуальності доводить її до вбивства. Під час зйомок, які проходили в Лондоні, між режисером і акторкою встановилися близькі стосунки[24].

Для Романа Полянського працювати з нею було «все одно що танцювати танго з особливо вправною партнеркою». Отримавши «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі 1965 року, фільм мав успіх у критиків та публіки[25].

Газета «New York Times» назвала гру Денев «просто чудовою»[26]. Фільм «Відраза» залишився для акторки «прекрасним спогадом», зокрема, завдяки її зустрічі з Полянським: «Я відчуваю до нього величезну прихильність. Я вважаю, що він людина, яка мала надзвичайно трагічну долю, яка має неймовірну стійкість, щоб подолати все це… І я думаю не лише про смерть його дружини, я думаю про все: про смерть його батьків, про гетто, про те, що йому заборонялося їхати чи працювати в Америці, що його звинувачували в зґвалтуванні; я вважаю, що це дуже похмура доля, але він подолав усе це»[27].

1966 року Денев заявила про себе в комедії «Життя багатіїв». Це був перший повнометражний фільм режисера Жана-Поля Раппно, який розповідав історію пари, що ворогує між собою під час Другої світової війни: Жерома, тихої, «домашньої» людини, та Марі, молодої жінки, з якої б'є енергія, якій набридає флегматичність чоловіка, і вона зачаровується бійцем Рухом Опору[28]. Фільм, який ознаменував її знайомство з Філіппом Нуаре, мав великий успіх у публіки, зібравши понад 1,7 мільйона глядачів[29].

1967 року акторка знову возз'єдналася з Жаком Демі для знімання мюзиклу «Дівчата з Рошфора», де вона знялася разом зі своєю сестрою Франсуазою Дорлеак і міжнародним акторським складом, в якому були Джин Келлі, Джордж Чакіріс і Даніель Дар'є. Фільм розповідає історію сестер-близнят, учительок танців і музики, які мріють поїхати до Парижа і користуються можливістю втілити це, коли до міста приїжджає трупа ярмаркових артистів. На сьогодні фільм уважається шедевром кінематографа[30][31].

Як і «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора» мали великий успіх під час показу в кінотеатрах, і зблизили Катрін з Франсуазою. Згодом Катрін згадувала: «У мене залишилися незвичайні спогади про цю зйомку, особливо завдяки Франсуазі. „Дівчата“ зробили великий внесок у те, щоб зблизити нас фізично. Попри те, що ми здзвонювалися, ми жили в різних світах і, зрештою, проводили не так багато часу разом. Фільм Демі дозволив нам знову зблизитися. Крім того, оскільки у фільмі ми були близнючками, цей взаємозв'язок допоміг нам знову поринути в атмосферу нашої юності»[32]. Однак через тривалий час цей фільм залишався для Денев неприємним спогадом через смерть Франсуази невдовзі після його виходу[33].

Того самого року в кінотеатрах вийшов фільм «Денна красуня», який був вільною екранізацією однойменного роману[fr] Жозефа Кесселя. Бажаючи побачити на екрані фільм з Денев у головній ролі, продюсери брати Акім[fr] довірили його знімання Луїсу Бунюелю[34]. Згодом режисер, спокушений молодою акторкою, казав: «Мені здалося, що її типаж підходить для цієї героїні: дуже красива, стримана і дивна»[35].

 
Катрін Денев з режисером Аньєс Варда під час презентації фільму «Істоти» на Венеційському кінофестивалі 1966 року.

Фільм розповідає історію сором'язливої молодої буржуазної жінки, закоханої у свого чоловіка і, вочевидь, фригідної[fr], яка, маючи садомазохістські мрії, вирішує заповнити своє неробство проституцією. Тоді Денев часто грала ролі молодих жінок, покірних соціальним умовностям[36]. У «Денній красуні» це кінематографічне зображення покірності традиціям у поєднанні з еротизмом, іноді насильницьким, але завжди без відвертості, виражало соціальний переворот, що відбувався в той час: «Коли Бунюель запропонував мені роль, я погодилася без вагань, хоча тоді це було сміливо й трохи ризиковано для мене. Мені було двадцять три роки, для всіх я була юною романтичною дівчиною з „Шербурзьких парасольок“»[37].

Крім того, у «Денній красуні» Денев втілила фантазію про трансгресію, водночас обережно дотримуючись соціальних умовностей. Створений нею образ справив враження на глядачів у період переходу від класицизму до модерну, від традиційності до емансипації[36]. Хоча зустріч з режисером була однією з найважливіших у її житті, їхні стосунки під час знімання були напружені через протилежність характерів: «Це було дуже важке знімання для мене, хоча я ніколи піддавала сумніву своє захоплення талантом Бунюеля. Однак мені здається, що він хотів зняти фільм набагато сміливішим у фізичному плані, а я завадила цьому. Гадаю, так було краще для фільму. Не кажу, що я мала рацію, але вважаю, що відмова від сцен оголення, яких не було в сценарії, пішла на користь фільму: еротична інтенсивність пішла інакше, вона змістилася»[38].

Спочатку заборонений французькою цензурою, фільм «Денна красуня» був згодом дозволений після низки скорочень. Він привернув увагу понад двох мільйонів глядачів і здобув нагороду «Золотий лев» на Венеційському кінофестивалі[39].

1967 року, якраз коли починалося знімання її нового фільму, комедії Мішеля Девіля «Бенжамен, або Щоденник незайманого», Денев пережила загибель сестри Франсуази, яка загинула в дорожній аварії 26 червня у віці двадцяти п'яти років[40].

 
Рідна сестра Катрін Денев, Франсуаза Дорлеак, за чотири роки до смерті (1963)

За словами Катрін Денев, утрата сестри стала «найбільшою душевною раною в її житті». Попри це, незабаром вона розпочала зніматися в «Бенжамені», за її словами, «у стані справжнього наркозу, певна річ, вживаючи безліч заспокійливих». «Не знаю, як мені це вдалося. Якимось чином я, мабуть, відчувала, що фільм допоможе мені вижити… Я була настільки знищеною, я так страждала, тож принаймні там у мене було враження, що навколо мене є люди, що я маю щось робити… Якби мене не змушували вставати, говорити, робити певні речі, то не знаю, в який стан я б занурилася. Що завгодно було краще, ніж бути на самоті»[41].

Наступним фільм Денев, «Манон 70», режисера Жана Ореля, що вийшов на екрани 1968 року, був сучасною адаптацією роману абата Прево «Манон Леско», за власним визнанням акторки картина не мала великого успіху[42].

Того ж року вона знялася у фільмі «Капітуляція», екранізації однойменного роману[fr] Франсуази Саган, режисера Алена Кавальє, в якому вона зіграла продажну молоду жінку, що вагається між своїм світським коханцем, багатим промисловцем, і молодим інтелектуалом, з яким у неї починається пристрасний роман[43].

Ще під час знімання «Денної красуні» брати Акім запропонували режисеру Франсуа Трюффо стати продюсерами його наступного фільму, за умови, що у ньому зніматиметься Денев[44].

З першої хвилини їхньої зустрічі режисер був зачарований акторкою і одразу ж уявив її в головній ролі в екранізації роману Вільяма Айріша «Вальс у темряву[fr]»: «Що мені в ній подобається, так це її загадковість. Вона чудово підходить для ролей, пов'язаних з таємницею, подвійним життям. Денев додає неоднозначностей будь-якій ситуації, будь-якому сценарію, тому що вона створює враження приховування великої кількості таємних думок, про які можна лише здогадуватися на задньому плані…». Після суперечок з продюсерами Трюффо викупив права і взявся за екранізацію роману самостійно, перейменувавши її на «Сирену з „Міссісіпі“»[44].

Екранізація оповідала історію пристрасного кохання між багатим французьким промисловцем, якого зіграв Жана-Поля Бельмондо, та самозванкою, у виконанні Денев. Сценарій, дія якого розгортається на острові Реюньйон, Лазурному узбережжі та в департаменті Ізер, знімався в хронологічному порядку, причому режисер відмовився писати діалоги заздалегідь, як це пізніше пояснювала Денев: «Діалоги для наступного дня він писав напередодні ввечері; це було досить складним завданням, особливо під час таких довгих зйомок, що тривали три місяці… Іноді у нас виникали труднощі, нам бракувало перспективи, ми не могли обговорювати діалоги, але, водночас, це був захопливий ризик»[45].

Фільм, що вийшов 1969 року, попри те що зібрав понад мільйон переглядів, погано сприйняла публіка, основною причиною стало її розчарування тим, що не вона знайшла для себе образу позитивного та легковажного героя, який перед цим приніс великий успіх Бельмондо у кіно[46].

Подорож в Голлівуд

ред.
 
Катрін Денев і Джек Леммон
у фільмі «Квітневі безумства» (1969)

Наприкінці 1960-х років Денев вже вважалася «найяскравішою зіркою французького кіно». Журнал «Cinémonde[fr]» вважав, що її присутність на екрані «захоплива й поетична, але вона також може бути різкою і агресивною. Вона романтична і їдка, хтива і чиста. Але, напевне, може бути фригідною, і холодно-жорстокою, коли цього вимагає роль. У тому, як вона поводиться у фільмах, вона зберігає певну автономію, особливу і чарівливу дистанцію, яку ми більше не вважали можливою: дистанцію Грети Гарбо»[47].

Як і Гарбо, Денев прагнула не афішувати своє особисте життя, що, на думку журналу «Paris Match», збільшувало серед публіки «загадковість, яку випромінювала зірка, та зміцнювало її статус та ауру»[48].

Після цього в американських студій з'явилася зацікавленість знімати акторку у себе. Вона взяла участь у зніманні блокбастеру «Маєрлінг» Теренса Янга, де вона зіграла разом з цілим міжнародним акторським складом, фільм розповідав про трагічну любовну історію кронпринца Рудольфа Австрійського та його коханки Марії фон Вечери. Після Бріжіт Бардо та Жанни Моро, Денев стала ще одною французькою зіркою, яка потрапила на обкладинку журналів «Newsweek» та «Look[en]», де вона була проголошена «найкрасивішою жінкою світу»[49].

Потім в Голлівуді їй запропонували роль у комедії «Квітневі безумства», де вона зіграла разом із Джеком Леммоном. Однак, досвід знімання у цих двох голлівудських картинах не мав достатньо переконливих успіхів, як в очах преси, так і для самої Денев, через що вона вирішила віддалитися від американського кіно, відмовившись грати дівчину Джеймса Бонда у фільмі «На секретній службі Її Величності»[50].

Проте вона погодилася працювати під керівництвом Альфреда Гічкока у шпигунському фільмі «Коротка ніч[en]», але проєкт, робота над яким відкладася кілька разів, так і не був вийшов, що стало одним із найбільших розчарувань акторки[51].

1970-ті роки

ред.

Нові ролі у Луїса Бунюеля і Жака Демі

ред.

Зліт до слави Катрін Денев у 1960-х роках зробив її однією з найвідоміших зірок Франції на зорі нового десятиліття, як на національному, так і на міжнародному рівні[52].

1970 року вона підтвердила свій акторський статус роллю у драмі Луїса Бунюеля «Трістана», що розповідає про долю молодої жінки, яку взяв до себе дворянин з Толедо. Надалі вона завершує своє життя озлобленою, хворою та з ампутованою ногою. Попри складне знімання «Денної красуні», Денев вирішила знову працювати з цим режисером, бувши «підкореною» сценарієм, що, на її думку, було дуже важливо[53]. Цей кінодосвід акторки у співпраці з Бунюелем виявився успішнішим за попередній, про що вона казала: «„Трістана“ — один з моїх найкращих спогадів. Знімання пройшло дуже добре. Бунюель повернувся до Іспанії, і мене приваблювала таємничість цієї героїні, її поведінка та пориви. Різниця між кіно і романом полягала у тому, що ти можеш одне сказати словом, а інше виразити дією. У „Трістані“ була ідея брехні та перекручування слів. Актори краще реагують, коли від них запитують те, що відповідає їхній глибинній природі. Ось що мене цікавить у кіно»[54].

Того ж року Денев знялася у новому музичному фільмі режисера Жака Демі, «Віслюча шкіра». За основу фільму, натхненного однойменним твором Шарля Перро, був взятий традиційний казковий сюжет: принцеса, змушена вийти заміж за свого батька, біжить з королівства, сховавшись під віслючою шкірою. Її маскування викликає до неї неприязливе ставлення оточуючих, втім їй вдається зберегти свою таємницю до випадкової зустрічі із принцом сусіднього замку[55].

Фільм посідає особливе місце у кар'єрі Денев: «Як й інші дівчатка, я любила історії про фей і відьом, королів та принцес, перлини та жаб. Коли я прочитала сценарій „Віслючої шкіри“, то знову відкрила для себе емоції мого читання в дитинстві, ту ж простоту, той самий гумор і, якщо можна так сказати, певну жорстокість, яка зазвичай ховається за тихими сніжинками найчарівніших казок». «Віслюча шкіра», що вважається культовим фільмом завдяки сміливості тем і операторській роботі, а також музиці Мішеля Леграна, є однією з найуспішніших стрічок режисера та Денев, було продано понад два мільйони квитків на неї[55].

Крім цього, 1970 року Денев отримала пропозицію від Надін Трентіньян знятися у її новому фільмі «Це трапляється лише з іншими», натхненному трагедією, яку режисерка пережила кількома місяцями раніше — смертю її дев'ятирічної доньки[56].

Денев запропонувала зіграти цю роль італійському акторові Марчелло Мастроянні, з яким її щойно познайомив Роман Поланскі[56]. Вона стала його супутницею під час зйомок[57]. Фільм Трентіньян був визначений деякими оглядачами як «жіночий», а сама режисерка піддалася критиці за створення «непристойної» стрічки[58][59]. Маючи велику прив'язаність до Трентіньян, акторка публічно виступила на захист режисерки та її фільму: «Є багато режисерів, які говорять про дуже особисті і часом не дуже пристойні речі, де ми мовчимо. Надін не говорить нічого непристойного, вона розповідає про щось дуже жорстоке, найнесправедливіше, що могло статися»[60].

У ці роки французький кінематограф переживав період ідеологічних потрясінь, де глядачі ставали менш сприйнятливими до буржуазних цінностей, інституцій та зірок[61]. Образ Денев, починаючи з фільму «Денна красуня», за спостереженнями оглядачів, був «фундаментально консервативним, що пояснювало відсутність успіху її фільмів у 1970-х роках, оскільки він йшов врозріз із політизованішим і переважно натуралістичним французьким кіно того часу»[61]. Французьке авторське кіно ставало більш ангажованим, намагаючись таким чином висловити «потрясіння», що настало після травневих подій 1968 року[57].

 
Денев в Італії, під час зйомок фільму Марко Феррері, «Сука», влітку 1972 року.

Бажаючи відійти від свого образу «витончено-крижаної» жінки, акторка звернулася до франко-іспанських та франко-італійських спільних проектів, чому сприяли її стосунки з Марчелло Мастроянні, разом з яким вона знялася у фільмі Марко Феррері, «Сука»[62]. Денев виконала роль мандруючої світської жінки на ім'я Ліза, яка за власною волею опиняється на невеликому острові далеко від цивілізації, де живе художник-відлюдник Джорджо (у виконанні Мастроянні). Вона закохується у нього і стає покірною йому. Ліза вирішує замінити для Джорджо його улюблену собаку, його «суку», щоб привернути всю увагу чоловіка, який, здається, вітає цю рольову гру домінування та покори[63].

Якщо гру акторів критики вважали чудовою, то до самого фільму загалом, який не користувався популярністю у публіки на момент виходу 1971 року, вони поставилися досить негативно. Наступного року, будучи вагітною донькою К'ярою, від Мастроянні, Денев погодилася виконати роль другого плану у кримінальному трилері Жана-П'єра Мельвіля «Поліцейський». Головною метою режисера та акторки було краще ознайомитися один з одним перед зйомками наступного спільного фільму, екранізації американського кримінального роману, але смерть Мельвіля 1973 року не дозволила зняти цей фільм[64].

Цього часу Денев з ентузіазмом відгукнулася на пропозицію Клода Соте знятися у його стрічці «Сезар і Розалі», але з незалежних від нього причин — «безглуздої проблеми між агентами» — режисер зрештою найняв Ромі Шнайдер, з якою він зняв кілька фільмів[65].

Четверта й остання спільна робота акторки з Жаком Демі, стрічка «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць», розповідала історію чоловіка, у виконанні Мастроянні, що виявився вагітним від своєї дружини. Від самого початку Денев мала сумніви щодо сценарію та кінцевого результату фільму, який став для неї розчаруванням: «Там не було грації. Кілька разів за свою кар'єру я також працювала над проєктами, не маючи можливості отримати уточнення відносно них, я лише здогадувалася, що вони не зовсім вдалі. Й іноді я навіть не могла впоратися з цим відчуттям. Крім того, важливо враховувати і свої власні можливості: іноді я боюся розчарувати. І це мене паралізує. Я з тих акторів, яких потрібно підштовхувати. Я схильна робити менше, ніж надто багато. У „Події“, коли я бачу її знову, я дратуюся. Я вибрала тон, який, безсумнівно, відповідав сценарію. Але я не вважаю, що це вдало спрацювало. І це частково моя вина»[66].

 
Катрін Денев і Марчелло Мастроянні у фільмі «Не чіпайте білу жінку!» (1974)

Після касового провалу «Події», Демі захотів продюсувати «Кімнату у великому місті[fr]», новий проект, повністю схожий на «Шербурзькі парасольки». Проте він отримав відмову Денев щодо зйомок у цьому фільмі, яка, як і її запланований партнер по знімальному майданчику, Жерар Депардьє, вимагала того, що вона хоче співати сама, без дублювання, яке було присутнє у її попередніх музичних стрічках. Акторка пояснювала це рішення словами: «Справедливо або ні, але я відчуваю, що мій голос є невід'ємною частиною мене як акторки»[67].

1974 року Денев знову знялася у Марко Феррері, у фільмі «Не чіпайте білу жінку!», який був вигадливим перенесенням битви при Літл-Біг-Горні до паризького району Ле-Аль[fr], що на той час зазнавав значної перебудови[68]. Акторка востаннє знялася з Мастроянні, після чого розлучилася з ним. Наступною її стрічкою стала «Жінка в червоних чоботях» Хуана Луїса Бунюеля[fr], що розповідала про дивні пригоди мільярдера-мецената та молодої письменниці з таємничими та надприродними здібностями[69].

1975 року творчі провали в кар'єрі Денев знову повторилися з фільмом «Зіґ-зіґ», в якому вона знялася разом з Бернадетт Лафон. Зйомки були одними з найхаотичніших у її кар'єрі, де режисер стрічки, Ласло Сабо[fr], постійно перебував на знімальному майданчику напідпитку. Акторка коментувала досвід зі зйомками стрічки словами: «Не думаю, що на мене коли-небудь нападали так сильно, як у „Зіґ-зіґу“. Мене повністю відкинули як повію, і мені здається, що моя героїня викликала глибоке невдоволення публіки. І, звичайно, той факт, що я була продюсером, що я хотіла взяти на себе відповідальність, вони не були готові пробачити мені це. Але давайте не будемо перебільшувати: „Зіґ-зіґ“ — не найгірший фільм, який я коли-небудь знімала. Я не впевнена, що він найкращий, але точно не найгірший. Тим не менш, я вважаю, що це незвичайний і навіть поетичний фільм. І цей комерційний провал не завадить мені знову знімати фільми з молодими режисерами, навіть невідомими, якщо мені сподобається тема»[54]. Потім вийшли ще два фільми, які також не мали успіху: «Справи добропорядних людей» Мауро Болоньїні та «Агресія» Жерара Піреса, в яких вона зіграла разом з Жаном-Луї Трінтіньяном[70].

Комедії

ред.

Попри попоредні провали, того ж 1975 року, до Денев знову повернулася популярність завдяки комедії Жана-Поля Раппно «Дикун», в якій вона знялася разом з Івом Монтаном. Фільм, дія якого відбувається в сучасній Венесуелі, розповідає історію жінки, яка одразу після весілля починає вважати свого чоловіка нав'язливим й незабаром залишає його, і невдовзі раптово з'являється в житті парфумера-мізантропа, що живе на острові. Зйомки у фільмі залишили одні із найяскравіших спогадів у Денев: «Це було абсолютним задоволенням — грати „занозу у дупі“. У мене склалося враження, що Ів Монтан грав мого коханого так само, як і всю ту братію, про яку ми мріємо і з якою ніколи не перестаємо сваритися. Яке щастя бути дівчиною у таких ситуаціях!»[71].

«Дикун», що нині вважається однією з найкращих комедій французького кіно, мав успіх у критиків та комерційний успіх, й розкрив справжній комічний потенціал Денев, який до того часу залишався недооціненим[71]. Режисер використав вражаючу швидкість мовлення актриси як незамінний ритмічний елемент свого фільму, який також був одним з небагатьох, де вона погодилася знятися оголеною[71][72].

Наступного року Денев знову спробувала свої сили в Голлівуді, знявшись у фільмі-нуар Роберта Олдріча «Метушня» з Бертом Рейнольдсом у головній ролі, але перспективи американської кар'єри її не зацікавили[73]. Також 1976 року акторку зацікавила драма «Якби почати спочатку», де вона працювала з Клодом Лелушем, відомим своєю «дивовижною» режисурою акторів, але про якого пізніше скаже: «Він хотів трохи зламати мій імідж. У цьому й проблема, всі вони хочуть зіпсувати ваш імідж»[74].

Потім акторка знялася у британському пригодницькому фільмі «Іди вперед або помри», який залишається одним із найгірших її спогадів, не в останню чергу через конфліктні стосунки з режисером Діком Річардсом[en] та «неприємну» поведінку американського актора Джина Гекмена, який добре відомий своєю непростою репутацією[75].

 
Катрін Денев, 1979 рік

1977 року Денев розпочала зйомки у фільмі Робера Енріко «Переворот» з Філіпом Нуаре, але стрічка зіткнувся з численними фінансовими труднощами, і її довелося закрити. За власним визнанням акторки, вона, «розчарована, атакована, ображена» цією подією, довгий час не знімалася у кіно, її не переконували запропоновані проекти, які їй здавалися нецікавими[76].

1978 року Денев повернулася на екран з фільмом Крістіана де Шалонжа «Чужі гроші», у якому знялася разом із Жаном-Луї Трентіньяном, Клодом Брассером та Мішелем Серро. Потім вона прийняла пропозицію аргентинського режисера Уго Сантьяго[fr] зіграти головну роль у його фільмі-нуар «Послухай», спокусившись ідеєю зіграти приватного детектива, найнятого молодим лордом і видатним ученим для розслідування таємничих осіб, які є членами дивної секти[77]. Хоча акторка була в захваті від сценарію, вона вважає фільм «провальним», але не шкодує про нього, і навіть вважає, що він збагатив її досвід[78].

Її наступний фільм, «Дорослі діти» 1979 року, який вона назвала «справжньою комедією, у подібній якій я вже дуже давно не знімалася», розповідав про сестру та брата, у виконанні Клода Брассера, що, рятуючи свою власність, намагаються зірвати плани забудовника[77]. Того ж року вона знову знялася у Клода Лелуша, у драмі «За нас двох», де її партнерами стали Жак Дютрон і Жак Вільре, а потім знялася у новій комедії Іва Робера, «Сміливіше, біжімо».

1980-ті роки

ред.

Визнання критиків і перший «Сезар»

ред.

Нове десятиліття розпочалося для Денев одним із найбільших успіхів у її кар'єрі — фільмом «Останнє метро», Франсуа Трюффо. Сюжет розповідає про театральний колектив, який в умовах німецької окупації намагається поставити виставу, у той час як її режисер-єврей переховується від нацистів у підвалі. Через дванадцять років після їхньої першої співпраці режисер створив персонажа, протилежного холодній й токсичній героїні «Сирени з „Міссісіпі“», акторка казала: «Трюффо вважав, що моя зовнішність добре мені послужила. Він вважав, що вона може бути тягарем і недоліком. Він хотів дати мені зрілу роль, роль активної, грубої, мужньої жінки, жінки, яка повинна приймати рішення, жінки, яка була трохи брутальною»[79]. Проте героїню, яку грала акторка, як і в «Сирені», так само звали Маріон. Крім цього, режисер пішов ще далі — він використав у фільмі одну з реплік із «Сирени» як своєрідне «освідчення» самій акторці: «Ти прекрасна, настільки прекрасна, що дивитися на тебе — це мука. — Вчора ти казала, що це радість! — Це і радість, і страждання»[79].

 
Катрін Денев, 1983 рік.

Фільм також став першою спільною роботою Денев та Жерара Депардьє, який, за визнанням самої акторки, є її улюбленим партнером у кіно: «У Жерарі є щось настільки гармонійне, що просто неможливо почуватися не добре, знімаючись з ним. Він той, хто так багато привносить на знімальний майданчик, незалежно від того, що він видає на екрані. Він справді один з тих акторів, які вразили мене найбільше. Він може все, це завжди очевидно…»[80]. Взаємне захоплення обох акторів призвело до того, що Депардьє сказав: «Катрін — це чоловік, яким я хотів би стати», а Денев відповіла: «Жерар — це жінка, якою я хотіла б стати». Після виходу на екрани «Останнє метро» отримало тріумфальний прийом, його подивилися понад три мільйони глядачів, стрічка здобула десять «Сезарів», один з яких «найкращу жіночу роль» для Денев. Участь у цьому фільмі вкотре затвердила за акторкою статус ключової фігури французького кінематографу і, за словами преси, зарекомендувала її як «зірку рекордів краси, ефектності, рідкісності, розсудливості та довговічності»[76]. Того ж 1980 року, Денев знялася в комедійній драмі Клода Беррі «Я вас кохаю», де вона знову грала з Жераром Депардьє та Жаном-Луї Трінтіньяном, Аленом Сушоном й Сержом Генсбуром, з яким також виконала саундтрек до фільму, пісню «Dieu fumeur de havanes[fr]».

1981 року вона знялася з Івом Монтаном та Жераром Депардьє у кримінальному фільмі Алена Корно «Вибір зброї». Цього часу Денев розглядала можливість завершення акторської кар'єри, щоб присвятити себе продюсуванню[81], але у підсумку, познайомилася з режисером Андре Тешіне, у якого надалі знялася у восьми фільмах. Першим з них стала психологічна драма «Готель „Америка“», де вона зіграла разом з Патріком Деваром, за сценарієм, що зачіпає теми побаченнь і пристрасного кохання, а також фатальності та самотності. Хоча акторці вдалося здивувати глядачів роллю романтичної жертви, фільм не мав того успіху, на який вона розраховувала: «Я була водночас і дуже засмучена, і не надто здивована провалом „Готелю "Америка"“. Фільм був дуже гарним, але настільки песимістичним, настільки тривожним, що я розумію, чому публіка його не сприйняла»[82].

Невдалим досвідом для Денев став і її наступний фільм 1982 року, кримінальний трилер «Шок», де її партнером був Ален Делон. Через складні відносини між акторкою та режисером, Робіном Девісом[fr], саме Делону доводилося знімати сцени, у яких з'являлася його партнерка[83].

1983 року Денев знялася у пригодницькій комедії Філіппа де Броки, «Африканець», разом із Філіпом Нуаре. Вона зіграла паризьку турагентку, що хоче відкрити клуб для відпочинку в районі Великих озер, але натомість знаходить там свого колишнього чоловіка, який лише прагне втекти від цивілізованого світу і від цієї надто нав'язливої жінки. «Африканець» мав успіх, було продано понад 1,7 мільйона квитків[84].

Багатогранні ролі

ред.

Того ж року на екрани вийшов фільм-фентезі «Голод», перша картина англійського режисера Тоні Скотта, в якій вона знялася разом із Девідом Бові та Сюзен Серендон. Фільм розповідає про екзистенційну драму красивої та елегантної Міріам Блейлок, вампірки за покликанням, приреченої на вічне життя[85]. Змішуючи теми вампіризму, сапфічного та жертовного кохання, спокуси та відторгнення, «Голод», який критики та глядачі погано сприйняли на момент виходу, надалі поступово став культовим фільмом, зокрема завдяки любовній сцені між Серендон та Денев, яка зробила останню іконою геїв та лесбійок[86].

1984 року Денев зіграла колишню коханку президента Франції у фільмі Франсіса Жиро «Така моя воля», де також знялися Мішель Серро та Жан-Луї Трентіньян. Фільм, знятий у стилі «роману із ключем», розповідав про існування прихованої дитини тодішнього президента Франсуа Міттерана, Мазарін[fr], за 10 років до того, як цей факт офіційно оголосили[87]. Крім цього, акторка погодилася зіграти невелику роль у фільмі Алена Корно, «Форт Саган», з Жераром Депардьє, сценарій якого був для неї одним із «найкрасивіших», які вона коли-небудь читала[88]. Того ж таки 1984 року Денев привабила роль у драматичній комедії «Слова і музика» режисера Елі Шуракі[fr], спочатку призначена для іншої акторки. Роль відображала «долю всіх жінок, які опинилися наодинці з дітьми і які хочуть зберегти гармонію, захистити всіх, впоратися й залишитися енергійними. Жінок, які хочуть дружби, кохання… цілковитого кохання»[89]. Проте Денев була розчарована, коли побачила кінцевий результат зйомок. Адже режисер, захопившись співучастю акторського дуету Крістофера Ламбера та Рішара Анконіни[fr], який утворився під час зйомок, вирішив спрямувати свій фільм у зовсім інше русло, тоді як початковий варіант сценарію був насамперед зосереджений на характері акторки[90].

Публічний імідж Денев протягом цього десятиліття також був відзначений її втіленням в образі Маріанни. 1985 року акторка погодилася надати свої риси цьому символу Республіки після опитування французів, яке назвало її «найкрасивішою жінкою Франції»: «Я завжди чинила опір муміфікації. За винятком погруддя Маріанни: мені це сподобалося, тому що це було народне опитування, і Республіка важлива для мене»[91]. Вона також пожертвувала роялті, належні їй за використння її образу, організації «Amnesty International». Цього часу Денев відмовилася від низки кінопроектів, а ті, якими вона зацікавилася, такі як: адаптація детективної історії Жана-Патріка Маншетта Жаном-Люком Годаром (екранізація роману Жоржа Сіменона), «Блакитної кімнати[fr]», Морісом Піалою, або оригінальна комедія про моду Жана-Поля Раппно з Ізабель Аджані, — так і не побачили світ[92][88][93].

1986 року Денев повернулася на знімальний майданчик, зігравши у детективі «Місце злочину» Андре Тешіне, у якому режисер зняв її як «жінку, скажімо так, нерозумну, трохи божевільну, трохи незрілу». І така роль припала акторці до душі: «Читаючи сценарій і знімаючись у цьому фільмі, я була в захваті, я отримала таку ж радість, як і під час зйомок „Останнього метро“. Я була впевненою щодо себе та того, що мені подобається в кіно, це була справжня зустріч із роллю, з фільмом, з кимось, до кого ти відчуваєш щось більше, ніж просто повагу. Зі мною таке буває нечасто, тому що, навіть якщо мені й подобаються мої фільми, я не завжди відчуваю стан такої насолоди під час зйомок, не настільки інтенсивний. Не було і дня, щоб я не відчувала такого задоволення»[94]. Представлений на конкурсі 39-го Каннського кінофестивалю[fr] фільм завоював визнання критиків, а Денев отримала високу оцінку за свою гру. Журнал «Cinématographe» писав, що акторка «досягає глибоко зворушливої провінціалізації та знаходить тут свою найкращу роль у трагічному амплуа. З мокрим волоссям вона досягає колишніх пароксизмів Інгрід Бергман і Анни Маньяні»[95].

1987 року акторка з'явилася у трилері Жан-П'єра Мокі[fr], «Сентиментальний агент», який мав невеликий бюджет й був відносно швидко знятий. Задля втілення ролі мудрої хранительки музею, яка проти своєї волі опиняється втягнутою у справи державного масштабу, Денев погодилася «зіпсувати» свій імідж гламурної зірки, одягнувши у кадрі окуляри, руду перуку та строгий костюм[96]. Її гра знову отримала одностайне схвалення критиків. Журнал «Première[fr]» вважав її «бездоганною, як завжди, такою, що рухає сюжет та фільм на „ура“. Ми знаємо, що вона прекрасно почувається в комедії, і здивовані, що сценаристи не розглядають її частише на подібні ролі»[97].

Наступного року Денев разом з Жераром Депардьє з'явилась у драматичній комедії «Дивне місце для зустрічі», яка стала першим повноформатним фільмом режисера Франсуа Дюпейрона. Вона зіграла жінку, кинуту своїм партнером на зупинці на автостраді взимку, яка зустріла застряглого автомобіліста: «У мене був складний досвід з Франсуа Дюпейроном, але він виявився позитивним. Сценарій був чудовим. Зйомки були дуже нелегкими, тому що йому було важко керувати своїми акторами. Після дублів він не міг сказати, що не так. Це був жахливий безлад, я багато настраждалася у цьому фільмі, з усіма його помилками і слабкостями. Це дуже милий і оригінальний фільм, але зйомки були дуже важкими»[98].

Незважаючи на схвальні відгуки критиків, фільм не мав успіху серед глядачів. Журнал «Cahiers du cinéma» писав: «Рідко яка кінопара була настільки синхронною у своїй подвійній грі притягання та відштовхування. У „Дивному місці для зустрічі“ Катрін Денев і Жерар Депардьє одночасно — і піднесено — створюють враження, що перебувають на вершині (свого мистецтва), і водночас дозволяють відчуттю порожнечі, зяючої діри підкрастися збоку. Ця точка рівноваги — яка також, у певному сенсі, є граничною межею — по-простому називається досконалістю»[99].

1990-ті роки

ред.

Другий «Сезар» за «Індокитай»

ред.

На початку 1990-х років Денев певний час не вдавалося знайти такий сценарій, який би справді її вразив. І тут її буквально приголомшив сценарій фільму Режиса Варньє «Індокитай». Ця епопея писалася спеціально під неї й була вибудувана як з погляду сценарію, так і фінансово саме під її участь: «Я відчувала ті ж емоції, що й тоді, коли читала сценарій до „Останнього метро“. Це була справжня романтична історія з міцними стосунками між героями, дія якої відбувається в країні, епосі та політичному контексті, про який вам розповідають навколишні предмети, але вся ця інформація не превалює над самим сюжетом»[100].

 
Катрін Денев на Каннському кінофестивалі[fr] 1999 року

Блокбастер «Індокитай» створений у традиціях таких голлівудських стрічок, як «Віднесені вітром», «Доктор Живаго» або «З Африки», що демонстрував жахи французького колоніалізму, від якого страждали корінні мешканці, водночас перегукувався з ностальгічним і фантазматичним баченням стрічок «Коханця» та «Дьєнб'єнфу»[101][102].

Денев зіграла Еліану Девріс, що протягом 1930-х років з успіхом керувала каучуковою плантацією, єдиною емоційною прив'язаністю якої була Камілла, осиротіла аннамітська принцеса, яку вона вдочерила. Обидві жінки закохалися в молодого морського офіцера. Фільм, знятий протягом трьох місяців у місцевостях між Ханоєм та Пінангом, з бюджетом 120 мільйонів франків, став для акторки, за її словами: «чудовим спогадом про зйомки, по-справжньому дивовижною пригодою, як з людської, так і з професійної й емоційної точок зору. Це були виняткові зйомки»[103][104].

Випущений 1992 року, «Індокитай» мав великий міжнародний успіх, лише у Франції на нього продали понад три мільйони квитків. Фільм приніс акторці другий «Сезар» за найкращу жіночу роль[105]. Денев, що вже була дуже популярною серед американців і яку журнал «Vanity Fair» назвав «французьким національним скарбом», також номінували на «Оскар» за найкращу жіночу роль — визнання, якого мало кому з французьких акторок вдавалося досягти[106][107].

1993 року Катрін знову повернулася до співпраці з Андре Тешіне, зігравши у «Улюбленій порі року», у фільмі, де опонентом її героїні, став персонаж у виконанні Данієля Отея. Сам фільм розповідає про взаємовідносини брата й сестри у час, коли їхня мати втрачала розум. Незважаючи на складність теми, Денев описувала зйомки як «сповнені неймовірної ніжності». «І саме тому, я вважаю, що фільм був складним для нас, — казала Денев, — зокрема й через стосунки з матір'ю. Кожен відчував, що його прямо чи опосередковано торкають ці прямі, прості, жорстокі й пристрасні відносини між дітьми та матір'ю; я вважаю, що навіть для Андре все це було боляче й важко, як і для всієї команди. У близьких стосунках завжди присутній формат страждання. Тільки в дуже „кульгавих“ відносинах вам вдається зберігати зовнішні форми поведінки, уникаючи емоційних спалахів та деяких слів, які надто ранять»[108].

«Улюблена пора року» користувалася успіхом не лише серед глядачів (було продано понад мільйон квитків), але й серед критиків після його презентації на 46-му Каннському кінофестивалі, де гра Денев отримала настільки одностайне визнання, що навіть преса наполегливо вимагала для неї акторської нагороди[109][110]. У підсумку вона отримала свою сьому номінацію на премію «Сезар» за найкращу жіночу роль.

Наступного року вона стала віце-головою журі 47-го Каннського кінофестивалю[fr], очолюваного Клінтом Іствудом, проте у неї залишилися лише змішані спогади щодо цього досвіду, акторка вважала, що там був «шалений тиск і бракувало обміну думками та дискусій»[111]. «Золоту пальмову гілку» присудили фільму Квентіна Тарантіно, «Кримінальне чтиво»[110]. Кілька років по тому акторка зізналася, що погодилася на цю посаду, сподіваючись переконати Іствуда дати їй роль у його фільмі «Мости округу Медісон», яку у підсумку виконала Меріл Стріп[111].

1995 року Денев стала однією із низки знаменитостей, які знялися у фільмі Аньєс Варди, «Сто та одна ніч Симона Сінема», зігравши головну роль разом із Робертом Де Ніро[112]. Після цього вона з'явилася у «Монастирі» Мануеля де Олівейри з Джоном Малковичем у головній ролі, фільмі, виконаним «у дусі Бунюеля», який акторка описала як: «не придатним для резюмування. Актору майже неможливо щось розповісти про нього, тому що це надто „авторський“ фільм, у самому прямому сенсі цього слова»[113][114].

Наступного року акторка вчергове знялася у Андре Тешіне, у фільмі «Злодії», який розповідав історію самотнього поліцейського, у виконанні Данієля Отея, відторгненого своєю сім'єю, зокрема батьком та братом, які займаються викраденням автомобілів[115]. Критики дуже хвалили акторку, яка зіграла лесбійку-професора філософії. Журнал «Cahiers du cinéma» побачив Денев у фільмі «воістину піднесеною, відданою своїй ролі, далекою від нарцисичного прагнення ідеалізувати свій образ, і якій навіть у найгіркіших сценах вдається подвоїти серйозність свого персонажа з якоюсь бешкетною грайливістю, легким збудженням, яке не зрозуміло, чи то воно пом'якшує емоції й робить їх стерпними, чи то посилює їх удесятеро»[116].

Особисті проекти

ред.

1996 року Денев вперше погодилася публічно вшанувати пам'ять своєї сестри, Франсуази Дорлеак, у вигляді документального фільму, знятого режисером Анн Андре, та книги, написаної у співавторстві з Патріком Модіано, під назвою «Її звали Франсуазою»: «Якщо я і погодилася, через тридцять років, то, по-перше, тому, що дуже довіряла режисерові, а по-друге, тому, що на той час відчувала, що маю відвести своїй сестрі більше місця в суспільній свідомості. Так, я могла би це зробити і раніше, але… повірте, я не була готовою. Ви не розумієте, чому одного прекрасного дня з'являється можливість говорити, просто так стається. Я також думала про всіх тих, хто оплакує втрату дитини, брата чи сестри. Мені захотілося розповісти людям, які потрясіння це несе»[117][118].

1997 року Денев знялася у відеокліпі до одної із найвідоміших пісень Джо Кокера з французькою назвою, «Noubliez Jamais» («Ніколи не забувай»). Пісня була присвячена ностальгії співака по юності та першому коханню. Акторка зіграла роль його коханої[119]. Згодом Денев казала: «Коли мені запропонували знятися в кліпі Джо Кокера на його пісню „Noubliez Jamais“, я одразу погодилася. Я завжди була його фанаткою. У мене є всі його записи. Але на момент зйомок кліпу я була зайнята у зйомках „Вандомської площі“. Що ж, я впоралася! Джо Кокер — дуже сором'язлива людина. Я бачила його не так давно, коли він приїжджав співати в Париж на свій день народження...»[120].

Того ж року Денев вперше знялася у чилійського режисера Рауля Руїза[fr], у психоаналітичному трилері «Генеалогія злочину», де вона зіграла подвійну роль[121]. Попри високу оцінку у пресі і здобуття «Срібного ведмедя» на 47-му Берлінському міжнародному кінофестивалі[fr], фільм не мав успіху у глядачів[122]. 1998 року акторку нагородили на цьому фестивалі почесним «Золотим ведмедем» за її кар'єрні досягнення[123]. Того ж року Денев знову мала успіх у драмі Ніколь Гарсії «Вандомська площа». Роль ювеліра-волоцюги-алкоголічки принесла їй Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на 55-му Венеційському міжнародному кінофестивалі[fr][124].

 
Катрін Денев, 1999 рік

Після тривалого періоду чергування зйомок у авторських фільмам і частих трагічних ролях, вона повернулася до комедії, знявшись у «Кохана теща», першому з п'яти фільмів, у яких вона зіграла 1999 року. Вона виконала роль тещі, у яку закохується зять, у момент, коли він збирається одружитися з її донькою[125].

Потім вона виконала роль другого плану у фільмі Філіппа Ґарреля «Вітер вночі», де зіграла заміжню жінку, яка чіпляється за свого молодого коханця як за свій останній шанс на щастя[126].

Того ж року Денев зацікавилася роботою з Леосом Караксом, для якого вона допомагала збирати кошти на його фільм «Пола Ікс»: «Я завжди була переконана, що Каракс — справжній кінематографіст. Саме це мене й приваблювало. Мені захотілося спробувати досвід зйомок із цією складною, загадковою та гордою людиною. Хоча мене приваблювала ідея цих дещо інцестуозних стосунків між матір'ю та її сином, але зізнаюся, що сам по собі сценарій мене б не переконав. А потім, наскільки це було в моїх силах, я також хотіла допомогти його проекту, який, як я знала, перебував у великій скруті. Тому, перш ніж підписати контракт, я погодилася зняти трейлер, який він представив у Каннах, щоб отримати необхідне фінансування на спецефекти для фільму»[127].

Наприкінці року акторка повернулася до співпраці з Раулем Руїзом, з'явившись у ретро-фільмі «Віднайдений час», після чого вона знялася у фільмі Режиса Варньє «Схід — Захід», в обидвох — у другорядних ролях[128].

Цього часу Денев вважалася однією з найкрасивіших жінок у всьому світі й однією із найвидатніших французьких акторок за період останніх сорока років. Вона користувалася міжнародною популярністю й мала видатну фільмографію. За її послугами звернулася більшість визначних європейських режисерів, а її ім'я стало синонімом історії кінематографа другої половини 20-го століття[129]. 1999 року ЮНЕСКО обрали її послом зі збереження кінематографічної спадщини[130].

2000-ні роки

ред.

Повернення до мюзиклів

ред.
 
Катрін Денев, 2000 рік.

На початку 2000-х років, знаходячись під враженням від перегляду фільму «Розсікаючи хвилі», режисера Ларса фон Трієра, Денев надіслала йому листа, в якому висловила бажання працювати з ним[131]. Режисер запропонував їй роль, спочатку написану для афроамериканської акторки, у своєму новому фільмі «Танцюристка в темряві»[132].

Стрічка розповідала про молоду чеську емігрантку та мати-одиначку, яка, перебуваючи на межі сліпоти, намагається зібрати кошти, необхідні для оплати операції, яка дозволить її синові, що страждає на ту ж саму недугу, одужати. Головну роль та саундтрек виконала ісландська співачка Б'єрк. Зйомки фільму відзначилися конфліктними ситуаціями співачки з Ларсом фон Трієром[133]. Захищаючи Б'єрк, як свою партнерку по знімальному майданчику, Денев казала: «Для неї було важким випробуванням перебувати серед усіх цих людей. Б'єрк не грала, вона просто була собою. Іноді вона більше не витримувала тиску, який на неї чинило втілення її ролі, й тікала, як школярка. Звичайно, я іноді бувала розгубленою, збентеженою. Я часто захищала її. Вона унікальна і, як на мене, надзвичайно сором'язлива; вона звикла працювати у особистому світі»[131]. Фільм, у якому були поєднані елементи мелодрами та музичної комедії, отримав тріумфальний прийом під час своєї презентації на 53-му Каннському кінофестивалі[fr], де його нагородили «Золотою пальмовою гілкою»[134].

2001 року, після ролі у фільмі Мануеля де Олівейри «Я йду додому», та комедії «Розпусниці», з Жозіан Баласко[fr] і Наталі Бай, Денев зіграла королеву у двох постановках: «Хлопчик-мізинчик» Олів'є Даана, у якому вона повернулася до жанру казок, та «Мушкетер», (американської стрічки у стилі «плаща і шпаги[fr]»), який, вона, як і критики, визнала нецікавим[135][136]. 2002 року на екрани вийшов один з найпопулярніших фільмів у кар'єрі Денев, «8 жінок», Франсуа Озона. Ця камерна гумористично-кітчева й саркастична постановка, знята в дусі детективної комедії бульварного театру 1950-х років, повністю мала жіночий акторський склад, підібраний за зразком комедії «Жінок» Джорджа К'юкора[137]. Серед акторок, які разом з Денев зіграли вісім героїнь фільму, були Ізабель Юппер, Фанні Ардан, Еммануель Беар і Даніель Дар'є. Стрічка, яка мала великий успіх у критиків і публіки, отримала «Срібного ведмедя» за видатний внесок у мистецтво на Берлінському кінофестивалі 2002 року[fr].

Участь Денев 2003 року у драматичній комедії «Розмовному фільмі» — стала її третьою й останньою співпрацею з Мануелем де Олівейрою, оскільки вона відхилила пропозицію зіграти у його наступній стрічці «Все ще красуня[fr]» (2006), яка за задумом режисера була продовженням «Денної красуні», зрештою цю роль віддали Бюль Ож'є[138].

Цього часу Денев дебютувала на телебаченні, знявшись у двох проектах поспіль. Спочатку її зацікавила сучасна адаптація роману «Небезпечні зв'язки», знята Жозе Даян як міні-серіал. Вона зіграла гарячу жінку — Маркізу де Мертей[fr], а її партнерами по майданчику стали Даніель Дар'є, Руперт Еверетт і Настасія Кінскі. Проект, який кілька разів перезнімався та спочатку анонсувався як велика подія, виявився розчаруванням для критиків і публіки, він зібрав трохи більше п'яти мільйонів глядачів під час трансляції, що нижче звичайних показників для драм Жозе Даян[139]. Зі свого боку, Денев зберігає гіркі спогади щодо цього досвіду: «Я була дуже нещасливою, коли ми вийшли в ефір. Це був неймовірний саботаж! Зокрема, те, що Рупперта Еверетта дублювали, хоча його французька була зрозумілою. Обговорити це з каналом було неможливо. У мовника були всі права. Мене просто обдурили. Я цього не забуду»[140].

Потім акторка зіграла Марі Бонапарт, двоюрідну племінницю Наполеона І та послідовницю Зиґмунда Фрейда, у телефільмі Бенуа Жако «Принцеса Марія», що транслювався у двох частинах на каналі «Arte» 2004 року[141]. Потім Денев була оголошена учасницею акторського складу американської комедії Девіда О. Рассела «Я обожнюю Гакабі» з Дастіном Гоффманом у головній ролі, але у підмуску відмовилася від участі у проекті, відчувши, що не зможе продовжувати зйомки[142].

Крім цього, 2004 року, після того як Денев знялася у свому п'ятому фільмі з Андре Тешіне «Повернути час назад», у якому режисер вчергове відтворив її «кінопару» з Жераром Депардьє, їй запропонували коротку роль у фільмі Арно Деплешена «Королі та королева». Коли вона збиралася відмовитися від ролі, зустріч із режисером змусила її передумати: «Він так багато розказує про кіно… З ним ти знімаєшся швидко, це дуже дивує, запаморочує. Він балакучий, він шукає, він починає знову, ти не зупиняєшся. Він запропонував мені сцену, яка приносить максимальне задоволення від гри у парі»[143].

Комерційно успішна акторка

ред.

2005 року на екрани вийшов фільм «Королівський палац», режисера Валері Лемерсьє, який був сатирою на монархізм й мав великий критичний та комерційний успіх. У своїй рецензії на фільм журнал «Les Inrockuptibles[fr]» зазначив, що для цієї «популярної витонченої та персональної комедії не було кращого вибору, ніж Катрін Денев, яка зіграла роль королеви-матері цього глянцевого фентезійного королівства. У цій ролі, що вимагає комічної майстерності, яку їй рідко доводилося використовувати (звісно з Раппно, й іноді з Тешіне), вона просто блискуча, поперемінно уїдлива, тендітна й сварлива»[144]. Того ж року Денев нагородили почесною «Золотою пальмовою гілкою[fr]» 58-го Каннського фестивалю за кар'єрні досягнення[145].

2006 року Денев з'явилася у американському серіалі «Частини тіла»[146]. В одному з епізодів вона зіграла жінку, яка хотіла, щоб прах її чоловіка додали до її грудних імплантів[147]. Потім вона знялася в комедійній драмі Тьєррі Кліфи[fr] «Герой родини», разом із Жераром Ланвеном та Еммануель Беар[148]. Того ж року вона очолила журі 63-го Венеційського кінофестивалю[fr], яке присудило «Золотого лева» фільму «Натюрморт[fr]» режисера Цзя Чжанке[149].

У своєму наступному фільмі, «Життя після нього» Гаеля Мореля, випущеному на екрани 2007 року, Денев зіграла зломлену жінку, яка, оплакуючи свого сина, що загинув в автокатастрофі, зрештою зближується з його найкращим другом, який ненавмисно став винуватцем його загибелі. Спочатку акторка не хотіла братися за проект, у сценарії якого були присутні страждання та жорстокість, що нагадувало їй про смерть її сестри Франсуази: «Я не люблю, коли особисте або інтимне змішується з вигадкою. Перш за все, я боюся непристойності цього. Але або ти боїшся болю, який можуть спричинити зйомки, або сподіваєшся позбутися неприємних думок і звільнитися від поганих спогадів. Я прийняла своє рішення в надії, що воно буде правильним»[150]. Фільм був добре сприйнятий критиками, зокрема журналом «Les Inrockuptibles[fr]», який писав: «Окрім свого особливого і зворушливого підходу до теми скорботи, „Життя після нього“ завдячує своїм успіхом акторам, усі з яких дуже відмінні, і особливо Катрін Денев, яка відмовляючись від свого образу гламурної зірки, рушає в топку, беручи роль жінки на межі, яка переживає всі стани емоційної дестабілізації: абсолютно приголомшливе виконання, яке також робить цей фільм потужним документальним фільмом про Денев як про величну акторку»[151].

Того ж року Денев озвучила одного з персонажів чорно-білого анімаційного фільму «Персеполіс», знятого режисерами Венсаном Паронно і Марджан Сатрапі за мотивами автобіографічного коміксу останньої. Після виходу на екрани фільм викликав низку суперечок і заборон, особливо в мусульманських країнах, але, тим не менш, мав великий міжнародний успіх, отримавши два «Сезари» і номінацію на «Оскар»[152][153].

2008 року Денев вчергове зіграла у режисера Арно Деплешена, у сімейній драмі «Різдвяна казка», знятій «у стилі Бергмана». Вона виконала роль жінки, хворої на рідкісну форму лейкемії, що потребує пересадки кісткового мозку. Єдиним сумісним донором у її родині є син, якого вигнали з сім'ї, і якому вона без вагань каже, що завжди не любила його[154]. Представлений у конкурсній програмі 61-го Каннського кінофестивалю[fr] 2008 року, фільм не здобув жодної нагороди, тоді як сама Денев отримала Спеціальний приз журі за життєві досягнення (разом з Клінтом Іствудом); вона окремо подякувала Деплешену, підкресливши, що «завжди хотіла б продовжувати зніматися у фільмах, поки є такі рідкісні режисери, як він», і, говорячи про фільм, сказала, що «все ще щаслива від того, що має змогу зніматися у таких фільмах»[155].

Того ж року Денев представляла експериментально-документальний фільм «Я хочу подивитися» режисерів Джоани Хаджітомас і Халіла Жоріге[fr], який розповідав про те як французька акторка відкрила для себе Ліван, в секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Зйомки фільму, у яких значне місце відводилося імпровізації, відбувалися невдовзі після ізраїльсько-ліванського конфлікту 2006 року і були для Денев способом «засікти даний час», вона казала: «Я вважала, що для кінематографістів важливо знімати країну після цих подій, до того, як все було відбудовано»[156]. Також цього часу вийшла комедія «Мої зірки прекрасні», яка стала для Денев найбільшим розчаруванням[157]. Крім цього, 2008 року акторка знялася у відеокліпі до пісні «Figures imposées» співака Жульєна Доре[fr][158].

2010-ті роки

ред.

Комерційний успіх

ред.
 
Катрін Денев, 2013 рік.

2010 року Денев знялася у комедії Франсуа Озона «Відчайдушна домогосподарка», що стала однією з її найбільших кіноуспіхів. Фільм, який є адаптацією під бульварну п'єсу з елементами гумору та кітчу, близької за духом до «8 жінок», розповідав про емансипацію буржуазної домогосподарки 1970-х років. Представлений на 67-му Венеційському кінофестивалі[fr], він не здобув жодної нагороди, проте його добре сприйняли критики та французькі глядачі: у кінотеатрах було продано понад два мільйони квитків на нього[159]. За спостереженням журналу «Les Inrockuptibles[fr]», у фільмі режисеру вдалося «зафіксувати акторку на піку її популярності. Зірка минулого, яку облюбували молоді режисери-синефіли, цілковито сьогоденна акторка, що нерідко набагато крутіша за низку своїх молодих „колег по цеху“, Денев у „Відчайдушній домогосподарці“ стає створінням попереднього майбутнього: тією, хто в минулому збирався щось поміняти, змінити ментальність і сприйняття жінки в суспільстві, яке все ще залишалося патріархальним. Це місце зустрічі між (позачасною) акторкою та її персонажем робить „Відчайдушну домогосподарку“ не лише бадьорою комедією, що резонує з духом часу, а й піднесеним феміністським маніфестом, який доповнює все вже зняте Озоном»[160]. Номінована на «Сезар» за найкращу жіночу роль, Денев прийшла на церемонію перед тим, як назавжди оголосити бойкот цьому заходу, пояснивши, що не має «достатньої поваги» до цієї інституції, відзначивши: «Правила голосування недостатньо чіткі, вечір не святковий, і не представлена вся професія»[161].

Того ж року вона взяла участь у документальному фільмі «Катрін Денев, прекрасна та мила» режисера Анн Андре, в якому вона озирається на основні етапи своєї кар'єри. На думку видання «Le Monde» цінність фільму полягає «у шанобливому, але чесному підході, у якому режисер, спираючись на кіно- і фотоархіви, реконструює кар'єру цієї великої акторки, її абсолютну унікальність, її трансформації і, нарешті, незламну силу, яка дозволила їй неодноразово відкривати себе заново протягом своєї кар'єри»[162].

Після ролі другого плану у психологічному трилері «Людина, яка хотіла лишатися собою», де Денев зіграла з Роменом Дюрісом, вона знялася у драмі Тьєррі Кліфи[fr] «Очі його матері»[163]. У ній вона зіграла ведучу теленовин, в особисте життя якої втручається письменник, що у пошуках натхнення заманює її у пастку, задля написання скандальної книги[164].

2011 року акторка представила на 64-му Каннському кінофестивалі фільм Крістофа Оноре «Кохані», роль у якому знову повернула її до жанру мюзиклу[165]. Того ж року Денев взяла участь у програмі «Taratata[fr]», де виконала пісню Нета Кінга Коула, «L-O-V-E[en]», у дуеті із Жюльєном Доре[fr][166].

2012 року вийшли «Лінії Веллінгтона», живописний кінороман, дія якого відбувається під час третього наполеонівського вторгнення до Португалії[fr], який до цього мав стати третьою спільною роботою Денев з режисером Раулем Руїзом[fr], але він помер незадовго до початку його зйомок. Зрештою, фільм зняла Валерія Сармієнто[fr], партнерка режисера[167]. Надалі Денев виконала роль Корделії, королеви Бретані, у фільмі «Астерікс і Обелікс: На службі Її Величності», четвертій екранізації пригод Астерікса, а після чого зіграла Катерину ІІ у грецько-російській стрічці «Пірати Егейського моря», де також знявся Джон Кліз[168][169]. Того ж року мережа універмагів «Le Bon Marché[fr]» вшанувала акторку, розмістивши на своїх вітринах десять поп-арт-ілюстрацій (створених Марджан Сатрапі) із її зображенням[170]. З цієї нагоди вона взяла участь у короткометражному документальному фільмі Лоїка Пріжана[fr] «Катрін Денев: Лівий берег», у якому розповідала про свої улюблені місця на Лівому березі[170].

2013 року вийшов фільм «По сигарети», знятий Еммануель Берко у стилі роуд-муві, сценарій якого писався спеціально під Денев, де акторка зіграла жінку, яка вирішує залишити все позаду і перетинає дороги Франції, де на неї чекають відкриття та зустрічі, кожна з яких є більш незвичайною, ніж попередня. Фільм був загалом добре сприйнятий критиками, зокрема журналом «Les Inrockuptibles», який бачив його «чимось між барвистим французьким роуд-муві та романтичною комедією, тонкою одою палітрі нескінченних відтінків Катрін Денев»[171]. Того ж року акторка озвучила одного з персонажів анімаційного фільму «Університет монстрів»[172].

2014 року вийшла драматична комедія «Жінка на подвір'ї», де вона зіграла в дуеті з Гюставом Керверном[fr]. Фільм отримав одностайне визнання критиків, як найуспішніша стрічка П'єра Сальвадорі[173]. Тоді як її сьому роботу з Андре Тешіне, «Чоловік, якого надто сильно любили», публіка зустріла без особливого ентузіазму[174]. Наприкінці того року акторка взяла участь у драмі Бенуа Жако «Три серця», з К'ярою Мастроянні та Шарлоттою Генсбур у головних ролях; а також головувала на 25-му британському кінофестивалі у Дінарді[fr], під час якого журі присудило «Золотого Гічкока[fr]» стрічці Гая Майгілла «Губ[fr]»[175].

2015 року вийшли два фільми із Денев, які представили на 68-му Каннському кінофестивалі: драмі: «Молода кров» та чорній комедії «Надновий заповіт»[176]. Перша стрічка, що стала її другою співпрацею з режисером Еммануель Берко, — відкривала фестиваль, у ній вона зіграла суддю у справах неповнолітніх, яка невтомно намагається врятувати молодого злочинця, у виконанні Рода Парадо[177]; а у другій — вона грала дивакувату жінку, що вступає в перелюбні стосунки з горилою[178].

2016 року Денев викликала фурор, з'явившись на сцені під час церемонії відкриття 69-го Каннського кінофестивалю: зустрінута бурхливими оваціями, акторка обмінялася міцним поцілунком з церемоніймейстером Лораном Лафіттом, після чого зникла, не сказавши ні слова[179]. Того ж року вона стала першою жінкою, яка отримала Премію братів Люм'єр[fr], що присуджується кінематографістам за кар'єрні досягнення[180][181]. Користуючись нагодою, вона віддала данину поваги сільськогосподарській галузі, присвятивши свій приз «усім фермерам Франції»[182].

Також 2016 року акторка взяла участь у короткій програмі каналу «Arte», «Катрін Денев читає про моду», де вона виконала на камеру кілька серій «винахідливих, скандальних, абсурдних і смішних твітів», зібраних журналістом та фахівцем з документалістики Лоїком Пріжаном[fr] за лаштунками або на подіумі[183][184].

Зірка незалежного кіно

ред.
 
Катрін Денев, 2017 рік.

2017 року Денев знялася у трьох фільмах. Разом із Катрін Фро вона зіграла головну роль у комедійній драмі «Поцілунок Беатріс» режисера Мартіна Провоста[fr][185]. Фільм, відібраний до позаконкурсної програми 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, розповідав історію неймовірного зближення двох жінок, які не мають нічого спільного. Потім акторка вдесяте за свою кар'єру зіграла разом з Жераром Депардьє, у комедії «Добре яблуко». У трилері «Все розділяє нас», її третій співпраці з режисером Тьєррі Кліфою, опонентом її героїні виступив персонаж у виконанні репера Некфо[fr]. Хоча критики іноді схвально відгукувалися щодо гри обох акторів, вони нарікали на малу переконливість зближення у фільмі їх персонажів[186].

2018 року вона виконала роль другого плану у комедійній драмі «Бур'ян» режисера-коміка Хейрона[fr][187]. Потім Денев зіграла головну роль у «Останньому безумстві Клер Дарлінг». Цей третій ігровий фільм документалістки Жюлі Бертучеллі[fr] розповідав про жінку, яка прокидається вранці з упевненістю, що доживає свій останній день, і вирішує перед тим як піти у інший світ, влаштувати гаражний розпродаж, щоб позбавитися від всіх своїх меблів та цінних речей[188]. Того ж року акторка очолила журі 30-го фестивалю «Premiers Plans»[fr] в Анже[189].

Її восьмий фільм з Андре Тешіне, «Прощання з ніччю», що вийшов 2019 року, розповідав історію бабусі, яка пручається наміру її онука поїхати до Сирії, задля приєднання до джихаду[190]. Того ж року вона знялася в хоровому фільмі Седріка Кана «З днем народження»[191].

Того ж року Денев знялася у японського режисера Хірокадзу Корееди, у його першому повнометражному французькому фільмі «Правда». У ньому вона грає Фаб'єн, велику кінозірку, до якої, якраз коли вона збирається опублікувати свої мемуари, приїжджає її донька, у виконанні Жюльєтт Бінош. Представлений на 76-му Венеційському міжнародному кінофестивалі, фільм загалом отримав схвальне сприйняття, особливо за гру акторів. Журнал «Première[fr]» назвав Денев «абсолютною майстринею», а «Variety» охарактеризував її гру як «чудову: грандіозну, тонку, несамовиту й безстрашну»[192][193]. Часопис «L'Obs», хоч і вважав «Правду» не найкращим фільмом режисера, мав таку ж саму думку стосовно гри акторки: «Це найкращий ракурсний портрет Катрін Денев, на сьогодні обтяженої своєю легендою, змушеної завжди приховувати свої почуття й жадібність до роботи — немов кожна нова роль дає їй тимчасову відстрочку, а кожна зйомка — ілюзорне омолодження»[194].

Крім цього, 2019 року Денев очолила журі 45-го фестивалю американського кіно в Довілі[fr][195][196].

2020-ті роки

ред.

Нові різнопланові ролі

ред.

2020 року Денев разом із Джонатаном Коеном[fr] та Венсаном Дедьєном[fr] знялася у «дивакувато-божевільній» пригодницькій комедії «Жахливі джунглі», де зіграла антрополога, яка прагне знайти свого зниклого сина. Фільм знімали на острові Реюньйон, через понад п'ятдесят років після зйомок «Сирени з „Міссісіпі“»[197].

Наступною її стрічкою стала драма «Після мене», де вона втретє знялася у режисера Еммануель Берко. Вона зіграла роль матері, приголомшеної захворюванням її сина на рак, якого зіграв Бенуа Мажимель. 5 листопада 2019 року під час зйомок у Денев стався ішемічний інсульт[198]. Її одразу госпіталізували до Лікарні Фонду Адольфа де Ротшильда[fr] міста Гонесс, у якому проходили зйомки, а потім вона одужувала в центрі посттравматичної реабілітації при Національному інституті інвалідів[199][200]. Після цього нещасного випадку, який вона описувала «досить незначним», хоча він і мав «болючі наслідки», Денев відчувала, що стала «іншою жінкою, з іншою можливістю бачити, думати й рухалатися», і вважала, що їй «дуже пощастило, тому що це було жорстоко, швидко та коротко»[201][202]. Надалі зйомки, відкладені через пандемію Covid-19, нарешті відновилися у липні 2020 року[203]. Фільм представили поза конкурсом на 74-му Каннському кінофестивалі, під час якого Денев отримала тривалі овації, вперше за майже два роки з'явившись на публіці[204].

У березні 2022 року Денев вперше вийшла на сцену задля живого виступу в дуеті з Руфусом Вейнрайтом на його концерті у «Grand Rex[fr]». Вони виконали пісню «Dieu fumeur de havanes». Далі важливою віхою у її кар'єрі став біографічний фільм про колишню першу леді Франції, Бернадетт Шірак, під назвою «Бернадетт»[205]. Це була вже третя робота Денев у цьому жанрі, після «Маєрлінга» (1968) та «Піратів Егейського моря» (2012)[206]. Під час своєї прем'єри фільм очолив список найкасовіших фільмів Франції[fr], де зібравши понад 267 000 глядачів за перший тиждень[207]. У головних ролях знялися Дені Подалідес, Мішель Вільєрмоc[fr] і Сара Жиродо. Стрічка отримала схвальні відгуки критиків. У листопаді 2023 року акторка озвучила Чорну вдову для французької версії американського аудіосеріалу «Марвел: Пустельники[en]»[208].

2024 року відбулося повернення Денев на голлівудські студії для зйомок у драмі «Кумедні пташки», де вона має зіграти мати персонажа, у виконанні Андреа Райзборо. Акторка вчергове має виконати роль примхливої бабусі. Також акторка знімається у японському фентезі «Світ духів» режисера Еріка Ху[fr][209].

Особисте життя

ред.
 
1967 рік, Катрін Денев у Венеції, разом зі своїм чоловіком, фотографом Девідом Бейлі.

Катрін Денев жила з кінорежисером Роже Вадимом, від якого у неї є син Крістіан[fr] (народився 18 червня 1963 року). Спочатку вони жили у Парижі, на вулиці Вінеус[fr], неподалік від Трокадеро[fr], а потім переїхали до Латинського кварталу[8].

18 жовтня 1965 року у Лондоні Денев вийшла заміж за фотографа Девіда Бейлі[en], від якого пішла 1967 року, проте розлучення було оформлене лише 1972 року. Свідками на весіллі були Мік Джаггер і Франсуаза Дорлеак.

Потім вона жила з Марчелло Мастроянні, від якого у неї є дочка К'яра (народилася 28 травня 1972 року, теж стала акторкою). Після розлучення з Мастроянні у неї були стосунки з бізнесменом Бертраном де Лаббі[fr], який був її агентом; а між 1983—1991 роками — з медійником П'єром Лескуром[fr][210].

На сьогодні Денев живе в паризькому районі Сен-Сюльпіс[fr][211]. Вона володіє квартирою у житловому комплексі Вальтер[fr]. Протягом тридцяти п'яти років вона також володіла замком Прімар у Гюенвілі (департамент Евр-і-Луар), який продала 2018 року[212][213][214][215].

Тривалий час вона одягалася у модельєра Іва Сен-Лорана, з яким вона підтримувала міцну дружбу, і він її навіть називав своїм «щасливим талісманом». У січні 2019 року вона продала частину свого гардеробу з автографом цього модельра на аукціоні у Парижі та онлайн.

Повідомляється, що протягом 20-30 років Денев зустрічалася з акторами Самі Фреєм, Клінтом Іствудом, Франко Неро, Бертом Рейнольдсом і Джоном Траволтою, а також з режисерами Романом Поланскі, Джеррі Шатцбергом, Франсуа Трюффо та Мілошем Форманом, агентом з талантів Бертраном де Лаббі, співаком Сержем Генсбуром (хоча сама вона заперечує інтимні стосунки з Генсбуром). Також, за чутками, у неї були нетривалі стосунки з телеведучим Карлосом Лозано.

В останні десятиліття особисте життя Денев ставало предметом для спекуляцій щодо її сексуальної орієнтації, у чому вона зізналася 2002 року в інтерв'ю журналу «Knack»: «Тепер, коли люди нічого не знають про моє особисте життя, вони починають ворожити: чи є ще чоловік у її житті та хто він тоді? Коли вони бачать мене двічі чи тричі з подругою, вони кажуть: ми завжди знали про це». У повідомленнях 2000 року стверджувалося, що її кавалером був 25-річний технік, з яким вона познайомилася на одному з останніх фільмів, але ніхто з авторів цих заяв таак і не зміг нзвати його ім'я. 2006 році Денев розповіла «The Daily Telegraph», що має відносини, але не розкрила імені свого партнера.

У біографії Джонні Голлідея, написаної 2020 року Жилем Лхоте, стверджується, що у співака був 56-річний роман з Денев, який ретельно приховувався. Роман почався, коли вони були підлітками ще 1961 року, і тривав до самої смерті Голлідея 2017-го. Також існують припущення, що саме їй співак міг присвятити свою пісню «Lady Lucille[fr]» 1995 року.

Денев входить до числа найбагатших акторок французького кіно, станом на 2024 рік її статки становлять близько 75 мільйонів доларів[216]. 1988 року вона придбала будинок для відпочинку під назвою «Château de Primard». Розкішний маєток XVIII століття, розташований у Нормандії, за 75 км на захід від Парижа, що має загальну площу 1200 кв. м. Головна будівля маєтку включає в себе вісім спалень, кухню площею 50 кв. м і сауну площею 70 кв. м. Навколо маєтку розташовані сади, спроектовані відомим ландшафтним дизайнером Жаком Віртцем[217]. 2014 року Денев виставила свій маєток на продаж за 3.9 мільйонів євро[218].

2019 року акторка вирішила продати на аукціоні Christie's 275 предметів зі своєї колекції, від її друга і кутюр'є Іва Сен-Лорана: костюми, вечірні та коктейльні сукні, пальта, шуби, сумочки, туфлі та прикраси. Найдорожчим вбранням став вечірній комплект з індійської шифонової блузки, спідниці з тафти та шалі, який акторка одягла 1978 року на вручення премії «Сезар». Загалом, на аукціоні акторка виручила 900 625 євро, на онлайн-торгах — 261 750 фунтів.

Зовнішність, звички та вподобання

ред.
 
Троянда «Катрін Денев»

Зріст Денев близько 168 см[219]. В молодості вона вважалася фатальною красунею та секс-символом не лише у Франції, але і у всьому світі[220]. Також акторка вважається уособленням французької витонченості та шарму[9]. Пілінги, уколи ботоксу — це те, що Денев вважає необхідним для збереження хорошої зовнішності, більш серйозних втручань вона не сприймає. Секретами гарного вигляду вона вважає хороший сон не менше 8 годин, гарне харчування без виснажливих дієт, рясний питний режим і найголовніше — уникати сонячних променів. Акторка ніколи не засмагає, цьому її навчила її мати[220].

Окрім рідної французької, Денев вільно розмовляє італійською та англійською мовами, а також має певні знання іспанської, хоча й не володіє нею вільно. Серед її захоплень і пристрастей — малювання, фотографування, читання, музика, кіно, мода, антикваріат і декор[221]. Згідно статті, опублікованою в «Нью-Йорк таймс» 1996 року, Денев є практикуючою римо-католичкою[222].

Особливе місце серед захоплень Денев займає садівництво. За словами акторки, вона обожнює квіти і біля свого паризького будинку має дуже великий сад, за яким особисто доглядає. У її саду також ростуть троянди «Катрін Денев», виведені на її честь 1981 року (рожево-жовтогарячі троянди з великими квітами та пряним запахом). На міжнародній квітковій виставці в Римі 1982 року «Катрін Денев» визнали «найкрасивішою квіткою року»[223].

Денев почала курити ще 1960 року, у віці 16 років, і, як відомо, викурювала до трьох пачок на день. Надалі, вона кинула цю звичку лише 1985 року за допомогою гіпнотерапії, але 1996-го знову почала курити. 2020 році Жюльєтт Бінош, її компаньйонка по знімальному майданчику, розповіла «Vanity Fair», що Денев кинула палити після інсульту.

Творчість

ред.
 
Катрін Денев, 1966 рік.

Попрацювавши, зокрема, з Мішелем Девілем, Клодом Лелушем, Елі Шуракі[fr], Жан-П'єром Мокі[fr] та Філіппом Лабро[fr], Катрін Денев вирішила знову вивести свою кар'єру на міжнародний рівень. Раніше вона працювала у США із Стюартом Розенбергом та Робертом Олдрічем, а також з Марко Феррері, Серджо Чітті[it], Мауро Болоньїні та Діно Різі в Італії. Пізніше її двічі режисирував Мануель де Олівейра і один раз Ларс фон Трієр, який дав їй помітну роль другого плану у «Танцюристці у темряві».

Після фільму «Готель „Америка“» вона продовжила співпрацю з Андре Тешіне, який показав її в новому світлі у фільмах «Місце злочину», «Улюблена пора року», «Злодії» та «Повернути час назад» тощо. У фільмах Тешіне Денев відмовилася від свого зіркового статусу, щоб грати жінок, підірваних життям, втомлених плином часу і певною нездатністю знайти щастя.

Денев є шанованою зіркою, яка чергує участь у таких мейнстримових фільмах, як «Форт Саган» Алена Корно, «Така моя воля» Франсіса Жиро, «Індокитай» та «Схід – Захід» Режиса Варньє, «Кохана теща» Ґабріеля Аґіона[fr] та «8 жінок» Франсуа Озона — з такими художньо амбітними авторськими роботами, як «Дивне місце для зустрічі» Франсуа Дюпейрона, «Генеалогія злочину» та «Віднайдений час» Рауля Руїза[fr], «Вітер вночі» Філіппа Гарреля, «Пола Ікс» Леоса Каракса, «Різдвяна казка» Арно Деплешена та нещодавня стрічка «По сигарети» Еммануель Берко.

Проводячи різницю між «бажанням, щоб на вас дивилися» і «тим, щоб на вас дивилися інші», Денев завжди відмовлялася грати в театрі, посилаючись на свій страх появи перед публікою та знаходження у безпосередньому зв'язку з глядачами: «Я знаю, що це суперечить моїй професії, але те, що на мене дивляться, турбує мене. Напевно, тому я не хочу займатися театром.[...] Усі мої знайомі актори, які займаються театром, кажуть мені, що, незважаючи на страх перед сценою, вихід на неї — це незвичайна та чудова мить. Для мене це здається неможливим надлюдським вчинком»[224][225]. Хоча Денев ніколи не виступала на сцені, вона іноді цитує вірші на публіці. У квітні 2019 року вона прочитала поезію «Враження» Артюра Рембо на церемонії вшанування Аньєс Варда у Французькій сінематеці, а 14 березня 2023 року на знак підтримки України у боротьбі з російською агресією, у ефірі каналу TV5 Monde — зачитала вірш «Надія» Лесі Українки у перекладі французькою[226]. Пізніше, 16 травня, вона знову виступила з цим віршем на офіційній церемонії відкриття Каннського кінофестивалю 2023 року[227]. Того ж року Денев озвучила французькою аудіокнигу української письменниці Любові Якимчук про війну в Україні, «Абрикоси Донбасу»[228].

Коли 2009 року акторка нарешті зважилася вийти на сцену, щоб прочитати твір Жоржа Перека «Я пам'ятаю[fr]» на Фестивалі культури в Тоскані, глядачі її освистали. Демонстрація невдоволення, яка вимагала втручання поліції, була викликана не якістю її виступу, а тим, що вистава була представлена французькою мовою без субтитрів, на що глядачі не очікували[229].

Проте природна недовіра Денев до театру є не просто анекдотичною. Її можна вважати архетипом кіноакторки (на відміну від актриси театру) і тим паче зірки — однією з небагатьох французьких акторок, яка може претендувати на цей статус. Режисер Бенуа Жако казав про неї, що вона «має кінематографічну силу, яка майже не має собі рівних»[230]. Її стиль досить мінімалістичний: вона вважає за краще робити менше, ніж занадто багато[231].

 
Катрін Денев, 1967 рік.

За словами Арно Деплешена, гру Денев можна було порівняти з тим, як: «У своїх рукописах Стендаль викреслював кожне речення, написане у дванадцятискладовому розмірі; він надавав перевагу незначному скороченню або доданню якого-небудь блідого сполучника задля отримання дев'яти- або тринадцятистопного розміру, а не чергового помпезного александрійського рядка. Саме так грала й Денев[232].

Хоча вона не має академічної підготовки, як інші акторки (вона ніколи не вчилася в Консерваторії, на відміну від багатьох своїх колег, включно з рідною сестрою), її акторська гра залишається технічною. Вона любить обмеження і каже, що почувається вільніше, коли сцена, в якій вона грає, вимагає послідовних зйомок, довгих кадрів з відстеженням або складних рухів камери[233].

Голос Денев (за словами письменника Еріка Орсенна: «найкрасивіший у французькому кіно, поряд із голосом Жанни Моро, точний і глибокий, такий, який він і має бути») також є одним із улюблених її акторських «інструментів»[234]. Актриса відома своїми швидкими фразами та раптовими змінами темпу. Режисер Жан-Поль Раппно назвав її «людиною, здатною вимовити за кілька секунд стільки слів, наскільки це можливо, при цьому без втрати жодного складу», а Андре Тешіне додав, що «у деяких фільмах її партнерам, а іноді й режисерам — важко наздогнати її»[235].

Громадська позиція

ред.
 
Катрін Денев, 1969 рік.

Катрін Денев завжди відмовлялася публічно висловлювати свої політичні погляди[236][237][238]. Тим не менш, вона не соромиться використовувати свою популярність у різних цілях: «Моя участь часто є відповіддю на те, про що мені кажуть люди. У мене не так багато ініціатив у цій галузі»[239].

1971 року Денев підписала Маніфест трьохсот сорока трьох — укладений Симоною де Бовуар відкритий лист з вимогою декриміналізації абортів[240]. Через роки вона розповіла журналу «Psychologies»: «Це досвід, який є частиною життя жінок мого покоління. Сьогодні ми цього не усвідомлюємо, ми це баналізуємо, але тоді… Це жахливий акт сам по собі, але коли він заборонений, і вам доводиться проходити його в складних умовах, це викликає почуття провини. А почуття провини — це жахливо! Ти вчишся жити з ним, але ніколи не долаєш його»[241].

У 1980-х роках Денев приєдналася до руху за скасування смертної кари у Франції[fr][242]. Вона озвучила французьку версію фільму організації «Amnesty International», що виступав проти страти та тортур. Крім того, після створення бюста Маріанни Денев пожертвувала цій організації всі доходи, які належали акторці за втілення її образу у ній. 2001 року акторка передала до американського посольства в Парижі 500 000 підписів від французьких громадян, які закликали до скасування страти у США[243]. 2004 року вона взяла участь у другому Всесвітньому конгресі проти смертної кари, що проходив у Монреалі[244].

1997 року Денев підписала звернення проти Закону Дебре[fr], ініційоване французькими кінематографістами, на підставі того, що закон скасовує «традицію гостинності та заохочує доноси», а також «лестить тому, що є найменш гарним у чоловіках»[245][246].

2003 року Денев взяла участь у вечорі солідарності з кубинським народом «Куба — так, Кастро — ні», організованому організацією «Репортери без кордонів» та асоціацією «Sin Visa» у театрі Ронд-Пойнт[fr]. Вона заявила про свою ворожість режиму Фіделя Кастро і зачитала уривок з його промови, сказаної в січні 1959 року, нагадавши про його протиріччя та диктаторські замашки[247].

Акторка також викликала бурхливу реакцію своїм захистом Романа Поланскі, засудженого американським судом у справі про сексуальне насильство[fr] над неповнолітньою 1977 року, неодноразово висловлюючи жаль з приводу критики режисера з боку феміністок: «Те, що люди зляться на мене чи розчаровуються, не є моєю проблемою. Що стосується справи Романа Поланскі, то це хрестоматійний випадок. Те, як з ним поводилися, неприпустимо. Він з лишком за це поплатився. Я вважаю, що багато жінок у цій історії засліплені своїм фемінізмом і навіть не знають юридичних фактів у деталях»[248][249].

Під час президентських виборів у Франції 2007 року вона підтримала Сеголен Руаяль, підписавши петицію «Мільйон занепокоєних жінок», яка засуджувала сексизм, жертвою якого, на думку підписантів, стала ця кандидатка від соціалістів[250].

2016 року Денев підписала публіцистичну статтю з осудом «цькування Олланда»; намагаючись підтримати досягнення президента, вона взяла участь в його в дипломатичному турі до Малайзії та Сінгапуру в березні 2017 року з метою «просування французького кіно»[251][252]. Того ж року вона пояснила, що прагнула «заявити про свою підтримку та наголосити на тому, що в ставленні до президента існують певні рамки. Така неповага до самої посади, навіть якщо не торкатися самого Франсуа Олланда, мене надзвичайно шокує»[253].

Також 2017 року президент США Дональд Трамп розсекретив 2891 документ, пов'язаний із вбивством президента Джона Кеннеді, у яких ЦРУ стверджувало, що у 1960-х роках Денев, Жан-Поль Сартр і Симона де Бовуар сприяли фінансуванню «мережі активістів», які «допомагали дезертирам», що уникали Війни у В'єтнамі, у тому числі Ларрі Коксу[en], який пізніше став директором представництва «Amnesty International» у Лондоні, активісту, який тричі відмовлявся вступати в американську армію і вирушати до В'єтнаму[254].

2018 року, після відставки Ніколя Юло[fr] з посади міністра екології Франції, Денев підписалася у зверненні проти глобального потепління, ініційовану Жульєт Бінош та Орельєном Барро[fr] під назвою «Найбільший виклик в історії людства», яка з'явилася на першій шпальті газети «Le Monde» під заголовком «Заклик 200 відомих особистостей щодо порятунку планети»[255][256].

Іноді її позиція викликала суперечки, особливо 2013 року, коли в розпал дебатів про одностатеві шлюби вона заявила, що «спантеличена» рішенням про укладання шлюбів для гомосексуальних пар, і уточнила, що віддала б перевагу розширенню прав партнерства PACS[fr]: «Я висловила свої сумніви щодо шлюбу загалом, інституту, від якого гетеросексуали радше прагнуть звільнитися, враховуючи кількість розлучень. Шлюб був придуманий для захисту жінок, які не працювали. Це стара модель. Мені неприємно бачити, що традиційна сім'я виступає проти еволюції суспільства. Ми маємо навчитися жити із сучасними реаліями»[257][258]. У січні 2018 року Денев викликала бурхливу реакцію, заявивши, що жертва зґвалтування може отримати від цього задоволення[259].

Починаючи з 2017 року, позиція Денев та застереження щодо руху #MeToo викликали критику з боку багатьох феміністок[260]. Вона казала, що насправді ніколи не вважала себе феміністкою, і пояснювала свою неучасть у цьому русі браком часу та відсутністю бажання[261].

 
Катрін Денев з Еммануель Беко на Каннському кінофестивалі 2015 року

2018 року вона стала співавтокою «звернення ста жінок», опубліковану в «Le Monde», що виступало «проти пуританства» у відповідь на рух #MeToo, яке захищало «свободу» чоловіків «чіплятися» до жінок і засуджувало «фемінізм, який набуває форми ненависті до чоловіків та сексуальності»[262]. Стаття викликала неабиякий резонанс, у тому числі на міжнародному рівні, оскільки багато жінок бачили в ній «баналізацію сексуального насильства» і «демонстрацію презирства до жінок»[263][264]. Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій у «Libération», де вона пояснила, що «ніщо в тексті» — який вона назвала «енергійним, якщо не абсолютно справедливим» — «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж вибачитися перед усіма жертвами сексуального насильства, яких це могло шокувати[265].

У вересні 2019 року вона виступила на захист американського режисера Вуді Аллена, коли спливли старі звинувачення його в сексуальному насильстві, і оголосила, що погодиться зніматися під його керівництвом, якщо сюжет буде її влаштовувати[266]. Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій в «Libération», де вона пояснила, що «ніщо в тексті» — який вона назвала «енергійним, якщо не абсолютно справедливим» — «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж вибачитися перед усіма жертвами сексуального насильства, які це могло шокувати.

У вересні 2021 року акторка виставить на аукціон 125 пар взуття, що належать їй і підписані провідними світовими будинками моди, на підтримку благодійних заходів Ресторанів дю Кур[fr][266].

2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії до України, з'явилася на червоній доріжці Венеційського кінофестивалю з нашивкою на сорочці у вигляді синьо-жовтого прапора та зазначила, що її розум й душа з Україною.

2024 року Денев разом з командою United24 записала відеозвернення до 2-ї річниці повномасштабної російської агресії проти України. Катрін підтримала українців та побажала перемоги.

Модельна та рекламна діяльність

ред.

Денев знялася оголеною для двох фотоальбомів журналу «Playboy» у 1963 і 1965 роках. 1973 року вона стала обличчям парфумів Chanel № 5 (рекламне фото Річарда Аведона). Образ Денев викликав різке зростання продажів парфуму в США — настільки, що американська преса, зачарована приваблівістю акторки, номінувала її на звання найелегантнішої жінки світу[267]. Ставши обличчям Chanel № 5 наприкінці 1970-х років, вона викликала різке зростання продажів парфуму в США – настільки, що американська преса, зачарована її чарівністю, номінувала її на звання найелегантнішої жінки світу.

Протягом 1980-х роках, крім використання її зовнішності для зображення Маріанни, її образ використовуввся й в інших проектах. 1983 року компанія American Home Products запросила її представляти свою косметичну лінію й найняла всесвітньо відомого фотографа Річарда Аведона для реклами своєї лінії косметики Youth Garde, про яку вона знаменито заявила: «Дивіться уважно. Наступного року мені буде 40». 1987 року вона знялася в рекламному ролику, присвяченому приватизації компанії «Suez[fr]»[268]. Того ж року вона створила свій власний парфумерний бренд з логотипом, розробленим П'єром Кацем[fr], і випустила парфуми «Deneuve», які отримали премію FiFi[fr].

Денев вважається музою дизайнера Іва Сен-Лорана, який одягав її у фільми «Денна красуня», «Капітуляція», «Сирена з „Міссісіпі“», «Поліцейський», «Сука» та «Голод». 1992 року вона стала моделлю рекламної кампанії нової лінії Іва Сена-Лорана для догляду за шкірою (новаторського косметичного засобу)[269].

2001 року її обрали новим обличчям «L'Oréal Paris». 2006 році Денев стала третім натхненням серії косметики «M-A-C Beauty Icon» і взяла участь у створенні кольорової колекції, яка з'явилася в магазинах «M-A-C» по всьому світу в лютому того ж року. 2007 року Денев почала з'являтися в новій рекламі речей бренду «Louis Vuitton». 2012 року вона знялася в рекламі агентства «Publicis», для компаній «Orange» і «Cinéday»[270]. У березні 2013 року Денев увійшла до списку 50-ти найкраще одягнених людей старше 50 років за версією «Guardian». Надалі вона знову взяла участь в рекламній кампанії «Louis Vuitton» весна-літо 2014 року, де як муза дизайнера Марка Джейкобса, на знак пошани до нього, з'явилася в інтерв'ю, де розповідала історію, яка пов'язувала її із сумкою цього бренду (модель NN14)[271]. У липні 2017 року Денев з'явилася у відеокампанії «Louis Vuitton» під назвою «Connected Journeys», присвяченій запуску смарт-годинника «Tambour Horizon», в якій також знялися знаменитості, серед яких Дженніфер Коннеллі, Пе Ду На, Джейден Сміт і Міранда Керр.

2021 року Денев з'явилася у рекламі, присвяченій п'ятнадцятиріччю сайту оголошень Le Bon Coin[fr], в кадрах якої вона розповідає що збирає фігурки курчат, зокрема придбані на цьому ресурсі[269].

Фільмографія

ред.

Маючи фільмографію із понад сотні фільмів і знявшись у понад шістдесяти режисерів, Катрін Денев стала, як і Жанна Моро або Мішель Морган, однією з найвидатніших акторок французького кінематографа та одним із символів французької культури у світі. Її фільмографія відзначається еклектикою і обміркованим режисерів.

 
Афіша до фільму «Денна красуня» з Катрін Денев 1969 року (Аллентаун, США)

Ігрові ролі

ред.
Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1957 ф Гімназистки Les Collégiennes учениця
1959 ф Кошенята Les Petits Chats епізод
1960 ф Двері хлопають Les portes claquent Даніель
1960 ф Ловелас L'homme à femmes Катрін
1961 кф Таке життя Ça c'est la vie головна роль
1962 ф Парижанки Les Parisiennes Софі
1962 ф Сатана там править бал Et Satan conduit le bal Мануелла
1963 ф Порок і доброчесність Le vice et la vertu Жюстина Моран
1963 ф Португальські канікули Vacances portugaises Катрін
1964 ф Шербурзькі парасольки Les Parapluies de Cherbourg Женев'єва Емері
1964 ф Найпрекрасніші шахрайства у світі Les plus belles escroqueries du monde шахрайка
1964 ф Полювання на чоловіка La Chasse à l'homme Деніз
1964 ф Месьє складе вам компанію Un monsieur de compagne Ізабель
1964 ф Постійність розуму La costanza della ragione Лорі
1965 ф Вінок з маргариток Das Liebeskarussell Анжела Клаасен
1965 ф Пісня світу Le chant du monde Клара
1965 ф Відраза Repulsion Керол
1966 ф Життя багатіїв La Vie de château Марі
1966 ф Істоти Les créatures Мілен
1967 ф Денна красуня Belle De Jour Северина Серізі
1967 ф Дівчата з Рошфора Les Demoiselles de Rochefort Дельфін Гарньє
1967 ф Маєрлінг Mayerling Марія Вечера
1968 ф Манон 70 Manon 70 Манон
1968 ф Капітуляція La Chamade Люсіль
1968 ф Бенжамен, або Щоденник незайманого Benjamin ou les Mémoires d'un puceau Анн
1968 кф Відень: роки, що запам'яталися Vienna: The Years Remembered грає саму себе
1969 ф Квітневі безумства The April Fools Катрін Гюнтер
1969 ф Сирена з «Міссісіпі» La Sirène du Mississipi Жулі Руссе / Маріон Вергано
1970 ф Трістана Tristana Трістана
1970 ф Віслюча шкіра Peau d'âno принцеса / Осляча Шкура
1971 ф Це трапляється лише з іншими Ça n'arrive qu'aux autres Катрін
1972 ф Поліцейський Un flic Кеті
1972 ф Сука La Cagna Ліза
1973 ф Трохи вагітний L'événement le plus important depuis que
l'homme a marché sur la lune
Ірен де Фонтеной
1974 ф Не чіпайте білу жінку! Touche pas à la femme blanche Марі-Елен де Буа-Монфре
1974 ф Справи добропорядних людей Fatti di gente perbeno Лінда Муррі Бонмартіно
1974 ф Жінка в червоних чоботях La femme aux bottes rouges Франсуаза Леруа
1975 ф Зиг Заг Zig Zig Марі
1975 ф Дикун Le Sauvage Неллі
1975 ф Метушня Hustle Ніколь Бріттон
1975 ф Агресія L' Agression Сара
1976 ф Якби почати спочатку Si c'était à refaire Катрін
1977 ф Загублена душа Anima persa Софія Штольц
1977 ф Легіонери March or Die Симона Пікар
1977 ф Пляжний будиночок Casotto жінка мрії
1978 ф Чужі гроші L'Argent des autres Сесіль Раньє
1978 ф Послухай Écoute voir Клод Альфан
1979 ф Дорослі діти Ils sont grands ces petits Луїза Мушен
1979 ф За нас двох À nous deux Франсуаза
1979 ф Сміливіше, біжімо Courage fuyons Єва Сілвер
1980 ф Я вас кохаю Je vous aime Аліса
1980 ф Останнє метро Le Dernier Metro Маріон Штайнер
1981 ф Вибір зброї Le Choix des armes Ніколь
1981 ф Готель «Америка» Hôtel des Amériques Елен
1982 ф Африканець L'Africain Шарлотта
1982 ф Шок Le Choc Клер
1983 ф Голод The Hunger Міріам Блейлок
1984 ф Форт Саган Fort Saganne Луїза Тіссо
1984 ф Слова і музика Paroles et musique Марго
1984 ф Така моя воля Le Bon Plaisir Клер Деспре
1985 ф Сподіваємося, що буде дівчинка Speriamo che sia femmina Клаудія
1986 ф Місце злочину Le lieu du crime Лілі
1987 ф Сентиментальний агент Agent trouble Аманда Вебер
1988 ф Радіочастота вбивства Fréquence meurte Жанна Кестер
1988 ф Дивне місце для зустрічі Drôle d'endroit pour une rencontre Франс
1991 ф Біла королева La reine blanche Ліліан Ріпош
1991 ф Проти забуття Contre l'oubli грає саму себе
1992 ф Індокитай Indochine Еліана
1993 ф Улюблена пора року Ma saison préférée Емілі
1994 ф Партія в шахи La partie d'échecs маркіза Женев'єва де Те
1995 ф Сто та одна ніч Симона Сінема Les Cent et une nuits de Simon Cinema зірка
1995 ф Монастир O Convento Елен
1996 ф Злодії Les Voleurs Марі
1996 кф Завжди короткі Court toujours Маріанн
1997 ф Генеалогія злочину Généalogies d'un crime Соланж Рів'єр / Жанна Хіггінс
1997 кф Без назви Sans titre грає саму себе
1998 ф Вандомська площа Place Vendôme Маріанна Малівер
1999 ф Схід — Захід Est — Ouest Габріель Девеле
1999 ф Віднайдений час Le Temps retrouve Одетта де Кресі
1999 ф Книга, яка сама себе написала The Book That Wrote Itself мадам Денев
1999 ф Кохана теща Belle Maman Леа
1999 ф Вітер вночі Le vent de la nuit Елен
1999 ф Пола Ікс Pola X Марі
2000 ф Та, що танцює у темряві Danser in the Dark Кеті (Квальда)
2001 ф Я йду додому Je rentre à la maison Маргеріт
2001 ф Мушкетер The Musketeer Анна Австрійська
2001 ф Хлопчик-мізинчик Le petit poucet королева
2001 ф Розпусниці Absolument fabuleux глядачка дефіле
2002 ф 8 жінок 8 femmes Габі
2002 ф Поряд з Раєм Au plus pres du paradis Фанетта
2003 ф Розмовний фільм Um Filme Falado Дельфін
2003 с Небезпечні зв'язки Les Liaisons dangereuses маркза Ізабель де Мертей
2004 ф Королі та королева Rois et reine мадам Вассет
2004 тф Принцеса Марія Princesse Marie Марі Бонапарт
2004 ф Повернути час назад Les Temps qui changent Сесіль
2005 ф Королівський палац Palais royal! королева Євгенія
2006 ф Братство каменю Le Concile de pierre Сібіл Вебер
2006 ф Герой родини Le Heros de la famille Аліса Мірмонт
2006 с Частини тіла Nip/Tuck Діана Лубе
2007 ф Життя після нього Après lui Камілла
2007 ф Персеполіс Persepolis мати (голос)
2007 тф Сніданок з незнайомцем Frühstück mit einer Unbekannten елегантна дама
2008 ф Різдвяна казка Un conte de Noël Жюнона
2008 ф Я хочу подивитися Je veux voir грає саму себе
2008 ф Мої зірки та я Mes stars et moi Соланж Дювів'є
2009 ф Дочка лінії метро La fille du RER Луїза
2009 ф Сіпрієн Cyprien Вівіан Вагнер
2009 ф Одного разу у Версалі Bancs publics (Versailles rive droite) клієнтка у гардеробі
2009 ф Матері та доньки Mères et filles Мартіна
2010 ф Відчайдушна домогосподарка Potiche Сюзанн Пюжоль
2010 ф Людина, яка хотіла лишатися собою L'homme qui voulait vivre sa vie Анні
2011 ф Кохані Les bien-aimés Мадлен
2011 ф Очі його матері Les yeux de sa mère Лена Вебер
2012 ф Лінії Веллінгтона Les Lignes de Wellington Северина Швейцер
2012 ф Астерікс і Обелікс у Британії Asterix et Obelix: Au Servise de sa Majeste королева Корделія
2012 ф Пірати Егейського моря O Theos agapaei to haviari Катерина II
2013 ф По сигарети Elle s'en va Бетті
2014 ф Жінка на подвір'ї Dans la cour Матильда
2014 ф Чоловік, якого надто сильно любили L'homme qu'on aimait trop Рене Ле Ру
2014 ф Три серця 3 coeurs Колетт
2015 ф Молода кров La tête haute суддя Флоранс Блак
2015 ф Надновий заповіт Le Tout Nouveau Testament Мартіна
2016 ф Бовдур Le Cancre Маргеріт
2017 ф Добре яблуко Bonne pomme Барбара
2017 ф Поцілунок Беатріс Sage Femme Беатріс Соболевскі
2017 кф Ласий шматочок Belle à croquer ангел
2017 ф Все розділяє нас Tout nous sépare Луїза Келлер
2017 кф Народження зірки Naissance d'une étoile мадам Жан
2017 кф Солодкий на смак Belle à croquer ангел
2018 ф Бур'ян Mauvaises herbes Монік
2018 ф Останнє безумство Клер Дарлінг La derière folie de Claire Darling Клер Дарлінг
2018 кф Дует кішок Duo des chats мати
2018 ф Кохання — це вечірка L'amour est une fête камео
2019 ф Прощання з ніччю L'Adieu à la nuit Мюріель
2019 ф З днем народження Fête de famille Андреа
2019 ф Правда La Verite Фаб'єн Данжевіль
2020 ф Жахливі джунглі Terrible jungle Шанталь де Беллабр
2021 ф Після мене De son vivant Крісталь Болтанскі
2022 ф Хабіб: Велика пригода Habib, la grande aventure грає саму себе
2022 кф Italian Best Shorts 7: Бути жінкою Feminine Singular мадам Жан
2023 ф Бернадетт Bernadette Бернадетт Шірак
2024 ф Смішні птахи Funny Birds Соланж
2024 ф Марчелло Міо Marcello Mio грає саму себе
2024 ф Дада Dada головна роль

Документальні фільми

ред.
Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1972 док Останній крик Галлеса Le Dernier Cri des Halles грає саму себе
1970 док Ланглуа Langlois грає саму себе
1981 док Репортери Reporters грає саму себе
1986 док Норма Джин, або Мерилін Монро Norma Jean, dite Marilyn Monroe коментар
1989 док Кадри з краю: Гельмут Ньютон Frames from the Edge : Helmut Newton грає саму себе
1993 док Дівчатам виповнилося 25 років Les Demoiselles ont eu 25 ans грає саму себе
1995 док Всесвіт Жака Демі L'Univers de Jacques Demy грає саму себе
1995 док Франсуаза називає себе Франсуазою Elle s'appelait Françoise грає саму себе
1997 док П'єр і Жиль, історії кохання Pierre and Gilles грає саму себе
2000 док У фон Трієра: 100 один Von Trier's: 100 ojne грає саму себе
2001 док Хмари: листи до мого сина Nuages, Lettres à mon fils оповідачка
2002 док Ів Сен-Лоран, 5 авеню Марсо 75116, Париж Yves Saint-Laurent, 5 avenue Marceau 75116 Paris грає саму себе
2003 док Французька жінка Le Génie français грає саму себе
2009 док Лист до Анни Lettre à Anna оповідачка
2010 док Катрін Денев, прекрасна і мила Catherine Deneuve, belle et bien là грає саму себе
2012 док Катрін Денев, Рів Гош Catherine Deneuve, Rive Gauche грає саму себе
2018 док Франсуаза Дорлеак, «Обіцянка» Françoise Dorléac, une promesse грає саму себе
2022 док Денев, королева Катрін Deneuve, la reine Catherine грає саму себе
2023 док Катрін Денев у власному образі Catherine Deneuve à son image грає саму себе

Відеокліпи

ред.

Денев знялася у кількох відеокліпах до пісень різних виконавців:

Співацька діяльність

ред.

Денев також іноді займалася співацькою діяльністю. 1981 року вона записала єдиний студійний альбом в стилі шансону та поп-року «Souviens-toi de m'oublier» («Не забувайте про мене»), пісні до якого написав Серж Генсбур, серед яких були в дуеті з ним[272]. Проте платівка не мала успіху, що Денев коментувала: «Запис був не достатньо добре підготовлений, і це рівною мірою вина як Сержа, так і моя. Не маючи досвіду й орієнтирів, я казала собі: „Ну, це має бути нормально“, але що ближчою була дата, тим більше я розуміла, що щось не так. Помилка полягала в тому, що я зробила LP без теми. Я теж несу за це відповідальність, тому що не можна бути просто інтерпретатором...»[120]. Крім цього вона записала понад півтора десятка інших окремих пісень, багато з яких були виконані в дуеті з різними артистами та являли собою саунтреки до різних фільмів[273].

 
Жозіан Баласко[fr], Данієль Отей і Карін Віар на церемонії нагородження «Сезар» 2000 року.

Пісні альбому «Souviens-toi de m'oublier»:[272]

  • Digital Delay
  • Dépression au-dessus du jardin
  • Epsilon
  • Monna Vanna et Miss Duncan
  • Marine band tremolo
  • Ces petits riens (дует з Сержем Генсбуром)
  • Souviens-toi de m'oublier (дует з Сержем Генсбуром)
  • Overseas Telegram
  • What tu dis qu'est-ce tu say
  • Oh Soliman
  • Alice hélas

Інші пісні:[273]

Аудіокниги

ред.

Нагороди та номінації

ред.
 
Відбитки Катрін Денев на тротуарі біля Палацу фестивалів у Каннах

Сезар

Оскар

BAFTA

Давид ді Донателло

Венеційський кінофестиваль

 
Аліс Сапріч[fr], Жак Демі і Катрін Денев на прем'єрі фільму «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць» 1973 року

Каннський кінофестиваль

Кришталева зірка

Московський міжнародний кінофестиваль

  • 1997 — Спеціальна премія за внесок у світовий кінематограф.
  • 2012 — Премія Станіславського.

Одеський міжнародний кінофестиваль

Золота камера

  • 1994 — Найкраща іноземна акторка (Улюблена пора року).

Європейський кіноприз

 
Катрін Фро, Мартін Провос[fr] і Катрін Денев під час презентації фільму «Поцілунок Беатріс» на Берлінському кінофестивалі 2017 року

Берлінський міжнародний кінофестиваль

Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні

Кінофестиваль у Кабурі

  • 2013 — Премія Удар Серця (По сигарети).

Кришталевий глобус

Супутник

  • 2001 — Номінація на найкращу акторку другого плану (Та, що танцює у темряві).
  • 2008 — Номінація на найкращу акторку у мюзиклі або комедії (Різдвяна казка).

Люм'єр

  • 2011 — Номінація на найкращу акторку (Відчайдушна домогосподарка).
  • 2012 — Номінація на найкращу акторку (Кохані).
  • 2014 — Номінація на найкращу акторку (По сигарети)

Імператорська премія

  • 2018 — За досягнення.

Відзнаки

ред.
  • Орден княгині Ольги III ст. (Україна, 4 вересня 2023) — «за вагомий особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку державного суверенітету та територіальної цілісності України, популяризацію Української держави у світі»[275].

Бібліографія

ред.

Примітки

ред.
  1. а б Bibliothèque nationale de France Record #12173008j // BnF catalogue généralParis: BnF.
  2. Deutsche Nationalbibliothek Record #118677748 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. Encyclopædia Britannica
  4. SNAC — 2010.
  5. Filmportal.de — 2005.
  6. а б Lundy D. R. The Peerage
  7. DENEUVE Catherine [Архівовано 2023-09-26 у Wayback Machine.] lesgensducinema.com Процитовано 10 березня 2024
  8. а б «Les adresses de Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] archive.wikiwix.com Процитовано 10 березня 2024
  9. а б Катрін Деньов: легендарна французька акторка tsn.ua Процитовано 12 червня 2024
  10. A 70 ans, Deneuve n'arrête pas [Архівовано 2022-12-21 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 25 грудня 2023
  11. Renée Dorléac ou la traversée du siècle [Архівовано 2021-07-19 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 25 грудня 2023
  12. «Catherine Deneuve: „C'est ennuyeux de vieillir“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] psychologies.com Процитовано 25 грудня 2023
  13. а б L'actrice et comédienne Catherine Deneuve [Архівовано 2023-12-25 у Wayback Machine.] castprod.com Процитовано 25 грудня 2023
  14. «Catherine Deneuve, l'album souvenir de sa carrière» [Архівовано 2023-12-25 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 25 грудня 2023
  15. «Sur la plage abandonnée» [Архівовано 2023-05-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 25 грудня 2023
  16. Hors-série «Johnny, la légende» — Catherine Deneuve: «C'est pour moi que Johnny a chanté 'Retiens la nuit'» [Архівовано 2023-03-31 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 18 грудня 2023
  17. 2017 vue par Catherine Deneuve: «Que les choses s'apaisent» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 18 грудня 2023
  18. Cinéma. «Comment un mythe peut-il durer ?» [Архівовано 2023-03-31 у Wayback Machine.] nonfiction.fr Процитовано 18 грудня 2023
  19. «Portrait Christian Vadim L'insouciant» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 18 грудня 2023
  20. Taboulay, 1996, с. 170.
  21. «La Croisette, sa muse» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 18 грудня 2023
  22. "Spécial Jacques Demy ", Cahiers du cinéma, no 438,‎ décembre 1990.
  23. Deneuve, 2005, с. 253.
  24. «Extraits d'interviews de Catherine Deneuve/Extraits d'interviews de Roman Polanski» [Архівовано 2023-06-02 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 2023
  25. Catherine Deneuve, la Lumière de 2016 [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] gala.fr Процитовано 18 грудня 2023
  26. «'Repulsion' — the 'Psycho' of '65; Movie on Insanity By Pole Opens at N.Y. Theatre» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nytimes.com Процитовано 18 грудня 2023
  27. Deneuve, 2005, с. 255-256.
  28. La Vie de Chateau (1966) [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] allmovie.com Процитовано 18 грудня 2023
  29. «Ce soir à la télé : Catherine Deneuve n'avait que 22 ans, mais elle était déjà une immense actrice» [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] msn.com Процитовано 18 грудня 2023
  30. «Pourquoi „Les Demoiselles de Rochefort“ est l'un des plus beaux films du monde» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 18 грудня 2023
  31. Les Demoiselles de Rochefort: Arte rend hommage à Jacques Perrin, ce week-end [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 18 грудня 2023
  32. Deneuve et Modiano, 1996, с. 90.
  33. «„Deneuve je n'aime pas trop“: Catherine Deneuve regrette d'avoir choisi un nom de scène pour sa carrière (VIDEO)» [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] programme-television.org Процитовано 18 грудня 2023
  34. «REVUE DE PRESSE DE „BELLE DE JOUR“ (LUIS BUÑUEL, 1966)» [Архівовано 2023-12-10 у Wayback Machine.] cinematheque.fr Процитовано 18 грудня 2023
  35. «Il y a 50 ans, la sublime „Belle de jour“ de Luis Bunuel se dévoilait…» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 18 грудня 2023
  36. а б «Pourquoi il faut absolument redécouvrir „Belle de jour“, de Luis Buñuel» [Архівовано 2024-04-17 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 19 грудня 2023
  37. «Catherine Deneuve, ensorcelante et lumineuse» [Архівовано 2023-12-19 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 19 грудня 2023
  38. «À voix nue: Entretien avec Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 19 грудня 2023
  39. «REVUE DE PRESSE DE» BELLE DE JOUR «(LUIS BUÑUEL, 1966)» [Архівовано 2023-12-10 у Wayback Machine.] cinematheque.fr Процитовано 19 грудня 2023
  40. «Catherine Deneuve: la mort de sa sœur Françoise Dorléac, une déchirure» [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] gala.fr Процитовано 19 грудня 2023
  41. Deneuve et Modiano, 1996, с. 109-111.
  42. «Catherine Deneuve, vedette de Tristana de Luis Buñuel», Le Nouveau Cinémonde, no 1833,‎ 28 avril 1970.
  43. Avec Catherine Deneuve sur le tournage de «La Chamade» d'Alain Cavalier [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] ina.fr Процитовано 19 грудня 2023
  44. а б Antoine de Baecque et Serge Toubiana, François Truffaut, Paris, Éditions Gallimard, 2001, 876 p. (ISBN 2-070-41818-9), p. 491.
  45. "Entretien Catherine Deneuve — " Les Voleurs « — 08/96» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 19 грудня 2023
  46. «Critique — „La Sirène du Mississipi“ de François Truffaut, à 20H45, sur Ciné + Classic, ce 14 octobre 2012» [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] inthemoodforcinema.com Процитовано 19 грудня 2023
  47. «Catherine Deneuve», Cinémonde, no 1742,‎ avril 1968.
  48. «Catherine Deneuve», Paris Match, no 995,‎ 4 mai 1968.
  49. «Catherine Deneuve, une icône en liberté» [Архівовано 2022-12-27 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 21 грудня 2023
  50. «Comment Bardot et Deneuve ont failli devenir la femme de Bond» [Архівовано 2023-10-05 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 21 грудня 2023
  51. «Catherine Deneuve: „Pour Potiche, j'ai eu un trac fou“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 21 грудня 2023
  52. Amiel et al., 2007, с. 174.
  53. «Tristana fête ses 50 ans» [Архівовано 2023-12-24 у Wayback Machine.] cnc.fr Процитовано 24 грудня 2023
  54. а б Barbier et Moreau, 1984.
  55. а б «Peau d’âne» [Архівовано 2023-12-26 у Wayback Machine.] transmettrelecinema.com Процитовано 26 грудня 2023
  56. а б Guy Abitan, «Catherine Deneuve par elle-même», Soir Mag,‎ mars 1976.
  57. а б Bertin-Maghit et Sellier, 2007, с. 306.
  58. «Catherine Deneuve, du manifeste des „343 salopes“ au mouvement né en 2017» [Архівовано 2024-03-06 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 6 січня 2024
  59. «Ça n'arrive qu'aux autres» [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 6 січня 2024
  60. Jacques Chancel, «Catherine Deneuve», France Inter,‎ 15 février 1973.
  61. а б Amiel et al., 2003, с. 175.
  62. Bertin-Maghit et Sellier 2007, 2007, с. 306.
  63. Violet, 2007, с. 223.
  64. Frédéric Bonnaud, «Entretien Catherine Deneuve — Les Voleurs», Les Inrockuptibles,‎ août 1996
  65. «Romy Schneider a obtenu ce rôle culte d'abord refusé par Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-02-18 у Wayback Machine.] programme-tv.net Процитовано 18 лютого 2024
  66. Gaston Haustrate et Jean-Pierre Le Pavec, «Entretien avec Catherine Deneuve», Cinéma 81, nos 271—272,‎ juillet-août 1981, p. 67.
  67. Gaston Haustrate et Jean-Pierre Le Pavec, Entretien avec Catherine Deneuve, Cinéma 81, nos 271—272,‎ juillet-août 1981, p. 67.
  68. «Touche pas à la femme blanche», Little Big Horn dans le trou des Halles" [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 19 лютого 2024
  69. «Extraits d'interviews de Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-09-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 19 лютого 2024
  70. «L'AGRESSION», de Gérard Pirès [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 21 лютого 2024
  71. а б в «Le Sauvage», dans les coulisses du film [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 22 лютого 2024
  72. Sophie Benamon, «Le Sauvage sur France 2 — Confinés sur une île avec Catherine Deneuve et Yves Montand» [Архівовано 2023-10-22 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 22 лютого 2024
  73. Reprise: «La Cité des dangers», un film noir hanté par la mélancolie [Архівовано 2024-02-22 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 22 лютого 2024
  74. Sophie Fontanel, «Catherine Deneuve sans fard: la star raconte la femme», Elle, no 2968,‎ 18 novembre 2002.
  75. François Grelet, «Catherine Deneuve: „Le mot 'dame' me fait horreur“», Première [Архівовано 2024-02-22 у Wayback Machine.] wikiwix.com Процитовано 22 лютого 2024
  76. а б Marie-Laure Bouly, «Entretien avec Catherine Deneuve: „Ne plus être désirable, ce serait horrible“», Elle, no 1847,‎ 1er juin 1981.
  77. а б Marc Esposito, «Catherine Deneuve», Première, no 25,‎ 1er février 1978.
  78. Alain Grasset et Camilio Daccache, «Catherine Deneuve: „Je crois aux couples de cinéma!“», Vidéo 7, no 34,‎ 1er juin 1984.
  79. а б Les secrets du «Dernier Métro», le plus grand succès public de François Truffaut [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 24 лютого 2024
  80. Gérard Depardieu à Catherine Deneuve: «On fantasme sur notre couple depuis Le Dernier métro…» [Архівовано 2023-06-30 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 24 лютого 2024
  81. Catherine Deneuve: «Grande dame du cinéma français ? Une formule que je déteste» [Архівовано 2023-09-26 у Wayback Machine.] madame.lefigaro.fr Процитовано 24 лютого 2024
  82. Martine de Rabaudy, «Catherine Deneuve, une interview vérité: „J'ai du mal à être une grande personne“», Télé 7 jours, no 1356,‎ 19 mai 1986.
  83. Roberto Chiesi, Alain Delon, Gremese, coll. «Grands Cinéastes Notre Temps», 2002, 128 p. (ISBN 8-873-01498-4), p. 86.
  84. «L'Africain» [Архівовано 2024-02-24 у Wayback Machine.] philippedebroca.fr Процитовано 24 лютого 2024
  85. «VAMPIRES AND CHIC» [Архівовано 2019-10-20 у Wayback Machine.] nytimes.com Процитовано 24 лютого 2024
  86. «LES PRÉDATEURS» [Архівовано 2023-11-29 у Wayback Machine.] critikat.com Процитовано 24 лютого 2024
  87. François Mitterrand, un président jupitérien à l'écran [Архівовано 2024-02-08 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 24 лютого 2024
  88. а б Alain Grasset et Camilio Daccache, «Catherine Deneuve: „Je crois aux couples de cinéma!“», Vidéo 7, no 34,‎ 1er juin 1984.
  89. Elizabeth Stelescot, «Catherine Deneuve se raconte», Télé Star, no 394,‎ 17 avril 1984.
  90. Marc Esposito et Jean-Pierre Lavoignat, «La star intégrale», Première, no 110,‎ 1er mai 1986.
  91. «Catherine Deneuve — les acteurs devraient faire les films puis disparaître» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 25 лютого 2024
  92. «À voix nue: Entretien avec Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 25 лютого 2024
  93. «Jean-Paul Rappeneau vu par Depardieu, Adjani, Deneuve…» [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 25 лютого 2024
  94. Serge Toubiana, «L'ampleur des sentiments: entretien avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, nos 383/384,‎ mai 1986, p. 17-22.
  95. Jean-Claude Bonnet, «Le Lieu du crime», Cinématographe, no 118,‎ avril 1986.
  96. Violet, 2007, с. 320.
  97. Jean-Pierre Lavoignat, «Agent Trouble», Première, no 2,‎ avril 1987.
  98. Olivier Assayas, «Conversation avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, no 537,‎ juillet-août 1999, p. 55-63.
  99. Iannis Katsahnias, «Drôle d'endroit pour une rencontre», Cahiers du cinéma, no 412,‎ octobre 1988.
  100. «Interview de Catherine Deneuve», Le Figaroscope,‎ 15 avril 1992.
  101. «Indochine» [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] 2016.festival-lumiere.org Процитовано 26 лютого 2024
  102. «‘Indochine’: French epic a beautiful blend of romance and history» [Архівовано 2024-02-26 у Wayback Machine.] baltimoresun.com Процитовано 26 лютого 2024
  103. «Indochine» conclut en beauté le festival Lumière [Архівовано 2024-05-26 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 26 лютого 2024
  104. Deneuve sur le chemin des souvenirs d'Indochine [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] lesoleil.com Процитовано 26 лютого 2024
  105. Catherine Deneuve: une icône de la culture française [Архівовано 2024-02-26 у Wayback Machine.] rtbf.be Процитовано 26 лютого 2024
  106. Henry-Jean Servat, «Le mystère Deneuve», Paris Match, no 2240,‎ 30 avril 1992.
  107. «De Claudette Colbert à Isabelle Huppert, les 16 actrices françaises nommées aux Oscars» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 26 лютого 2024
  108. Thierry Jousse et Camille Nevers, «Conversation avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, nos 467/468,‎ mai 1993, p. 34.
  109. MA SAISON PRÉFÉRÉE DE ANDRÉ TÉCHINÉ [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] arte.tv Процитовано 27 лютого 2024
  110. а б «Spécial Cannes: Interview d'André Téchiné», Télérama, no 2262,‎ 19 mai 1993.
  111. а б Elle est la reine incontestée du cinéma Français: Catherine Deneuve expliquée dans un livre [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] monacomatin.mc Процитовано 27 лютого 2024
  112. «les Cent et une nuits»: Le cinéma d'Agnès Varda fait son cinéma [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
  113. Interview. Catherine Deneuve «Après 35 ans de carrière, il faut relancer le désir» [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
  114. «Entretien avec Catherine Deneuve», La Croix,‎ 30 mai 1995.
  115. «Les Voleurs», ou les noces fiévreuses du cinéma de Téchiné avec le cinéma de genre. [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 27 лютого 2024
  116. Jean-Marc Lalanne, «Critique de Les Voleurs», Cahiers du cinéma, no 505,‎ septembre 1996.
  117. Critique CANAL+, 20H35. «Elle s'appelait Françoise…», documentaire d'Anne Andreu et de Mathias Ledoux, avec Catherine Deneuve. Dorléac et Deneuve, la Nuit et le Jour. [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
  118. Anne-Laure Gannac, « Catherine Deneuve: „Je m'efforce d'accepter mes déséquilibres“», Psychologies Magazine, no 372,‎ 29 mars 2017.
  119. Catherine Deneuve rend hommage à Joe Cocker: «Il était tellement délicat» [Архівовано 2024-04-05 у Wayback Machine.] chartsinfrance.net Процитовано 5 квітня 2024
  120. а б Tout sur Catherine Deneuve - Chanson toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 червня 2024
  121. Adrien Gombeaud, «Deneuve, première dame de France», Les Échos [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lesechos.fr Процитовано 28 лютого 2024
  122. Kessler, 2016, с. 81.
  123. Deneuve reçoit un Ours d'or [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 28 лютого 2024
  124. Un lion d'or italien et le couronnement de Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lesechos.fr Процитовано 28 лютого 2024
  125. «BELLE-MAMAN», LA COMÉDIE AVEC CATHERINE DENEUVE QUI A CASSÉ LES CODES DU CINÉMA FRANÇAIS [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] bfmtv.com Процитовано 28 лютого 2024
  126. Critique. Emportés par le vent, Philippe Garrel entrechoque trois êtres et deux générations. Le Vent de la nuit de Philippe Garrel, avec Catherine Deneuve, Daniel Duval, Xavier Beauvois, Jacques Lassalle. 1h35. [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 28 лютого 2024
  127. «Interview de Catherine Deneuve», L'Obs,‎ 12 mai 1999.
  128. Kessler, 2016, с. 69.
  129. Catherine Deneuve [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] vodkaster.telerama.fr Процитовано 28 лютого 2024
  130. Catherine Deneuve [Архівовано 2020-11-06 у Wayback Machine.] fnac.com Процитовано 28 лютого 2024
  131. а б Interview. Lars Von Trier. Réalisateur de «Dancer in the Dark». «Découvrir Björk fut une expérience libératrice». [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 29 лютого 2024
  132. «Dancer in the Dark» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 29 лютого 2024
  133. Lars von Trier, «Pourquoi aurais-je peur d'en faire trop?» [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 29 лютого 2024
  134. La Croisette, sa muse [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 29 лютого 2024
  135. Ostria, «Le Petit poucet», Les Inrockuptibles [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 1 березня 2024
  136. François Grelet, «Catherine Deneuve: „Le mot 'dame' me fait horreur“» [Архівовано 2023-10-17 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 1 березня 2024
  137. Thierry Jobin, «François Ozon, l'homme aux „8 femmes“, dévoile l'alchimie secrète de sa troupe», Le Temps [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] letemps.ch Процитовано 1 березня 2024
  138. Catherine Deneuve: «J'aimais profondément les films de Manoel de Oliveira, leur originalité, leur audace» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 1 березня 2024
  139. Les Liaisons dangereuses [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 2 березня 2024
  140. «Nous aurions eu plus de contraintes au cinéma» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] 20minutes.fr Процитовано 2 березня 2024
  141. Catherine Deneuve sur le divan de Freud [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 2 березня 2024
  142. J'adore Huckabees [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 2 березня 2024
  143. Anne Diatkine, «Catherine Deneuve: „Je ne suis pas un monument“ — la star raconte la femme fragile», Elle, no 3076,‎ 13 décembre 2004.
  144. «Palais royal» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 3 березня 2024
  145. Cannes 2005: la leçon d'actrice de Deneuve [Архівовано 2023-06-13 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 3 березня 2024
  146. Catherine Deneuve: «J'ai une attirance pour les personnages qui transgressent» [Архівовано 2023-09-25 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 6 березня 2024
  147. Nip/Tuck: Endless loves [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] ew.com Процитовано 6 березня 2024
  148. Catherine Deneuve: «Si j‘étais un homme, je serais George Clooney» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] madame.lefigaro.fr Процитовано 6 березня 2024
  149. «Sanxia haoren» remporte le convoité Lion d'Or [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 6 березня 2024
  150. Sophie Grassin, «Catherine Deneuve: Quoi de neuf?», Première, no 363,‎ mai 2007.
  151. «Après lui» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  152. [https://www.liberation.fr/cinema/2007/05/24/persepolis-anime-teheran_93924/ Critique «Persepolis» anime Téhéran] [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 7 березня 2024
  153. Persepolis aux Oscars [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  154. «Noël en famille» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 7 березня 2024
  155. Entretien avec Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] books.openedition.org Процитовано 7 березня 2024
  156. Catherine Deneuve: «J'ai une attirance pour les personnages qui transgressent» [Архівовано 2023-09-25 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  157. Catherine Deneuve: «Le mot 'dame' me fait horreur, c'est affreux» [Архівовано 2023-10-17 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 7 березня 2024
  158. Julien Doré fait rouler Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 7 березня 2024
  159. Potiche est un miroir inversé [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 7 березня 2024
  160. Potiche, une comédie de moeurs affriolante [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  161. [LES GRANDES INTERVIEWS TECHNIKART: CATHERINE DENEUVE] [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] technikart.com Процитовано 7 березня 2024
  162. Isabelle Regnier, «CATHERINE DENEUVE, BELLE ET BIEN LÀ», [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  163. «L'homme qui voulait vivre sa vie»: un ticket pour la rédemption [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  164. «Les Yeux de sa mère», drame romanesque déroutant [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 8 березня 2024
  165. «Les bien-aimés» de Christophe Honoré, mélo chantant en clôture de Cannes [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 8 березня 2024
  166. Deneuve: «On peut me bousculer encore» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  167. «Les Lignes de Wellington»: Valeria Sarmiento gagne l'ultime guerre de Raul Ruiz [Архівовано 2023-04-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  168. «Astérix et Obélix: au service de Sa Majesté»: par Toutatis!, n'est-il pas? [Архівовано 2023-04-04 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  169. Catherine Deneuve: «j'adore la France» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 8 березня 2024
  170. а б Le Bon Marché rend hommage à Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] vogue.fr Процитовано 8 березня 2024
  171. «Elle s'en va», une ode à Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 8 березня 2024
  172. Monstres Academy, sacrés monstres [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
  173. «Dans la cour»: autour d'une fissure intime, un ballet de grands dépressifs [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  174. Critique. Avec André Téchiné, la «guerre» éclaire [[https://web.archive.org/web/20230928110320/https://www.liberation.fr/cinema/2014/07/15/avec-andre-techine-la-guerre-eclaire_1064339/ Архівовано 2023-09-28 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 8 березня 2024
  175. Dinard. Le jury sacre «The Goob» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] letelegramme.fr Процитовано 8 березня 2024
  176. Catherine Deneuve: «Je ne me prends pas au sérieux» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 8 березня 2024
  177. «La Tête haute» d'Emmanuelle Bercot: une claque magistrale [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 8 березня 2024
  178. Catherine Deneuve: «Surréaliste d'être dans un lit avec un énorme singe» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] europe1.fr Процитовано 8 березня 2024
  179. Cannes 2016: et Catherine Deneuve embrassa Laurent Lafitte… [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  180. «Lumière sur Deneuve!» [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  181. Prix Lumière 2016: Catherine Deneuve acclamée par la planète cinéma [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 8 березня 2024
  182. Catherine Deneuve la grande [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
  183. ARTE Reportage [Архівовано 2024-03-06 у Wayback Machine.] arte.tv Процитовано 8 березня 2024
  184. Catherine Deneuve, indémodable [Архівовано 2023-10-30 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  185. Catherine Deneuve: «Gérard Depardieu est un compagnon de route» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] rtl.fr Процитовано 8 березня 2024
  186. Tout nous sépare: Deneuve et Nekfeu, un couple trop improbable [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
  187. «Mauvaises herbes»: Kheiron, Catherine Deneuve et André Dussollier en friches [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 8 березня 2024
  188. «La Dernière folie de Claire Darling»: Deneuve fait un burn out mélancolique [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 8 березня 2024
  189. Premiers plans. L'icône Catherine Deneuve sous les applaudissements [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] ouest-france.fr Процитовано 8 березня 2024
  190. Catherine Deneuve: «Je suis une petite anarchiste» [Архівовано 2023-04-19 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 8 березня 2024
  191. Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 9 березня 2024
  192. La Vérité sur Catherine Deneuve ? [Critique] [Архівовано 2024-03-09 у Wayback Machine.] archive.wikiwix.com Процитовано 9 березня 2024
  193. Film Review: ‘The Truth’ [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] variety.com Процитовано 9 березня 2024
  194. «La Vérité», «les Incognitos»… les films à voir (ou pas) cette semaine [Архівовано 2023-10-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 9 березня 2024
  195. Deauville 2019: une première distinction numérique pour Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 9 березня 2024
  196. Catherine Deneuve, la star sans tabous [Архівовано 2023-10-09 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 9 березня 2024
  197. Terrible Jungle, enfin dans les salles! [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] la1ere.francetvinfo.fr Процитовано 9 березня 2024
  198. Catherine Deneuve hospitalisée après un accident vasculaire [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
  199. Catherine Deneuve a retrouvé son domicile parisien [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
  200. Catherine Deneuve, retour aux affaires [Архівовано 2023-10-08 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 9 березня 2024
  201. Amour, maternité, modernité… l'interview de Catherine Deneuve [Архівовано 2024-05-01 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
  202. Catherine Deneuve se livre sur son AVC [Архівовано 2023-07-05 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
  203. Catherine Deneuve va reprendre le tournage du film d'Emmanuelle Bercot [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
  204. Catherine Deneuve sur son retour au Festival de Cannes: «Je n'ai jamais été émue comme ça» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
  205. PREMIÈRE PHOTO DE CATHERINE DENEUVE EN BERNADETTE CHIRAC POUR LE FILM «LA TORTUE» [Архівовано 2023-07-13 у Wayback Machine.] bfmtv.com Процитовано 9 березня 2024
  206. La Tortue: un film sur les Chirac en préparation avec une énorme star française au casting [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] cineserie.com Процитовано 9 березня 2024
  207. Box-Office: Débuts prometteurs pour «Bernadette» et «Le règne animal», flops confirmés pour Luc Besson et Woody Allen [Архівовано 2023-11-17 у Wayback Machine.] ozap.com Процитовано 9 березня 2024
  208. Catherine Deneuve fait ses débuts dans l'univers Marvel [Архівовано 2024-04-05 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 9 березня 2024
  209. Catherine Deneuve va jouer un fantôme dans un film de science fiction japonais [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 10 березня 2024
  210. Pierre Lescure: les femmes de sa vie [Архівовано 2023-11-23 у Wayback Machine.] photo.femmeactuelle.fr Процитовано 10 березня 2024
  211. Catherine Deneuve: "Je n'ai aucune envie de jouer une grand-mère modèle" [Архівовано 2023-10-25 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 10 березня 2024
  212. Vous avez 4 millions ? Catherine Deneuve vend son château [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] europe1.fr
  213. Deneuve par Saint Laurent, couture et sentiment [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 10 березня 2024
  214. Rencontre: Le couple de passionnés qui veut transformer le château de Catherine Deneuve en hôtel de luxe [Архівовано 2023-06-05 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 10 березня 2024
  215. L'ancienne maison de la famille Deneuve ouvre ses portes [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 10 березня 2024
  216. What is Catherine Deneuve Net Worth 2024: Financial Success and Career Milestones rachelparris.com Процитовано 12 червня 2024
  217. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою kp.ua1 не вказано текст
  218. Le château de Catherine Deneuve mis en vente à 4 millions d’euros journaldeleconomie.fr Процитовано 12 червня 2024
  219. Catherine Deneuve ses mensurations sa taille son poids toison77.rssing.com Процитовано 10 червня 2024
  220. а б Зірки, які старіють красиво без пластики: топ-15, фото goodhouse.com.ua Процитовано 30 травня 2024
  221. Catherine Deneuve Bio gala.fr Процитовано 11 червня 2024
  222. In Church, Paris Mourns a 'Tender' Mastroianni nytimes.com Процитовано 11 червня 2024
  223. Модный тренд: розы с именами знаменитостей tv.ua Процитовано 10 червня 2024
  224. Portraits de comédiennes, France Culture, Jérôme Clément, 08/08/2009.
  225. Sa carrière / Autres activités / Théâtre [Архівовано 2023-11-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовно 15 березня 2024
  226. Легенда французького кіно Катрін Деньов прочитала вірш Лесі Українки (ВІДЕО). Архів оригіналу за 27 березня 2023. Процитовано 27 березня 2023.
  227. Катрін Денев зачитала вірш Лесі Українки на відкритті Каннського кінофестивалю 2023. 24 Канал. 17 травня 2023. Архів оригіналу за 6 червня 2023. Процитовано 15 жовтня 2023.
  228. "Абрикоси Донбасу" голосом Катрін Денев: у Франції випустили аудіокнижку поезій Любові Якимчук suspilne.media Процитовано 30 трвня 2024
  229. Deneuve sifflée next.liberation.fr Процитовано 15 березня 2024
  230. Benoît Jacquot: «Les grandes actrices sont sauvages» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 15 березня 2024
  231. Belles de jour et de nuit : les destins croisés de René Clair et de Luis Buñuel dans le canon du cinéma en français, Antoine Philippe, French Forum - Volume 32, Number 3, Fall 2007, p. 139-154.
  232. Catherine Deneuve par Arnaud Desplechin [Архівовано 2024-03-23 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 23 березня 2024
  233. Portraits de comédiennes, France Culture, Jérôme Clément, 08/08/2009
  234. Le mystère Deneuve par Erik Orsenna [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] archives.ecrannoir.fr Процитовано 15 березня 2024
  235. La Vie de château [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] dvdclassik.com Процитовано 15 березня 2024
  236. Catherine Deneuve: «Je n'ai aucune envie de jouer une grand-mère modèle» [Архівовано 2023-10-25 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 15 березня 2024
  237. Jean-François Josselin, Vingt ans de grands entretiens dans Le Nouvel Observateur: Deux heures dans la vie de Catherine Deneuve, Paris, Hachette Livre, coll. «Hachette Education», 1984, 456 p. (ISBN 2-010-10737-3), p. 376—383.
  238. Catherine Deneuve à Lyon: «Plus française que parisienne» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] lyoncapitale.fr Процитовано 15 березня 2024
  239. Catherine Deneuve (2/3): «Être acteur, c'est durer» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 16 березня 2024
  240. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 березня 2022. Процитовано 13 червня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  241. Catherine Deneuve: «C'est ennuyeux de vieillir» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] psychologies.com Процитовано 16 березня 2024
  242. Julia Baudin, «Catherine Deneuve, une icône éprise de liberté» [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] tvmag.lefigaro.fr Процитовано 16 березня 2024
  243. Catherine Deneuve remet 500 000 pétitions contre la peine de mort [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] humanite.fr Процитовано 16 березня 2024
  244. «Grande marche contre la peine de mort», L'Humanité,‎ 12 octobre 2004 [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] ici.radio-canada.ca Процитовано 16 березня 2024
  245. Jérôme Garcin, «La double vie de Catherine Deneuve», L'Obs, no 1689,‎ 20 mars 1997.
  246. Gérard Lefort et Olivier Séguret, «Deneuve, prise au jeu de Ruiz» next.liberation.fr Процитовано 16 березня 2024
  247. Cuba Soirée anti-Castro à Paris [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] humanite.fr Процитовано 16 березня 2024
  248. «Je trouve ça d'une violence inouïe»: Catherine Deneuve défend Roman Polanski et Woody Allen [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 15 березня 2024
  249. Catherine Deneuve à propos de l'affaire Polanski aux César: «Je ne suis pas fière d'être femme» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] huffingtonpost.fr Процитовано 16 березня 2024
  250. Mme Royal défendue par Un million de femmes s'énervent [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 16 березня 2024
  251. Deneuve, Binoche, Biolay… Une soixantaine de personnalités disent "stop au Hollande-bashing!" [Архівовано 2024-05-03 у Wayback Machine.] lejdd.fr Процитовано 23 березня 2024
  252. «Hollande remercie Deneuve», Paris Match, no 3540,‎ 23 mars 2017, p. 20.
  253. Catherine Deneuve: son soutien à François Hollande [Архівовано 2024-03-23 у Wayback Machine.] cineday.orange.fr Процитовано 23 березня 2024
  254. Selon le Rapport de la CIA, leur planque se situait 3, rue Gabrielle Josserand à Pantin. Source: «Le nom de Catherine Deneuve apparaît dans les dossiers déclassifiés sur JFK» [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 20 березня 2024
  255. «Le plus grand défi de l'histoire de l'humanité»: l'appel de 200 personnalités pour sauver la planète [Архівовано 2023-03-14 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  256. Voir le Rapport déclassifié écrit le 11 juillet 1969 par Paul K. Chalemsky, ancien directeur de l'antenne de la CIA à Paris, qui précise les sommes ainsi versées par Jean-Paul Sartre (100 $), Simone de Beauvoir (le document ne précise pas le montant) et donc Catherine Deneuve (1 500 francs). Source: «Le nom de Catherine Deneuve apparaît dans les dossiers déclassifiés sur JFK» [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 20 березня 2024
  257. Mariage gay: Catherine Deneuve «perplexe» [Архівовано 2024-03-17 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 17 березня 2024
  258. Catherine Deneuve: «Je suis très éloignée d'une quelconque norme» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 17 березня 2024
  259. «On peut jouir lors d'un viol»: l'argument qui laisse sans voix [Архівовано 2023-10-26 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 17 березня 2024
  260. Catherine Deneuve réagit à #balancetonporc [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] huffingtonpost.fr Процитовано 20 березня 2024
  261. [LES GRANDES INTERVIEWS TECHNIKART: CATHERINE DENEUVE] [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] technikart.com Процитовано 20 березня 2024
  262. Tribune collective, «Nous défendons une liberté d'importuner, indispensable à la liberté sexuelle» [Архівовано 2024-03-21 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  263. Féminisme: la «tribune de Deneuve» fait réagir au-delà des frontières [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  264. «„Mépris“, „vieux monde“, … des féministes réagissent à une tribune publiée dans „Le Monde“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  265. Catherine Deneuve: «Rien dans le texte ne prétend que le harcèlement a du bon, sans quoi je ne l'aurais pas signé» [Архівовано 2024-04-03 у Wayback Machine.] liberation.fr
  266. а б Harcèlement sexuel: la controverse renaît autour de Woody Allen [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 15 березня 2024
  267. Bénédicte Burguet, «Le club du 5», Vanity Fair no 88, avril 2021, p. 116-117.
  268. Catherine Deneuve piégée [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] ecoledelartoratoire.com Процитовано 21 травня 2024
  269. а б Icône: De Chanel n°5 à Leboncoin… Les meilleures publicités de Catherine Deneuve [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 21 травня 2024
  270. Orange fait son cinéma - Image [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] cbnews.fr Процитовано 21 травня 2024
  271. Les sublimes muses de Louis Vuitton - Catherine Deneuve, Sofia Coppola… [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 21 травня 2024
  272. а б Catherine Deneuve – Souviens-Toi De M'Oublier discogs.com Процитовано 11 червня 2024
  273. а б Catherine Deneuve discogs.com Процитовано 11 червня 2024
  274. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 січня 2024. Процитовано 14 січня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  275. Указ Президента України від 4 вересня 2023 року № 556/2023 «Про відзначення державними нагородами України»

Посилання

ред.