Відкрити головне меню

Борис Йосипович Магідов — народний комісар праці Донецько-криворізької республіки.

Магідов Борис Йосипович
דזשאָסיפּאָוויק באָריס מאַגידאָוו
270пксpx
Магідов Борис Йосипович
 
Партія: РСДРП, РКП (б), ВКП (б)
Народження: 25 грудня 1884(1884-12-25)
Санкт-Петербург
Flag of Russia.svg Російська імперія
Смерть: 1972(1972)
Москва, СРСР
Нагороди:
Орден Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора

Зміст

ЖитєписРедагувати

Санкт-ПетербургРедагувати

Народився 13 (25) грудня 1884 в сім'ї ремісника в Санкт-Петербурзі. З 11 років працював учнем ювеліра. Закінчив середнє єврейське училище, член профспілки золотарів-сріблярів.[1]

У 1905 році брав участь у Першої російської революції, вступив в РСДРП, меншовик, з 1917 року — більшовик. У 1907–1909 роках — секретар нелегального Бюро профспілок Петербурга, потім на підпільній роботі в Києві та Катеринославі. У 1912 році за революційну діяльність був заарештований і засуджений на два роки до адміністративної висилку в село Бугаєва Архангельської губернії.

У 1917 році працював у Петрограді (інструктор Ради профспілок), потім відряджений до Юзівки для організації профспілок гірників Донбасу. Був обраний головою Обласної ради профспілок ДонКривбассейна, з грудня 1917 року — заступник голови обкому більшовицької партії. На 3 обласному з'їзді Рад у грудні 1917 року був обраний головою Донецько-Криворізького облради.

Нарком праці ДКРРедагувати

Народний комісаріат праці ДКР

Активний діяч Донецько-Криворізької Республіки, в уряді ДКР — беззмінний нарком праці з 14 лютого по 30 квітня 1918 року. Потім брав участь у поході 5 Армії до Царицина, був начальником політвідділу 10 Армії, навесні 1919 року — нарком праці Української РСР.[2]

ДонбассРедагувати

У 1920 році — начальник Політвідділу Донбасу і голова Донецької губернського совпрофа. У 1921 році обраний секретарем Луганського повітового комітету КП (б) України, в 1922 році — відповідальним секретарем Полтавського губкому партії.[3]

РРФРРедагувати

З травня 1924 по вересень 1925 року — член Центральної контрольної комісії ВКП (б). У серпні 1925 року як член ЦКК вирішував питання вимоги мордовської автономії, виступивши проти цієї ініціативи. У вересні 1925 роки як член ЦКК розбирав конфлікт в Самарській партійної організації, після чого з грудня 1925 по травень 1926 працював відповідальним секретарем Самарського губкому ВКП (б).

У 1926–1927 роках — член Центральної ревізійної комісії ВКП (б), потім інструктор ЦК. У 1930–1937 роках обіймав посаду голови ЦК профспілки робітників поліграфічної промисловості, очолював друкарню Академії Наук, одночасно в 1930–1934 роках — член ЦРК ВКП (б). У 1937–1939 роках — голова ЦК профспілки працівників друку. У 1939 році був заарештований, але в 1941 році звільнений без наслідків. У 1941–1948 працював завідувачем відділом розповсюдження Профіздат ВЦРПС. З 1949 по 1955 рік — на роботі в Центральному архіві ВЦРПС.

У 1956 році вийшов на пенсію. Автор ряду мемуарних робіт про Артема, ДКР і громадянської війни. У 1969 році передав свій особистий архів у ЦГАОР СРСР (нині — ГАРФ). Б. І. Магидов був делегатом XI, XIII, XVI і XVII з'їздів партії.[4]

Борис Магідов помер у 1972 році.

НагородиРедагувати

Нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Трудового Червоного Прапора.

ДжерелаРедагувати

  • Ю. Р. Федоровський. Долі наркомів. // Комуніст Донбасса.-4.02.2000.(рос.)
  • Корнілов В. В. Донецько-Криворізька Радянська Республіка: Розстріляна мрія - Харків: «Фоліо», 2011.(рос.)
  • Довідник з історії КПРС.(рос.)
  • Державний архів Російської Федерації, ф. Р-7953, спр. 41.
  • Савченко В. А. Дванадцять війн за Україну. — Харків: Фоліо, 2006. — 416 с.

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати