Відкрити головне меню

Історія Донбасу в 1917–1921 рр. — період в історії України, який територіально охоплює частини сучасних Луганської та Донецької областей України, Ростовської області Російської Федерації та деякі суміжні території, а хронологічно прив'язаний до 1917–1921 років.

Українська революція на Донбасі
З Радянською Росією
Конференція Бахмут 1917.jpg
Делегати першої конференції Рад робітничих і селянських депутатів Донбасу. Бахмут, березень 1917.
Дата: 7 березня 1917[1]17 листопада 1921
Місце: Бахмутський повіт, Маріупольський повіт, Слов'яносербський повіт, Старобільський повіт, Таганрізька округа, Донецький округ.
Результат: Перемога більшовиків
Територіальні зміни: Всі повіти й округи на території яких знаходився промисловий регіон Донбас були об'єднані в одну адміністративну одиницю Донецьку губернію УРСР.
Сторони
Flag of Ukraine.svg Українська Народна Республіка

Зміст

Лютнева революція в Російській імперіїРедагувати

Перші новини про переворот у Петрограді в Донбасі були отримані не в один і той же час. Робочі Краматорівки знали про переворот вже 28 лютого, в Горлівці події стали відомі 2 березня Бахмут отримав відомості лише 4 березня, а села, що знаходяться далеко від рудників і залізничних станцій, дізналися про переворот ще пізніше. Перший мітинг на заводі «Донсода» у Лисичанську був скликаний лише 15 березня, в Бахмуті інформація про революцію стала відомою 4 березня, тоді ж у Юзівці, а в Горлівці на два дні раніше. В Старобільському телеграми з Петрограду отримали 1 березня, але їх зміст був відомий лише повітовому справнику та начальнику гарнізону. В Павлограді, вістки про революцію з’явилися лише 2 березня, але місто прореагувало на них мляво, лише 4 березня звичний буденний ритм життя був порушений невеликим мітингом і маніфестацією.

У ці дні осібно стоїть Горлівка. Справа в тому, що 28 лютого для них, з одного боку, був днем радості, свята і в теж час-днем жалоби, загальної пригніченості, викликаної загибеллю ряду робочих від грандіозного вибуху в шахті.[2]

Реакція на Лютневий переворот у місцевого населення була неоднорідна. Для представників монархічної російської націоналістичної організації «Союзу російських людей» означало втрату будь-якої перспективи, глава організації на соляних копальнях Мацов під вплив подій помер від розриву серця.

Реформування місцевих органів владиРедагувати

На зміну дореволюційним органам влади прийшли нові. Тимчасовий уряд призначив губернських та повітових комісарів.

Словʼяносербський повітовий комісар Тимчасового уряду – Нестеров Антон Якович, за іншими даними - М.Кудрянов[3]

Бахмутський повітовий комісар Тимчасового уряду – Юрій (Г. І.) Желінський (офіцер запасу, колишній мировий суддя бахмутського мирового суду)

Старобільський повітовий комісар Тимчасового уряду – Володимир Абрамов.

Органи місцевого самоврядування поповнились представниками громадськості - до моменту проведення нових виборів.

Значну владу перебрали на себе громадські комітети. У Словʼяносербському повіті 1—2 березня створено повітовий громадський комітет, який мав стати революційним органом місцевого самоврядування (при цьому повітове земство та міські думи, поповнившись представниками громадського комітету, продовжували діяльність). Громадський комітет очолив Кудряшов, членами були Спанов, Купріянов, Мальцев, Оловягін та інші (всього 25 осіб). Громадський комітет видавав газету "Известия Славяносербского уездного общественного комитета". Тимчасовий уряд призначив повітовим комісаром Нєстєрова.

У Юзівці сформувався Юзівський тимчасовий селищний комітет, куди увійшли 60 членів виконавчого комітет Юзівської ради робітничих депутатів та 30 - спеціально обраних 4 квітня громадським організаціями Юзівки[4].

Партії та громадські організаціїРедагувати

Відразу ж після революції почали виникати (або відновлювати свою діяльність) осередки політичних партій та громадських організацій. Тут діяли УПСР, УПСФ, УСДРП, Просвіта. Восени утворено загін Вільного козацтва. З неукраїнських партій мали свої осередки російські меншовики, більшовики, есери, кадети та єврейські організації.

Паралельно виникали громадські організації - ради - за професійними, класовими та національними ознаками.

УПСРРедагувати

У грудні 1917 р. створено організацію УПСР в Юзівці [5]

УСДРПРедагувати

Осередки УСДРП були в Луганську, Костянтинівці, Єнакієвому, Горлівці, Лисичанську, Бахмуті, Авдіївці, на станції Микитівка та рудниках Ауербаха.

29 жовтня 1917 пройшов третій повітовий з'їзд УСДРП. З'їздом керували Шевченко, Вербицький, Благий і Лимар. З'їзд виніс резолюції про Установчі збори і щодо поточного моменту[6]ю У резолюції щодо поточного моменту говориться: "Повітовий з'їзд УСДРП в Бахмуті постановив, що влада в цілій державі мусить належати органу, утвореному революційною демократією, за ïï відповідальністю. Влада на Україні мусить належати Українській Централъній Раді з її Ген. Секретаріятом, компетенція котрих повинна поширитись і на анексовані губернії, якто Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську "[7] У грудні 1917 р. створено організацію УСДРП в Юзівці [8]

РСДРПРедагувати

У березні 1917 р. в Донбасі було лише 500 більшовиків. В квітні, коли з тюрем, каторги і заслання повернулись старі революціонери-професіонали, Климент Ворошилов, Шулим Грузман, Юрій Лутовінов, діяльність більшовиків активізувалася, а кількість членів партії зросла до 5,5 тис. осіб.

Обласна організація РСДРП(б) Донецько-Криворізького басейну

Створена 13-15 липня 1917 року. Мала 8 організацій нижчого рівня. Налічувала максимум 33 тис. членів.

Керівний орган — комітет у складі: Вадим Бистрянський (Ватін) (голова), Артем (секретар), Яків Залмаєв, Абрам Каменський, Еммануїл Квірінг, Микола Копилов, Михайло Острогорський. У жовтні до складу комітету введено Ісака Шварца. У грудні до складу комітету також увійшли Йосип Варейкіс, Борис Магідов, Семен Васильченко, Михайло Жаков.

1 обласна конференція відбулась 13-15 липня у Катеринославі. Були присутні 33 делегати від 13 партійних осередків (Катеринослав, Харків, Луганськ, Маріуполь, Кривий Ріг, Макіївка, Юзівка, Єнакієве, Горлівка, Нелепівська, Щербинівська та Свинарьовська копальні). Вони представляли 13 тисяч членів партії.

2 обласна конференціявідбулась 5-6 грудня 1917 р. у Харкові.

Обласна партійна нарада — 24-25 січня 1918 року.

Організація видавала газету, спільну з харківською організацією РСДРП(б) — «Донецкий пролетарий» (Харків).

Припинила існування у квітні 1918 року[9].

Партійний осередок у Бахмутському повіті створено навесні 1917 р. На 1 жовтня 1917 р. налічувала 1 тис. членів. Наприкінці вересня відбувся розкол на меншовицьку та більшовицьку фракції. Більшовики обрали повітовий комітет РСДРП(б) у складі Ф.Л.Подстрели, І.І,Іванова, І.Ю.Нагорного, І.Покотилова та змогли організувати 10 осередків[10]. Більшовицька повітова організація припинила своє існування у квітні 1918 р.

Крестьянський союзРедагувати

У Бахмутському повіті діяв осередок Всеросійського крестьянського союзу. 5-7 червня відбувся бахмутських повітовий селянський з'їзд.

Поалей-ЦіонРедагувати

Організації Поалей-Ціон існували у багатьох містах краю, зокрема у Юзівці.

Партія соціалістів-революціонерівРедагувати

Осередки Партії соціалістів-революціонерів були надзвичайно потужними. Юзівський районний комітет партії очолював Іван Бартагов (вчитель, а невдовзі – міський голова Юзівки), його заступником був – Т.Ф.Шуб, секретарем організації – І.Н.Шуб, товаришем секретаря – Анна Вассерман, скарбником – Г.С.Левітан. Осередок видавав газету «Клич народа» (редактор - М.В.Котрохов).

Національні організаціїРедагувати

Революція супроводжувалась потужними національними рухами. Свої національні організації створювали українці, євреї, поляки та інші.

Таганрозька окружна українська радаРедагувати

У Таганрозі виникла таганрозька окружна українська рада. Її документи зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління[11].

Словʼяносербська повітова українська радаРедагувати

Український національний рух у Луганську та Словʼяносербському повіті виявився у створенні Української повітової ради на чолі із військовослужбовцем 26 полку Малашком. 18 квітня та 11 травня 1917 р. відбулась українська маніфестація. При українській повітовій раді діяв загін Вільного козацтва.

Громада залізничників-українців в ЛуганськуРедагувати

Активно розвивався український рух серед луганських залізничників. Було створено відповідний комітет на чолі із інженером Георгієм (Юрієм) Лисенком.

Українська організація ЄнакієвогоРедагувати

Українська організація брала участь у "Святі праці" 19 квітня (1 травня) 1917 року[12]

ПросвітаРедагувати

Луганська “Просвіта” заснована 16 квітня 1917 р. Існували секції: артистично-музична, лекційна, бібліотечна, агітаційна. Проводить вистави, є книгозбірня, курси, агітаційна школа. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від Луганської “Просвіти” виступив Вовченко. Також існували осередки Просвіти у с. Іванівка, Кадіївка, Лозова-Павлівка, Миколаївка (Кадіївка), Олексієвка. Заходами місцевої Просвіти на Максимівській копальні відкрилася школа з українською мовою навчання (учитель - Кичка).

Ге-ХалуцРедагувати

У Бахмуті діяла молодіжна організація, яка ставила собі за мету підготовку молодих євреїв до переселення в Ізраїль. Відомо про чотирьох активістів цієї організації: Тося Рабінович (Рубінович?), Елізер Фінкель, Зеліг Ривкінд і Сімча (?) Бржезовський.

Організація радРедагувати

До 6 березня в Єнакієве, Попасній, Слов'янську ради були вже обрані. На 8 березня рада оформилися в Костянтинівці, Дружківці, а 19 березня був організована Лисичанська рада. У першій половині березня були організовані ради в Горлівсько Щербинівському районі. До кінця березня у всіх більш-менш значних робочих центрах ради були вже створені.[13]

До початку другої половини квітня на Донбасі був закінчений період організації рад робітничих депутатів, волосних, і військових комітетів.


Луганська рада робітничих депутатівРедагувати

Рада робітничих депутатів у Луганську виникла на початку березня 1917 р. Її головами почергово були Григорій Римський (Ларін) (6 березня – ?), Вайль (? – травень), Нагих Іван Миколайович (травень – червень), Макаров (червень – 18 вересня), Клим Ворошилов (з 18 вересня), Пилип Воронін (жовтень-листопад 1917, березень-квітень 1918).

У вересні були організовані перевибори до ради. Зі 120 новообраних депутатів 82 були більшовиками. Пізніше рада поповнювалась новими депутатами і на кінець 1917 р. їх чисельність становила 176 осіб. Діяла до вступу у місто у квітні 1918 р. української та німецької армій.

Від 2 по 9 квітня 1918 р. рада видавала газету «Луганский революционній вестник».

Про існування інших рад у Словʼяносербському повіті невідомо, хоча є інформація про проведення 15-16 травня 1917 р. Луганської районної конференції Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Луганська рада солдатських депутатівРедагувати

Сформована навесні 1917 р. Діяла до червня того ж року, коли об'єдналась із радою робітничих депутатів[14].

Бахмутська рада робітничих та солдатських депутатівРедагувати

Створена 6 березня 1917 р. у складі 200 чоловік. Більшість у раді мали представники РСДРП. Рада висловила довіру Тимчасовому урядові.

У квітні 1917 року виникла гарнізонна військова Рада, контрольована, здебільшого, українськими партіями.

31 жовтня 1917 р. рада ухвалила рішення про підтримку більшовицького перевороту у Петрограді. Соціалісти пропонували створити «однорідне соціалістичне міністерство». Більшовики внесли свою резолюцію, в якій зазначалося, що Бахмутська рада «захищатиме нове завоювання революції - робітничо-селянський уряд, який один тільки може припинити криваву війну народів і розчистити шлях для визволення праці від капіталу». Більшовицьку резолюцію було прийнято більшістю голосів[15]. Тоді ж головою ради обрано більшовика Г.З.Литвина[16].

Після захоплення більшовиками влади у місті у січні 1918 р. було організовано перевибори до ради. у результаті яких 63 % членів ради становили більшовики. До виконкому ради увійшло 17 більшовиків (55 % усього складу). Наприкінці січня 1918 року в Бахмуті відбувся повітовий з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, на якому був обраний перший повітовий виконком Рад під головуванням більшовика П. Казимирчука.

На початку 1918 р. рада зформувала нечисельний загін Червоної гвардії на чолі із І.Дубовим[17].

Припинила діяльність у квітні-травні 1918 р.[18]

15-17 березня в Бахмуті пройшла I конференці рад робітничих і солдатських депутатів Донбасу що відображала настрій 187000 робітників і солдатів, об'єднаних в 48 місцевих рад, представлених 132 делегатами.[19]

Гришинська рада робітничих і селянських депутатівРедагувати

Рада робітничих депутатів створена у березні 1917 р. у селищі Гришине. Більшість депутатів належали до партій есерів та меншовиків. Рада селянських депутатів створена у травні 1917 р. З червня 1917 р. почала виходити газета «Известия Гришинского совета рабочих и крестьянских депутатов». У червні рада висловила підтримку Тимчасовому урядові, а у серпні – засудила корніловський заколот.

На початку грудня 1917 р. більшовики дістали більшість у раді та очолили її. 5 січня 1918 р. рада створили військово-революційний комітет для організації перевороту у Гришиному та захоплення влади більшовиками. Дещо пізніше зформовано загін Червоної гвардії. Припинила існування у квітні 1918 р.[20]

Дружківська рада робітничих, солдатських і селянських депутатівРедагувати

Єнакіївська рада робітничих депутатівРедагувати

Виникла у другій половині березня 1917 р. Більшість депутатів належала до партій есерів та меншовиків. У вересні 1917 р. відбулись перевибори депутатів, на яких перемогу отримали більшовики. Із 40 депутатів 31 належали до РСДРП(б), 6 – ПСР, 3 – РСДРП(м).
4 (17) листопада рада підтримала більшовицький переворот у Петрограді, створила ревком та місцеву раду народних комісарів та оголосила про перехід влади в Єнакієвому у її руки.
Припинила існування у квітні 1918 р. [21]

Костянтинівська рада робітничих депутатівРедагувати

Створена 18 березня 1917 р. На першому засіданні Ради 18 березня обрано виконавчий комітет (Лунєв, П. Кравченко, Кізін, Грушкін, Мурмілов, Н. Шустов, А. Ігнатов, Єфімов), створено продовольчу та адміністративну комісії. Більшість депутатів становили меншовики та есери. 7 жовтня рада ухвалила вимогу передати всю владу радам, однак сама не підтримала більшовицький переворот в Петрограді 25 жовтня.
У січні 1918 р. було організовано перевибори до ради, у результаті яких більшість отримали більшовики [22], [23], [24].

Юзівська рада робітничих депутатівРедагувати

Рада робітничих депутатів створена 4 березня 1917 року. До її склади увійшли 400 осіб. До виконавчого комітету обрано 50 осіб. Першим головою ради став Костянтин Костенко. При раді виникла робітнича міліція (дружина) на чолі із есером Желондек.

25 червня (8 липня) у місті (як і по всій Російській імперії) відбулась більшовицька демонстрація. Демонстрація завершилась сутичками демонстрантів із міліцією. Рада робітничих депутатів терміново зібралась на засідання та засудила вчинки більшовиків.

З липня Рада видавала газету «Известия Юзовского совета рабочих и солдатских депутатов».

У виконкомі ради склався блок між Бундом та українськими партіями[25]

У вересні 1917 року відбулись нові вибори до Ради. Новим головою ради став Павло Алфьоров. До складу виконкому увійшли 3 меншовики, 2 більшовики (Яків Залмаєв і Федір Зайцев) і 2 есери. 31 жовтня 1917 року Юзівська рада засудила більшовицький переворот ([26];[27]) та визнала єдиним законним органом влади у місті міську думу([28]). У відповідь більшовики ініціювали перевибори виконавчого комітету ради. А меншовики та есери заявляють про свій вихід з ради. Рада втрачає легітимність Проте, більшовиків це не зупиняє. Після перевиборів більшість у виконкомі опинилась в руках більшовиків, а головою був обраний Яків Залмаєв ([29]).

Надалі рада заявляє про захоплення влади у Юзівці.

Головами ради були: Костянтин Косенко (меншовик; березень — липень 1917), Павло Алферов, Яків Залмаєв (більшовик, жовтень/листопад 1917 — квітень 1918)

Ясинуватська рада робітничих депутатівРедагувати

На I конференції рад робітничих і солдатських депутатів Донбасу 15-17 березня 1917 у Бахмуті було ухвалено створити шість районних об'єднань рад - Бахмутського, Горлівського, Костянтинівсько-Щербинівського, Лисичанського, Макіївського та Юзово-Єнакіївського районів[30]. Відбулось чотири З'їзди Рад робітничих депутатів Донецько-Криворізького басейну. Діяв координаційний орган усіх рад регіону - Обласний комітет Рад робітничих депутатів Донецько-Криворізького басейну.

Делегати першої конференції Рад робітничих і селянських депутатів Донбасу. Бахмут, березень 1917.

Події 1 травня у Луганську та БахмутіРедагувати

1 травня 1917 р. в Луганську група більшовиків помітила невелику колону з 30 чоловіків під жовто-блакитними прапорами і співом «Ще не вмерла Україна», її було локалізовано, а прапори відібрано під претекстом, що це не національне, а інтернаціональне свято, на якому можна використовувати лише червоні прапори[31]. Подібний випадок мав місце і у Бахмуті.

Вибори до міських думРедагувати

Протягом липня-серпня 1917 р. в усій Російській імперії відбувались вибори до міських дум. Вони відбувались на підставі Тимчасових правил про здійснення виборів гласних міських дум, затверджених постановою Тимчасового уряду про вибори гласних міських дум та дільничні міські управи від 15 квітня 1917 р.

У ЛуганськуРедагувати

У Луганську вибори відбулись 6 серпня 1917 р. Із загального числа виборців 33 442 прголосувало 15 098 (45,15%), зіпсовано було 334 бюлетені.

Голоси розподілились таким чином:

Список Кількість місць у думі

Більшовики та Польська партія соціалістична 29

Есери та ОСЕРП 18

домовласники 11

Меншовики, Бунд, УСДРП 10

Єврейський список 1

Просвіта 1

кадети 2

Єврейська народно-трудова партія 2

енеси 1

Всього 75

За списком більшовиків обрано: 1) Ворошилов Климент Єфремович, 2) Каменський Абрам Захарович, 3) Вінецький I. А., 4) Черв'яков Олександр Іванович, 5) Істомін Яків Олексійович, 6) Ляпін 3иновій Федорович, 7) Ракочи Ф. Н., 8) Кравцов Н. В., 9) Ніколаєнко Іван Гнатович, 10) Алексєєв Іван Ілліч, 11) Афонін М. К., 12) Степанов В. Г., 13) Євтушенко В. Є., 14) Маранц А. Я., 15) Істоміна М. О., 16) Меркулова К. I., 17) Крестеняк Ф. А., 18) Шефер Я. А., 19) Нестеренко Л. М., 20) Міняйло М. Г., 21) Пузирьов Олексій Іванович, 22) Каравашнін С. Г., 23) Геросін П. Г., 24) Вальтер I. Ф., 25) Герасимов П. С., 26) Пристов Ф. Ф. 27) Фетісов М. С., 28) Шеліхов Г. А., 29) Пархоменко Олександр Якович.

За списком есерів та ОСЕРП пройшов Н. Ф.Латишев[32].

За списком Просвіти обраний Вовченко.

Головою Думи обрано К. Ворошилова (РСДРП(б)), міським головою – Олександр Червʼяков (РСДРП(б)).

У ЮзівціРедагувати

Постановою Тимчасового уряду від 3 червня 1917 р. «Про перетворення 41 сільського поселення в міста з уведенням в них Міського Положення» Юзівка ставала містом та отримувала право обирати міську думу у кількости 73 гласних.

На виборах перемогу святкували есери, які отримали 50 мандатів, меншовики спромоглися на 10 місць у думі, більшовики – 6 (Яків Залмаєв, Алфьоров, Зайцев, Коваль, Толмачов та Висоцький), кадети – 5. Міським головою обрано Семена Львовича Ієйте.

ЄнакієвеРедагувати

Постановою Тимчасового уряду від 3 червня 1917 р. «Про перетворення 41 сільського поселення в міста з уведенням в них Міського Положення» з селищ Єнакіївський, Олександро-Полонський та Катеринославський утворено місто Єнакієве. Новоутворене місто отримало власну міську думу у кількости 42 гласних.

На виборах до міської думи 17 мандатів отримали есери, 11 - більшовики, решта 14 - меншовикам, кадетам та позапартійним[33].

Міським головою було обрано Фєдорєєва. Серед членів думи згадуються Бондаренко, Кулик, Павлов, Зубашов, Чернявський, Літвер, Сперанський, Дудкін, Цифринович, Катков, Мосяков тощо.[34]

ГришинеРедагувати

Постановою Тимчасового уряду від 3 червня 1917 р. «Про перетворення 41 сільського поселення в міста з уведенням в них Міського Положення» селище Гришине отримало статус міста та міську думу у кількости 23 гласних.

У серпні 1917 року проведено вибори Міської думи. Головою Гришинської міської думи був обраний Шевченко П.П., а міським головою – службовець Мельников А.С. (меншовик), помічником міського голови був обраний Лінда М.С. – службовець млина Маліса і слюсар депо Божченко Й.П.[35]

Вибори до волосних та повітових земствРедагувати

3 вересня відбулись вибори до волосних земств Слов'яносербського повіту, а 22 жовтня - до Бахмутського та Слов'яносербського повітових земств (народних рад).

"П’яний погром"Редагувати

10 – 12 вересня 1917 р. у Бахмуті відбувся погром винних складів[36] [37].

Бахмутський повітовий учительський з'їздРедагувати

24-28 вересня 1917 року у Бахмуті відбувся бахмутський повітовий учительський зʼїзд. На початку зʼїзду стався мовний скандал. Частина делегатів відмовилась слухати виступи українською мовою та зажадала виступати тільки російською. У відповідь україномовні вчителі покинули зʼїзд. Після цього російськомовна частина зʼїзду визнала право українців виступати рідною мовою. Однак, коли на голосування поставили резолюцію про українізацію освіти, за проголосувала меншість[38].

У складі Української народної республікиРедагувати

7 листопада 1917 р, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, до складу якої, окрім інших, увійшли Катеринославська та Харківська губернії.
Над Бахмутською повітовою земською управою (нині — будинок залізничного технікуму) було вперше на Донбасі піднято жовто-сині національні прапори.

Вибори до Всеросійських Установчих ЗборівРедагувати

Явка виборців по Бахмутській виборчій окрузі становила 36,7%[39]

Вибори до Українських Установчих ЗборівРедагувати

Явка виборців по Бахмутській виборчій окрузі становила 7%[40]

Більшовицькі заколотиРедагувати

Відразу ж після жовтневого перевороту у Петрограді, більшовики спробували захопити владу в інших регіонах, зокрема, на Донбасі. Однак, через місцеві ради це зробити їм не вдалось. Адже у радах представництво РСДРП(б) було незначним. Тоді заколотники стали створювати "ревкоми". 4 грудня з ініціативи Г І Петровського в Нікітівці відбувся з'їзд ревкомів Донбасу, який обговорив питання боротьби з донським козацтвом і обрав Центральне бюро військово революційних комітетів[41]. Трохи пізніше був створений Центральний штаб Червоної гвардії Донбасу.[42]. "Ревкоми" оголошували, що уся влада переходить до них, однак цей акт мало хто визнав із населення, а тому це залишилось пустою декларацією.
Через це більшовики вдалися до прямої агресії. Був сформований Революційний польовий штаб з боротьби з контрреволюцією, який очолив В. Антонов-Овсієнко. До Харкова стали прибувати більшовицькі загони Сіверса, Сабліна, Жлоби з Петрограда, Москви, Костроми, Тули, Рязані, Ярославля, Бєлгорода, Брянська в загальній складності 20000 чоловік.
Агресорів підтримували незначні місцеві більшовицькі збройні формування на чолі із Олександром Пархоменком.
Раднаркомом був висунутий ультиматум Центральній Раді, який вона відкинула і відтак розпочались бойові дії. Також більшовики здійснили спробу вчинити державний переворот в УНР: проголосили альтернативний парламент - ВУЦВК, уряд - Народний секретаріат.
Більшовики вели наступ кількома напрямками - на Бахмач-Київ, Полтава-Київ, а також на південь. Відповідно до загального плану в Донбасі діяли дві групи військ. Перша група Сабліна повинна була вести наступ в районі Луганська. Друга група Сіверса отримала наказ оволодіти Микитівкою, Горлівкою, Дебальцевим, і нагромаджувати сили для спільного удару в напрямку Зверево, Лиха, Міллерово.[43]

Див. також: Донбасько-Донська операція

Воєнний стан в гірничо-промислових районах Області Війська ДонськогоРедагувати

Відразу ж після петроградського збройного повстання більшовиків вони намагались встановити свою владу і в Області Війська Донського, зокрема, у північно-західній, шахтарській частині. Для протистояння організованим більшовиками безладам, військовий Отаман Олексій Каледін 26 жовтня (8 листопада) 1917 ввів у частині Області Війська Донського воєнний стан.

14 листопада 1917 на засіданні уряду Всевеликого війська Донського прийнято пропозицію Центральної Ради про спільну боротьбу проти більшовиків і проголошено утворення «Союзу південно-східних областей та України». Спеціальними рішеннями уряди Всевеликого війська Донського та УНР заборонили вивозити хліб і вугілля до контрольованої більшовиками частини Росії.

Для придушення більшовицьких заколотів на копальнях сформовано загін осавула Чернєцова, який здійснив рейд гірничо-промисловим районом Області Війська Донського. В ході рейду було ліквідовано більшовицькі осередки та ради робітничих депутатів в Макіївці, на Ровеньківському, Прохоровському, Боково-Хрустальському, Ясинівському та інших рудниках, а також у Микитівці та Дебальцевому. При цьому загін Чернєцова вийшов за межі Області Війська Донського та почав оперувати в межах УНР. Водночас у Слов'янську і в Бахмуті місцеві проукраїнські сили підняли повстання проти більшовиків, чим сприяли їх вигнанню з Донбасу.

Під час операції у Боково-Платове загинув голова Боково-Хрустальської ради робітничих депутатів Микита Васильович Перевєрзєв - більшовик, надісланий в це селище ростовською організацією РСДРП(б)[44]. На його честь у 1965 р. у Антрациті було встановлено пам'ятник.

У перших числах січня загони Сіверса розгорнули наступ через Іловайск-Таганрог-Ростов. У загоні Сіверса було 4000 тисячі вояків. З Луганська в напрямок до Ростова стали рухатися загони Сабліна. У середині січня 1918 регіон був захоплений більшовиками.

Конфлікт між більшовиками та анархістами та Чорноморським загоном у ЛуганськуРедагувати

Детальніше див.: Протистояння в Луганську (1918)

Будинок предводителя дворянства Сергія Іллєнка, який зайняли анархісти та обстріляли більшовики у лютому 1918 р.

На початку лютого 1918 р. до міста прибув бронепотяг загону чорноморських вояків[45]. Цей загін було сформовано на Першому чорноморському флотському з’їзді (Севастополь, 6(19) листопада – 19 листопада (2 грудня) 1017 р.)

Очолював загін Каско.

Загін став вимагати у виконкому Ради робітничих депутатів матеріальної підтримки. Однак їм у цьому відмовили. Тоді місцеві анархісти захопили будинок предводителя дворянства Сергія Іллєнка та оголосили про скликання загальних зборів Червоної гвардії[46].

На цих зборах анархісти та загін висловлювали претензії до виконкому Ради робітничих депутатів.

У відповідь виконком вирішив ліквідувати анархістів та роззброїти загін.

Будинок Іллєнка оточили червоногвардійці-більшовики та здійснили постріл. Два анархісти загинули, один підірвав себе гранатою[47].

23 лютого бронепотяг загону вирушив зі станції Луганськ. З ним поїхав також і начальник луганської Червоної гвардії Олександр Пархоменко. За версією І.Ніколаєнка, його було викрадено і посаджено до потяга примусово. Навздогін їм вирушив потяг червоногвардійців (Я.Шефер, Гр.Чекменев, Асташов). За станції Родакове вони теж потрапили у полон до анархістів.

Тоді з Луганська Рада робітничих депутатів дала телеграму командувачу «революційними військами Південно-Східного фронту»[48]. Той розпорядився звільнити арештованих луганських червоногвардійців та розстріляти начальника бронепотяга[49].

Донецько-Криворізька радянська республікаРедагувати

3 березня російський більшовицький уряд у Бресті підписав мирну угоду з державами Четверного союзу. Раднарком зобов’язався визнати УНР і укласти з нею мир.
Проте, більшовики спробували залишити за собою контроль над східноукраїнськими територіями з потужними промисловими виробництвами. На Четвертому обласному з'їзді рад Донецького і Криворізького басейнів 14 лютого нбуло проголошено ДКР як самостійну від УНР. Утім, зупинити у такий спосіб наступ української армії на східні терени України більшовикам не вдалось. Поспішно створені, напіврегулярні радянські «армії» від керівництвом В. Антонова-Овсєєнка не могли стримати просування українських, німецьких і австрійських військ. 29 березня німці оволоділи Полтавою, 3 квітня — Катеринославом, 7 квітня визволили Харків. Один з керівників оборони міста М. Руднєв телеграфував в штаб В. Антонова-Овсєєнка: «Обороняти Харків було неможливо, німці глибоко обійшли з лівого флангу, цінні вантажі встигли вивезти». 13 квітня Юзівський центральний штаб, у направленій всім радам, ревкомам і Червоній армії телеграмі, визнавав, що його загони не витримують натиску «контрреволюційних банд германців і гайдамаків» і відступають. Пропонувалося негайно вдатися до вивозу запасів зброї і хлібних вантажів, не гаючи жодного дня, евакуювати банки, казначейства, поштові цінності тощо. Упродовж квітня українські війська звільнили Єнакієво, Краматорськ, Слав’янськ, Микитівку, Бахмут, Слав’яносербськ. 28 квітня більшовики залишили Луганськ.

DKRR.jpg

Донецько-Криворізька радянська республіка . Оборона Донецько-Криворізької республіки. Царицинський похід

Протести в Юзівці 20 березня 1918 рокуРедагувати

20 березня 1918 року у Юзівці відбулись протести проти діяльності голови Юзівської ради робітничих депутатів Якова Залмаєва, який звільнив з-під варти заарештованого за пограбування заводу свого однопартійця та, можливо, родича, Тулупова.

Детальніше: Протести в Юзівці 20 березня 1918 року

Луганський раднаркомРедагувати

У лютому 1918 р. у Луганську відбувся з’їзд рад Луганського повіту (або гірничого району). На з’їзді було обрано виконавчий комітет рад у складі Борис Вобліков (голова), Яків Істомін, Іван Пархоменко-Крицький, Юрій Лутовінов. Невдовзі цей виконком об’єднався з виконкомом Луганської (міської) ради робітничих депутатів. Спільно вони утворили Луганську раду народних комісарів. Очолив цю раду Юрій Лутовінов.

Луганська рада народних комісарів претендувала на владу в Луганську та околицях.

9 квітня 1918 р. Луганський раднарком об'єднався із Раднаркомом ДКР.

Звільнення від більшовиківРедагувати

15 квітня українські війська після 12-годинного бою здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених. 17 квітня 3 піхотний полк зайняв Слов'янськ, 18 — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами заняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. Тут особливо відзначилася 6 сотня 1 піхотного полку на чолі з сотником Коваленком. 30 квітня 1 піхотний полк. дійшов до станції Колпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків Катеринославської губернії.

Наступу української та німецької армій протистояли більшовицькі загони на чолі із Іваном Локатошем (Луганськ), Олександром Круссером, І.І.Клюєвим (Маріуполь)[50], Василем Марапульцем (Слов'янськ)[51]. Координував діяльність цих загонів створений в Харкові 4 березня надзвичайний штаб з організації оборони ДКР. До нього увійшли Н Коляденко, М А Сапельников, С І Петренко, М А Руднєв, головою був обраний М Л Рухимович.

25 квітня від більшовиків була звільнена Юзівка.

Вступом німців 8 травня 1918 р. до Ростова-на-Дону військова кампанія Центральних держав в Україні завершилася. Імператор Вільгельм ІІ видав указ, яким заборонив подальші наступальні операції, оскільки вони могли підірвати укладений з Росією мир[52].

Группа німецьких офіцерів з адміністрацією Юзівського металургійного заводу 1918.

Начальник штабу Східного фронту генерал М. Гофман так описував дії німецьких військ проти більшовиків взимку — навесні 1918 р.: «Це найдивовижніша війна, яку я коли-небудь бачив — майже винятково на залізниці й на машинах. Сідає жменька піхотинців з кулеметами й однією гарматою на потяг і їде до наступної станції, бере її, арештовує більшовиків, чекає на поповнення, що прибуває залізницею, і їде далі. В кожнім разі цікавий метод своєю новизною»[53] По закінченні бойових дій війська Слов'янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк ім. гетьмана П. Дорошенка - в Бахмуті, 3-й Гайдамацький - у Слов'янську та на ст. Микитівка, 4-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького - у Дебальцевому, панцирний дивізіон - у Краматорську[54]

Козаки 1-го Запорізького полку імені гетьмана Петра Дорошенка Армії УНР переможним маршем входять у Бахмут. 18 квітня 1918

Українська ДержаваРедагувати

Українська Держава

8 травня старостою Бахмутського повіту призначений Юрій Желінський, Словʼяносербського – Микола Кудрянів, Маріупольського – Давид Хораджаїв, старобільського - А.Гірчич. На початку червня на Горлівських копальнях відбувся страйк[55].

На початку липня німецький повітовий комендант заарештував повітового старосту[56].

14 серпня ревізійна комісія виявила кримінальні правопорушення у діяльності Бахмутської міської управи. Управа була розпущена[57].

Державна вартаРедагувати

Обов’язки Катеринославського губернського інспектора Державної варти виконував начальник освідомчого відділу В. Долгов. Міську варту очолювали: в Катеринославі – М. Левітіс, Амур-Дніпровську – Г. Веселовський, Маріуполі – М. Синь­ков, Бахмуті – М. Мєркулов, Каменському – М. Сотін, Юзовці – М. Яковлєв, Олександрівську – Н. Васильєв, Луганську – К. Монастирський. Керівниками повітової варти були: Катеринославської – Д. Артамонов, Павлоградської – К. Жолтановський, Маріупольської – К. Чарнес, Верхньодніпровської – О. Кулаков, Новомосковської – О. Гладилін, Бахмутської – Д. Борткевич, Олександрівської – І. Богослов, Слав’яносербської – Л. Федоровий.

Отаман міліції Славгорода - Гащенко[58].

Прикордонні пропускні пунктиРедагувати

Прикордонні пропускні пункти на південно-східному кордоні із Росією встановлено у Лисках, Таловій, Довжику та Ростові[59].

Воєнний станРедагувати

Наказом гетьмана Павла Скоропадського та військового міністра Олександра Рогози № 309 від 7 листопада 1918 р. з 0 год.5 хв. 9 листопада в Катеринославській губернії введено воєнний стан. Уся повнота влади була передана командиру 8 корпусу Армії Української Держави [60].

Юзівський страйк 20-23 листопада 1918 рокуРедагувати

20 листопада 1918 року на Юзівському заводі було оголошено страйк. На мітингу більшовик Федір Буканов-Іванов висунув вимогу роззброєння Державної варти. Начальник юзівської державної варти Яковлєв погодився, але попросив часу для організації здачі зброї вартою. І відразу ж викликав на допомогу загони отамана Краснова. Наступного дня новий мітинг страйкуючих розігнали. А 23 листопада у приміщенні клубу металістів та вуглекопів заарештовано керівників страйку. Їх розстріляли[61].

Евакуація німецьких військРедагувати

Після підписання Комп'єнського перемир'я, революції в Німеччині та початку повстання Директорії УНР німецькі гарнізони наприкінці 1918 р. розпочали евакуацію з України. Їх від'їзд мав наслідком нестабільність влади, боротьбу за неї між місцевими силами. З Дону на східноукраїнські території, нібито за домовленістю з українською владою (Гетьманом Павлом Скоропадським) почали вступати козачі полки Краснова та Май-Маєвського. Їх штаб розташувався у Микитівці.
22 листопада Маріуполь зайняли французькі та британські війська.
З північного сходу територію УНР намагались захопити більшовики.
Наприкінці грудня 1918 р. між білими та червоними російськими загонами розпочались сутички.

Денікінський режим на сході УНРРедагувати

Наприкінці 1918 року одночасно із виїздом німецьких гарнізонів з України, агресією більшовиків проти УНР та початком повстання Директорії, східні терени УНР стали обʼєктом територіальних зазіхань Збройних сил Півдня Росії на чолі з Антоном Денікіним.

У грудні 1918 року з Дону на східноукраїнські території, нібито за домовленістю з українською владою (Гетьманом Павлом Скоропадським) почали вступати козачі полки Краснова та Май-Маєвського.

Збройна боротьба за цей регіон між Збройними силами півдян росії та більшовиками тривала впродовж січня-травня 1919 року та завершилась відступом Червоної армії. Практично уся правобережна Україна опинилась під контролем денікінців.

Детальніше див.: Бої за Донбас (січень - травень 1919)

Конфлікт між білими та червоними російськими загонамиРедагувати
Тіла в'язнів, отруєних денікінськими військами перед відступом з м Бахмут. Тіла покалічені і оголені.

Добровольча армія Харківська область (ЗСПР) Донбаська операція

Похорон шахтарів убитих деникінцями у 1919 році

Наприкінці грудня 1918 року в боях за Краматорськ і Дружковку брали участь Райгородский, Белянський, Слов'янський Арцебашевский, Голодолинский, Малотарановский, Золотоколодезнянский партизанські загони, якими командували Ковтун, Величко, Оніпко, Валюх, Зоря, Шапітько, Б Лесницький.

29 грудня, в місті був обраний Військово -революціонний комітет, оперативний штаб і надзвичайно підпільна комісія. По всьому Маріупольському повіту нелегально формувалися партизанські загони. Великі партизанські загони були засновані в Новоспасівці, Темрюці, Гайчур, Каракубі, Малаянасоле, Цареконстянтиніці. Активно діяли загони махновців М Т Давидова з селян Волновахи, Новотроїцького, Бугас, Старобешеве, Старої Карані Староігнатовкі, Ласпі;[62] Е А Мавроді і В А Тохтамишева з селян села Старий Кременчік, А Н Адрюкова зі станиці Микільської У железнянском районі боровся загін Северина, він з'являвся у Краматорська Костянтинівка.[63] Наступальні бої повстанці вели в районі Бахмут Микитівка Горлівка.

По всьому Донбасу йшла слава про загін Матвія Охтирського. У грудні 1918 року він вів бій у Карловки і Галицинівки, де відбив у білих бронепотяг, на якому пройшов по лінії Синельникове -Чаплине — Гришине. На початку січня 1919 партизани розбили білокозаків в Пісках. У Фералія 1919 Охтирський звільнив Гродівку і Марченки.

Для зміцнення єдиного фронту боротьби проти ворога багато партизанських загонів сформовані в Донбасі, влилися до складу Революційної Повстанської Армії України та Червоної Армії. Так партизанський загін Кліпенко-Сотникова став 13-м українським стрілецьким радянським полком, загони Северина 6-й ротою 11 -го українського полку, Ямський — 12 м Червоним українським полком. Партизани Маріупольського повіту в більшості влилися в Революційну Повстанську Армію України, загін Охтирського — в 9-ю дивізію 13 армії. 4 січня був утворенний Український фронт до складу якого увійшли 1-а 2-а українські радянські дивізії і РПАУ. Командувачем був призначений Антонов Овсієнко.

З січня по травень 1919 йшли Бої за Донбас які були частиною Українського фронту, наступальні операції проводили червоні армії 13, 8, 9 і РПАУ. З за відсутності резервів наступ Червоної армії до середині травня зупинився. 19 травня загони Шкуро прорвали фронт на стику 2 і 13 армії, 22 травня на окремих ділянках фронту білі пішли в наступ 27 був зайнятий Луганськ, 1 червня Бахмут. Наприкінці травня частини Червоної армії вийшли за межі Донбасу.

Білий режимРедагувати

На зайнятих територіях Денікін встановив режим військової диктатури.

На Краматорському та Костянтинівському заводах растрелять кожного десятого робітника, в Слов'янську стратили 300 осіб. У Гришинський районі каральні загони закатували 1500 чоловік.

Репродукція картини Василя Васильовичя Журавльова «Звільнення Донбасу» у 1919 році

У Юзівці за звинуваченням у більшовизмі були повішені сотні робітників. Їхні трупи весели кілька днів. У Бахмуті Лісечанске, Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Єнакієвому, були масові розправи над революціонерами і робочими активістами. За даними "Історії міст і сіл УРСР" після зайняття денікінцями Слов'янська 5 червня 1919 р., у перші дні у місті було розстріляно та повішено 300 осіб[64].

Захопивши Донбас, Денікін поставив мету повністю використовувати його продуктивні потужності. 21 травня 1919 "Особлива нарада" прийняло постанову про організацію Комітету Донецького басейну. Всі фабрики і заводи, всю землю денікенци повернули господарям. На підприємствах ввели старе дореволюційний управління. Але через два місяці після захоплення Донбасу білими економічне життя його завмерла. Металургический і металообробні заводи Дружківки, Краматорська, Луганська, зупинилися. Не давали продукцію заводи Юзівки, Слов'янська, Дебальцеве, Єнакієве: не було робочої сили. Зупинилися вугільні шахти. Прийшов у повний занепад залізничний транспорт.

Розстріл робітників Краматорського пляшкового заводуРедагувати

30 грудня 1918 року сталось вбивство начальника Державної варти селища Кондратівка полковника Зелінського. Вбивство вчинив загін П.Іванова.

У відповідь 13 січня 1919 року у Костянтинівці розстріляно 13 працівників пляшкового заводу.

Жертвами розстрілу були: Іван Венцель, Пилип Герасименко, Омелян Ілляшенко, Михайло Кожич, Іван Кузнєцов, Марат Колєсніков, Семен Корабльов, Матвій Паршиков, Іван Пробєєв, Петро Прокофʼєв, Андрій Солодов, Василь Філіпов та один невідомий.

Поранення отримали Антон Якусевич, Яків Невєсов, Антон Білецький, Йосип Щербаков[65].

В радянський час цей випадок став ідеологічним міфом. Імʼя «13 розстріляних робітників» отримали завод (у 1961 р. [66]) та вулиця. Також було збудовано памʼятник та встановлено меморіальну дошку. У 1967 р. памʼятник оновлено.

МахновщинаРедагувати

У квітні 1920 року почалася польсько-радянської війни, з Донецької губернії на фронт вирушили 3000 добровольців. За наказом Реввійськради Південно-Західного фронту була проведена мобілізація. У Донецькій губернії в Червону Армію закликали 76250 чоловік. Селяни Донецької губернії на польський фронт відправили 211446 коней, 101800 волів, велику кількість возів, упряжки.

Кампанія П.Врангеля в ДонбасіРедагувати

6 червня 1920 з Криму розгорнули наступ війська Врангеля які налічувала 30000 чоловік. Білогвардійці наблизилися до Донбасу до кінця червня але їх наступ був повсюдно призупинений. Тоді Врангель вирішив перенести боротьбу на Дон, 9 липня в районі Кривий Коси в 30 кілометрах на схід Маріуполя був висажден загін у тисячу чоловік під командуванням козацького полковника Назарова. Загін захопив Новоазовськ і частиною пробився на Дон.

Незважаючи на те, що Синельникове Врангелю взяти не вдалося (за винятком короткочасного нальоту на вузол), в Донбасі наступ тривав, 26 жовтня 1920 року в бою під Стародубівка була розбита червоноармійська матроська дивізія, що обеззброїло Донбаську угруповання Червоної армії. Розвиваючи наступ на Юзово, Іловайськ, Російська армія 28 вересня захопила Волноваху, Великоанадоль, Платоновка, Новотроїцьке, а 29 вересня — Маріуполь, вийшовши до сіл Павлопіль, Новомиколаївка, станція Асланове.

30 вересня Російська армія вийшла на підступи до Юзовке, зайнявши станції Доля та Оленівка. Відбивши контратаки Червоної армії з району Ольгінка, Російська армія відтіснила малочисельні червоноармійські частини до Кремінній (Олександрівці), зробивши наліт на станції Юзово, Караванне, Мандрикіне.

Проте наступного дня Врангель суттєво послаблює Донбаську угруповання Російської армії, для перекидання частини військ на Каховський плацдарм, захоплений червоноармійцями на лівому березі Дніпра.

Даний крок викликав негайну реакцію червоноармійців які обороняли Юзовку: контратакою Червона армія опанувала Ольгінці і Новотроїцьким, 2 жовтня Російська армія, потіснивши червоноармійців, відновила свої позиції в Олександрівці та Новотроїцькому, на наступний день білогвардійці знову оволоділи Оленівкою відтіснивши червоноармійців до Мар'їнці. Однак, прорив червоною кавалерії в районі Гуляй-Поля змусив Врангеля 4 жовтня вивести частини Російської армії з Донбасу.

5 жовтня Червона армія зайняла Маріуполь, просунувшись до Розовки, Царекостянтинівка. 8 жовтня червоноармійські загони, що вчора ловили Махно на Дону, перейшли в наступ на Гуляй-Поле.[67]

Повстанський рух в Донецькій губерніїРедагувати

Повстанський рух у Старобільському повіті в 1917–1921 роках

Група учасників боротьби з бандитизмом Юзівка 1921
Лідери повстанців у 1919 р (зліва направо): С. Каретник, Н. Махно, Ф. Щусь

27 листопада 1920 Південний фронт видав директиву в якій вказувалося: «Що у зв'язку з невиконанням указу про розформування загонів РПАУ, і відкритому виступі проти радянської влади частини південного фронту з 26 листопада приступили до активних дії проти махновців». У південну частину Донецької губернії попрямували частини 2-ї Кінної Армії і сконцентрувалися в районі Волновахи і приступили до ліквідації повстанських загонів і роззброєння населення.

29 листопада з селі Катеринівка що 40 верстах південно західніше Юзівки пройшло засідання Ради Революційних Повстанців України (махновців) спільно з членами Штабу і відповідальним командним складом. На засіданні до обрали раду та обговорили подальші дії у зв'язку з настанням червоних частин, на зборах вирішили ухилятися від боїв і зайнятися організацією армії.

2 грудня начальник тилового району 4 армії видав наказ № 1 по якому Маріупольський повіт оголошувався у стані облоги. Махновська розвідка дізнавшись що в районі Гришинського повіту немає великих з'єднань червоних відправитися туди частину своїх сил. У боротьбі з повстанцями червоні частини намагалися взяти в кільце район де вони діяли і ліквідувати їх, але це не до чого не приводило повстанці дрібними групами виходили з оточення і знову об'єднувалися в районі Старобільська і Слов'янського району. Найбільш активно діяли повстанці в районі Гришиного, Долі, Волновахи, Маріуполя.

3 грудня сталася велика бій махновців з киргизами в селі Комарь, після бою Махно із загоном відправився у Велику Новоселівку де пробув до 5 грудня там було вирішено звільнити Гуляполе від червоних. 6 грудня о селі Старомлинівка проходило засідання Ради революційних повстанських загонів України, на якому було вирішено об'єднати розрізнені загони повстанців і зберегти їх до весни в селі пройшов мітинг і зустріч Кримської групи Марченко. Після зборів основні сили махновців висунулися в Олександрівський повіт. У Донецькій губернії залишилися дрібні загони.

Бездомні діти Юзівка 1921 рік.

17 грудня основні сили махно зайняли Велику Новосілку, Константинополь, Андріївку і розсіялися по Юзівському району, в цей же час в Старобільському районі оперував Тереза, в Луганському районі Каменюк і Антонович. Слідом за основними силами махновцями послідували червоні, постанців відступили з Константинополя до Костянтинівки-Павлівку-Петрівське - Нова Каракуба і в південно західному напрямку вийшли з губернії. На початку 1921 року частині Донецької трудової армії провели рейди в районі Слов'янська і Старобільська проти повстанських загонів Каменюка і Колеснікова, цей рейд не-приніс свій результат Фрунзе вже 13 січня повідомив що розсіяні загони Каменюка зібралися північніше Слов'янська в районі Шуров-Ямпіль, а загін Колесникова займав район Степанівка Золотий Колодязь.

У лютому 1921 року основна ядро ​​махновців з Махном увійшли в Старобільський район де в селі Кам'янка об'єдналися з группою Пархоменко. 6 лютого махновці рушили на схід в район Мілерово щоб приєднати загони Каменєва і Фоміна вони пройшли с. Олександрівськ, Ново-Олександрівку, Ровеньки, Осиповку і зайняли Марківку де їх атакували червоні частини повстанці відступили через Біловодськ, Шульгинка, Астрахань, ст. Кабаняче і через Ізюмський і Барвінківський район повернулися в Гуляйпільський район. Під час відступу загін вступав у сутички з червоними в Старобільському Лисичанському районі. 10 лютого Махно вибили з меж Донецької губернії, частина повстанців розсміялися по селах губернії.

20 лютого за рішенням Штарма для координації місцевих повстанських сил в Донецьку губернію в Маріупольський район прибув загін Куриленко чисельністю 30 осіб., В Юзівський район загін Золотого Зуба чисельністю 20 осіб, у Гришинський район загін Каленика з 10 людьми. 15 березня загін Петренко чисельністю 100 чоловік разом з Штармом прибув в Донецьку губернію і зупинилися в селі Павлівському на світанку на них налетіла 9-я кавалерійська дивізія загін відступав через Каракуб, Святотроїцьку, Багатівка, Білоцерківку пробігли 120 верст, до вечора досягнувши с. Стародубівка. Але, так як і тут була кавалерія червоних, то вона відкинула групу до Мангушу. Коні зраджували своїм сідокам, які рятувалися, як уміли. Насилу здолали в цей день ще 50 верст, і в 10:00 ночі зайняли Деревецькі хутора, що в 7 верстах на північний схід від Урзуфа. Після тривалих боїв загін зник у невідомому напрямку.

Кожин Фома.

У зведенні Донецького губчека за квітень 1921 про Гришинський повіті повідомлялося: «Бандитизм в повіті надихається Махно, загони якого поповнюються не тільки з селян, але і робочими » У квітні червоне командування накинулося в Маріупольському повіті на Куреленко, а в Юзівському Москалевского і Кожина. В результаті боїв ці групи об'єдналися створили ядро в 600 шабель і 100 тачанок під командуванням Щуся Кожина Куриленко за вказівкою штарма вийшли в рейд в Чернігівську губернію.

У цей час в районі Слов'янська діяв загін Сіробаба і Коліснеченка, в Старобільському повіті група Каменєва в 1000 шабель, в Міллеровський район козачий загін Фоміна в 500 шабель. У Гришинський районі формувався Забудько і Каленик. У середині травня за вирішення Штарма основні сили повстанців прорейдіровал по Маріупольському повіту щоб поповниться новими бійцями. У середині липня махновці знову з'явилися в губернії втікаючи від переслідування Донецької дивізії військ ВЧК 12 липня пройшли Н Каракуб -Егоровское - Павлівське тут вони дізналися що група Каменнева в 1000 людина пішла в Таганрозький округ. Необхідно було з'єднатись з цим загоном і повстанці пішли на схід. 13-го пройшли станцію В. Анадоль -Новотроіцкое - Василівку-Бешев (Старобешеве) -Ніколаевку -Голодаевку, яку зайняли 15-го липня. Але з'єднатися з Каменєвим так і не вдалося. У селі Ісаевка Таганрозького округу було засідання Штарма і Ради на зборах вирішували куди податися частина вирішило в Туреччину Н Махно запропонував Галичину. Після цього махно вийшов за межі Донбасу

У серпні в Маріупольському і Таганрозькій окрузі оперував загін Белаша уникаючи великих зіткнень він проіснував до 12 вересня і розпався. Але повстанський рух в Донбасі так і не припинилося З Ейдеман 21 вересня звертався до Главкому Каменєву просив вжити заходів щодо розгром повстанського руху в північній частині Донецької губернії.

У зв'язку з неврожаєм і голодом в Донецькій губернії і переходом від військового комунізму до НЕПУ від продрозкладки до продподатку в наприкінці 1921 року повстанський рух пішов на спад.[68]

Революційні події в мистецтвіРедагувати

У літературіРедагувати

  • «Повесть о суровом друге». Л. Жаріков — в першій частині трилогії описуються історичні події попередні Жовтневому перевороту в Донбасі та його звершення зображені крізь призму почуттів, думок, прережіваній хлопчика із заводського селища Льоньки Устинова.[69]
  • Повість «Хліб» Олексія Толстого — художнє відтворення дійсних історичних подій, пов'язаних з героїчним походом революційних загонів, під командуванням К. Є. Ворошилова зі столиці ДКР Харкова через Луганськ до Царицина під час Австро Німецького наступу на Україну 1918 року.[70]
  • Роман «Вершники» Юрія Яновського — роман Вершники як би зсередини весь пронизаний вогняними смугами металургійних плавок, освітлений алмазно- чорним блиском вугілля, наповнений гулом заводів і шахт.[71]
  • Романи «Правда на землі одна». «Пласти» Юрія Чорного-Діденка — це багатопланові гостросюжетні, густо заселені історичне оповідання, що охоплюють своїм змістом надзвичайно складний період життя донбасівців: події першої світової війни, і громадянської війни 1917–1922.[72]
  • Роман «Третя рота» Володимира Сосюри — це яскравий зразок мемуарної прози. Читаючи цей твір, ми можемо яскраво уявити і багатогранний внутрішній світ великого поета, ;.і життя поета в революційному Донбасі.
  • Поема «Донбас» Григорія Баглюка.[73]
  • Поема "Тривожні роки, " вірш «Донбас у Жовтні» Павла Безпощадного.
  • «Тривожні роки» Іван Павлик, Федір Самохвалов[74]
  • «Початок великої долі» Павло Омельяненко[75]

У живописіРедагувати

Революційні події в донбасі висвітлив у своїй творчості художник Василь Васильович Журавльов він є автором таких картин:

  • «Звільнення Донбасу»
  • «Розстріл 118-ти шахтарів»[76]

Пам'ятникиРедагувати

  • Обеліск «Борцям за радянську владу». Сквер Полеглих комунарів. Донецьк[77]

ФільмиРедагувати

  • Фільм «Олександр Пархоменко» за романом Всеволода Іванова.

Історичні праціРедагувати

  • Антонов-Овсієнко В. А. Записки про громадянську війну: в 4 т. — Том 1. — М .: Вища військова редакційна рада, 1924. — 271 с
  • Антонов-Овсієнко В. А. Записки про громадянську війну: Том 2. — М.-Л .: Госиздат: Відділ військової літератури, 1928.
  • Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине. Збірник спогадів і статей. 1929. Збірник містить статті, присвячені огляду подій 1917 року на Донбасі від передодня Лютневої революції до першого року Громадянської війни. Центральне місце в книзі приділено суспільно-політичному руху робітників Донбасу, а також історії місцевих міст в період 1917–1918 рр.
  • Антонов-Овсієнко В. А. Записки про громадянську війну: Том 3. — М.-Л .: Госвоеніздат, 1932.
  • Антонов-Овсієнко В. А. Записки про громадянську війну: Том 4. — М.-Л .: Госвоеніздат, 1933. — 343 с.
  • Модестов В. В. Робітники Донбасу в трьох російських революціях. 1974
  • Д. А. Першак. Хроника великих дней /  Донецк: Донбас, 1977. Найважливіші події з історії боротьби слідом за перемогу Великого Жовтня, встановлення і зміцнення Радянської влади в Донбасі (лютий 1917 р. — Січень 1918 р.)
  • Прокоф'єва, Л. Т. Не змовкне слава: історико-краєзнавчий нарис про період громадянської війни в Донбасі (1917–1920 рр.). — Д .: Донецьк, 1978. — 160 с.
  • Володимир Корнілов «Донецько-Криворізька республіка: Розстріляна мрія» 2011 .
  • Пиріг Р. Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень — листопад 1918 року). Київ: Інститут історії України НАНУ, 2014. — 41 с. — (Серія «Студії з регіональної історії: Степова Україна»). У брошурі висвітлюється короткий період перебування Донецького басейну у складі гетьманської держави Павла Скоропадського. Розкрита обумовленість становища краю Брестськими мирними угодами та прагматичними інтересами Центральних держав. Показано діяльність місцевої адміністрації по наведенню «спокою і порядку», функціонування міських та земських управ, повсякденне життя населення міст і сіл, грабіжницьку політику австро-німецьких військ. Аналізується тогочасний стан вугільної та металургійної промисловості регіону. Для всіх, хто цікавиться історичним минулим України і Донецького краю.

ДжерелаРедагувати

  • Модестов В.В. Рабочие Донбасса в трех русских революциях М.: Мысль, 1974. — 268 с.
  • Махновское движение и Донбасс
  • Пиріг Р. Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень — листопад 1918 року)
  • Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: 1 т. — М.-Л.: Госвоениздат, 1924–1933.
  • Корнилов В. В. «Донецко-Криворожская республика: Расстрелянная мечта» — Харків, «Фоліо», 2011.
  • Першак, Д. А. Хроника великих дней / Д. А. Першак. Донецк: Донбас, 1977.
  • Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Историко-краеведческий очерк о периоде гражданской войны в Донбассе (1917–1920 гг.) Донецк: Донбас, 1978. 160 с.
  • Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сборник воспоминаний и статей. 1929 г. Острогорский М. (сост.) Издательство: Издательство «Пролетарий»
  • История рабочих Донбасса Том 1 Рабочие Донбасса в эпоху капитализма и в переходный период от капитализма к социализму. 1981 Издательство: «Наукова думка». Киев.
  • Страна огня. Произведения советских писателей о Донбассе. В двух томах. Сост. К.Спасенко. Донецк Донбас 1979г. 400+415 с.
  • http://megalektsii.ru/s25983t2.html

ПриміткиРедагувати

  1. Верстюк В. Українська Центральна Рада: період становлення / Український історичний журнал. — 2007. — № 2. — C. 23-46.
  2. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 73
  3. http://yadocent.livejournal.com/785723.html
  4. газета «Новороссия» №137, 27.04.2017
  5. Донецкая мысль, 1917, № 131, 17 декабря
  6. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 95
  7. «Робітнича Газета» № 182, 1917г.
  8. Донецкая мысль, 1917, № 131, 17 декабря
  9. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 377-379.
  10. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 49.
  11. http://tsdavo.gov.ua/4/stocks/62558102/62592736/
  12. Вестник, издаваемый Енакиевским советом рабочих депутатов, 1917, № 3, 16 апреля, С. 2.
  13. Порядок избрания советов приблизительно и коротко изложено в жѵрнале . Літопис Революці Г"№ 5-6 ,1927г.,стр.164,
  14. Ваткевич В. Луганські більшовики в жовтневій революції. - К., 1960. - С. 10.
  15. Історія міст і сіл УРСР. Донецька область. - С. ?
  16. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 49.
  17. Історія міст і сіл УРСР. Донецька область. - С. ?
  18. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 50.
  19. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 75
  20. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 145.
  21. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 196.
  22. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник. — Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . — С. 287.
  23. http://ukrssr.com.ua/donetska/kostyantinivskiy/kostyantinivka-kostyantinivskiy-rayon-donetska-oblast
  24. http://safe-rgs.ru/3070-gorod-konstantinovka-sto-let-nazad.html
  25. История рабочих Донбасса, С. 151.
  26. История рабочих Донбасса С. 159
  27. Дранко Н. С., Альтер М. С., Лисянский А. С. и др. Донецк. Историко-экономический очерк. Стр 80
  28. http://donjetsk.com/letopis/627-nachalo-proekta-krasnaja-juzovka.html
  29. История рабочих Донбасса С. 160
  30. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні : енциклопедичний довідник / Юрiй Маркович Гамрецький, А.Ф. Денисов, Юрій Юрійович Кондуфор, Борис Іванович Корольов, А.В. Кудрицький, В.С. Левин, В.Ю. Мельниченко, Л.Н. Нагорна, В.Ф. Солдатенко, П.М. Шморгун, О.Й. Щусь, В.І. Юрчук, П.Л. Варгатюк ; Відп. ред. Іван Федорович Курас . – Київ : Українська Радянська Енциклопедія, 1987 . – С. 49.
  31. Николаенко И. Февральская революція в Луганске // Летопись революции. — 1927. — № 3. — С. 39.
  32. http://lugansk-ua.livejournal.com/41220.html
  33. http://samlib.ru/k/kupcow_a_e/h4.shtml
  34. http://enakievets.info/publ/enakievo_kak_na_ladoni/istorija/kogda_enakievo_stalo_gorodom/2-1-0-1074
  35. http://donetshina.ucoz.org/publ/rozdumi_z_privodu/miscevi_vibori_1917_roku_v_misti_grishin/4-1-0-1362
  36. «Борьба за Октябрь на Артьомовщине» ст. 101; Літопис революції, 1927, № 5–6, С. 187 – 188.
  37. http://krampravda.dn.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=3007:2013-07-06-09-29-19&catid=40:history&Itemid=57
  38. Нова рада, 1917, № 159
  39. О. С. Ядловська УЧАСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ ДО УКРАЇНСЬКИХ УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2012, вип. XXXIV. С. 84
  40. О. С. Ядловська УЧАСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ ДО УКРАЇНСЬКИХ УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2012, вип. XXXIV. С. 84
  41. Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сборник воспоминаний и статей. 1929 г. Острогорский М. стр 145
  42. Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . стр 19
  43. Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: стр 98
  44. http://imsu-lugansk.com/mista-i-sela-luganskoi-oblasti/antracytivskyj-rajon/bokovo-platove-.html Красный Луч", Путеводитель. Год издания: 1980. Авторы: Г.И.Макеев, А.С.Мезеря.
  45. Николаев И. Гражданская война в Луганске // Летопись революции, 1928, № 1 (28), С. 203-204.
  46. Николаев И. Гражданская война в Луганске // Летопись революции, 1928, № 1 (28), С. 203-204.
  47. Николаев И. Гражданская война в Луганске // Летопись революции, 1928, № 1 (28), С. 203-204.
  48. Телеграфный протест Луганского Совета против ареста анархистами и левыми эсерами тов. Пархоменко 24 ф евраля 1918 г. // Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине: февраль 1917 ‒ апрель1918: сборник документов и материалов в трех томах. ‒ Т. 3: Борьба за распостранение и упрочнение советской власти на Украине: декабрь 1917 ‒ апрель 1918 / Составит.: И. В. Демкин, А. З. Мищенко, С. О. Розин, Е. П. Шаталина; Под ред. С. М. Короливского. ‒ К.: Государственное издательство политической литературы УССР, 1957. – С. 233—234.
  49. Николаев И. Гражданская война в Луганске // Летопись революции, 1928, № 1 (28), С. 203-204.
  50. Грушевский, Дмитрий Николаевич. Жданов: историко-экономический очерк. — Донецк: Донбасс, 1971. - С. 57
  51. Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр.: 1967. Т. 1 стр 279
  52. Пиріг Р. Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень–листопад 1918 року) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. - С. 13.
  53. Пиріг Р. Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень–листопад 1918 року) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. – C. 10.
  54. http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/02/4/21857/
  55. Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918 – 1920) / Упорядкував Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2017. – С. 53
  56. Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918 – 1920) / Упорядкував Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2017. – С. 65
  57. Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918 – 1920) / Упорядкував Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2017. – С. 74
  58. Голос Юга, 1918, 27 червня
  59. Последние новости, 1918, № 5161, С.2.
  60. Скальський В. Як Гетьман воєнний стан запроваджував // Історична правда https://www.istpravda.com.ua/columns/2018/11/26/153324/
  61. Донецк.Историко-краеведческий очерк. — Донецк: Донбасс, 1981. – С. 116.; https://yadocent.livejournal.com/502123.html; https://petrowsky.livejournal.com/154584.html
  62. Донецкий облгосархив, ф. р. 1181, оп. 1 д. 2 л 5.
  63. Там само, ф 1215, од 11, д 59, л 1
  64. http://ukrssr.com/doneck/slavyanskiy/slavyansk-slavyanskiy-rayon-donetskaya-oblast
  65. http://www.donbass-info.com/content/view/4454/4464/ http://konstantinovka.dn.ua/old/plugins/content/content.php?content.186
  66. http://museum-konst.com/index.php/stati-i-uroki/stekolnaya-promyshlennost-konstantinovki
  67. Архівована копія. Архів оригіналу за 13 червень 2015. Процитовано 24 серпень 2015. 
  68. http://www.makhno.ru/lit/Timoshuk/12.php
  69. Страна огня. Произведения советских писателей о Донбассе. стр 15
  70. Страна огня. Произведения советских писателей о Донбассе. стр 58
  71. Страна огня. Произведения советских писателей о Донбассе. стр 69
  72. Страна огня. Произведения советских писателей о Донбассе. стр 88
  73. Летописцы шахтерского края. Донецк стр 63
  74. Горловка. Биография города. Донецк, 1967 стр 37
  75. Наша Косегарка стр 58
  76. http://togeo.ru/main/kraevedmuseikungur/science/gribushinskie-thesis/book3/chapter-04.html
  77. http://infodon.org.ua/time/211

ПосиланняРедагувати