Вікіпедія

Вояджер-2

космічний зонд НАСА, запущений 1977 року для дослідження газових гігантів Сонячної системи

«Voyager 2» — активний автоматичний космічний зонд, запущений НАСА 20 серпня 1977 року в рамках програми «Вояджер» для досліджень дальніх планет Сонячної системи[1].

Вояджер-2
Voyager probe.jpg
«Вояджер-2»
Основні параметри
COSPAR ID 1977-076A
Організація США США НАСА
Оператор NASA/JPL
Тип апарата дослідження дальніх планет Сонячної системи
Проліт Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун
Дата запуску 20 серпня 1977, 14:29:00 UTC
Ракета-носій Titan IIIE / «Центавр»
Космодром США США мис Канаверал
Тривалість польоту в польоті 45 років, 5 місяців, 17 днів
Технічні параметри
Маса 721,9
Потужність 420 Вт
Джерела живлення радіоізотопний термоелектричний генератор
Час активного існування приблизно 50 років
Вебсторінка
Вебсторінка http://voyager.jpl.nasa.gov/

Загальна характеристикаРедагувати

"Вояджер-2"— перший і поки що єдиний космічний апарат, який досяг Урана та Нептуна.

Станом на січень 2022 року апарат був у робочому стані та знаходився на відстані 130,1 а. о. (19,448 млрд км) від Сонця.

Станом на 5 листопада 2018 року — вийшов за межі геліосфери у міжзоряний простір[2].

Вояджер-2 був розроблений у Лабораторії реактивного руху у місті Пасадена, штат Каліфорнія. Технічно космічний апарат був ідентичним Вояджеру-1, проте був запущений довшою траєкторією, яка дозволяла пролетіти біля Урана та Нептуна, використовуючи гравітаційний маневр при прольоті біля Сатурна 1981 та Урана 1986.

2 листопада 2019 року НАСА повідомило, що космічний апарат вийшов у міжзоряний простір і передав звідти перші дані. 4 листопада в журналі Nature Astronomy вийшли п'ять статей, кожна з яких описує результати з одного з п'яти приладів «Вояджера-2» — детектора магнітного поля, двох реєстраторів частинок у різних енергетичних діапазонах і двох приладів для вивчення плазми — газу, що складається з заряджених частинок[3][4][5].

Оскільки траєкторію літального апарата було відхилено так, аби при обльоті Нептуна в серпні 1989 року зонд пролетів й поруч із його супутником — Тритоном, він опинився далеко на південь відносно площини орбіти Землі. Тому можливість підтримувати зв'язок із ним залишилась лише в однієї радіостанції НАСА — у Канберрі, Австралія, обладнаної параболічною антеною діаметром 70 метрів[6].

В березні 2020 року на радіостанції було розпочато технічну модернізацію, а наприкінці жовтня того ж року фахівцям НАСА вдалось зв'язатись з апаратом «Вояджер-2». На той час він пролітав на відстані 125 астрономічних одиниць від Землі, а затримка сигналу сягала 17 годин[6].

Подальша доля апаратаРедагувати

 
Траєкторія зонда

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. ↑ VOYAGER: інформація про місію. NASA. 1989. Архів оригіналу за 20 лютого 2017. Процитовано 3 березня 2018. (англ.)
  2. ↑ Вдруге в історії об'єкт, зроблений людиною, увійшов у міжзоряний простір. Архів оригіналу за 11 грудня 2018. Процитовано 11 грудня 2018. 
  3. ↑ Voyager 2 Illuminates Boundary of Interstellar Space. Архів оригіналу за 6 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019. 
  4. ↑ «Вояджер-2» прислал на Землю данные из межзвездного пространства. Архів оригіналу за 7 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019. 
  5. ↑ Зонд «Вояджер-2» — другий створений людиною об'єкт, якому вдалося вийти за межі нашої системи. Архів оригіналу за 7 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019. 
  6. ↑ а б Eric Berger (3 листопада 2020). NASA calls Voyager 2, and the spacecraft answers from interstellar space. Ars Technica. 
  7. ↑ tsn.ua - "Вояджер-2" вийшов за межі сонячної системи і потрапив до міжзоряного простору.

ПосиланняРедагувати

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вояджер-2&oldid=37217324