Юпітер (планета)

п'ята й найбільша планета Сонячної системи

Юпі́тер — п'ята та найбільша планета Сонячної системи. Відстань Юпітера від Сонця змінюється в межах від 4,95 до 5,45 а. о. (740–814 млн км), середня відстань 5,203 а. о. (778 млн км). Разом із Сатурном, Ураном і Нептуном Юпітер класифікують як газового гіганта.

Юпітер  Jupiter symbol.svg
Jupiter and its shrunken Great Red Spot.jpg
Позначення
Названа на честь верховного бога римського пантеону Юпітера
Велика піввісь 778 547 200 км
5,204 а. о.
Перигелій 740 000 000 км
4,950 а. о.
Афелій 816 620 000 км
5,458 а. о.[1]
Ексцентриситет 0,0484
Орбітальний період 11,862 років
Синодичний період 398,88 діб
Середня орбітальна швидкість 13,06 км/с
Нахил орбіти 1,305° до екліптики
6.09° до сонячного екватора
0,32° до незмінної площини
Довгота висхідного вузла 100,492°
Аргумент перицентру 275,066°
Супутники 67
Фізичні характеристики
Середній радіус 69 911 ± 6 км
10,973 Землі
Екваторіальний радіус 71 492 ± 4 км
11,209 Землі
Полярний радіус 66 854 ± 10 км
10,517 Землі
Сплюснутість 0,06487
Площа поверхні 6,1419×1010 км²
121,9 Землі
Об'єм 1,4313×1015 км³
1321,3 Землі
Маса 1,8986×1027 кг
318 мас Землі
Середня густина 1330 кг/м³
Прискорення вільного падіння
на поверхні
24,79 м/с²
2,52 g
Друга космічна швидкість 59,5 км/с
Період обертання 9 год 55 хв 30 с
Нахил осі 3,13°
Альбедо 0,343 (Бонд)[1]
0,52 (геом. альбедо)[1]
Видима зоряна величина max −2,94m
Атмосфера
Тиск на поверхні 20—220 кПа[2]
Склад
89,8±2,0% Водень (H2)
10,2±2,0% Гелій
~0,3% Метан (CH4)
~0,026% Амоній (NH4+)
~0,003% Дейтерид водню (HD)
0,0006% Етан (CH3—CH3)
0,0004% Вода
Льоди:
Амоній
Вода
Гідросульфід амонію (NH4SH)

Commons-logo.svg Юпітер у Вікісховищі

Юпітер, Європа, Іо, фотографія із «Вояджер 1»

Юпітер більш ніж удвічі масивніший за всі інші планети разом узяті; він майже в 318 разів масивніший за Землю. Однак маса Юпітера недостатня, аби перетворитися на зорю, подібну до Сонця: для цього його маса мала б бути ще в 70—80 разів більшою. Тим не менш у надрах Юпітера відбуваються процеси з досить потужною енергетикою: теплове випромінювання планети, еквівалентне 4·1017 Вт, що приблизно вдвічі перевищує енергію, яку ця планета отримує від Сонця. Вірогідним джерелом такої енергії є гравітаційне стиснення.

Планета була відома людям з глибокої давнини, що знайшло своє відображення в міфології і релігійних віруваннях різних культур: месопотамської, вавилонської, грецької та інших. Сучасна назва Юпітера походить від імені давньоримського верховного бога-громовержця.

Низка атмосферних явищ на Юпітері — такі як шторми, блискавки, полярні сяйва, — мають масштаби, що на порядки перевершують земні. Примітним утворенням в атмосфері є Велика червона пляма — велетенський шторм, відомий ще з XVII століття.

Юпітер має понад 67 супутників, найбільші з яких — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — було відкрито 1610 року. Дослідження Юпітера здійснюють за допомогою наземних і орбітальних телескопів, з 1970-х років до планети було відправлено 8 міжпланетних апаратів НАСА: «Піонери», «Вояджери», «Галілео» та ін. У 2011 році було запущено автоматичну міжпланетну станцію Юнона (англ. Juno, також Jupiter Polar Orbiter, розроблена НАСА і Лабораторією реактивного руху), яка розпочала детальні дослідження Юпітера 4-го липня 2016 року.

Зміст

Спостереження та їх особливостіРедагувати

Відстань між Юпітером і Землею коливається від 588 до 967 млн км (видимі кутові розміри Юпітера при цьому змінюються від 50,1″ до 29,8″). Видима зоряна величина змінюється від −2,94m до −1,6m. Під час великих протистоянь (одне з яких відбувалося у вересні 2010) Юпітер видно неозброєним оком як один з найяскравіших об'єктів на нічному небі (після Місяця й Венери). Диск і супутники Юпітера — популярні об'єкти для спостереження астрономів-аматорів, які зробили низку відкриттів (наприклад, комети Шумейкера-Леві, одна з яких зіткнулася з Юпітером 1994 року, чи зникнення Південного екваторіального поясу Юпітера 2010)[3].

В інфрачервоній ділянці спектра лежать лінії молекул H2 і He, а також лінії багатьох інших елементів[4]. Кількість перших двох несе інформацію про походження планети, а кількісний та якісний склад інших — про її внутрішню еволюцію.

Однак молекули водню й гелію не мають дипольного моменту, отже, абсорбційні лінії цих елементів непомітні доти, доки не починається їхня іонізація. Крім того ці лінії утворюються в найвищих шарах атмосфери і не несуть інформацію про глибші шари. Тому надійніші дані про кількість гелію й водню на Юпітері отримано зі спускового апарата «Галілео»[4].

Поки що не можна з упевненістю сказати, які процеси відбуваються в атмосфері Юпітера й наскільки сильно вони впливають на хімічний склад — як у внутрішніх областях, так і в зовнішніх шарах. Це створює певні труднощі детальної інтерпретації спектра. Проте вважається, що всі процеси, здатні так чи інакше впливати на велику кількість елементів, є локальним й досить обмеженими, отже, вони не здатні глобально змінити розподіл речовини[5].

Також Юпітер випромінює (здебільшого в інфрачервоній ділянці спектра) на 60% більше енергії, ніж отримує від Сонця[6][7]. Енергія виділяється за рахунок гравітаційного стиснення планети, внаслідок чого розмір Юпітера зменшується приблизно на 2 см за рік[8].

Гамма-діапазонРедагувати

 
Випромінювання Юпітера в гамма-діапазоні за даними «Чандра».

Випромінювання Юпітера в гамма-діапазоні пов'язано з полярними сяйвами, а також із випромінюванням диска[9]. Вперше зареєстровано у 1979 році космічною обсерваторією імені Ейнштейна[en]. На Землі ділянки полярних сяйв у рентгенівському та ультрафіолетовому діапазоні практично збігаються, проте на Юпітері це не так. Ділянка рентгенівських полярних сяйв розташована набагато ближче до полюса, ніж ультрафіолетових. Ранні спостереження виявили пульсацію випромінювання з періодом у 40 хвилин, однак у пізніших спостереженнях ця залежність проявляється набагато гірше.

Очікувалося, що рентгенівський спектр авроральних сяйв на Юпітері схожий на рентгенівський спектр комет, проте, як показали спостереження Чандра, це не так. Спектр складається з емісійних ліній з піками поблизу 650 еВ (кисневі лінії), 653 еВ та 774 еВ (лінії OVIII), а також 561 еВ і 666 еВ (OVII). Існують також лінії випромінювання нижчих енергій у спектральній ділянці від 250 до 350 еВ. Можливо, вони належать сірці або вуглецю[10].

Гамма-випромінювання, не пов'язане з полярним сяйвом, вперше було виявлено при спостереженнях на ROSAT 1997 року. Спектр схожий зі спектром полярних сяйв, однак в районі 0,7-0,8 кеВ[9]. Особливості спектра добре описуються моделлю корональної плазми з температурою 0,4-0,5 кеВ із сонячною металічністю, з додаванням емісійних ліній Mg10+ та Si12+. Існування останніх, можливо, пов'язано з сонячною активністю в жовтні-листопаді 2003 року[9].

Спостереження космічної обсерваторії XMM-Newton показали, що випромінювання диска в гамма-спектрі — це відбите сонячне рентгенівське випромінювання[джерело?]. На відміну від полярних сяйв, ніякої періодичності змін інтенсивності випромінювання на масштабах від 10 до 100 хв виявлено не було.

РадіоспостереженняРедагувати

 
Радіозображення Юпітера: яскраві (білі) ділянки — радіовипромінювання радіаційних поясів.

Юпітер — найпотужніше (після Сонця) радіоджерело Сонячної системи в дециметровому — метровому діапазонах довжин хвиль. Радіовипромінювання має спорадичний характер і в максимумі сплеску досягає 106 янських[11].

Сплески відбуваються в діапазоні частот від 5 до 43 МГц (найчастіше — поблизу 18 МГц), в середньому їх ширина становить приблизно 1 МГц. Тривалість сплеску невелика: від 0,1-1 с (іноді — до 15 с). Випромінювання дуже поляризоване, особливо по колу, ступінь поляризації сягає 100%. Спостерігається модуляція випромінювання близьким супутником Юпітера Іо, що обертається всередині магнітосфери: ймовірність сплеску більша, коли Іо перебуває поблизу елонгації щодо Юпітера. Монохроматичний характер випромінювання свідчить про виділену частоту, швидше за все — гірочастоту. Висока температура яскравості (іноді сягає 1015K) потребує залучення ефектів типу мазерів[11].

Радіовипромінювання Юпітера в міліметровому — короткосантиметровому діапазонах має суто тепловий характер, хоча відповідна температура дещо вища рівноважної, що означає потік тепла з надр. Починаючи з хвиль ~9 см яскравісна температура (Tb) зростає — з'являється нетеплова складова, пов'язана з синхротронним випромінюванням релятивістських частинок із середньою енергією ~ 30 МеВ у магнітному полі Юпітера; на хвилі 70 см Tb сягає значення ~ 5×104 K. Джерела випромінювання розташовані по обидва боки планети у вигляді двох протяжних лопатей, що вказує на магнітосферне походження випромінювання[11].

Обчислення гравітаційного потенціалуРедагувати

Зі спостережень руху природних супутників, а також з аналізу траєкторій космічних апаратів можна відновити гравітаційне поле планети. У свою чергу, поле залежить від маси планети, її екваторіального радіуса і моменту інерції. У загальному вигляді гравітаційний потенціал подають у вигляді поліномів Лежандра вищих порядків[12]:

Jn J2 J4 J6
Значення 1,4697×10−2 −5,84×10−4 0,31×10−4

 

де:
  • G — гравітаційна стала
  • M — маса планети
  • r — відстань від планети
  • Req — екваторіальний радіус
  • Pi — поліном Лежандра i-го порядку
  • Ji — коефіцієнт розкладання i-го порядку.

Під час прольотів поблизу Юпітера космічних апаратів Піонер-10, Піонер-11, Вояджер-1, Вояджер-2, Галілео і Кассіні для обчислення гравітаційного потенціалу використовувалися: вимірювання ефекту Доплера апаратів (для відстеження їх швидкості), зображення, що передається апаратами для визначення їх місця розташування щодо Юпітера і його супутників, радіоінтерферометрія з наддовгими базами[13]. Для «Вояджера-1» і «Піонера-11» довелося враховувати і гравітаційний вплив Великої червоної плями[14].

Крім того, при обробці даних доводиться постулювати вірність теорії про рух Галлілеєвих супутників навколо центру Юпітера. Для точних обчислень великою проблемою є також облік прискорення, що має негравітаційний характер[14].

За характером гравітаційного поля можна робити висновки про внутрішню будову планети[15].

Юпітер серед планет Сонячної системиРедагувати

МасаРедагувати

Сонячна системаЮпітер (планета)Сатурн (планета)Нептун (планета)Уран (планета)Юпітер (планета)Сатурн (планета)Нептун (планета)Уран (планета)ЗемляВенера (планета)Марс (планета)Меркурій (планета) 
Маса Юпітера в 2,47 рази перевершує масу інших планет Сонячної системи[16].

Юпітер — найбільша планета Сонячної системи, газовий гігант. Його екваторіальний радіус дорівнює 71,4 тис. км[17], що в 11,2 рази перевищує радіус Землі[1].

Юпітер — єдина планета, для якої центр мас із Сонцем перебуває поза межами Сонця (на відстані приблизно 7% сонячного радіуса)[18].

Маса Юпітера в 2,47 рази[19] перевищує сумарну масу всіх інших планет Сонячної системи, разом узятих[20], в 317, 8 разів — масу Землі[1] і приблизно в 1000 разів менше маси Сонця[17]. Густина (1326 кг/м³) приблизно дорівнює густині Сонця і в 4,16 разів поступається густині Землі (5515 кг/м³)[1]. Сила тяжіння на його поверхні (якою зазвичай вважають верхній шар хмар) більш ніж у 2,4 рази перевершує земну: тіло, яке має масу, наприклад, 100 кг[21], буде важити стільки ж, скільки на поверхні Землі важить тіло масою 240 кг[22]. Це відповідає прискоренню вільного падіння 24,79 м/с² на Юпітері (проти 9,80 м/с² для Землі)[1].

Більшість відомих наразі екзопланет можна порівняти з Юпітером за масою й розмірами, тому його маса (MJ) і радіус (RJ) широко застосовуються як одиниці вимірювання для відповідних характеристик екзопланет[23].

Орбіта й обертанняРедагувати

Великі протистояння Юпітера
з 1951 по 2070 рік
Рік Дата Відстань, а. о.
1951 2 жовтня 3,94
1963 8 жовтня 3,95
1975 13 жовтня 3,95
1987 18 жовтня 3,96
1999 23 жовтня 3,96
2010 21 вересня 3,95
2022 26 вересня 3,95
2034 1 жовтня 3,95
2046 6 жовтня 3,95
2058 11 жовтня 3,95
2070 16 жовтня 3,95

При спостереженнях із Землі під час протистояння Юпітер може досягати видимої зоряної величини −2,94m, це робить його третім за яскравістю об'єктом на нічному небі після Місяця та Венери. При найбільшому віддаленні видима величина падає до −1,61m. Відстань між Юпітером і Землею змінюється в межах від 588 до 967 млн км[24].

Протистояння Юпітера відбуваються з періодом раз на 13 місяців. 2010 року протистояння планети-гіганта припало на 21 вересня. Раз у 12 років відбуваються великі протистояння Юпітера, коли планета перебуває біля перигелію своєї орбіти. У цей період часу його кутовий розмір для спостерігача з Землі досягає 50 кутових секунд, а блиск — яскравіше −2,9m[25].

Середня відстань між Юпітером і Сонцем становить 778,57 млн км (5,2 а. о.), а період обертання дорівнює 11,86 років[26][27]. Оскільки ексцентриситет орбіти Юпітера дорівнює 0,0488, то різниця відстаней до Сонця в перигелії та афелії становить 76 млн км.

Головний внесок у збурення руху Юпітера вносить Сатурн. Збурення першого роду — вікове, воно діє на масштабі ~70 тисяч років, змінюючи ексцентриситет орбіти Юпітера від 0,2 до 0,06, а нахил орбіти від ~1° — 2°. Збурення другого роду — резонансне з відношенням, близьким до 2:5 (з точністю до 5 знаків після коми — 2:4,96666[28][29]).

Екваторіальна площина планети близька до площини її орбіти (нахил осі обертання становить 3,13° порівняно з 23,45° для Землі[1]), тому на Юпітері не буває зміни пір року[30][31].

Юпітер обертається навколо власної осі швидше, ніж будь-яка інша планета Сонячної системи[32]. Період обертання на екваторі — 9 год 50 хв 30 с, а на середніх широтах — 9 год 55 хв 40 с[33]. Через швидке обертання екваторіальний радіус Юпітера (71 492 км) більший від полярного (66 854 км) на 6,49 %; таким чином, стиснення планети дорівнює (1:51,4)[1].

Магнітне полеРедагувати

Юпітер має величезне магнітне поле, що складається з двох компонетних полів: дипольного (як поле Землі), що сягає відстані до 1,5 млн км від Юпітера, і недипольного, що займає іншу частину магнітосфери. Напруженість магнітного поля на поверхні планети 10—15 ерстед, тобто в 20 разів більше, ніж на Землі. Магнітосфера Юпітера у напрямку від Сонця сягає на 650 млн км (за орбіту Сатурна!), але в напрямку до Сонця вона майже в 40 разів менша. Магнітне поле захоплює сонячний вітер, утворюючи на відстані 177 000 км від планети радіаційний пояс, приблизно в 10 разів потужніший від земного. Він розташований між кільцем Юпітера й найвищими шарами атмосфери.

Магнітометричні виміри показали істотні збурення магнітного поля Юпітера поблизу Європи й Каллісто, що не може бути пояснено існуванням у цих супутників внутрішнього ядра з феромагнітної речовини, оскільки в такому разі магнітне поле, спадало б пропорційно кубу відстані від супутника, і було б у вісім разів слабшим. Одне з можливих пояснень — поява в оболонках планет вихрових електричних струмів, магнітне поле яких викривлює поле планети-гіганта. Ці струми можуть поширюватися в провідній рідині, наприклад у воді з солоністю 37,5‰ (близько до солоності океанів Землі), що лежить під поверхнею небесного тіла; існування такого океану на Європі вважається вірогідним. Вихрові струми, що забезпечують спостережувані варіації магнітного поля, можуть утворюватися в шарі води товщиною трохи більше ніж 10 км.

Магнітосфера Юпітера утримує навколишню плазму у вузькому шарі, напівтовщина якого біля двох радіусів планети поблизу екватора еквівалентного магнітного диполя. Плазма обертається разом з Юпітером, періодично накриваючи його супутники. У системах відліку, зв'язаних із супутниками, магнітне поле пульсує з амплітудами 220 нТл (Європа) і 40 нТл (Каллісто), наводячи вихрові струми в провідних шарах супутників. Ці струми генерують вихрові магнітні поля також дипольної конфігурації, що накладаються на власні поля цих супутників. Періоди зміни магнітних полів становлять 11,1 і 10,1 годин для Європи й Каллісто, відповідно.

Радіаційні поясиРедагувати

Юпітер має потужні радіаційні пояси[34]. При зближенні з Юпітером «Галілео» отримав дозу радіації, що у 25 разів перевищувала смертельну дозу для людини. Випромінювання радіаційного пояса Юпітера в радіодіапазоні вперше було виявлено 1955 року. Радіовипромінювання має синхротронний характер. Електрони в радіаційних поясах мають величезну енергію, що дорівнює близько 20 МеВ[35], при цьому зондом «Кассіні» було виявлено, що щільність електронів у радіаційних поясах Юпітера нижча, ніж очікувалося. Потік електронів у радіаційних поясах Юпітера може становити серйозну небезпеку для космічних апаратів через високий ризик пошкодження апаратури радіацією[34]. Радіовипромінювання Юпітера не є строго однорідним і постійним — як по часу, так і по частоті. Середня частота такого випромінювання, за даними досліджень, становить порядку 20 МГц, а увесь діапазон частот — від 5—10 до 39,5 МГц[36].

Юпітер оточений іоносферою протяжністю 3000 км.

Полярні сяйваРедагувати

 
Структура полярних сяйв на Юпітері: показано основне кільце, полярне випромінювання та плями, що виникли як результат взаємодії з природними супутниками Юпітера.

Юпітер має яскраві стійкі сяйва навколо обидвох полюсів. На відміну від таких же на Землі, що з'являються в періоди підвищеної сонячної активності, полярні сяйва Юпітера є постійними, хоча їхня інтенсивність змінюється. Вони складаються з трьох головних компонентів: основна та найяскравіша область порівняно невелика (менше 1000 км в ширину), розташована приблизно на 16° від магнітних полюсів[37]; гарячі плями — сліди магнітних силових ліній, що сполучають іоносфери супутників з іоносферою Юпітера, та області короткочасних викидів, розташованих всередині основного кільця. Викиди полярних сяйв були виявлені майже у всіх частинах електромагнітного спектра від радіохвиль до рентгенівських променів (до 3 кеВ), однак вони найяскравіші в середньому інфрачервоному діапазоні (довжина хвилі 3—4 мкм і 7—14 мкм) та глибокій ультрафіолетовій області спектра (довжина хвилі 80—180 нм).

Положення основних авроральних кілець стійке, як і їхня форма. Однак їхнє випромінювання сильно модулюється тиском сонячного вітру — чим сильніший вітер, тим слабші полярні сяйва. Стабіліность сяйв підтримується великим притоком електронів, прискорюваних за рахунок різниці потенціалів між іоносферою та магнітодиском[38]. Ці електрони породжує струм, який підтримує синхронність обертання в магнітодиску. Енергія цих електронів 10 — 100 кеВ; проникаючи глибоко всередину атмосфери, вони іонізують та збуджують молекулярний водень, викликаючи ультрафіолетове випромінювання. Крім того, вони розігрівають іоносферу, чим пояснюється сильне інфрачервоне випромінювання полярних сяйв і частково нагрівання термосфери[37].

Гарячі плями пов'язані з трьома галілеєвими супутниками: Іо, Європою та Ганімедом. Вони виникають через те, що плазма, яка обертається, сповільнюється поблизу супутників. Найяскравіші плями належать Іо, оскільки цей супутник є головним поставником плазми, плями Європи і Ганімеда набагато слабші. Яскраві плями всередині основних кілець, які з'являються час від часу, ймовірно, пов'язані з взаємодією магнітосфери і сонячного вітру[37].

2016 року вчені фіксували найяскравіше полярне сяйво на Юпітері за увесь час спостережень[39].

Велика рентгенівська плямаРедагувати

 
Комбіноване фото Юпітера з телескопа «Габбл» і з рентгенівського телескопа «Чандра» — лютий 2007 року

Орбітальним телескопом «Чандра» у грудні 2000 року на полюсах Юпітера (переважно на північному полюсі) виявлене джерело пульсувального рентгенівського випромінювання, назване Великою рентгенівською плямою[ru]. Причини цього випромінювання поки що не з'ясовані[40][41].

Внутрішня будоваРедагувати

 
Будова Юпітера та його кілець

Внутрішню будову Юпітера можна уявити у вигляді оболонок із густиною, що зростає в напрямку до центра планети. На дні атмосфери завтовшки 1500 км розташований шар газорідкого водню завтовшки близько 7000 км. На рівні 0,88 радіуса планети, де тиск становить 0,69 Мбар, а температура — 6200°С, водень переходить у рідкомолекулярний стан і ще через 8000 км — у рідкий металевий стан. Поряд з воднем і гелієм шари містять невелику кількість важких елементів. Внутрішнє ядро діаметром 25000 км — металосилікатне, із часткою води, аміаку й метану, оточене гелієм. Температура в центрі становить 23000 градусів, а тиск — 50 Мбар.

Вимірювання з КА підтвердили існування значного теплового потоку з надр Юпітера, хоча й трохи меншого, ніж за даними наземних спостережень. Тобто, Юпітер випромінює в космос приблизно вдвічі більше енергії, ніж одержує від Сонця. З цим пов'язано згадане перевищення ефективної температури над рівноважною. Механізм генерації внутрішнього тепла до кінця незрозумілий[джерело?]. Вірогідними джерелами може бути стиснення (~1 мм на рік[джерело?]), що супроводжується виділенням гравітаційної енергії; безперервний перехід молекулярного водню в металевий; «осадження» гелію з воднево-гелієвого розчину і дрейф гелію до центру планети.

Хімічний складРедагувати

Поширеність елементів у співвідношенні з воднем
на Юпітері та Сонці[42]
Елемент Сонце Юпітер/Сонце
He/H 0,0975 0,807 ± 0,02
Ne/H 1,23×10−4 0,10 ± 0,01
Ar/H 3,62×10−6 2,5 ± 0,5
Kr/H 1,61×10−9 2,7 ± 0,5
Xe/H 1,68×10−10 2,6 ± 0,5
C/H 3,62×10−4 2,9 ± 0,5
N/H 1,12×10−4 3,6 ± 0,5 (8 бар)

3,2 ± 1,4 (9—12 бар)

O/H 8,51×10−4 0,033 ± 0,015 (12 бар)

0,19—0,58 (19 бар)

P /H 3,73×10−7 0,82
S/H 1,62×10−45 2,5 ± 0,15

Хімічний склад внутрішніх шарів Юпітера неможливо визначити сучасними методами спостережень, однак багато елементів у зовнішніх шарах атмосфери відомі з відносно високою точністю, оскільки зовнішні шари безпосередньо досліджувалися спускним апаратом «Галілео», який був спущений в атмосферу 7 грудня 1995 року[43]. Два основних компоненти атмосфери Юпітера — молекулярний водень і гелій[42]. Атмосфера містить також немало таких сполук, як вода, метан (CH4), сірководень (H2S), аміак (NH3) і фосфін (PH3)[42]. Їхня кількість у глибокій (нижче 10 бар) тропосфері передбачає, що атмосфера Юпітера багата вуглецем, азотом, сіркою і, можливо, киснем за фактором 2—4 відносно Сонця[42].

Інші хімічні сполуки — арсин (AsH3) і герман (GeH4) — наявні, але у невеликій кількості.

Концентрація інертних газів, аргону, криптону та ксенону, перевищує їхню кількість на Сонці (див. таблицю), а концентрація неону явно менша. Наявна незначна кількість простих вуглеводнів: етану, ацетилену та діацетилену[ru], — які формуються під дією сонячної ультрафіолетової радіації та заряджених частинок, що прибувають із магнітосфери Юпітера. Діоксид вуглецю, монооксид вуглецю та вода у верхній частині атмосфери, ймовірно, наявні завдяки зіткненню з атмосферою Юпітера комет, таких, наприклад, як комета Шумейкерів — Леві 9. Вода не може прибувати із тропосфери, тому що тропопауза, яка діє як холодна пастка, ефективно перешкоджає підняттю води до рівня стратосфери[42].

Червонуваті варіації кольору Юпітера можуть пояснюватися наявністю сполук фосфору (червоний фосфор[44]), сірки, вуглецю і, можливо, органіки, що виникає завдяки електричним розрядам в атмосфері[44]. В експерименті, який (доволі тривіально) симулює нижні шари атмосфери, виконаному Карлом Саганом, у середовищі коричневуватих толінів був виявлений 4-кільцевий хризен, a переважаючими для цієї суміші є поліциклічні ароматичні вуглеводні[ru] з 4 і більше бензольними кільцями, рідше з меншою кількістю кілець[45]. Оскільки колір може сильно варіюватися, вважається, що хімічний склад атмосфери також різний у різних місцях. Наприклад, є «сухі» та «мокрі» області з різним вмістом водяної пари.

АтмосфераРедагувати

Докладніше: Атмосфера Юпітера

Атмосфера Юпітера воднево-гелієва (співвідношення цих газів за обсягом: 89% водню й 11% гелію). Уся видима поверхня Юпітера — щільні хмари, розташовані на висоті близько 1000 км над «поверхнею», де газоподібний стан змінюється на рідкий і утворює численні шари жовто-коричневих, червоних і блакитнуватих відтінків. Інфрачервоний радіометр показав, що температура зовнішнього хмарного покриву становить −133°С. Конвективні потоки, що виносять внутрішнє тепло до поверхні, ззовні виявляються у вигляді світлих зон і темних поясів. На ділянках світлих зон відзначається підвищений тиск, що відповідає висхідним потокам. Хмари, що утворюють ці зони, розташовуються на вищому рівні (приблизно 20 км), а їхнє світле забарвлення пояснюється підвищеною концентрацією яскраво-білих кристалів аміаку. Темні хмари, що розташовуються нижче, складаються здебільшого з червоно-коричневих кристалів гідросульфіду амонію і мають вищу температуру. Ці структури являють собою ділянки спадних потоків. Зони і пояси мають різну швидкість руху в напрямку обертання Юпітера. Період обертання коливається від 9 год. 49 хв. на широті 23 градуси до 9 год. 56 хв. на широті 18 градусів північної ширини. Це призводить до існування стійких зональних чи плинних вітрів, що постійно дмуть вздовж екватора в одному напрямку. Швидкість у цій глобальній системі досягає від 50 до 150 м/с. На межах поясів і зон спостерігається сильна турбулентність, що приводить до утворення численних вихрових структур. Найвідомішим таким утворенням є Велика червона пляма, що спостерігається на поверхні Юпітера протягом останніх 300 років.

Атмосферні явища та феномениРедагувати

Рух атмосфериРедагувати

 
Анімація обертання Юпітера, зроблена за фотографіями з «Вояджера-1», 1979 рік

Швидкість вітрів на Юпітері може перевищувати 600 км/год. На відміну від Землі, де циркуляція атмосфери відбувається за рахунок різниці сонячного нагрівання в екваторіальних і полярних областях, на Юпітері вплив сонячної радіації на температурну циркуляцію незначний; головними рушійними силами є потоки тепла, що йдуть із центра планети, та енергія, що виділяється при швидкому русі Юпітера навколо власної осі[46].

Ще за наземними спостереженнями астрономи розділили пояси та зони в атмосфері Юпітера на екваторіальні, тропічні, помірні й полярні. Нагріті маси газів, що піднімаються із глибин атмосфери в зонах під дією значних на Юпітері коріолісових сил витягуються вздовж паралелей планети, причому протилежні краї зон рухаються назустріч один одному. На границях зон і поясів (області низхідних потоків) існує сильна турбулентність[47][46]. На північ від екватора потоки в зонах, направлені на північ, відхиляються коріолісовими силами на схід, а направлені на південь — на захід. У південній півкулі — відповідно, навпаки[46]. Схожу структуру на Землі мають пасати.

СмугиРедагувати

Смуги Юпітера в різні роки

Липень 2009
Липень 2010

Характерною особливістю зовнішнього вигляду Юпітера є його смуги. Існує ряд гіпотез, що пояснюють їхнє походження. Так, за однією з версій, смуги виникали в результаті явища конвекції в атмосфері планети-гіганта — за рахунок підігрівання і, як наслідок, підняття одних шарів і охолодження й опускання вниз інших. Навесні 2010 року вченими було висунуто гіпотезу, згідно з якою смуги на Юпітері виникли в результаті дії його супутників[48]. Вважається, що під дією тяжіння супутників на Юпітері сформувалися своєрідні «стовпи» речовини, які, обертаючись, і сформували смуги[48].

Конвективні потоки, що виносять внутрішнє тепло до поверхні, зовні проявляються у вигляді світлих зон і темних поясів. В області світлих зон відмічається підвищений тиск, що відповідає висхідним потокам. Хмари, що утворюють зони, розташовуються на вищому рівні (приблизно на 20 км), а їхнє світле забарвлення пояснюється, мабуть, підвищеною концентрацією яскраво-білих кристалів аміаку. Розташовані нижче темні хмари поясів складаються, ймовірно, з червоно-коричневих кристалів гідросульфіду амонію та мають вищу температуру. Ці структури є областями низхідних потоків. Зони і пояси мають різну швидкість руху в напрямку обертання Юпітера. Період обертання відрізняється на кілька хвилин залежно від широти[49]. Це призводить до існування стійких зональних течій або вітрів, які постійно дмуть паралельно екватору в одному напрямку. Швидкості в цій глобальній системі досягають від 50 до 150 м/с і вище[46]. На границях поясів і зон спостерігається сильна турбулентність, яка призводить до утворення численних вихрових структур[46][50]. Найвідомішим таким утворенням є Велика червона пляма, що спостерігається на поверхні Юпітера протягом останніх 300 років.

Виникнувши, вихор підіймає на поверхню хмар нагріті маси газу з парами малих компонентів. Утворені кристали аміачного снігу, розчинів і сполук аміаку у вигляді снігу та крапель, звичайного водяного снігу й льоду поступово опускаються в атмосфері, доки не досягають рівнів, на яких температура достатньо висока, та випаровуються. Після чого речовина в газоподібному стані знову повертається у шар хмар[46].

Влітку 2007 року телескоп «Габбл» зафіксував різкі зміни в атмосфері Юпітера. Окремі зони в атмосфері на північ і на південь від екватора перетворилися в пояси, а пояси — в зони. При цьому змінилися не лише форми атмосферних утворень, але й їхній колір[51].

9 травня 2010 року астроном-аматор Ентоні Веслі (англ. Anthony Wesley, також див. нижче) виявив, що з поверхні планети раптово зникло одне з найпомітніших і найстабільніших у часі утворень — Південний екваторіальний пояс. Саме на широті Південного екваторіального поясу розташована Велика червона пляма. Причиною раптового зникнення Південного екваторіального поясу Юпітера вважається поява над ним шару світліших хмар, які приховують смугу темних хмар[52]. За даними досліджень, виконаних телескопом «Габбл», було зроблено висновок про те, що пояс не зник повністю, а лише виявився прихований під шаром хмар, які складаються з аміаку.

Розташування смуг, їхні ширини, швидкості обертання, турбулентність і яскравість періодично змінюються[53][54][55][56]. У кожній смузі розвивається свій цикл з періодом порядку 3—6 років. Спостерігаються і глобальні коливання з періодом 11—13 років. Чисельний експеримент[57] дає підстави вважати цю змінність подібною до явища циклу індексу[ru], що спостерігається на Землі[58].

Велика червона плямаРедагувати

 
Велика червона пляма у штучних кольорах (фото «Вояджера-1»), 1979 рік
 
Велика червона пляма Юпітера, 1 березня 1979 року (фото «Вояджера-1»)

Велика червона пляма — овальне утворення зі змінними розмірами, розташоване в південній тропічній зоні. Відкрита Робертом Гуком 1664 року[20]. Станом на 2000 рік «пляма» мала розміри 15х30 тис. км, а сто років перед цим спостерігачі відзначали в 2 рази більші розміри. Іноді вона буває не дуже чітко видимою. Це довготривалий вільний вихор (антициклон) в атмосфері Юпітера, що робить повний оберт за 6 земних діб.

Завдяки дослідженням, виконаним у кінці 2000 року зондом «Кассіні», було з'ясовано, що Велика червона пляма пов'язана з низхідними потоками (вертикальна циркуляція атмосферних мас). Хмари тут розташовані вище, а температура їх нижча, ніж у інших областях. Колір хмар залежить від висоти: сині структуру — найвищі, під ними лежать коричневі, потім білі. Червоні структуру — найнижчі[49]. Швидкість обертання Великої червоної плями становить 360 км/год[22]. Її середня температура становить −163 °C, причому між окраїнними та центральними частинами плями спостерігається різниця в температурі порядку 3—4 градусів[59][60]. Ця відмінність, ймовірно, відповідальна за той факт, що атмосферні гази у центрі плями обертаються за годинниковою стрілкою, в той час як на окраїнах — проти[59][60]. Також висловлено припущення про взаємозв'язок температури, тиску, руху та кольору Червоної плями, хоча як саме він здійснюється, вченим поки що складно відповісти[60].

Час від часу на Юпітері спостерігаються зіткнення великих циклонічних систем. Одне із них відбулося 1975 року, в результаті чого червоний колір Плями посвітлішав на кілька років. У кінці лютого 2002 року ще один гігантський вихор — Білий овал — почав гальмуватися Великою червоною плямою, і зіткнення тривало цілий місяць[61]. Однак воно не завдало значної шкоди обидвом вихорам, оскільки відбулося по дотичній.

Червоний колір Великої червоної плями є загадкою. Однією з можливих причин можуть бути хімічні сполуки, що містять фосфор[30]. Кольори та механізми, що відповідають за вигляд усієї атмосфери Юпітера, досі ще погано зрозумілі та можуть бути пояснені лише при прямих вимірюваннях її параметрів.

1938 року було зафіксовано формування й розвиток трьох великих білих овалів поблизу 30° південної широти. Цей процес супроводжувався одночасним формуванням ще кількох маленьких білих овалів — вихорів. Це підтверджує, що Велика червона пляма є найпотужнішим із юпітеріанських вихорів. Історичні записи не виявляють подібних довгоживучих систем у середніх північних широтах планети. Спостерігалися великі темні овали поблизу 15° північної широти, але, мабуть, необхідні умови для виникнення вихорів і наступного їх перетворення у стійкі системи, подібні до Червоної плями, існують лише у південній півкулі[61].

Мала червона плямаРедагувати

 
Велика червона пляма та «Мала червона пляма» у травні 2008 на фотографії, зробленій телескопом «Габбл»

Що стосується трьох вищезгаданих білих вихорів-овалів, то два з них об'єдналися 1998 року, а 2000 року вихор, який знову виник, злився з третім овалом[62]. В кінці 2005 року вихор (Овал ВА, англ. Oval BC) почав змінювати свій колір, набуваючи зрештою червоного забарвлення, за що отримав нову назву — Мала червона пляма[62]. У липні 2006 року Мала червона пляма зіткнулася зі своєю старшою «сестрою» — Великою червоною плямою. Тим не менше, це не мало якогось суттєвого впливу на обидва вихори — зіткнення відбулося по дотичній[62][63]. Зіткнення було передбачене ще у першій половині 2006 року[63][64].

БлискавкиРедагувати

 
Блискавки (яскраві спалахи в нижньому квадраті), пов'язані зі штормом на Юпітері

В центрі вихору тиск виявляється вищим, ніж у навколишньому районі, а самі урагани оточені збуреннями з низьким тиском. За знімками, зробленими космічними зондами «Вояджер-1» і «Вояджер-2», було встановлено, що у центрі таких вихорів спостерігаються колосальні за розмірами спалахи блискавок протяжністю в тисячі кілометрів[46]. Потужність блискавок на три порядки перевищує земні[40].

Гарячі тіні від супутниківРедагувати

Ще одним незрозумілим явищем є «гарячі тіні». Згідно з даними радіовимірювань, виконаних у 1960-х роках, в місцях, куди на Юпітер падають тіні від його супутників, температура помітно зростає, а не знижується, як можна було б очікувати[65].

Моделі формування та еволюціїРедагувати

Значний внесок в наші уявлення про формування й еволюцію зір вносять спостереження екзопланет. Так, з їхньою допомогою були встановлені риси, спільні для всіх планет, подібних до Юпітера:

Існують дві головні гіпотези, що пояснюють процеси виникнення та формування Юпітера.

Згідно з першою гіпотезою, що отримала назву гіпотези «контракції», відносна подібність хімічного складу Юпітера та Сонця (велика частка Гідрогену та Гелію) пояснюється тим, що у процесі формування планет на ранніх стадіях розвитку Сонячної системи в газопиловому диску утворилися масивні «згущення», що дали початок планетам, тобто Сонце і планети формувалися подібним чином[66]. Щоправда, ця гіпотеза не пояснює певних відмінностей у хімічному складі планет: Сатурн, наприклад, містить більше важких хімічних елементів, ніж Юпітер, а він, у свою чергу, більше, ніж Сонце[66]. Планети ж земної групи взагалі разюче відрізняються за своїм хімічним складом від планет-гігантів.

Друга гіпотеза (гіпотеза «акреції») каже, що процес утворення Юпітера, а також Сатурна, відбувався у два етапи. Спочатку протягом кількох десятків мільйонів років[66] ішов процес формування твердих щільних тіл, на кшталт планет земної групи. Потім почався другий етап, коли протягом кількох сотень тисяч років тривав процес акреції газу з первинної протопланетної хмари на ці тіла, що досягнули до того моменту маси кількох мас Землі.

Ще на першому етапі з області Юпітера та Сатурна дисипувала частина газу, що викликало деякі відмінності в хімічному складі цих планет і Сонця. На другому етапі температура зовнішніх шарів Юпітера й Сатурна досягала 5000 °C і 2000 °C відповідно[66]. Уран і Нептун досягли критичної маси, необхідної для початку акреції, набагато пізніше, що вплинуло як на їхні маси, так і на хімічний склад[66].

2004 року Катариною Лоддерс із Університету Вашингтона була висунута гіпотеза про те, що ядро Юпітера складається переважно з деякої органічної речовини, що має склеювальну здатність, що, у свою чергу, вплинуло на захоплення ядром речовини із навколишньою області простору. Утворене в результаті кам'яно-смоляне ядро силою свого тяжіння «захопило» газ із сонячної туманності, сформувавши сучасний Юпітер[67][68]. Ця ідея вписується в другу гіпотезу про виникнення Юпітера шляхом акреції.

Майбутнє Юпітера та його супутниківРедагувати

Відомо, що Сонце в результаті поступового зменшення кількості свого термоядерного палива збільшує свою світність приблизно на 11 % кожних 1,1 млрд років[69], і в результаті цього його навколозоряна зона, придатна для життя зміститься за межі сучасної земної орбіти, доки не досягне системи Юпітера. Збільшення яскравості Сонця у цей період розігріє супутники Юпітера, дозволивши вивільнитися на їхній поверхні рідкій воді[70], а отже, створить умови для підтримання життя. Через 7,59 мільярдів років Сонце стане червоним гігантом[71]. Модель показує, що відстань між Сонцем і газовим гігантом зменшиться з 765 до 500 млн км. В таких умовах Юпітер перейде в новий клас планет, що називається «гарячі юпітери»[72]. Температура на його поверхні досягне 1000 К[73], що викличе темно-червоне свічення планети[73]. Супутники стануть непридатними для підтримання життя і стануть висушеними розжареними пустелями.

Супутники та кільцяРедагувати

Іо (супутник)Європа (супутник)Ганімед (супутник)Каллісто (супутник) 
Великі супутники Юпітера: Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — та їхні поверхні
Іо (супутник)Європа (супутник)Ганімед (супутник)Каллісто (супутник)#Велика червона пляма 
Супутники Юпітера: Іо, Європа, Ганімед і Каллісто
Докладніше: Супутники Юпітера

Станом на червень 2017-го року навколо Юпітера обертаються 69 супутників[74], завжди звернених до нього одним боком (внаслідок припливних сил). Їх можна розділити на декілька груп. Внутрішні супутники обертаються майже круговими орбітами, що практично лежать у площині екватора планети. Чотири найближчих до планети супутника Адрастея, Метида, Амальтея і Теба діаметром від 40 до 270 км перебувають на відстані 1—3 радіусів Юпітера й наближаються до межі Роша. Чотири наступні — найбільші, розташовані на відстані від 6 до 26 радіусів Юпітера. Їх відкрито 1610 року майже одночасно Симоном Марієм та Галілеєм. Їх називають галілеєвими супутниками, хоча перші таблиці руху цих супутників Іо, Європи, Ганімеду і Каллісто склав Марій.

Зовнішня група складається з маленьких (діаметром від 10 до 180 км) супутників, що рухаються витягнутими й дуже нахиленими до екватора Юпітера орбітами. Чотири ближчі до Юпітера супутники Леда, Гімалія, Лісітея, Елара рухаються в напрямку обертання Юпітера, а чотири зовнішніх супутники Ананке, Карме, Пасіфе і Сінопе рухаються у зворотному напрямку.

За допомогою наземних телескопів нового покоління групою астрономів з Астрономічного інституту Гавайського університету було відкрито ще 47 супутників Юпітера: спочатку діаметром 4-10 км (наприкінці 2000-го року), потім — діаметром від 2 до 4 км (2001 рік).

За кількістю супутників Юпітер обігнав Сатурн 2011 року. Останній супутник — S/2010 J 2 було відкрито 8 вересня 2010 року Крістіаном Вейллетом за допомогою 3,6-метрового телескопу Канада-Франція-Гаваї. Повідомлення про відкриття опубліковано 1 червня 2011 року[джерело?].

Галілеєві супутникиРедагувати

Всі великі супутники Юпітера обертаються синхронно та завжди повернуті до Юпітера одним боком внаслідок впливу потужних припливних сил планети-гіганта. При цьому Ганімед, Європа та Іо перебувають один з одним в орбітальному резонансі 4:2:1[21][75]. До того ж серед супутників Юпітера існує закономірність: чим далі супутник від планети, тим менша його густина (в Іо — 3,53 г/см³, Європи — 2,99 г/см³, Ганімеда — 1,94 г/см³, Каллісто — 1,83 г/см³)[76]. Це залежить від кількості води на супутнику: на Іо її практично немає, на Європі — 8 %, на Ганімеді й Каллісто — до половини їх маси[76][77].

ЄвропаРедагувати

Докладніше: Європа (супутник)

Найцікавішою є Європа, що має глобальний океан, в якому не виключена можливість існування життя. Спеціальні дослідження показали, що океан простягається вглиб на 90 км, його об'єм перевищує об'єм земного Світового океану[78]. Поверхня Європи вкрита розломами та тріщинами, що виникли у крижаному панцирі супутника[78]. Висловлювалося припущення, що джерелом тепла для Європи є сам океан, а не ядро супутника. Існування підлідного океану передбачається також на Каллісто та Ганімеді[61]. Базуючись на припущенні про те, що за 1—2 млрд років кисень міг потрапити у підлідний океан, вчені теоретично передбачають наявність життя на супутнику.

ІоРедагувати

Докладніше: Іо (супутник)
 
Проходження супутника Іо перед Юпітером, 24 липня 1996 року, телескоп «Габбл»
 
Вулканічна активність Іо, КА «Нові обрії», 1 березня 2007 року

Іо цікавий наявністю потужних діючих вулканів; поверхня супутника залита[ru] продуктами вулканічної активності[79][80]. На фотографіях, зроблених космічними зондами, видно, що поверхня Іо має яскраво жовте забарвлення з плямами коричневого, червоного та темно-жовтого кольорів. Ці плями — продукт вивержень вулканів Іо[ru], що складаються переважно з сірки та її сполук; колір вивержень залежить від їхньої температури[80].

ГанімедРедагувати

Докладніше: Ганімед (супутник)

Ганімед є найбільшим супутником не лише Юпітера, а й взагалі у Сонячній системі серед усіх супутників планет[75]. Ганімед і Каллісто покриті численними кратерами, на Каллісто багато з них оточені тріщинами[75].

КаллістоРедагувати

На Каллісто, ймовірно, також є океан під поверхнею супутника; на це опосередковано вказує магнітне поле Каллісто, яке може бути породжене наявністю електричних струмів у солоній воді всередині супутника. Також на користь цієї гіпотези свідчить той факт, що магнітне поле у Каллісто змінюється залежно від її орієнтації на магнітне поле Юпітера, тобто існує високопровідна рідина під поверхнею цього супутника[81][82].

Іо (супутник)Європа (супутник)Ганімед (супутник)Каллісто (супутник)МісяцьЗемля 
Порівняння розмірів Галілеєвих супутників із Землею та Місяцем

Малі супутникиРедагувати

Інші супутники набагато менші та є скельними тілами неправильної форми. Серед них є такі, що обертаються у зворотний бік. Серед малих супутників Юпітера досить цікавою для вчених є Амальтея: ймовірно, всередині неї існує система пустот, що виникли в результаті катастрофи, яка відбулася в далекому минулому — через метеоритне бомбардування Амальтея розпалася на частини, які потім знову з'єдналися під дією взаємної гравітації, але так і не стали єдиним монолітним тілом[83].

Метіда та Адрастея — найближчі до Юпітера супутники з діаметрами приблизно 40 і 20 км відповідно. Вони рухаються по краю головного кільця Юпітера по орбіті радіусом 128 тисяч км, роблячи оберт навколо Юпітера за 7 годин і будучи при цьому найшвидшими супутниками Юпітера[84].

Загальний діаметр всієї системи супутників Юпітера становить 24 млн км[85]. Більше того, вважається, що раніше супутників у Юпітера було ще більше, але деякі з них впали на планету під дією її потужної гравітації[86].

Супутники зі зворотним обертаннямРедагувати

Супутники Юпітера, назви яких закінчуються на «е» — Карме, Сінопе, Ананке, Пасіфе та інші (див. Група Ананке, група Карме, група Пасіфе) — обертаються навколо планети у зворотному напрямку (ретроградний рух) і, за припущеннями вчених, утворилися не разом із Юпітером, а були захоплені ним пізніше.

Тимчасові супутникиРедагувати

Деякі комети є тимчасовими супутниками Юпітера. Так, зокрема, комета Кусіди — Мурамацу[en] в період з 1949 по 1961 року була супутником Юпітера, здійснивши за цей час навколо планети два оберти[87][88][89]. Крім цього об'єкта відомо ще, як мінімум, про чотири тимчасових супутники планети-гіганта[87].

КільцяРедагувати

Докладніше: Кільця Юпітера

Космічний апарат «Вояджер 1» у березні 1979 року вперше сфотографував систему слабких кілець, шириною близько 1000 км і товщиною не більш 30 км, що обертаються навколо Юпітера на відстані 57 000 км від хмарного покриву планети. На відміну від кілець Сатурна, кільця Юпітера темні (альбедо (відбивна здатність) — 0,05) і, ймовірно, складаються з дуже невеликих твердих часток метеорної природи. Частки кілець Юпітера, швидше за все, не залишаються в них довго (через перешкоди, створювані атмосферою й магнітним полем). Отже, раз кільця непостійні, то вони мають постійно поповнюватися. Невеликі супутники Метис і Адрастея, чиї орбіти лежать у межах кілець, — очевидні джерела таких поповнень. З Землі кільця Юпітера можуть бути помічені при спостереженні тільки в ІЧ-діапазоні.

Троянські астероїдиРедагувати

 
Головний пояс астероїдів (білий) і троянські астероїди Юпітера (зелені)

Троянські астероїди — група астероїдів, розташованих в районі точок Лагранжа L4 і L5 Юпітера. Астероїди перебувають з Юпітером в резонансі 1:1 і рухаються разом із ним по орбіті навколо Сонця[90]. При цьому існує традиція називати об'єкти, розташовані біля точки L4, іменами грецьких героїв, а біля L5 — троянських. Всього станом на березень 2017 року було відкрито 6510 таких об'єктів (4184 у точці L4 та 2326 у точці L5)[91].

Існує дві теорії, що пояснюють походження троянців. Перша стверджує, що вони виникли на кінцевому етапі формування Юпітера (розглядається акреціювальний варіант). Разом з речовиною були захоплені планетозималі, на які також відбувалася акреція, а оскільки механізм був ефективним, то половина з них опинилася в гравітаційній пастці. Недоліки цієї теорії: кількість об'єктів, що виникли таким способом, на чотири порядки більша від спостережуваної, і вони мають набагато більший нахил орбіти[92].

Друга теорія — динамічна. Через 300—500 млн років після формування Сонячної системи Юпітер і Сатурн проходили через резонанс 1:2. Це призвело до перебудови орбіт: Нептун, Плутон і Сатурн збільшили радіус орбіти, а Юпітер зменшив. Це вплинула на гравітаційну стійкість поясу Койпера, і частина астероїдів з нього «переселилася» на орбіту Юпітера. Одночасно з цим були зруйновані всі початкові троянці, якщо такі були[93].

Подальша доля троянців невідома. Ряд слабких резонансів Юпітера й Сатурна змусить їх хаотично рухатися, але яка буде ця сила хаотичного руху та чи будуть вони викинуті зі своєї сучасної орбіти, важко сказати. Крім цього, зіткнення між собою повільно, але невпинно зменшує кількість троянців. Якісь фрагменти можуть стати супутниками, а якісь — кометами[94].

Зіткнення небесних тіл з ЮпітеромРедагувати

Комета Шумейкерів — ЛевіРедагувати

 
Слід від одного з уламків комети Шумейкерів — Леві, знімок із телескопа «Габбл», липень 1994 року[95]

У липні 1992 року до Юпітера наблизилася комета. Вона пройшла на відстані близько 15 тисяч кілометрів від верхньої межі хмар, і потужна гравітаційна дія планети-гіганта розірвала її ядро на 21 великих частин. Цей кометний рій був виявлений на обсерваторії Маунт-Паломар подружжям Керолін і Юджином Шумейкерами та астрономом-аматором Девідом Леві. 1994 року, при наступному зближенні з Юпітером, всі уламки комети врізалися в атмосферу планети[22] з величезною швидкістю — близько 64 км/с. Цей грандіозний космічний катаклізм спостерігався як із Землі, так і з допомогою космічних засобів, зокрема, з допомогою космічного телескопа «Габбл», супутника IUE[ru] і міжпланетної космічної станції «Галілео». Падіння ядер супроводжувалося спалахами випромінювання в широкому спектральному діапазоні, генеруванням газових викидів і формуванням довгоживучих вихорів, зміною радіаційних поясів Юпітера та появою полярних сяйв, ослабленням яскравості плазмового тора Іо в крайньому ультрафіолетовому діапазоні[96].

Інші падінняРедагувати

 
Пляма в районі південного полюса Юпітера — 20 липня 2009, інфрачервоний телескоп в обсерваторії Мауна-Кеа, Гаваї

19 липня 2009 року астроном-аматор Ентоні Веслі (англ. Anthony Wesley) виявив темну пляму в районі південного полюса Юпітера. Згодом цю знахідку підтвердили в обсерваторії Кека на Гаваях[97][98]. Аналіз отриманих даних вказав, що найімовірнішим тілом, що впало в атмосферу Юпітера, був кам'яний астероїд[99].

3 червня 2010 року о 20:31 за міжнародним часом два незалежних спостерігача — Ентоні Веслі (англ. Anthony Wesley, Австралія) та Крістофер Го (англ. Christopher Go, Філіппіни) — відзняли спалах над атмосферою Юпітера, що, швидше за все, було падінням нового, раніше не відомого тіла на Юпітер. Через добу після цієї події нові темні плями в атмосфері Юпітера не виявлені. 16 червня 2010 року NASA опублікувало прес-реліз, в якому повідомлялося, що на знімках, отриманих на космічному телескопі «Габбл» 7 червня 2010 року (через 4 доби після фіксації спалаху), не виявлено ознак падіння у верхніх шарах атмосфери Юпітера[100].

20 серпня 2010 року о 18:21:56 за міжнародним часом відбувся спалах над хмарним покривом Юпітера, який виявив японський астроном-аматор Масаюки Татікава з префектури Кумамото на зробленому ним відеозаписі. Наступного дня після оголошення про цю подію знайшлося підтвердження від незалежного спостерігача Аоки Кадзуо (Aoki Kazuo) — аматора астрономії з Токіо. Ймовірно, це могло бути падіння астероїда чи комети в атмосферу планети-гіганта[101][102][103][104][105].

Астрономом-аматором Геррітом Кернбауером (Gerrit Kernbauer) 17 березня 2016 року на 20-сантиметровому телескопі були зроблені знімки зіткнення Юпітера з космічним об'єктом (ймовірно, кометою). На думку астрономів, в результаті зіткнення відбувся колосальний викид енергії, рівний 12,5 мегатонни в тротиловому еквіваленті[106].

Вивчення космічними апаратамиРедагувати

Космічні зондиРедагувати

Юпітер вивчався лише апаратами NASA.

1973 і 1974 біля Юпітера пролетіли «Піонер-10» і «Піонер-11»[49] на відстані (від хмар) 132 тис. км і 43 тис. км відповідно. Апарати передали декілька сотень знімків (невисокої роздільності) планети й галілеєвих супутників, вперше виміряли основні параметри магнітного поля та магнітосфери Юпітера, були уточнені маса й розміри супутника Юпітера — Іо[49][61]. Також саме під час прольоту повз Юпітер апарату «Піонер-10» з допомогою апаратури, встановленої на ньому, вдалося виявити, що енергія, яка випромінюється Юпітером у космічний простір, більша за енергію, яку він отримує від Сонця[49].

 
Фотографія Юпітера, зроблена «Вояджером-1» 24 січня 1979 року з відстані 40 млн км

1979 року біля Юпітера пролетіли «Вояджери»[107] (на відстані 207 тис. км і 570 тис. км). Вперше були отримані знімки високої роздільності планети та її супутників (всього було передано близько 33 тис. фотографій), були виявлені кільця Юпітера; апарати також передали велику кількість інших даних, зокрема відомості про хімічний склад атмосфери, дані про магнітосферу та ін.[61]; також були отримані («Вояджером-1») дані про температуру верхніх шарів атмосфери[108].

1992 року повз планету пролетів «Улісс» на відстані 900 тис. км. Апарат виконав вимірювання магнітосфери Юпітера («Улісс» призначений для вивчення Сонця та не має фотокамер).

 
Europa Jupiter System Mission в околицях Юпітера в уяві художника (заплановано на 2020 рік)

З 1995 по 2003 рік на орбіті Юпітера працював космічний аппарат «Галілео»[49][27]. Хоча головна антена «Галілео» не розкрилася (внаслідок чого потік даних склав лише 1 % від потенційно можливого), тим не менш, усі основні завдання було виконано. У місії було отримано багато нових даних. Зокрема, спускний апарат вперше вивчив атмосферу газової планети зсередини. Багато знімків з високою роздільністю та дані інших вимірювань дозволили детально вивчити динаміку атмосферних процесів Юпітера, а також зробити нові відкриття, що стосувалися його супутників. 1994 року з допомогою «Галілео» вчені змогли спостерігати падіння на Юпітер уламків комети Шумейкерів — Леві 9[79].

2000 року повз Юпітер пролетів «Кассіні». Він зробив ряд фотографій планети з рекордною (для масштабних знімків) роздільністю та отримав нові дані про плазмовий тор Іо. За знімками «Кассіні» було складено кольорові «карти» Юпітера, на яких розмір найдрібніших деталей становить 120 км. При цьому були виявлені деякі незрозумілі явища, як, наприклад, загадкова темна пляма у північних приполярних районах Юпітера, видима лише в ультрафіолетовому світлі[109]. Також було виявлено величезну хмару газу вулканічного походження, що простягалася від Іо у відкритий космос на відстань близько 1 а. о. (150 млн км)[109]. Крім того, був поставлений унікальний експеримент з вимірювання магнітного поля планети одночасно з двох точок («Кассіні» та «Галілео»).

28 лютого 2007 року в околицях Юпітера (на шляху до Плутона) здійснив гравітаційний маневр апарат «Нові обрії»[49][110]. Виконана зйомка планети й супутників[111][112], на Землю було передано дані в обсязі 33 гігабайт[113][114].

Вивчення Юпітера космічними апаратами з прольотної траєкторії
Зонд Дата підльоту Відстань
Піонер-10 3 грудня 1973 130 000 км
Піонер-11 4 грудня 1974 34 000 км
Вояджер-1 5 березня 1979 349 000 км
Вояджер-2 9 липня 1979 570 000 км
Улісс 8 лютого 1992 409 000 км
4 лютого 2004 120 000 000 км
Кассіні 30 грудня 2000 10 000 000 км
Нові обрії 28 лютого 2007 2 304 535 км

У серпні 2011 року був запущений апарат «Юнона», який вийшов на полярну орбіту Юпітера в липні 2016 року[115] і мав виконати детальні дослідження планети[116][117]. Така орбіта — не вздовж екватора планети, а від полюса до полюса — дозволить, на думку вчених, краще вивчити природу полярних сяйв на Юпітері[117].

 
Космічний апарат «Юнона», 5 серпня 2011

Через можливу наявність підземних рідких океанів на супутниках планети — Європі, Ганімеді та Каллісто — є зацікавленість у вивченні саме цього явища. Однак фінансові проблеми й технічні труднощі призвели до скасування на початку XXI століття перших проектів їх дослідження — американських Europa Orbiter[ru] (з висадкою на Європу апаратів кріобота[ru] для роботи на крижаній поверхні та гідробота[ru] для запуску в підповерхневому океані) та Jupiter Icy Moons Orbiter, а також європейського Jovian Europa Orbiter.

На 2020 рік NASA та ЄКА планують міжпланетну місію з вивчення галілеєвих супутників Europa Jupiter System Mission (EJSM). У лютому 2009 року ЄКА оголосило про пріоритет проекту з дослідження Юпітера перед іншим проектом — з дослідження супутника Сатурна — Титана (Titan Saturn System Mission)[118][119][120]. Однак, місію EJSM не скасовано. В її межах NASA планує побудувати апарат, який призначено для досліджень планети-гіганта та її супутників Європи й Іо — Jupiter Europa Orbiter. ЄКА планує надіслати до Юпітера станцію для дослідження його супутників Ганімеда й Каллісто — Jupiter Ganymede Orbiter. Запуск обох космічних роботів заплановано на 2020 рік. Досягти Юпітера вони мають 2026 року і працюватимуть там три роки[120][121]. Обидва апарати будуть запущені в межах проекту Europa Jupiter System Mission[122]. Крім того, в місії EJSM можлива участь Японії з апаратом Jupiter Magnetospheric Orbiter (JMO) для досліджень магнітосфери Юпітера. У межах місії EJSM Роскосмосом та ЄКА також плануюється запуск ще одиного апарата — (Лаплас — Європа П[ru]) для посадки на Європу.

Орбітальні телескопиРедагувати

За допомогою телескопа «Габбл» було отримано перші знімки полярних сяйв на Юпітері в ультрафіолетовому діапазоні[123], зроблені фотографії зіткнення з планетою уламків комети Шумейкерів — Леві 9 (також див. нижче), виконано спостереження за вихорами на Юпітері[124], а також кілька інших досліджень.

Аматорські спостереженняРедагувати

При спостереженні Юпітера у 80-міліметровий телескоп можна розрізнити ряд деталей: смуги з нерівними границями, витягнуті в широтному напрямку, темні та світлі плями[125]. Телескоп з апертурою від 150 мм покаже Велику червону пляму й деталі в поясах Юпітера. Малу червону пляму можна помітити в телескоп від 250 мм з ПЗЗ-камерою. Один повний оберт планета здійснює за період від 9 год 50 хв (на екваторі планети) до 9 год 55,5 хв (на полюсах). Це обертання дозволяє спостерігачу побачити всю планету за одну ніч.

Юпітер у культуріРедагувати

У художній літературіРедагувати

  1. «Мікромегас» Вольтера (1752) — головні герої по дорозі на Землю відвідують Юпітер, де «дізналися безліч прецікавих таємниць, які давно вже були б опубліковані у нас, якби панове інквізитори не повважали деякі положення дещо сумнівними»[126][127].
  2. «Подорожі в інші світи» (англ. A Journey in Other Worlds) Джона Джейкоба Астора IV (1894) — в романі описуються телефонні мережі, отримання сонячної енергії, авіа- та космічні перельоти, в тому числі, до Сатурна і Юпітера[128].
  3. «Джон Картер — марсіанин» Едгара Райса Берроуза (1943) — у другій повісті книги («Люди-скелети Юпітера») описані моргори — аборигени Юпітера, що збираються захопити Марс. Юпітер описаний як гігантська землеподібна планета, на якій, проте, сила тяжіння менша, ніж на Марсі через відцентрову силу. Густа атмосфера перешкоджає проникненню на поверхню сонячного світла, і планета освітлена гігантськими вулканами[129].
  4. «Син Сонця — Фаетон» М. Д. Руденка — фаетонці називають його «Ша-Гоша»[130] На ньому існує життя.
  5. У романі «Місто» (1952) Кліффорда Дональда Саймака люди переселилися на Юпітер перевтілившись у місцевих істот "скакунців".

ЦікавоРедагувати

  • Міжнародна група вчених виявила, що Юпітер є найстарішою планетою в Сонячній системі. [131]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к Dr. David R. Williams. (2007). Jupiter Fact Sheet (англійською). NASA. Архів оригіналу за 16 Oct 2010 13:07. Процитовано 2010-10-06. 
  2. National Aeronautics and Space Administration. Probe Nephelometer // Журнал Galileo Messenger : характеристики космічного аппарату. — NASA/JPL, 1983. — Вип. 6.
  3. Екваторіальний пояс Юпітера зник через світлі аміачні хмари, визначив "Хаббл" - newsru.ua
  4. а б Hunt, GE The atmospheres of the outer planets (англ.) — London, England: University College, 1983.
  5. Tristan Guillot, Daniel Gautier. Giant Planets (англ.). — 10 Dec 2009.
  6. Астрономия — Юпитер. — Астрономия и физика на ладони.
  7. Elkins-Tanton Linda T. Jupiter and Saturn — New York: Chelsea House, 2006. — ISBN 0-8160-5196-8.
  8. Guillot, T.; Stevenson, D. J.; Hubbard, W. B.; Saumon, D. Chapter 3: The Interior of Jupiter // Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere / Bagenal, F.; Dowling, T. E.; McKinnon, W. B — Cambridge University Press, 2004. — ISBN 0-521-81808-7.
  9. а б в X-rays from solar system objects
  10. Simultaneous Chandra X ray, Hubble Space Telescope ultraviolet, and Ulysses radi
  11. а б в Michel, F. C. The astrophysics of Jupiter. — Houston, Tex. : Rice University, 1979. — December.
  12. Tristan Guillot, Daniel Gautier. Giant Planets.
  13. The Gravity Field of the Jovian System and the Orbits of the Regular Jovian Sate
  14. а б Gravity field of the Jovian system from Pioneer and Voyager tracking data
  15. Hubbard, W. B.; Burrows, A.; Lunine, J. I. Theory of Giant Planets. — С. 112-115.
  16. Вихідні дані по масах планет: Файл:МассаПланетСолнечнойСистемы.svg
  17. а б Азбука Звёздного неба Юпитер(рос.) // При создании сайта использованы материалы из книги Данлоп С. «Азбука звёздного неба» 1990 г. ⁠ : статья. — www.astro-azbuka.info.
  18. Isaac Asimov Extraterrestrial Civilizations. — New York : Random House Publishing Group, 2011. — С. 96. — ISBN 0307792307.
  19. Юпитер (російською). Parsek.com.ua. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2011-02-19. 
  20. а б ООО «ФИЗИКОН» (2004). Солнечная система. Планеты Солнечной системы. Юпитер. (ru). Astrogalaxy.ru. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-03.  (рос.)
  21. а б Планетні системи. Юпітер. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  22. а б в Jupiter — NASA (англійською). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  23. Георгій Бурба «Оазиси екзопланет». // Журнал «Навколо світу» в"- 9 (2792), Вересень 2006.
  24. Jupiter’s Statistics
  25. Астрономический календарь на 2010 год. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  26. Азбука Звёздного неба. Юпитер. Процитовано 2017-03-05 ⁠.  (рос.)
  27. а б Галактика. Ближний и дальний космос. Юпитер. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  28. Roy, A. E. & Ovenden, M. W. On the occurrence of commensurable mean motions in the solar system. — Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. — Т. 114. — 232 p. — (SAO/NASA Astrophysics Data System (ADS)). (англ.)
  29. Мюррей К., Дермотт С. Динамика Солнечной системы. — Физматлит, 2010. — 588 с. — 500 прим. — ISBN 987-5-9221-1121-8. (рос.)
  30. а б Юпитер — грозный гигант. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  31. Строение планеты. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  32. Книга рекордов Гиннесса — космос и космические полёты. (рос.)
  33. Юпитер (планета) / Большая советская энциклопедия. Главн. ред. А. М. Прохоров, 3-е изд. Тома 1-30. — М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978. (рос.)
  34. а б Jupiter Radiation Belts Harsher Than Expected (en). ScienceDaily. 29 March 2001. Процитовано 2010-09-22.  (англ.)
  35. S. J. Bolton, M. Janssen, R. Thorne, and etc. (28 February 2002). Ultra-relativistic electrons in Jupiter's radiation belts (en). Nature. Процитовано 2010-09-22.  (англ.)
  36. Information about Planetary Radio Emissions and the RadioJOVE Jupiter Radio Telescope. Jupiter Radio Astronomy. Архів оригіналу за 2003-03-21. Процитовано 2010-10-05.  (англ.)
  37. а б в Bhardwaj, A.; Gladstone, G.R. (2000). Auroral emissions of the giant planets (pdf). Reviews of Geophysics 38 (3). с. 295–353. doi:10.1029/1998RG000046.  (англ.)
  38. *Blanc, M.; Kallenbach, R.; Erkaev, N.V. (2005). Solar System magnetospheres. Space Science Reviews 116. с. 227–298. doi:10.1007/s11214-005-1958-y.  (англ.)
  39. Hubble Captures Vivid Auroras in Jupiter's Atmosphere. HubbleSite (en). 30 червня 2016 року. Процитовано 30.06.2016.  (англ.)
  40. а б Dolores Beasley, Steve Roy, Megan Watzke. (February 27, 2002). Jupiter Hot Spot Makes Trouble For Theory (en). Chandra Press Room. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-09-20.  (англ.)
  41. Сияющий гигант: Юпитер в свете. Популярная Механика. 4 апреля 2007. Процитовано 2010-10-17.  (рос.)
  42. а б в г д Atreya, S.K.; Mahaffy, P.R.; Niemann, H.B. et al (2003). Composition and origin of the atmosphere of Jupiter—an update, and implications for the extrasolar giant planets. Planetary and Space Sciences 51. с. 105–112. doi:10.1016/S0032-0633(02)00144-7.  (англ.)
  43. McDowell, Jonathan (8 грудня 1995). Jonathan's Space Report, No. 267. Harvard-Smithsonian Center for Astrophysics. Архів оригіналу за 2011-08-11.  (англ.)
  44. а б ЮПИТЕР (планета) (ru). Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. Архів оригіналу за 2012-04-28. Процитовано 2012-04-20.  (рос.)
  45. Sagan, C. et al. Polycyclic aromatic hydrocarbons in the atmospheres of Titan and Jupiter // The Astrophysical Journal : рец. науч. журнал. — 1993. — Vol. 414, no. 1. — P. 399—405. — ISSN 0004-637X. — Bibcode:1993ApJ...414..399S. — DOI:10.1086/173086. (англ.)
  46. а б в г д е ж Атмосфера Юпитера. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  47. Юпитер. ГОУ СОШ № 1216. Официальный сайт. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  48. а б How Jupiter Got Its Stripes // ScienceNow. — 10 May 2010. (англ.)
  49. а б в г д е ж Юпитер на Астро.вебсиб.ру. Архів оригіналу за 2013-05-23. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  50. Е. П. Левитан Астрономия: Учебник для 11 кл. общеобразовательных учреждений. — 9-е изд. — М. : Просвещение, 2004. — ISBN 5-09-013370-0. (рос.)
  51. Hubble Catches Jupiter Changing Its Stripes. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. (англ.)
  52. Загадочное исчезновение южного пояса Юпитера. infuture.ru (ru).  (рос.)
  53. Мороз В. И. Физика планет.-М.:Наука.-1967.-496 с.
  54. Тейфель В. Г. Атмосфера планеты Юпитер.-М.:Наука.-1969.-183 с.
  55. Бронштэн В. А., Седякина А. Н., Стрельцова З. А. Исследования планеты Юпитер.-М.:Наука.-1967.-С.27.
  56. Focas J. H.//Mem. Soc. Roy. Sci. Liege.-1963.-7.-pp.535.
  57. Williams G. P. Planetary circulation: 2. The Jovian quasi-geostrophic regime.//J. Atmos. Sci.-1979.-36.-pp.932-968.
  58. Кригель А. М. О подобии между медленными колебаниями в атмосферах планет и циклом солнечной активности.//Вестник Ленинградского гос. университета. Сер. 7.-1988.- вып. 3 (№ 21).-С.122-125.
  59. а б Астрономы заглянули внутрь Большого красного пятна Юпитера. Lenta.ru. 17 марта 2010. Процитовано 2010-10-07.  (рос.)
  60. а б в See Spot on Jupiter. See Spot Glow. (en). NASA. March 16, 2010. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-07.  (англ.)
  61. а б в г д Людмила Князева. Пятый элемент // Журнал «Вокруг Света» : стаття. — «Вокруг Света», 2002. — Вып. 2742. — № 7. (рос.)
  62. а б в A. F. Cheng, A. A. Simon-Miller, H. A. Weaver, K. H. Baines, G. S. Orton, P. A. Yanamandra-Fisher, O. Mousis, E. Pantin, L. Vanzi, L. N. Fletcher, J. R. Spencer, S. A. Stern, J. T. Clarke, M. J. Mutchler, and K. S. Noll. Changing Characteristics of Jupiter's Little Red Spot // The Astronomical Journal, 135:2446—2452. — 2008 June. (англ.)
  63. а б Новости науки: Красные пятна Юпитера потёрлись друг о друга боками. Элементы. Новости. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  64. Красные пятна Юпитера мчатся друг на друга (ru). CNews. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  65. R.L.Widley. Hot shadows on Jupiter. Science, 16 September 1966: Vol. 153 no. 3742 pp. 1418—1419
  66. а б в г д Астронет>Происхождение Солнечной системы (планетная космогония). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  67. Уточняется модель формирования ядра Юпитера. Астрономические новости. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  68. Предложена новая модель строения ядра Юпитера. Федеральное космическое агентство «Научный центр оперативного мониторинга Земли». 16 декабря 2004 года. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  69. Леонид Попов. Далёкая звезда осветила планы спасения Земли от смерти Солнца. Membrana.ru. Архів оригіналу за 2013-03-09. Процитовано 2013-03-02.  (рос.)
  70. Marc Delehanty. Sun, the solar system's only star. Astronomy Today. Архів оригіналу за 2013-03-09. Процитовано 2013-03-02.  (англ.)
  71. K. P. Schroder, Robert Connon Smith (2008). Distant future of the Sun and Earth revisited. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 386. с. 155–163. doi:10.1111/j.1365-2966.2008.13022.x.  (англ.)
  72. David S. Spiegel, Nikku Madhusudhan (11 липня 2012 р.). Jupiter will become a hot Jupiter: Consequences of Post-Main-Sequence Stellar Evolution on Gas Giant Planets (en). Astrophysics. Процитовано 2013-03-02.  (англ.)
  73. а б Астрономы предсказали судьбу Юпитера. Лента.Ру. Архів оригіналу за 2013-03-09. Процитовано 2013-03-02.  (рос.)
  74. Jupiter: Moons (en). NASA. Процитовано 2017-06-11.  (англ.)
  75. а б в Юпитер и его спутники. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  76. а б Съеденные спутники, или упавшие звезды // Журнал «Вокруг света». (рос.)
  77. Ганимед (ru). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  78. а б Первый взгляд на Юпитер. Познавательный сайт «Другая Земля». Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  79. а б Результат исследований КА «Галилео» на орбите Юпитера. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  80. а б Силкин, Б. И. Странный мир Ио // Журнал «Химия и жизнь». — 1982. — Вип. № 4. — С. 57—59. (рос.)
  81. Каллисто. Государственный астрономический институт им. П. К. Штернберга (ГАИШ). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  82. Каллисто. Планетные системы. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  83. Спутник Юпитера Амальтея после катастрофы превратился в груду камней. Новостной сайт Грани.ру. 12 грудня 2002. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  84. http://galspace.spb.ru/index47-3.html Гигант Юпитер. Спутники Юпитера (рос.)
  85. Спутники Юпитера. Астрономия сегодня. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  86. Спутники Юпитера. Галилеевы спутники — Ио, Европа, Ганимед и Каллисто. Внутренние и внешние спутники Юпитера. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  87. а б Астрономы нашли сбежавшую от Юпитера луну. Lenta.ru. 14 сентября 2009. Процитовано 2010-10-07.  (рос.)
  88. Jupiter Captured Comet as Temporary Moon // Universe Today. — September 13, 2009. (англ.)
  89. Комета 12 лет была луной Юпитера. Мембрана.ру. 15 сентября 2009. Процитовано 2010-10-17.  (рос.)
  90. Marzari, F.; Scholl, H.; Murray C.; Lagerkvist C. Origin and Evolution of Trojan Asteroids. — Tucson, Arizona : University of Arizona Press, 2002. — P. 725—738. (англ.)
  91. List of Jupiter Trojans (en). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2017-03-12.  (англ.)
  92. F. Marzari,H. Scholl,C. Murray, C. Lagerkvist. Origin and Evolution of Trojan Asteroids. (англ.)
  93. Origin of the structure of the Kuiper belt during a dynamical instability in the …
  94. The Observed Trojans and the Global Dynamics Around The Lagrangian Points of the …
  95. H. Hammel (MIT), WFPC2, HST, NASA. Impact on Jupiter (en). Astronomy Picture of the Day. Процитовано 28 липня 1998.  (англ.)
  96. Фортов В Е, Гнедин Ю Н, Иванов М Ф, Ивлев А В, Клумов Б А «Столкновение кометы Шумейкер—Леви 9 с Юпитером: что мы увидели» УФН 166 391—422 (1996)
  97. Carolina Martinez. New NASA Images Indicate Object Hits Jupiter (en). Jet Propulsion Laboratory, Pasadena, Calif. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 23 липня 2009.  (англ.)
  98. Пятно на Юпитере подтвердило НАСА (ru). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 23 июля 2009.  (рос.)
  99. Asteroids Ahoy! Jupiter Scar Likely from Rocky Body (англ.)
  100. Mysterious Flash on Jupiter Left No Debris Cloud (en). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (англ.)
  101. Астроном-любитель заснял столкновение небесного тела с Юпитером. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  102. Jupiter lights up on apparent contact with astral body (en). One News Page. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 22 August 2010.  (англ.)
  103. Beatty, Kelly (August 22, 2010). Another Flash on Jupiter! (en). SkyandTelescope.com — Homepage Observing. Процитовано 2010-09-20.  (англ.)
  104. Перше повідомлення про спалах на Юпітері 20 серпня 2010 року. Процитовано 2010-10-05.  (яп.)
  105. Підтвердження спалаху 20 серпня 2010 року (jp). Процитовано 2010-10-05.  (яп.)
  106. Удалось снять столкновение неизвестного объекта с Юпитером. naked-science.ru. Процитовано 2016-03-30.  (рос.)
  107. Планета Юпитер, Магнитосфера Юпитера. Наблюдения Юпитера. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  108. Atreya, S. K.; Donahue, T. M.; Festou, M. Jupiter: Structure and Composition of the Upper Atmosphere // The Astrophysical Journal : стаття. — The American Astronomical Society, 1981. — Вип. 247. — P. 43—47. — DOI:10.1086/183586. (англ.)
  109. а б Юпитер — «Галилео» и «Кассини». Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  110. NASA Spacecraft Gets Boost From Jupiter For Pluto Encounter (en). ScienceDaily. 1 March 2007. Процитовано 2010-09-22.  (англ.)
  111. Юпитер — Фотографии c «Новых горизонтов». Архів оригіналу за 2008-03-03. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  112. Космический аппарат «Новые горизонты» встретится с Юпитером... Астрогоризонт.ком. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  113. На Юпитере сверкают молнии // Вокруг света. — 10 октября 2007. (рос.)
  114. Система Юпитера в новом свете от «Новых горизонтов». 14.05.2007. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  115. Исследовательский зонд Juno начал передавать сигналы с Юпитера. КоммерсантЪ. 5 июля 2016. Процитовано 2016-07-05.  (рос.)
  116. New Frontiers — Missions — Juno (en). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (англ.)
  117. а б Планета Юпитер. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  118. NASA and ESA Prioritize Outer Planet Missions. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (англ.)
  119. Jupiter in space agencies’ sights. BBC News. Процитовано 2010-10-05.  (англ.)
  120. а б США и Европа выстрелят дуплетом по лунам Юпитера. Мембрана.ру. 19 февраля 2009. Процитовано 2010-10-17.  (рос.)
  121. Совместные европейско-американские межпланетные миссии. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  122. НАСА и ЕКА совместно изучат Юпитер и Сатурн. Космические новости Александра Железнякова. 19.02.2009. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  123. Телескоп «Хаббл». Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  124. Hubble Spies Third Red Spot on Jupiter // OPT Telescopes. (англ.)
  125. § 26. Наблюдения Юпитера. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05.  (рос.)
  126. Voltaire; Cuffe, Theo; Mason, Haydn Trevor. Micromégas and other short fictions. — Penguin Classics, 2002. — ISBN 0140446869.(англ.)
  127. Kragh, Helge; Pedersen, Kurt Møller. The Moon that Wasn't: The Saga of Venus’ Spurious Satellite. — Springer, 2008. — ISBN 3764389087.(англ.)
  128. Bould, Mark. The Routledge Companion to Science Fiction / Sherryl Vint, Adam Roberts. — Taylor & Francis, 2009. — ISBN 041545378X.
  129. Edgar Rice Burroughs Skeleton Men of Jupiter / Авт. ел. вид.: Aleyn D. Lester. — 1-е вид.. — 1942.
  130. Микола Руденко. Син Сонця Фаетон. — 2002.(укр.)
  131. Найстаріша планета в Сонячній системі

ПосиланняРедагувати