Користувач:Sibaroni/Кодекс Наполеона

Кодекс Наполеона
'

Кодекс Наполеона (фр. Code NapoléonCode Napoléon), також Цивільний кодекс (фр. Code civilCode civil) — фундаментальний законодавчий акт Франції, що являє собою масштабну кодифікацію цивільного права і дав потужний поштовх для подальшого кодифікаційного процесу в багатьох країнах світу. Розроблений і прийнятий на початку XIX століття з ініціативи першого консула Французької республіки Наполеона Бонапарта і діє із змінами і доповненнями аж до наших днів. Метою складання Кодексу була заміна діючих у Франції хаотичного і розрізненого масиву джерел цивільного права, що включало як правові звичаї, так і різні нормативні акти. Складався з трьох (в даний час — з п'яти) книг, що містять побудовані по інституційній системі правові норми про статус фізичних осіб, шлюбно-сімейних відносин, речей, спадкування та зобов'язань.

Прийнятий безпосередньо після Великої французької революції, Кодекс Наполеона був своєрідним компромісом між різними джерелами французького права — римським правом, звичаями, королівськими указами, а також революційним законодавством; крім того, при його складанні широко використовувалися досягнення юридичної науки. Кодекс відкинув існувавші станові відмінності і привілеї. Він став однією з основ формування нового буржуазного суспільства, закріпивши у своїх нормах секуляризацію сімейних відносин, рівність учасників цивільного обороту, недоторканність приватної власності, свободу укладення цивільно-правових договорів і в той же час — патріархальні погляди на шлюб і сім'ю, характерні для рубежу XVIII—XIX століть. З точки зору юридичної техніки Кодекс відрізняється стрункістю викладу, гнучкістю і чіткістю формулювань і визначень, що поряд з прогресивними нормами стало однією з причин його асиміляції правовими системами десятків країн Європи, Америки та інших частин світу.

Джерела права Франції до Великої французької революції

Карта територій, на яких діяли кутюмы і римське право

Протягом багатьох століть, що передували Великій французькій революції 1789 року і прийнятті Кодексу Наполеона ,правові норми що діяли у Франції характеризувалися надзвичайно строкатим спектром. З часів завоювання Галлії в південних областях Франції продовжувало діяти римське право; на півночі країни римське право було витіснене кутюмами — правовими звичаями, що ведуть своє походження від німецького звичаєвого права франкських племен, варварських правд та ін. Таким чином, у правовому відношенні Франція була розділена на край писаного права (фр. pays de droit écritpays de droit écrit) і край звичайного права (фр. pays de droit coutumierpays de droit coutumier); цей поділ не мав чітко вираженого характеру, і зазначені джерела часто діяли одночасно на одній і тій же території. У той час як основними джерелами римського права були Кодекс Феодосія і Corpus iuris civilis, кутюмы спочатку не записувалися, а передавалися з покоління в покоління в усній формі; внаслідок феодальної роздрібненості вони відрізнялися численністю і роз'єднаністю.

Крім римського права і кутюмів у Франції діяло канонічне право, королівські укази (ордонанси), а також постанови французьких парламентів. Норми канонічного права римо-католицької церкви довгий час фактично заміняли національне шлюбно-сімейне право. Джерелами французького права були також ордонанси і різні розпорядження королів Франції, до числа яких відносилися Ордонанс Віллер-Котре (1539), Ордонанс Мулен (1566), Ордонанс Блуа (1579) та ін; в епоху роздробленості акти королів носили переважно адміністративний характер. Були джерелами права також і постанови французьких судових органів — парламентів, які мали повноваження видавати нормативні приписи з питань, не врегульованих чинним правом; такі норми діяли лише на території, підвідомчій конкретного парламенту.

Спроби уніфікації права в дореволюційній Франції

Збірники кутюмов

Кутюмы Нормандії

Кутюмы Парижа

Офіційним робіт з уніфікації французького права передувала приватна ініціатива: вже в XIII столітті робляться спроби запису і систематизації кутюмов у вигляді збірників, составлявшихся в основному юристами-практиками. Починаючи з XIII—XIV століть був складений ряд регіональних (які діяли на території окремих провінцій) і місцевих (які діяли в окремих містах і навіть селах) збірників кутюмов. До XVIII століття у Франції налічувалося близько 60 регіональних та близько 300 місцевих збірників.

Одними з перших були збірники кутюмов Нормандии, які складалися приватними особами починаючи з XIII століття і відчували значний вплив скандинавських звичаїв. Відмінна риса цих кутюмов полягала в тому, що згідно з ними всі жителі Нормандії визнавалися рівними перед законом. Нормандські кутюмы містили, зокрема, правила про юрисдикції, про явку в суд, про спадкування, про придане жінок і про вдівстві, про дарениях, про рухоме і нерухоме майно, про придбання майна по давності володіння, про сервітути та ін

У 1273 році кутюмы Орлеана, Оверні і Анжу були зібрані в збірку під назвою «Учреждения Святого Людовика», куди увійшли також деякі ордонанси короля Людовика IX Святого і уривки з римського та канонічного права. Цей збірник відзначався численними помилками при викладанні римського права і вельми невмілим поєднанням римського права з місцевими звичаями. Проте зазначені недоліки не завадили надзвичайно широкому розповсюдженню «Установ Святого Людовіка» та їх вільному застосуванню судами ряду областей Франції.

У 1283 році був складений збірник під назвою «Кутюмы Clermont в Бовези» (фр. «Les coutumes de Clermont en Beauvaisis»«Les coutumes de Clermont en Beauvaisis», або просто «Кутюмы Бовези»), який представляв собою запис кутюмов графства Клермон-ан-Бовези. Збірник був складений і забезпечений коментарями французьким суддею (бальї) Філіппом де Бомануаром і налічував 70 голів і більше 1 тисячі сторінок різних звичаїв, що регулювали практично всі правовідносини, що існували в даному регіоні. При складанні збірника Бомануар не тільки записував існували звичаї, але і доповнював їх більш загальними нормами, які сприяли зміцненню королівської влади. Одна з особливостей «Кутюмов Бовези» полягала в тому, що вони покладали обов'язок дотримуватися традиції права не тільки на підданих, але і на всі органи державної влади. Зокрема, згідно з нормами збірника король сам повинен був зберігати звичаї і вживати заходів до того, щоб інші особи дотримувалися їх. Завдяки такому підходу у збірник увійшли не тільки місцеві звичаї, але й правила і норми, що були загальним правом Франції, а також окремі положення канонічного і римського права.

Великим збірником був звід кутюмов Парижа, складений до 1510 році. У 1580 році він був перероблений, після чого став включати 362 статті, подразделявшиеся на 16 титулів. Збірник містив норми про ленном володінні, про рухоме і нерухоме майно, про скаргах, що подаються в разі арешту майна, про давності, про звернення стягнення на майно, про привілеї знаті та городян, про дарениях і про взаємні дари, про заповіти і про їх виконання, про спадкуванні по прямій і боковій лініях і ін Кутюмы Парижа застосовувалися не тільки в рамках юрисдикції Паризького парламенту, але і за її межами. В останньому випадку вони застосовувалися субсидіарно — коли відповідні місцеві кутюмы не містили вказівок з конкретного питання. Деякі положення паризьких кутюмов про речових правах, найом майна та інших інститутах згодом знайшли відображення в Кодексі Наполеона.

Королівські ордонанси

Кодекс короля Генріха III

«Цивільний кодекс, або Коментар до квітневого ордонансу 1667 року»

З початком політичного об'єднання Франції спроби уніфікувати і впорядкувати діяли в країні численні джерела права починає здійснювати королівська влада. 15 квітня 1454 року Карл VII видав ордонанс «Монтілья-ле-Тур» (фр. Montils-lès-ToursMontils-lès-Tours), відповідно до статті 125 якого всі діяли кутюмы слід зводити в письмові збірники. Його наступники Людовик XI і Карл VIII своїми указами підтвердили це розпорядження. Складання офіційних збірників було доручено провінціях, які повинні були збирати матеріали про звичаї з допомогою місцевих суддів та інших знаючих осіб. Складений і обговорений проект збірника затверджувався королем і набував значення акту центральної влади.

В кінці XVI століття за наказом короля Генріха III Валуа президент Паризького парламенту Барнабе Бриссон зробив спробу скласти збірник кутюмов і королівських ордонансов, класифікувавши їх за предметом правового регулювання. Цей великий документ, опублікований в 1587 році, який згодом став відомий як Кодекс короля Генріха III. Проте загибель короля в 1589 році, а потім і смерть самого Бриссона в 1591 році завадили офіційного введення кодексу в дію.

16 червня 1627 року король Людовік XIII з ініціативи кардинала Рішельє видав розпорядження про підготовку кодексу, проект якого був складений міністром юстиції Мишелем де Марильяком. Кодекс був оприлюднений в якості королівського ордонанса під назвою «Ordonnance du roy Louis XIII sur les plaintes et doléances faittes par les députés des Estats de son royaume convoqués et assemblés en la ville de Paris en 1614, publiée au Parlement le 15 janvier 1629» і згодом отримав назву Кодекса Мишо. Початковим джерелом Кодексу Мішо з'явилися накази третього стану депутатам Генеральних штатів 1614 року, а також матеріали зборів нотаблів, що проводилися в 1617 році в Руані і в 1626 році в Парижі. Крім приписів адміністративно-правового характеру кодекс містив норми, певною мірою реформировавшие існуючу судову систему Франції та цивільне законодавство. Крім реорганізації системи управління судами ці норми стосувалися ряду правил в області дарувань, успадкування та шлюбно-сімейних відносин. Кодекс так і не був введений в дію в зв'язку з тим, що Паризький парламент, а також парламенти південній частині країни угледіли в ньому зазіхання на свої права.

У квітні 1667 року при Людовіку XIV під керівництвом великого державного діяча Жан-Батиста Кольбера був прийнятий ордонанс, що встановив єдині правила цивільного судочинства і став частиною так званого Кодекса Людовика. В коментарях епохи цей ордонанс навіть називали цивільним кодексом, хоча насправді він містив норми процесуального права. В 1673 році був виданий ордонанс «Про торгівлю», відомий також як Кодекс Савари. Кольбер залучив до підготовки цього закону найбільш відомих паризьких купців, а остаточну редакцію доручив одному з них — Жака Саварі. Зберігаючи в торговому праві станові початку і розглядаючи його як право купецького стану, Кодекс Саварен приділив особливу увагу новим правовим інститутам, що мали першорядне значення для росту і розвитку торгового капіталу; він містив норми про торгових товариствах, векселі, неспроможності та ін

Великим кроком вперед по шляху уніфікації норм цивільного права з'явилися ордонанси, прийняті королем Людовіком XV за ініціативою канцлера Анрі Франсуа д Агессо. У своїх «Записках, що стосуються загальних міркувань реформування правосуддя» (фр. «Mémoire sur les vues générales que on peut avoir pour la réformation de la Justice»«Mémoire sur les vues générales que on peut pour avoir la réformation de la Justice») д Агессо обґрунтовував необхідність створення загального зводу законів, який діяв би на всій території Франції. Першим етапом цього проекту був складений д Агессо королівський ордонанс «Про дарениях» (1731), згодом були прийняті ордонанс «Про заповіти» (1735) і «Про субституциях» (1747). Зокрема, ордонанс «Про заповіти» ввів обов'язкову письмову форму заповітів і ліквідував раніше існуючу практику усних заповітів, порождавшую велику кількість судових позовів.

Передісторія кодифікації

«Трактат про окремі питання цивільного права» з портретом Потьє

Статья 19 раздела II Декрета об организации судопроизводства от 16—24 августа 1790 года

{{{Текст}}}

Незважаючи на спроби королівської влади здійснити уніфікацію права, цивільне законодавство Франції напередодні Великої французької революції залишалося розрізненим, суперечливим і архаїчним. У різних регіонах країни діяли місцеві кутюмы, норми канонічного права, а також римське право. Ордонанси центральної влади регулювали лише незначну частину цивільних правовідносин. Королі не мали можливості зробити рішучі кроки на шляху до законодавчого єдності, оскільки їх пов'язувала необхідність враховувати інтереси церкви, міцно яке утримувало у своїх руках ведення актів громадянського стану і регулювання шлюбно-сімейних відносин, а також провінцій, ревниво оберегавших свої кутюмы. Після революції до численних джерел французького цивільного права додалося і революційне законодавство, зокрема декрети про секуляризації актів цивільного стану, введення світського шлюбу, обмеження випадків заборони шлюбу, правила розлучення, рівності часток при спадкуванні та інші.

Перші розробки теорії єдиного цивільного права були здійснені вченими-правознавцями. Зокрема, знаменитий юрист XVIII століття Робер-Жозеф Потьє написав ряд фундаментальних праць у галузі цивільного права, до числа яких належать багатотомні «Пандекты Юстиніана в новому порядку» (лат. «Pandectae lustinianeae in novum ordinem digestae», 1748-1752), а також «Трактат про зобов'язання» (фр. «Traité des obligations»«Traité des obligations», 1761). Використовували загальний предметно-правовий метод, роботи Потьє справили значний вплив на систему і зміст Кодексу Наполеона.

Початок руху до створення общефранцузского цивільного права поклало революційне Установчі збори, які 4 серпня 1789 року скасувала усі феодальні права і привілеї. У квітні 1790 року абат Сійєс включив у свій законопроект про заснування суду присяжних у цивільних справах наступне положення: «Подальші законодавчі збори займуться складанням для французів нового кодексу, унифицирующего законодавство, і нового порядку процесу, доведених до цілковитої простоти». 16-24 серпня 1790 року Установчі збори видав декрет про організацію судочинства, в якому серед іншого проголошувалося, що буде виданий єдиний кодекс цивільних законів. Це положення було підтверджено Конституцією від 3 вересня 1791 року, у розділі першому якою встановлювалося: «Буде видано кодексу цивільних законів, загальних для всього королівства».

Однак при обговоренні законопроекту про правопорядок і реформу цивільних законів і про розробку Цивільного кодексу депутати Установчих зборів прийшли до висновку, що питання про кодифікації слід залишити Законодавчим зборам, утворення якого було передбачено Конституцією. Вони виходили з того, що при сформованих обставинах необхідно спочатку повністю переробити все цивільне законодавство, чим і повинен був зайнятися майбутній законодавчий орган. В результаті подальших дебатів депутати затвердили лише принципові положення про реформу права і про кодифікації, залишивши питання про терміни і порядок підготовки проекту Цивільного кодексу відкритим. Почало роботу 1 жовтня 1791 року Законодавчі збори вже наприкінці 1791 року прямо звернулося до громадян з проханням надсилати свої пропозиції про розробку Цивільного кодексу. Тим не менш цього законодавчого органу так і не вдалося дійти до питання кодифікації цивільного права, оскільки вже через рік, 21 вересня 1792 року, він поступився місце Національного конвенту.

Проекти Цивільного кодексу періоду Конвенту та Директорії

Проекти Цивільного кодексу Камбасереса

Засідання Конвенту

Ж.-Ж. де Камбасерес

Ф.-А. Мерлен де Дуе

Третій проект Камбасереса

24 червня 1793 року Національний конвент прийняв постанову про необхідність створення цивільного і кримінального кодексів, єдиних для всієї республіки, і зобов'язав свій Законодавчий комітет подати йому на розгляд проект цивільного кодексу у надзвичайно стислі терміни — через один місяць. За рішенням Конвенту підготовка цивільного кодексу була доручена відомого юриста і державного діяча Жан-Жаку Режі де Камбасересу, очолив Законодавчий комітет. Таке призначення було викликано головним чином тим, що незадовго перед цим Камбасерес приєднався до партії монтаньяров, мала великий вплив у Конвенті і сприяла просуванню ідеї створення цивільного кодексу. Камбасерес негайно приступив до роботи над проектом і утворив відповідну комісію, до участі в якій був залучений відомий французький адвокат Філіп-Антуан Мерлен де Дуе і деякі члени Законодавчого комітету. Комісія Камбасереса впоралася з поставленим завданням досить швидко: готовий проект був представлений на розгляд Конвенту вже 9 серпня 1793 року.

Проект Камбасереса складався з трьох книг, що містили 719 статей. Книга перша «Про правове становище осіб» налічувала десять титулів, куди поряд із загальними положеннями увійшли норми шлюбно-сімейного права. Книга друга «Про майно» складалася з трьох титулів і включала загальні правила про майно та його види, а також різні способи його придбання (крім договірних) і використання. Книга третя, яка складалася з дванадцяти титулів, містила загальні положення про зобов'язання і норми про окремих цивільно-правових договорах. Проект був підпорядкований ідеї загальної рівності прав громадян; був передбачений інститут розлучення, що було прогресивним кроком у сфері регулювання сімейних відносин; намічалося повне звільнення членів родини з-під батьківської влади. При розробці проекту автори дотримувалися позиції максимального наближення норм кодексу до природному праву.

22 серпня 1793 року почалося обговорення проекту в Конвенті, а 3 листопада вже була створена комісія для внесення в проект пропонованих змін. Коли обговорення дійшло до питання про рівність подружжя, розгорілася бурхлива дискусія; тим не менш Конвент все ж проголосував за прийняття статей про розірвання шлюбу. Від прийняття положень про спільне управління подружжям своїм майном членам Конвенту довелося відмовитися через опозиції, яку очолив Мерлен де Дуе, що став ідейним противником Камбасереса. До цього додалися ще й труднощі, пов'язані з загостренням внутрішньої і зовнішньої боротьбою з противниками революції. Через деякий час після початку дебатів членам Конвенту не вдалося прийти до згоди, і обговорення проекту було відкладено. В результаті Конвент визнав проект неприйнятним, оскільки, з точки зору революційно налаштованих законодавців-монтаньяров і, зокрема, Фабра д Эглантина, він був занадто великим і складним і, крім того, містив велику кількість малозрозумілою юридичної термінології.

13 брюмера II року (3 листопада 1793 року) Конвент доручив Законодавчого комітету спростити і переробити проект цивільного кодексу україни та призначив нову комісію, в яку за ініціативою Комітету громадського порятунку і Фабра д Эглантина були включені Кутон, Монто, Меоль, Секон, Ришар і Раффон. 23 фрюктидора II року (9 вересня 1794 року) Камбасерес представив на обговорення Конвенту другий проект, який складався з 297 статей. Однак новий проект кодексу виявився ще менш вдалим, оскільки всі його положення зводилися майже виключно до загальних визначень і принципів. По суті він представляв собою істотно урізаний перший проект, розбавлений філософськими сентенціями і позбавлений нормативних почав.

Незабаром після початку обговорення дебати в Конвенті за проектом призупинилися. Було прийнято рішення направити документ на доопрацювання так званої Комісії одинадцяти, в якій повинні були брати участь всі ті ж Камбасерес і Мерлен де Дуе. На думку Конвенту, такий перегляд був необхідний, оскільки проект був надто коротким і являв собою скоріше «зміст Кодексу законів» і «навчальний посібник за правилами моралі». На практиці направлення проекту до Комісії фактично означало відмову від подальшого його розгляду.

На цьому, однак, кодифікаційні спроби Камбасереса не закінчилися. Після приходу до влади Директорії він став спочатку членом, а потім головою Ради п'ятисот. 12 червня 1796 року Камбасерес представив на розгляд Директорії свій третій проект цивільного кодексу. Виступаючи 26 серпня 1796 року від імені Законодавчої комісії перед Радою п'ятисот, Камбасерес підкреслював нагальну необхідність реформування цивільного законодавства. Він зазначав, що Законодавча комісія розробила проект, усунувши помилки, допущені в поспіху при підготовці попередніх проектів, а також врахувала зауваження, висловлені свого часу Національним конвентом.

Як і попередні два проекти, третій складався з трьох книг, які налічували в цілому 1104 статті. На відміну від попередніх, цей проект був значно більш детальним; крім того, він враховував основні зміни, які відбулися у Франції за останні роки. Однак і цей проект чекала невдача. Зокрема, консервативні члени Ради п'ятисот визнали, що деякі положення проекту є аморальними; ця характеристика в першу чергу ставилася до інституту розлучення, а також до прав, які надавалися позашлюбним дітям, і до принципу рівності між всіма спадкоємцями. В силу цих та деяких інших обставин до 22 січня 1797 року вдалося затвердити лише структуру проекту і прийняти кілька статей про усиновлення. Однак після того, як 26 лютого 1797 року деякі члени Ради п'ятисот зажадали повернутися до попередньої структури проекту, стало ясно, що проект чекає доля попередніх. Подальшого обговорення проекту не було; лише 23 травня 1798 року Рада п'ятисот за своєю ініціативою обговорив можливості визначення порядку для перегляду проекту. Після цього короткого обговорення до третього проекту більше не поверталися.

Оцінюючи другий і третій проекти цивільного кодексу, підготовлені Камбасересом, сучасний вчений Ж.-Л. Альперен зазначав, що другий проект з'явився передвісником Кодексу Наполеона. Він містив досить чіткі формулювання, що вплинули на мову кодексу 1804 року. Третій же проект був найбільш об'ємним і найбільше відображав положення дореволюційного права, а також враховував теоретичні розробки Потьє. «За нашою оцінкою, — писав Альперен, — з цього третього проекту в Цивільний кодекс було включено понад 200 статей, іноді майже в незмінному вигляді».

Проекти Цивільного кодексу Тарже і Жакмино

Р.-Ж.-Б. Тарже

Проект Жакмино

Незабаром після третього проекту Камбасереса на розгляд Законодавчої комісії були представлені ще два досить коротких проекту цивільного кодексу. Перший проект був направлений в комісію слідом за переворотом 18 брюмера (9 листопада 1799). Він складався з 272 статей і був підготовлений в приватному порядку — відомим паризьким адвокатом Гі-Жан-Батистом Тарже. При підготовці проекту Тарже виходив з того, що громадянські закони повинні мати на меті зробити людей «менш нещасними і більш корисними суспільству». Однак, незважаючи на подібні ліберальні устремління автора, зміст проекту було дуже консервативним. Зокрема, він передбачав арешт боржників, які були не в змозі погасити свої боргові зобов'язання, і деякі інші заходи досить архаїчного характеру.

Другий проект був представлений на розгляд Законодавчої комісії 21 грудня 1799 року і був підготовлений вже на державному рівні. Проект розробили у спішному порядку дві спеціальні комісії, якими керував колишній адвокат з Нансі Жан-Игнас Жакмино, за сприяння Камбасереса і Тронше. Цей проект налічував у загальній складності 757 статей, що містилися в шести титулах, не мали якоїсь нумерації: «Про шлюб» (стаття 71), «Про повнолітніх і про позбавлення громадянських прав» (статті 42), «Про неповнолітніх, про опіку і про оголошення неповнолітнього повністю дієздатним» (114 статей), «Про дарениях і заповіти» (статті 163), «Про спадкування» (214 статей), «Про права подружжя» (статті 153).

Цей документ являв собою швидше начерк окремих розділів кодексу, а не цілісний проект. Він друкувався у міру підготовки матеріалу в семи брошурах і був досить консервативним. Консерватизм був особливо характерний для тієї його частини, яка стосувалася шлюбно-сімейних відносин, хоча в цілому проект допускав можливість розірвання шлюбу. Так, наприклад, відповідно до статті 9 проекту особам, які не досягли 25 років, не дозволялося вступати у шлюб без благословення батьків. У відповідності зі статтею 18 шлюб, укладений незадовго до смерті одного з подружжя, що страждав хворобою, не мав цивільно-правових наслідків. Положеннями цього проекту позашлюбні діти практично повністю позбавлялися громадянських прав у сім'ї. Він, зокрема, передбачав, що діти, народжені поза шлюбом, зберігають статус незаконнонароджених навіть у тому випадку, якщо їх батьки згодом вступлять в шлюб.

Виступаючи 21 грудня 1799 року на засіданні Законодавчої комісії Ради п'ятисот, Жакмино висловив таку думку: «Філософія засудила наші колишні закони, а свобода винесла вирок. Вийшли з хаосу феодалізму, вони не могли більше задовольнити націю, осяяну світочем вісімнадцятого століття, націю, яка мала сміливість відвоювати свої права». Він стверджував, що проект був «основою, призначеної прийняти будь-які поправки, будь-які ідеї, які виникнуть при публічному обговоренні, на яке ми його уявляємо. Турбота з'єднати їх воєдино покладається на інших. Ми заповідаємо цю обов'язок нашим наступникам, які будуть займатися законодавчою діяльністю після нас».

Проекти Жакмино і Тарже в результаті спіткала та ж доля, що і проекти Камбасереса. Однією з причин цього була неспокійна і не цілком сприятлива для кодификационной діяльності політична ситуація — перші проекти Цивільного кодексу готувалися і вносилися в період повалення Директорії, підготовки Конституції VIII року і створення консульського режиму. Крім того, їх автори не володіли достатнім політичним впливом, щоб провести проект такого важливого закону через законодавчий орган в умовах, коли багато хто вважав створення цивільного кодексу невчасним і непотрібним. Тим не менш перші кодифікаційні спроби не були забуті і були враховані при підготовці Кодексу Наполеона. Як зазначав Ж.-Л. Альперен, в частині розірвання шлюбу, батьківської влади та успадкування проекти Жакмино і Тарже мали значно більший вплив на Кодекс 1804 року, ніж проекти Камбасереса, які, в свою чергу, мали більшу вагу при розробці положень про громадянський стан, про власність та про договори.

Створення Кодексу Наполеона

Рішення Наполеона про створення Цивільного кодексу. Призначення кодификационной комісії

Наполеон Бонапарт

Ставши першим консулом Французької республіки, Наполеон Бонапарт приступив до проведення державно-адміністративних і правових реформ. Він добре усвідомлював, що розробка єдиного для всієї країни, ясного і стрункого законодавства буде однією з вирішальних завдань нової влади. Тому особливий інтерес він виявляв до кодифікації і в першу чергу до створення Цивільного кодексу Франції. Ще в декреті від 19 брюмера VIII року (10 листопада 1799 року) про заснування консулату Наполеон вказав складання Цивільного кодексу в якості однієї з найближчих завдань нового уряду.

З одного боку, Наполеон вважав першорядним завданням Республіки домогтися того, щоб замість численних нормативних актів, що складалися з суміші дореволюційних норм і написаних у запалі боротьби революційних декретів, створювали величезну плутанину в правовому регулюванні, на всій території країни діяв єдиний, добре продуманий і чіткий звід цивільних законів. З іншого боку, Цивільний кодекс був необхідний майбутньому імператору для реформування суспільства, зміцнення створюваного їм соціально-політичного режиму, заснованого на цивільному рівності, а також для забезпечення його власного авторитету і реалізації його владних амбіцій. Крім того, існувала надія на те, що Кодекс може стати дієвим засобом для примирення і згуртування народу, що перебував у стані внутрішньонаціонального конфлікту. Простий і ясний кодекс, доступний для кожного француза, міг би донести до кожного громадянина Франції принципи поведінки в створюваному Наполеоном новій державі, стати основою для встановлення громадянського порядку.

З цією метою 24 термідора VIII року Республіки (12 серпня 1800 року) консули Республіки за ініціативою Наполеона прийняли постанову про розробку проекту Цивільного кодексу. Даною постановою була призначена кодифікаційна комісія, до складу якої увійшли чотири досвідчених юриста — Франсуа Дені Тронше (голова комісії), Жан Етьєн Марі Порталис, Фелікс Біго де Преамене, а також Жак де Мальвиль, на якого було покладено функції секретаря. Всі учасники комісії, за винятком Порталиса, були членами Кассационного суда; Порталис входив до складу Державної ради. Основним критерієм при виборі кандидатів була в першу чергу їх висока юридична кваліфікація; цим пояснюється, зокрема, включення до складу комісії Тронше і Порталиса, які, незважаючи на встановився республіканський лад, були переконаними роялистами. Крім того, Порталис і Мальвиль були фахівцями по римському праву, а Тронше і Біго де Преамене — знавцями кутюмного права Франції; тим самим досягався облік двох різних думок серед юристів з приводу можливих джерел при систематизації та уніфікації норм цивільного права.

Крім приписи про створення комісії, у постанові від 12 серпня 1800 року вказувалося місце проведення її засідань (Міністерство юстиції), а також вимога про надання в розпорядження її членів трьох проектів Цивільного кодексу, складених при Конвенті, і проекту, розробленого за Директорії. У статті 4 постанови передбачалося, що Тронше, Біго де Преамене і Порталис зроблять порівняльний аналіз перших проектів кодексу і визначать план роботи, який вони вважатимуть за необхідне. У відповідності зі статтею 6 постанови кодифікаційні роботи належало завершити в останню декаду брюмера IX року (у листопаді 1800 року) і представити міністром юстиції трьом консулам. Постановою Тронше, Біго де Преамене і Порталису було наказано взяти участь у подальшому обговоренні проекту на засіданнях Державної ради.

Ф. Д. Тронше

Шаблон:Часть изображения

Ф. Біго де Преамене

Шаблон:Часть изображения

Підготовка, зміст і джерела проекту Кодексу

Проект Цивільного кодексу, підготовлений комісією, призначеною 24 термідора VIII року

Попередня книга включала шість титулів: 1) «Загальні визначення»; 2) «Класифікація законів»; 3) «Про опублікування законів»; 4) «Про дію законів»; 5) «Про застосування та тлумачення законів»; 6) «Про скасування законів». Обсяг попередньої книги був порівняно невеликим: її текст займав всього п'ять повних друкованих сторінок. Ця книга так і не була прийнята: вже на стадії її обговорення в департаменті з питань законодавства Державної ради її загальні дефініції визнали дуже неясними, абстрактними і тому марними. Замість неї в остаточну версію Кодексу внесли Вступний титул Про опублікування, дію і застосування законів узагалі». Книга перша включала десять титулів (норми про осіб, актах громадянського стану, шлюбно-сімейних відносинах та ін); книга друга містила чотири титули (норми про речових правах); книга третя включала двадцять титулів (норми про спадкування, зобов'язання та окремі види договорів).

При складанні проекту кодификаторы ґрунтувалися на діяли джерелах французького права, до числа яких відносилися звичаї (кутюмы), римське право, революційне законодавство і навіть королівські ордонанси. Звичаї, особливо кутюмы Парижа, були використані при розробці норм про спадковому праві і майнових відносинах подружжя. Вплив римського права було особливо сильним в нормах про власність, сервітути, а також про зобов'язання і договори. При складанні правил Кодексу, особливо норм про акти громадянського стану, дарениях, заповіти і субституциях, не було відкинуто і королівське законодавство; воно уявлялося кодификаторам важливим вже хоча б з тієї причини, що його норми несли в собі певну уніфікуючий початок. Законодавство часів революції було враховано в правилах про шлюб, батьківської влади, привілеї та іпотеки. Таким чином, проект Кодексу став своєрідним компромісом між різними джерелами французького права; кодификаторы прагнули дотримуватися історичної наступності в правовому регулюванні і зберегти найцінніше правова спадщина минулого.

Крім юридичних джерел члени комісії використали наукові праці французьких юристів — Потьє, Жана Дома, Франсуа Буржона та інших, роблячи з них великі і іноді навіть дослівні запозичення. Наприклад, стаття 1293 Кодексу, яка твердила: «Платіж повинен бути здійснений кредитору або уповноваженій ним особі або того, хто був уповноважений судом або законом отримати борг за кредитора», була майже точною копією § 465 «Трактату про зобов'язання» Потьє. Норма статті 2279 («щодо рухомостей володіння рівнозначно правооснованию») зустрічається в точно такий же формулюванням у творі Буржона «Загальне право Франції» (фр. «Le droit commun de la France»«Le droit commun de la France», 1770).

Проект Цивільного кодексу на одній із стадій підготовки та обговорення (сторінки з заголовками Вступного та перших п'яти титулів). Кожен титул іменувався «проектом закону» (фр. projet de loiprojet de loi) і отримав назву власне титулу (фр. titretitre) лише після прийняття

Зауваження французьких судів до проекту Кодексу

Консули, бажаючи отримати якомога більше кваліфікованих відгуків про проект Кодексу перед його передачею в Державний рада, направили проект в Касаційний суд і у всі діяли у Франції двадцять дев'ять апеляційних судів. У супровідному листі судам було рекомендовано ознайомитися з переказуються документом протягом трьох місяців і представити свої зауваження та пропозиції міністру юстиції. Як зазначається в літературі, є ймовірність, що ідея про передачу проекту на попереднє обговорення судовим органам була підказана Наполеону прусським досвідом: у свій час по завершенні підготовки проекту Прусського земського права канцлер Йоганн фон Кармер звернувся до судів і до громадськості з пропозицією взяти участь в обговоренні проекту і повідомити свої зауваження.

Зауваження Касаційного суду

Касаційний суд Франції

Зауваження Касаційного суду до проекту Кодексу

Після отримання проекту Цивільного кодексу голова Касаційного суду створив для обговорення цього документа комісію з п'яти суддів, які провели досить глибоке дослідження, завершилося опублікуванням одного тома різних зауважень і міркувань загальним обсягом 450 сторінок. Зауваження комісії були представлені без будь-якої передмови або попередніх міркувань, на відміну від того, як це зробила більшість апеляційних судів, які предпослали своїм коментарям вступні повідомлення, уточнення і застереження. Коментарі Касаційного суду носили переважно характер нових редакцій відповідних статей проекту (а в деяких випадках навіть і цілих титулів) разом з обгрунтувальними ці редакції аргументами. В цілому Касаційний суд схвалив проект Кодексу, однак висловив критичні зауваження до ряду його положень.

Зокрема, комісія Касаційного суду відкинула положення статті 4 титулу першого попередньої книги проекту, згідно з яким звичаї і кутюмы повинні були служити доповненням до законів. Запропонувавши свою редакцію статті, комісія вказала у доданому коментарі, що ця норма буде виглядати більш чіткою і зрозумілою, якщо з неї з усією визначеністю буде випливати, що звичаї і кутюмы ні за яких обставин не можуть скасовувати встановлених законів або суперечити їм.

Стосовно статей 1 і 2 титулу VI «ПРО розірвання шлюбу» (перша стаття проголошувала, що «шлюб припиняється шляхом його розірвання», а друга — що «розірвання шлюбу має місце за обопільною згодою подружжя або на вимогу одного з них») комісія Касаційного суду запропонувала додати підстави, за наявності яких шлюб може бути розірваний. При цьому вона виходила з того, що далеко не всяке підставу для розірвання шлюбу може бути доведено. Запропонований комісією варіант цих двох статей виглядав наступним чином: «Стаття 1. Шлюбний союз може бути припинений шляхом його розірвання лише в порядку і на підставах, передбачених законом. Стаття 2. Існують два види підстав: (1) Певні підстави, які можуть бути підтверджені шляхом пред'явлення доказів; і (2) Систематичне поведінка одного з подружжя, яке робить для іншого з подружжя спільне життя неможливою».

Частина титулів проекту комісія Касаційного суду просто допрацювала. Окремі титули були повністю перероблені і викладені в абсолютно новій редакції. Наприклад, комісія визнала, що концептуальний підхід до положень, які містилися в титулах VI («ПРО привілеї та іпотеки»), VII («ПРО ратифікаційних листах») і VIII («ПРО примусовий продаж нерухомого майна») проекту, є невірним. Докладно виклавши на сорока двох сторінках мотиви, якими керувалася комісія запропонувала свою редакцію норм цих титулів.

Комісія також запропонувала додати в проект Кодексу окремі розділи і глави і включила в зауваження проекти відповідних норм. Зокрема, комісія запропонувала додати в проект главу IV титулу VIII книги першої «Про прийомних дітей», що складалася з 16 статей. При цьому представники Суду відзначили, що, незважаючи на те, що розробники проекту Кодексу не визнали за необхідне включити до нього положення про цьому інституті, велика частина членів комісії Суду прийшла до твердого переконання в його доцільності. Обґрунтовуючи свою точку зору, вони писали, що усвідомлюють, що в суспільстві, де відсутні певні звичаї, існує небезпека введення законів, що не спираються на усталені традиції. Однак у даному випадку, оскільки правові норми, про які йде мова, не носять імперативного характеру, вони не зможуть заподіяти суспільним відносинам якої-небудь шкоди. Ці норми, навпаки, будуть корисні, оскільки вони дозволять встановити нові зв'язки та стосунки між людьми. На думку суддів, усиновлення, формуючи в суспільстві основи принципу чесноти і родинні узи, що випливають з норм права, буде давати знедоленим надію знайти те становище серед людей, якого їм так не вистачає.

Зауваження апеляційних судів

Зауваження апеляційних судів до проекту Кодексу (частина 1)

Зауваження апеляційних судів до проекту Кодексу (частина 2)

Зауваження апеляційних судів до проекту Цивільного кодексу були підготовлені спеціально призначеними комісіями відповідних судів і здебільшого стосувалися режиму майнових відносин між подружжям та правил спадкування. При цьому багато судів висловлювали критичні міркування щодо положень попередньої книги проекту, оскільки вона задавала тон всьому Кодексу. Зокрема, апеляційний суд Парижа пропонував почати Кодекс з визначення поняття «закон» і з перерахування окремих видів законів, звертаючи увагу Державної ради на те, що перший титул («Загальні визначення») зовсім не дає точного і загального визначення законодавства».

Деякі суди, спрямовуючи свої зауваження, вказували, що дослідження такого важливого правового документа, як Цивільний кодекс, вимагає значно більшого часу, ніж наданий їм тримісячний термін. На їхню думку, така робота вимагає не тільки тривалих роздумів і колективних обговорень для того, щоб уяснити концептуальні позиції і окремі принципові положення проекту, але і багато додаткового часу для того, щоб можна було встановити зв'язки між ідеями, за допомогою яких ці позиції і положення можуть бути втілені в життя. Враховуючи, що майже всі члени судових комісій продовжували виконувати свої безпосередні обов'язки по здійсненню правосуддя, у них було достатньо часу для того, щоб хоча б уважно ознайомитися з проектом. Незважаючи на це, всі вони висловили бажання допомогти уряду у вирішенні такої важливої державної задачі, як кодифікація цивільного права Франції.

Зауваження суддів і висловлені ними міркування були самими різними. Більшість з них були досить короткими і носили здебільшого загальний характер, тобто торкалися окремих титулів в цілому. У деяких випадках судові комісії, однак, входили до детальне обговорення окремих положень конкретних глав, параграфів і статей. У тих випадках, коли мова йшла про статті, нерідко пропонувалася їх нова редакція.

По питанню про правила спадкування у відповідях судів вбачалася певна закономірність: апеляційні суди, розташовані в північних регіонах Франції, де велике був вплив кутюмов, більше дотримувалися ідеї рівності між тією часткою, яку спадкодавець міг розпорядитися вільно, тобто так званої вільно відчужуваної частки (фр. quotité disponiblequotité disponible), та обов'язкової спадкової частки, яка належала спадкоємцям. Суди південних регіонів країни, де головну роль відігравали норми римського права, а також суд Парижа, навпаки, вважали, що спадкодавець повинен мати право вільно розпоряджатися більшою частиною свого майна.

Як і у випадку Касаційного суду, проект Кодексу в основі своїй був схвалений та апеляційними судами. Багато з них високо відгукувалися про результати роботи урядової кодификационной комісії. Зокрема, члени апеляційного суду Бордо писали про це так: «Важко було помістити в більш вузькі рамки фундаментальні принципи цивільного законодавства, представивши їх з більшою методичністю і ясністю».

Обговорення проекту Кодексу Наполеона в Державній раді

Початок обговорення проекту Кодексу. «Вступне слово» Порталиса

Порталис представляє проект Кодексу Наполеона і Державному раді

«Вступне слово» до проекту Кодексу

Після отримання зауважень судів, після того, як міністр юстиції направив матеріали проекту Цивільного кодексу в законодавчий департамент Державної ради, почалося обговорення проекту Кодексу у Державній раді під головуванням першого консула Наполеона Бонапарта. Розгляд проекту у Державному раді випливало з повноважень цього органу, який здійснював підготовчу законодавчу роботу і редагування законопроектів, запропонованих першим консулом.

На урочистому пленарному засіданні Державної ради 28 мессидора IX року (17 липня 1801 року), присвяченому відкриттю попередніх дискусій з проектом Кодексу, з доповіддю від імені всіх членів кодификационной комісії виступив Порталис. У цьому випадку він діяв не лише як один з авторів проекту, але і як член законодавчого департаменту Ради, що надавало його промови особливу значимість. Основою виступу Порталиса було «Вступне слово» до проекту Кодексу, написаний ним особисто. У цьому документі, оглядаючи виконану кодификационной комісією роботу, Порталис представив своє бачення французького цивільного права і системи законодавства.

У першій частині «Вступного слова» представлена законотворча філософія Порталиса. Тут були показані відмінності між цивільними і кримінальними законами, дано поняття і значення тлумачення законів, судової практики і судової влади, викладена ідея природного і позитивного права, відображені види законів і показано їх дію, їх наслідки, а також їх співвідношення з моральними нормами. Порталис, звертаючись до джерел Кодексу — римському праву, кутюмам і іншим, показує необхідність дотримання наступності законоположень в їх природньому розвитку, стверджуючи, що «кодекси не пишуть», а вони «самі створюються з часом». Він привертає увагу членів Державної ради до неминущої цінності римського права, який зіграв важливу роль у кодифікації, до причин його невірного негативного сприйняття деякими юристами, до змін, внесених в раніше діяли норми революційним законодавством, до необхідності збереження в Кодексі старих і нових законів, до компромісного вирішення багатьох питань правового регулювання та ін

У другій частині «Вступного слова» Порталис стосувався більш приватних аспектів проекту Кодексу. Тут викладені його погляди на сім'ю, на її суспільну цінність, на управління нею, дана характеристика шлюбно-сімейних стосунків, наведено його позиція по питанню про розірвання шлюбу, про дітей, викладено принципи доказування з питань цивільного стану, відображені поняття місця проживання, правового становища іноземців. Тут висвітлені основні положення про майно, про способи його придбання, про грошових відносинах.

У завершальній частині виступу Порталис знову привернув увагу Державної ради до загальних питань, які торкалися в основному деякі аспекти співвідношення цивільного та торгового права, а також зупинився на цілях та обсязі цивільно-правового регулювання в цілому.

«Вступне слово» являло собою реалізацію філософії регуляторної помірності, якою керувалися учасники кодификационной комісії. Згідно цієї концепції законодавець повинен виходити з того, що в законі не слід прагнути врегулювати всі можливі правовідносини. В ньому завжди має залишатися місце для інтерпретації і тлумачення його положень правозастосувачем. Кодекс не повинен бути писаною догмою, дає готовий рецепт для врегулювання всіх можливих правових явищ. Він повинен лише ясно вказувати загальний напрямок руху правової думки, не обтяжуючи її готовими рішеннями для кожного з численних життєвих казусів, що слід визнати явно недосяжним. Виходячи з цього узагальнюючого підходу, в основу Кодексу повинні закладатися лише принципи і найбільш загальні правила, що могло надати йому необхідну гнучкість при його застосуванні. Подібний підхід ґрунтувався на концепції сучасного розвинутого суспільства, в якому йде процес постійного прискорення ідейного і соціально-економічного прогресу; в таких умовах слід прагнути не до ускладнення, а до спрощення і більшої гнучкості нормативного регулювання, щоб не сковувати природні суспільні відносини.

Процес обговорення

Протоколи засідань Державної ради, присвячених Кодексу

Державна рада Франції

Після виступу Порталиса Наполеон видав постанову про порядок обговорення проекту Кодексу. У постанові було зазначено, що з метою обговорення проект повинен бути розділений на таку кількість окремих законів, яке потрібно згідно присвяченим їм предметів, а положення Попередньої книги, що стосуються законодавства, повинні бути включені в один закон. Постанова покладало на законодавчий департамент Державної ради обов'язок в терміновому порядку подати у вигляді проектів законів, віддрукувати і обговорити всі положення книги першої «Про осіб». При цьому вказувалося, що обговорення підлягає відображенню в протоколі, який також слід регулярно віддруковувати і подавати для ознайомлення чотирьом державним органам — Охоронного сенату, Законодавчого корпусу, Трибунату та Касаційного суду. Згодом, через три місяці після початку засідань Державної ради, присвячених обговоренню проекту Кодексу, Наполеон також доручив законодавчого департаменту систематично готувати останню редакцію затверджених проектів законів та друкувати їх, розташувавши тексти у двох колонках, які повинні були містити останню і попередню редакцію.

Перше засідання Державної ради, присвячене обговоренню проекту Кодексу, відбулося 28 мессидора IX року (17 липня 1801 року), а останнім — майже три роки тому, 26 вантоза XII року (17 березня 1804 року). Всього відбулося 102 засідання, причому на 52 з них головував Наполеон (на інших засіданнях головою був Камбасерес). Перший консул брав досить активну участь у процесі обговорення проекту. Збережені документи та спогади учасників розробки і прийняття Кодексу свідчать про те, що Наполеон висловлювався практично по всіх основних питаннях Кодексу, починаючи з загальних положень про дію законів та громадянство і закінчуючи іпотекою та позовної давністю. Віддаючи раніше розпорядження членам кодификационной комісії про створення проекту, він ставив перед ними мету підготувати простий і короткий документ з системою гранично ясних і чітких цивільно-правових норм. Однак, хоча ця мета була в цілому досягнута, необхідно було також домогтися, щоб проект пройшов через всі кола досить громіздкого законодавчого механізму Першої республіки і при цьому зберіг свої основні початку. Зазначені міркування були однією з головних причин активного долі Наполеона у всьому законодавчому процесі і пояснюють його діяльну участь в дискусіях в Державній раді і згодом — його невідступне тиск на членів законодавчих органів при прийнятті Кодексу.

Крім Наполеона основними доповідачами та доповідачами на засіданнях Державної ради були Порталис, Тронше і Камбасерес. До числа найбільш відомих учасників засідань відносяться також видатні французькі юристи епохи — Теофил Берлье, Буле де ла Мерт, Жан-Луї Эммери і Реньо де Сен-Жан-Анжели, ряд пропозицій яких був врахований при підготовці остаточного тексту проекту.

В процесі обговорення проекту основні суперечки точаться між прихильниками римського права та старофранцузької кутюмного права. Прихильники кутюмов стверджували, що римське право є чужоземним законодавством, що збереглися в ряді провінцій лише завдяки королівській милості; на їхню думку, слід було віддавати пріоритет кутюмам як права, що сформував національний характер французів, а для Франції, як політично незалежної країни, керуватися правом римської держави у цивільних законах просто принизливо. Фахівці по римському праву, у свою чергу, доводили очевидні переваги римського права, перед яким усі кутюмы були не більш ніж строкатим калейдоскопом безформних правил, архаїчних, часто несправедливих, а також повністю позбавлених єдності і духу спільності, необхідних для законодавчого кодексу. Вони заявляли, що римське писане право відрізняється не лише більшою методичністю і гармонійністю, але і справедливістю своїх установлень. На їхню думку, римське право принесло Європі в цілому і Франції зокрема таку величезну користь, що відмовлятися від його норм при створенні Кодексу було б не тільки абсолютно нерозумним, але і шкідливим, оскільки саме ці норми цивилизовали французьке суспільство і саме на них тримається судова система держави. Прихильники обох точок зору часто ставили в докір кодификаторам компромісний характер проекту, що базується на врахуванні всіх джерел французького права.

Крім кутюмов і римського права окремі учасники обговорення відстоювали ідеї революційного законодавства. Зокрема, Берлье намагався нагадати учасникам дебатів, що закони, прийняті під час революції, справедливо обмежують владу батька і чоловіка, перешкоджають прояву їх деспотизму і встановлюють справжнє рівність. Берлье більше всіх наполягав на свободу розірвання шлюбу та на встановлення інституту сімейної ради, що є свого роду домашнім судом, покликаним оперативно вирішувати суперечки між родичами. Берлье підтримував Тронше, який, хоча і припускав досить сильний авторитет батька в сім'ї, тим не менш відмовлявся зводити цей авторитет в принцип всепоглинаючої влади. Зрештою, незважаючи на зусилля Берлье, Тронше і прихильників кутюмов, в цілому на думці членів Державної ради взяла гору схильність до римської правової традиції. Зокрема, Наполеон і Камбасерес встали на бік римського права, оскільки воно було засноване на принципі влади, який повинен діяти і в родині, і в державі.

Прийняття Кодексу Наполеона

Закон про об'єднання цивільних законів у Кодекс

Палац Пале-Рояль, у якому проводилися засідання Трибуната

Наполеон підписує Кодекс. Картина Ж.-Б. Мозеса (1833)

Цивільний кодекс приймався шляхом поетапного голосування і прийняття 36 окремих законів. У відповідності з Конституцією від 25 грудня 1799 року прийняття відбувалося наступним чином: після обговорення та затвердження Державним радою чергового законопроекту останній передавався консулами на розгляд Трибуната, що складався з 100 депутатів. Трибунатові обговорював законопроект і висловлював з цього приводу свою думку (брав або відхиляв), а потім направляв законопроект в Законодавчий корпус, що складався з 300 депутатів. Законодавчий корпус вислуховував доповідь про законопроект і без будь-яких дебатів приступав до голосування. У разі прийняття Законодавчим корпусом законопроект, перш ніж вступити в силу, повинен був отримати санкцію Охоронного сенату, який розглядав новий закон з точки зору його відповідності Конституції. Ні Трибунатові, ні Законодавчий корпус не мали права вносити які-небудь зміни в законопроект, вони могли лише прийняти або відхилити його.

На перших порах розгляду проекту Кодексу в законодавчих органах республіки він зіткнувся з опозицією. На перших же засіданнях, присвячених розгляду проекту, Трибунатові висловив ряд критичних зауважень, які стосувалися головним чином Ввідного титулу, регламентировавшего процедуру оприлюднення, порядок дії і застосування законів. Після того як Трибунатові висловив своє вкрай негативне думку з приводу Ввідного титулу, в грудні 1801 року Законодавчий корпус підтримав Трибунатові і відхилив проекти Вступного та деяких наступних титулів Кодексу 142 голосами проти 139. Крім Ввідного титулу, критиці піддалися також положення, що дозволяли матері позашлюбної дитини вказувати в акті про його народження дані про його батька; член Трибуната Бенжамен Констан та інші противники цих норм стверджували, що запропоноване правило є аморальним і небезпечним.

Реакція Наполеона послідувала негайно. 13 нивоза X року (3 січня 1802 року) проект Кодексу був відкликаний з Законодавчого корпусу. Постановою Сенату від 27 вантоза X року (18 березня 1802 року) був затверджений перелік з 240 членів Законодавчого корпусу і 80 членів Трибуната, не підлягають переобранню. Після нових виборів у Законодавчий корпус Наполеон зробив кроки по реорганізації Трибуната. 16 термідора X роки (4 серпня 1802 року) був прийнятий Сенатом органічний senatus-консульт Конституції (більше відомий як Конституція X року). Число членів Трибуната було скорочено до 50, Сенат отримав право розпуску Трибуната і Законодавчого корпусу, а також призначення президентів та членів президій цих органів. У свою чергу, першому консулу було надано право представляти кандидатів для обрання в сенат.

Після реформування законодавчих органів у складі останніх не залишилося представників опозиції, і подальший процес прийняття Кодексу більше не зустрічав будь-яких перешкод. 22 фрюктидора X року (9 вересня 1802 року) Законодавчий корпус відновив обговорення проекту. Перший з 36 титулів (Вступний титул) був прийнятий законом від 14 вантоза XI року (5 березня 1803 року), а останній титул був прийнятий законом від 29 вантоза XII року (20 березня 1804 року).

6 березня 1804 року, слідом за прийняттям більшої частини законів, Наполеон доручив законодавчого департаменту Державної ради провести їх систематизацію, розташувавши в порядку майбутніх титулів Кодексу, та здійснити єдину суцільну нумерацію статей. Вже через два дні Біго до Преамене представив на обговорення Державної ради проект Закону про об'єднання цивільних законів у єдиний звід законів під назвою Цивільний кодекс французів (фр. Projet de loi concernant la réunion des lois civiles en un seul corps de lois, sous le titre de Code Civil des françaisProjet de loi concernant la réunion des lois civiles en un seul corps de lois, sous le titre de Code Civil des français). У статті 1 Закону перераховувалися прийняті 36 законів, які об'єднувалися в Цивільний кодекс. Стаття 4 розділяла Кодекс на Ввідний титул і три книги, із зазначенням назви, що входять в кожну книгу. Стаття 5 встановлювала єдину нумерацію всіх статей Кодексу. Остання, сьома стаття визнавала такими, що втратили чинність всі діяли у Франції римські закони, королівські ордонанси, загальні і місцеві кутюмы, статути і регламенти в частині, що була предметом регулювання Кодексу.

Після нетривалого обговорення Державний рада затвердила проект Закону про об'єднання. 13 березня 1804 року проект був прийнятий Трибунатом і 30 вантоза XII року (21 березня 1804 року) затверджено Законодавчим корпусом. 10 жерміналя (31 березня 1804 року) Закон був підписаний Наполеоном і державним секретарем Півднем-Бернаром Маре, посвідчений міністром юстиції Клодом Ренье і скріплений печаткою державної.

Опублікування, офіційні видання і перейменування Кодексу Наполеона

Видання 1804 року

Видання 1816 року

Видання 1807 року

В результаті поетапного ухвалення кожен з 36 титулів майбутнього Кодексу був оприлюднений у вигляді окремого закону. Оприлюднення здійснювалося з 15 березня 1803 року по 25 березня 1804 року шляхом публікації законів у газеті Le Moniteur universel. Відповідно до Закону про об'єднання від 21 березня 1804 року прийняті закони були об'єднані в єдиний Кодекс, опублікований під назвою «Цивільний кодекс французів».

Публікація 1804 року було здійснено Издательством Республики, при цьому було особливо зазначено, що дана публікація являє собою «оригінальне і єдине офіційне видання». На титульному аркуші цього видання була вміщена гравюра, що зображає богиню Правосуддя з мечем у правій руці і з терезами в лівій. У нижній частині гравюри зображені дзеркало і змія (втілюють собою Істину і Обачність), а також лев, охороняє Правосуддя, і символ Франції — галльський півень, який прикрашав прапори Великої французької революції. Офіційне видання послужило основою для низки приватних публікацій Кодексу, у тому числі видання Фірмена Дідо.

Законодавчий корпус знайшов доводи представників уряду досить переконливими, і 3 вересня 1807 року прийняв закон, відповідно до якого Цивільний кодекс французів був перейменований в Кодекс Наполеона. Наприкінці 1807 року вийшло друге видання офіційне Кодексу з новим найменуванням. Ряд республіканських термінів Кодексу була замінений на імперські. На титульному аркуші другого видання з'явився герб Первой империи — орел з імператорською короною, скіпетром і буквою «N».

Після реставрації Бурбонів «імператорські» терміни Кодексу були замінені «королівськими». В результаті цього в третьому і останньому офіційному виданні Кодексу, що вийшов у 1816 році, з'явилися слова «король», «королівство», «королівський прокурор» і т. д., а Кодекс Наполеона став офіційно називатися Цивільним кодексом. Зазначене назва зберігалася за Кодексом до Другої імперії, коли декретом Луї-Наполеона Бонапарта від 27 березня 1852 року йому було повернуто колишню назву — Кодекс Наполеона. Однак четверте офіційне видання так і не було зроблено, і третє офіційне видання фактично залишилося останнім. Починаючи з періоду Третьої республіки (1870 рік), незважаючи на відсутність будь-якого акта про перейменування, у законах про внесення змін до Кодексу і його приватних виданнях він знову став іменуватися Цивільним кодексом. Ця назва зберігається і понині.

Публікація проекту Кодексу в газеті Le Moniteur universel

Загальна характеристика Кодексу Наполеона

Горельєф на стіні крипти усипальниці Наполеона (Будинок інвалідів, Париж). В основі слова Наполеона: «Один лише мій Кодекс своєю простотою приніс Франції більше блага, ніж усі закони, які були прийняті до мене»

Примірник Кодексу з музею в Шпайере

Видання Кодексу 1807 року (особистий примірник Наполеона)

У початковій редакції Кодексу Наполеона налічував 2281 статтю і складався з вступного титулу і трьох книг — «Про осіб», «Про имуществах і про різні видозміни власності», «Про різні засоби, якими набувається власність». Подібна структура ґрунтувалася на схемі побудови підручників (інституцій) римського права — особи, речі, спадкування та зобов'язання, і згодом дістала назву інституційної системи. Лише у XXI столітті в Кодекс були включені ще дві книги — «Про забезпечення» та «Положення, що застосовуються в Майотте», які, тим не менш, стосувалися порівняно спеціалізованих питань і не похитнули класичну трехкнижную структуру.

Кодифікація, ініційована Наполеоном, була покликана задовольнити потреби зміцнілого третього стану. Кодекс відкинув існували станові відмінності і привілеї і сформував нову філософію власності, яка визначалася як право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином». В результаті всі громадяни отримали однакові права на придбання права власності і розпорядження ним будь-яким законним шляхом. Кожен отримав можливість користуватися загальним принципом свободи договору, що укладається між приватними особами. Багато в чому завдяки правилам, склала основу Кодексу, народ, роздроблений правовим хаосом і революційними пристрастями, став єдиною нацією, яка встала на шлях нової творчої життя.

Однак Кодекс не був позбавлений і недоліків. Зокрема, елегантність формулювань Кодексу часто негативно позначається на точності та повноти змісту його норм: ще професор Бернхард Виндшейд, один з розробників Німецького цивільного уложення, відгукувався про Кодекс вельми зневажливо: «його хвалена точність виразів часто носить лише зовнішній характер і не відображає внутрішню суть, яка випливає з кришталевої ясності думки». Л. А. Кассо звертав увагу на ряд редакційних промахів у тексті Кодексу, включаючи непереборні протиріччя, а також явно зайві норми при наявності суттєвих прогалин у правовому регулюванні. Радянський вчений В. С. Перетерський і професор Сорбонни Леон Жюллио де ла Морандьер адресували Кодексу такі закиди:

1. надмірна влада чоловіка в сім'ї і одночасно приниження ролі заміжньої жінки і матері, сором прав позашлюбних дітей;
2. всевладдя приватної власності на шкоду суспільним інтересам;
3. перетворення свободи договору в абсолютний догмат і тим самим — допущення розвитку у відносинах людей «невтримної конкуренції», що тягне порушення прав економічно слабких учасників обороту;
4. ігнорування питань, пов'язаних з трудовими відносинами;
5. ігнорування колективних інтересів (відсутність норм про юридичних осіб).

Згодом законодавець вніс суттєві зміни в текст Кодексу, адаптувавши його до соціальної дійсності. Поступово обмежувалася батьківська влада, було узаконено право заміжньої жінки займатися підприємницькою діяльністю, були визнані права позашлюбних дітей на отримання грошового утримання на встановлення батьківства. Було посилено регулювання договірного права, уклала в певні рамки перш за необмежену свободу укладення та змісту договорів. З допомогою судової практики були обмежені права власника на свободу звернення зі своїм майном.

Основні положення Кодексу Наполеона в первісній редакції

Книга перша

Статья 213

{{{Текст}}}

Стаття 340 Кодексу. «Мені-то навіщо?.. Встановлення батьківства заборонено!» Малюнок Е. Кутюр'є

Стаття 213 Кодексу. Карикатура Анрі Моньє

Книга перша Кодексу (статті 7-515) містить норми про цивільно-правовий статус фізичних осіб, акти громадянського стану і шлюбно-сімейному праві. Кодекс не знав інституту юридичних осіб; це пояснюється впливом поглядів політичних діячів доби революції, які побоювалися, що приватні об'єднання осіб можуть послужити основою для відродження феодальних і церковних установ. В нормах Кодексу були закріплені революційні ідеї рівності і свободи: «здійснення цивільних прав не залежить від якості громадянина; це якість набувається і зберігається лише згідно з конституційним законом» (стаття 7). У той же час Кодекс зробив крок назад у порівнянні з революційним законодавством, відновивши громадянську смерть: «присудження до покарань, дія яких полягає у позбавленні засудженого всякого участі в наступних громадянські права, має своїм наслідком громадянську смерть» (стаття 22). У першу книгу включені численні норми про правила ведення і запису актів громадянського стану; такий докладний правове регулювання було зумовлено бажанням законодавця остаточно секуляризовать шлюбно-сімейні відносини (організація в меріях реєстрів записів цивільного стану, світський характер укладення шлюбу, допустимість розлучення).

Кодекс містить норми про правоздатності і дієздатності осіб як умов, за яких вони можуть мати цивільні права і самостійно розпоряджатися ними. Правоздатністю володіє кожен громадянин: «всякий француз користується цивільними правами» (стаття 8). Дієздатність залежала від наступних умов: вік (стаття 488 встановлювала вік повноліття в 21 рік, по досягненні якого особа визнавалося «здатним до всіх дій громадянського життя»), здоров'я (стаття 489 наказувала позбавляти дієздатності повнолітнього, постійно піддається «недоумства, божевілля або сказу») і в певній мірі підлога (правила Кодексу про шлюб містили деякі обмеження прав дружини). Виходячи з концепції, що початковою умовою володіння правами є відоме існування особи, щодо припинення якого права переходять до спадкоємців, крім Кодекс правил про акти громадянського стану встановлює детальні правила про безвісному відсутності. Крім того, в книзі першій містяться норми про місце проживання та визнання неповнолітнього дієздатним (емансипації)

Правила першої книги про шлюб та сім'ю відображали патріархальні погляди, характерні для буржуазії початку XIX століття. Незважаючи на те, що стаття 212 зобов'язувала подружжя «до взаємної вірності, допомоги, підтримки», наступна ж стаття 213 проголошувала верховенство чоловіка. Заміжня жінка не мала права вільного пересування: стаття 214 покладала на неї обов'язок «жити разом із чоловіком і слідувати за ним усюди, де він вирішить перебувати», хоча ця ж норма зобов'язувала чоловіка надати дружині «все, що потрібно для потреб життя, відповідно до своїх можливостей і свого положення». Було обмежено право дружини виступати в судовому процесі (стаття 215) і укладати ряд юридичних угод (стаття 217): для цього потрібен дозвіл чоловіка. У той же час, якщо дружина займалася підприємницькою діяльністю, вона мала право брати на себе відповідні зобов'язання і навіть покладати їх на чоловіка у разі спільності майна подружжя (стаття 220), а при відмові чоловіка дати дозвіл виступати в суді такий дозвіл міг дати суд (стаття 218).

Титул VI книги першої встановлював норми про розлучення, спочатку також характеризувалися нерівністю подружжя: чоловік міг вимагати розлучення з причини перелюбу дружини (стаття 229), в той час як дружина могла вимагати розлучення з причини перелюбу чоловіка, тільки якщо він «тримав свою співмешканку в спільному домі» (стаття 230); ця принизлива обмовка була скасована лише в 1884 році. До числа інших підстав розлучення ставилися зловживання, грубе звернення і важкі образи з боку чоловіка (стаття 231), а також засудження одного з подружжя до кримінального покарання (стаття 232). Крім вищевказаних підстав розлучення спочатку у Кодексі збережено введений при революції розлучення за взаємною згодою (стаття 233), скасований, проте, у 1816 році, після реставрації Бурбонів.

Батьківська влада по суті означала владу батька; вона переходила до матері тільки після припинення шлюбу або у важких випадках зловживання батьком владою. Діти були зобов'язані надавати батькам шану і повагу (стаття 371). Сини у віці до 25 років і дочки у віці до 21 року не мали права вступати в шлюб без згоди батьків; у разі розбіжності між батьками було достатньо згоди батька (стаття 148). Батько, що мав «серйозні приводи до невдоволення поведінкою дитини», яка не досягла 16 років, має право позбавити його волі на термін не більше місяця, за умови отримання в окружному трибуналі ордера на арешт (статті 375, 376); тільки в 1935 році домашнє позбавлення волі було замінено на приміщення у виховний заклад. Батько мав право управляти майном неповнолітніх дітей (стаття 389).

Кодекс спирався на презумпцію того, що чоловік є батьком дітей своєї дружини (лат. pater is est quem nuptiae demonstrant). За ініціативою Наполеона був введений інститут усиновлення (титул VIII книги), що діяв у досить вузьких межах. Кодекс допустив встановлення позашлюбного походження дітей шляхом добровільного визнання їх: батько міг визнати свого позашлюбного дитини. Однак згідно статті 340 Кодексу батько не міг бути примушений до такого визнання («відшукання батьківства заборонено»). Батьківство могло бути встановлено по суду лише у винятковому випадку збігу часу зачаття з часом викрадення матері дитини; коло випадків, коли допускається відшукання батьківства, був розширений тільки в 1912 році. Посилаючись на статтю 340 в якості однієї з причин величезної смертності серед позашлюбних дітей, В. С. Перетерський назвав її «однією з сумних сторінок історії цивільного права».

Книга друга

Статья 544

{{{Текст}}}

Статті Кодексу про сервітути. Карикатури Амеде де Ное

Порівняно невелика книга друга Кодексу (статті 516-710) присвячена речей і речовим правам. Дореволюційний поділ майна на родове і набуте було замінено на прийняте в римському праві поділ речей на рухомі та нерухомі (стаття 516), а також включені в цивільний оборот і вилучені з нього (статті 537-542). В окремих статтях Кодексу зустрічаються і інші поділу речей — зокрема, замінні і незамінні, подільні і неподільні і ін римської класифікації заснована і система речових прав — право власності, узуфрукт, узус (особисте право користування чужою річчю) і сервітути. Іпотека хоча й визнана Кодексом речовим правом (стаття 2114), однак норми про неї як про спосіб забезпечення зобов'язань поміщені в розділ про зобов'язання. Кодекс не знає таких речових прав, як суперфіцій і емфітевзис; володіння розглядається ним не як речове право, а як підставу набувальної давності.

Кодекс надавав особливого значення індивідуальної приватної власності, не регулюючи скільки-небудь докладно навіть спільну власність. У статті 544 був затверджений абсолютний характер права власності, очищеного від феодальної ієрархії власників і від більшої частини родових та інших дореволюційних обтяжень. Власнику належить необмежене право розпорядження річчю: він має право робити з нею будь-які юридичні дії, включаючи продаж, дарування та ін Стаття 544 передбачала, що користування власником річчю може бути обмежено законом або регламентами, однак за концепцією Кодексу такі обмеження є винятковим явищем: вони ретельно перераховуються в його нормах про сервітути. Відтворюючи статтю 17 революційної Декларації прав людини і громадянина, Кодекс спеціально встановлював, що «ніхто не може бути примушений до уступки своєї власності, якщо це не робиться по причині суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування» (стаття 545).

Особливо широко було потрактовано правомочності власника земельної ділянки, що включали право на надра землі і правочину в області простору над поверхнею ділянки: «власність на землю включає в себе власність на те що знаходиться зверху, і на те, що знаходиться знизу» (стаття 552). На практиці це означало, що власник землі набував власність і на всі корисні копалини та інші природні багатства, що є на його ділянці. Настільки невигідний для держави і промисловості норма була переглянута вже в 1810 році спеціальним законом про концесії. Кодекс містить детальні правила, що регламентують права власника, включаючи норми про особливий «право приєднання» (фр. droit d'accessiondroit d accession), відповідно до якого право власності на річ надає право на все, що вона виготовляє, а також на те, що до неї додатково приєднується природним або штучним чином в якості приналежності (статті 546, 551-577).

У третьому титулі книги другої містилися правила про узуфрукте, про право користування і право проживання, у тому числі норми про права та обов'язки узуфруктуария і про припинення узуфрукт. У четвертому, останньому титулі регулюються сервітути. У статті 637 було дано визначення сервітуту: «обтяження, накладене на маєток в цілях використання маєтку, що належить іншому власнику, і для вигод цього маєтку». Кодекс зазначає підстави виникнення сервітутів (природне розташування земельних ділянок, зобов'язання із закону або угоди між власниками) і містить детальні казуїстичні норми, що регулюють конкретні сервітути (зокрема, права власників верхніх ділянок, права співвласників загальних стін і підлоги в багатоповерховому будинку, право проходу та ін). Згодом ці норми були доповнені правилами про ирригациях і дренажі.

Книга третя

Статья 1101

{{{Текст}}}

Один з томів коментаря до титулу III «ПРО договорах або про договірні зобов'язання взагалі» і титулу IV «Про зобов'язання які виникають без угоди» книги третьої Кодексу

Найбільш значна за обсягом книга третя «Про різні засоби, якими набувається власність» (статті 711-2281), що займає більше двох третин усього Кодексу, містить норми спадкового і зобов'язального права, а також правила щодо позовної і набувальної давності і володінні. Кодекс регулює лише найбільш загальні питання обігу; спеціальні правила про комісійних, маклерських договорах, торгових товариствах та інших договорах за участю підприємців були включені в Торговий кодекс 1807 року, закріпив дуалізм французького приватного права — поділ на цивільне і торгове право. У третю книгу включені і норми сімейного права, що стосуються шлюбного договору і майнових відносин подружжя. В цілому в цю книгу був включений вельми різнорідний матеріал різних підгалузей цивільного права, що випливало з надзвичайно широкого розуміння законодавцем права власності.

В титулі I «Про спадкування» Кодекс регулює тільки спадкування за законом; заповіту віднесені до категорії безоплатних угод і розглядаються в наступному титулі разом з договором дарування. В області успадкування Кодекс виходить з єдності спадкування: скасовані раніше існували феодальні відмінності між дворянським і недворянским майном, майном, що дійшли до спадкодавця по батьківській або материнській лінії, і т. д. До спадкоємства за законом призиваються кровні родичі аж до 12-го ступеня споріднення (лише в 1917 році, зокрема, в цілях збільшення числа спадків, визнаних выморочными і підлягають переходу у державну власність, коло законних спадкоємців був обмежений 6-й ступенем спорідненості). Спадкоємці розподілені по чергах (діти та інші низхідні, привілейовані родичі по бічній і висхідній лінії, непривілейовані висхідні, непривілейовані бічні); спадкоємці кожної черги закликаються до спадкування лише за відсутності спадкоємців попередньої черги. Пережив чоловік успадковує тільки при відсутності кровних родичів. Права заповідача були істотно розширені порівняно з дореволюційним правом; однак дарування або заповіт не могло перевищувати половини майна, якщо після смерті заповідача залишався один законний дитина, третини майна — якщо залишалося двоє, чверті — троє і більше дітей. Спадкова частка позашлюбної дитини дорівнює третини частки законного, і він позбавлений права спадкування після родичів спадкодавця.

Більшу частину третьої книги займає зобов'язальне право. Кодекс закріплює традиційний поділ зобов'язань на договірні і позадоговірні, однак головною підставою виникнення власності передбачається договір. У статті 1134 проголошена автономія волі, тобто свобода будь-якої особи укладати договір, дотримуючись при цьому встановлені законом умови дійсності договору, що стосуються волевиявлення, дієздатності сторін та підстави угоди; дореволюційні обмеження договірного обороту за цеховим та іншим принципам Кодексом відкинуті. Згода сторін є необхідною умовою дійсності договору: «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо вона була исторгнуто насильством або досягнута обманом» (стаття 1109). Кодекс проголосив принцип суверенної сили договору: «угоди, законно укладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав» (стаття 1134); боржник не виконує зобов'язання, зобов'язаний відшкодувати завдані збитки, якщо тільки невиконання не викликано випадком або непереборною силою. Кодекс встановлює загальні правила про договірні зобов'язання, а також спеціальні правила для найбільш поширених цивільно-правових договорів (купівля-продаж, міна, найм, доручення, зберігання, позика і ін), при цьому більша частина норм про договори має диспозитивний характер і діє в разі, якщо сторони не домовилися про інше. Поряд з договірними Кодекс регулює зобов'язання, що виникають без угоди, до числа яких відносяться квазиконтракты і делікти (статті 1370-1386).

Режиму майнових відносин подружжя, що встановлюються за відсутності іншої угоди сторін, визнавався режим спільності для майна чоловіка і дружини (стаття 1393). При режимі спільності все рухоме майно, яке належить подружжю в день вступу в шлюб, утворює єдине майно; роздільним майном залишається лише нерухомість, яка належала подружжю до шлюбу або придбана безоплатно (статті 1404, 1405). Чоловік є господарем загального майна, яким він має право управляти та розпоряджатися без згоди дружини (стаття 1421), у той час як дружина не має права розпоряджатися спільним майном без згоди чоловіка (стаття 1426). Патріархальний характер Кодексу проявився і в нормі, відповідно до якої чоловік навіть мав право управляти особистим майном дружини, хоча і з певними обмеженнями в частині розпорядження нерухомістю і відповідальності за збитки (стаття 1428). Тим не менш Кодекс допускав укладення подружжям до вступу в шлюб шлюбного договору для встановлення іншого режиму майнових відносин, у тому числі режиму роздільності майна подружжя (статті 1387-1397).

Зміни Кодексу Наполеона

Внесення перше змін до Кодексу

Видання Кодексу 1903 року

Після реставрації Бурбонів у відповідності зі статтею 68 конституційної Хартії 1814 року Цивільний кодекс та інші «нині існуючі закони були залишені чинними у частині, що не суперечить Хартії, і до того часу, «поки вони не будуть законно скасовані». В силу положень королівських ордонансов від 17 липня та від 30 серпня 1816 року було постановлено про скасування «найменувань, виразів і формулювань, які нагадують про попередньому уряді». Загалом з моменту прийняття Кодексу і до проголошення Третьої республіки (4 вересня 1870 року) перетерпіли зміни лише 130 статей, і в період Третьої республіки (до 1914 року) були змінені понад 250 статей.

В області прав осіб та сімейного права законом від 8 травня 1816 року з Кодексу виключені положення, які встановлюють інститут розлучення; згодом вони були відновлені законом від 27 липня 1884 року. У 1854 році був ліквідований інститут цивільної страти. Влада чоловіка була ослаблена законом від 6 лютого 1893 року, що встановлює повну дієздатність заміжньої жінки після встановлення роздільного проживання, і законом від 13 липня 1907 року, який надав жінці право вільного розпорядження своїми трудовими доходами. Законом від 18 лютого 1938 року недієздатність дружини була повністю скасована, хоча за чоловіком було збережено положення глави сім'ї. Закон від 16 листопада 1912 року дозволив судове відшукання батьківства. Було допущено узаконення в деяких випадках дітей, народжених від перелюбства або інцесту (закон від 30 грудня 1915 року), розширені права позашлюбних дітей (закони від 2 липня 1907 року та від 29 липня 1939 року), розширена сфера дії норм про усиновлення (закони від 19 червня 1923 року та від 29 липня 1939 року). Держава все більше втручалася у сімейні стосунки: був встановлений контроль над здійсненням батьківської влади (закон від 14 липня 1889 року). Що містилися в книзі першій положення про громадянство були вилучені з Кодексу і стали предметом регулювання спеціального закону.

В області спадкування були розширені спадкові права пережив чоловіка (закон від 9 березня 1891 року) і позашлюбних дітей (закон від 25 березня 1896 року). В області власності законом про концесії 1810 року були обмежені права власника земельної ділянки на експлуатацію копалень. Були прийняті закони, які поширили поняття про власності на немайнові права авторів і ввели в цивільне право поняття літературної і художньої власності (закон від 14 липня 1866 року), промислової власності (закон від 5 липня 1844 року про патенти на винаходи і закон від 23 червня 1857 року про товарні знаки), комерційної власності (закон від 17 березня 1909 продажу і заставі торгово-промислових підприємств, закон від 30 червня 1926 року про відносини між наймодавцями і наймачами торгових приміщень). У поняття рухомого майна були включені цінні папери і прийняте законодавство, спрямоване на охорону прав, що виникають з цінних паперів (закон від 15 липня 1872 року про втрачених або викрадених папери на пред'явника, закон від 27 липня 1880 року про цінні папери недієздатних осіб). Закони 1841, 1921 та 1935 років встановили правила примусового відчуження майна для суспільних потреб.

В області зобов'язального права та юридичних осіб були встановлені норми, що враховують соціальні інтереси. У 1868 році була скасована дискримінаційна норма статті 1781, нарушавшая інтереси наймача за договором найму послуг і робочих («господареві вірять у відношенні його тверджень: про розмір платні, про оплату винагороди за минулий рік та про платежі, вироблених в рахунок винагороди за поточний рік»). Була обмежена свобода договору, зокрема, у відносинах між роботодавцем і найманими працівниками, між наймодавцями і наймачами (закони, прийняті починаючи з 1919 року), між страховиками і страхувальниками (закон від 13 липня 1930 року), між покупцями і продавцями (закон про контроль над цінами). Була встановлена свобода освіти спілок, у тому числі професійних (закон від 21 березня 1884 року).

Основні зміни Кодексу до початку XXI століття

Видання Кодексу 1955 року

У XX столітті починають робитися спроби корінного реформування Кодексу; зокрема, у 1945 році була створена комісія з 12 членів під головуванням Жюллио де ла Морандьера, розробила до 1954 році проекти вступної та першої книг про фізичних осіб і сімейному праві, а до 1961 року — проект другої книги про спадковому праві та даруванні. Однак законодавець обмежився частковими змінами, в ряді випадків, однак, вельми суттєвими. До кінця XX століття первісну редакцію зберегло не більше половини статей; понад 100 статей втратило чинність, близько 900 були викладені в новій редакції і приблизно 300 нових статей було включено. 36 титулів Кодексу, прийнятих при Наполеоні, були доповнені новими; зокрема, в 1971 році в Кодекс був включений титул VIII bis «Про договорі підряду на капітальне будівництво», в 1976 році — титул IX bis «Про угоди щодо здійснення спільних прав», в 1998 році — титул IV bis «Про відповідальність за шкоду, заподіяну недоброякісною продукцією».

Була продовжена модернізація норм Кодексу про шлюб та сім'ю, одним з останніх підсумків якої стала нова редакція титулу «Про розлучення», прийнята в 2004 році. Згідно із законами 1964, 1970, 1975 років були практично повністю переглянуті норми про шлюб та сім'ю. Виключені правила, закреплявшие підлегле становище дружини, замість яких введені нові норми, що виходили з рівності обох подружжя: наприклад, відповідно до нової редакції статті 108 чоловік і дружина мають право мати роздільне місце проживання, якщо це не завдає шкоди «правилами, що стосуються спільного життя». Згідно нової редакції статті 213 подружжя спільно здійснюють моральне і матеріальне керівництво сім'єю, піклуються про виховання дітей та підготовляють їх майбутнє. Були вжиті заходи щодо спрощення процедури розлучення: відповідно до статті 229 Кодексу розлучення став допускатися у разі взаємної згоди, неможливості продовжувати спільне життя або внаслідок дії винного»; якщо обоє з подружжя спільно вимагають розірвання шлюбу, то вони не зобов'язані повідомляти суд свої мотиви, а повинні лише подати на затвердження судді проект угоди, який визначає наслідки припинення шлюбних відносин. Згідно однієї з редакцій статті 238 чоловік отримав право вимагати розлучення в разі тривалої (більше 6 років) душевної хвороби іншого чоловіка, явно перешкоджає спільного життя (згодом ця норма була замінена таким загальним підставою, як остаточний розпад шлюбу).

Значні зміни були внесені до норм про спадкування. Позашлюбні діти отримали право спадкування, якщо їх походження встановлено законним чином, і в цьому випадку мають ті ж права, що і діти, народжені в зареєстрованому шлюбі. Спадкування бічних родичів було обмежено шостий ступенем споріднення. Якщо у померлого немає родичів, то його майно успадковується пережили чоловіком. При відсутності у померлого як родичів, так і дружина, його майно переходить до комуни або державі, які, однак, можуть прийняти спадщину лише шляхом здійснення судової процедури введення їх у володіння.

Незважаючи на те, що стаття 5 Ввідного титулу обмежила правотворчу функцію судів, заборонивши їм «виносити рішення за підметом їх розгляду справ у вигляді загального розпорядження», судова практика поряд з законодавцем грала істотну роль в адаптації до норм Кодексу до мінливих соціальних умов і розвивається економічного обороту. У зв'язку з тим, що формулювання Кодексу були достатньо гнучкими, суди здійснювали його тлумачення, що дозволяє в ряді випадків розширити або звузити сферу дії застарілих правил. Зокрема, незважаючи на заборону відшукання батьківства, судова практика, ґрунтуючись на нормах про стягнення збитків, визнавала за матір'ю право на аліменти з особи, соблазнившего її. Була визнана можливість обмеження дії права власності виходячи з доктрини зловживання правом (фр. abus du droitabus du droit), сформульована можливість позовів про повернення безпідставного збагачення. Тлумачення судами норм Кодексу про заборону створення договором будь-яких наслідків для третіх осіб дозволило визнати силу договорів на користь третьої особи і тим самим сприяти розвитку страхування і колективних договорів. В області цивільно-правової відповідальності, у зв'язку з розвитком техніки і появою в науці поняття джерела підвищеної небезпеки, суди прийшли до визнання поряд з традиційною відповідальністю, заснованої на вини, також і вневиновной відповідальності особи, зберігайте або управляв річчю, що заподіяла шкоду.

Зміни у 2006-2011 роках

Учасниці паризької демонстрації в образі Маріанни, які тримають в руках видання Кодексу 2007, 2009 та 2011 років

У 2006-2009 роках в результаті роботи комісії з реформи французького цивільного права під головуванням професора Мишеля Гримальди в Кодекс були внесені істотні зміни. Насамперед було змінено зберігалося два століття поділ Кодексу на три книги: у нього були включені книга четверта «Про забезпечення» (норми про поруку, заставу, іпотеку та ін) і книга п'ята «Положення, що застосовуються в Майотте» (розповсюджується на заморський департамент Франції). Надалі реформа торкнулася в основному положення книги першої і книги третьої; у другу книгу були внесені незначні поправки, що стосувалися уточнення застарілої термінології. Не рахуючи досить значної кількості скасованих статей, за період з 1 березня 2006 року по 1 січня 2010 року зміни так чи інакше торкнулися 1152 статей, які були або змінені або додані в якості нових. Враховуючи, що на момент модернізації Цивільний кодекс налічував близько 2840 статей, розпочата реформа цивільного права охопила понад 40 % статей Кодексу.

Закони 2006-2009 років внесли суттєві зміни норми Кодексу про акти громадянського стану, шлюбі та сім'ї. Зміни торкнулися заяв про народження дітей, зміни імені або прізвища дитини, актів про визнання дитини своєю, актів про шлюб, шлюбного віку жінок (тепер він дорівнює 18 років замість 15), шлюбів французів за кордоном, у порядку опротестування реєстрації шлюбів та пред'явлення позовів про визнання шлюбів недійсними, розірвання шлюбу, взаємних прав та обов'язків подружжя, презумпції батьківства, позовів про стягнення матеріальної допомоги, аліментних обов'язків усиновленого, здійснення батьківських прав, надання допомоги у вихованні дітей, судових заходів допомоги з управління сімейним бюджетом, управління майном неповнолітнього, опіки та піклування стосовно повнолітніх і неповнолітніх, сімейного ради та ін. У першій книзі було викладено в новій редакції або включені в якості нових норм титул VII «ПРО походження дітей», титул X «Про несовершеннолетии і про оголошення неповнолітнього повністю дієздатним», титул XI «ПРО повноліття і про повнолітніх, які перебувають під захистом закону титул XII «Про управління майном неповнолітніх і про повнолітніх, які мають опікуна», титул XIII (колишній титул XII) «ПРО договорі про спільну життя і про співжиття». У 2010 році в книгу першу був включений новий титул XIV про превентивні заходи захисту осіб, які піддаються домашньому насильству.

Серйозних змін зазнала книга третя Кодексу. Реформа норм про спадкування та безоплатних угодах була здійснена законом 2006 року, изложившим в новій редакції титул I «Про спадкування» та титул II «ПРО договори дарування і про заповіти». Закон 2007 року включив у книгу третю новий титул XIV «ПРО фидуции», який ввів у французьке право регулювання угоди, у країнах англосаксонської правової сім'ї відомої як траст. Норми титулу XVII «ПРО заставу» і титулу XVIII «ПРО привілеї та іпотеки» були перенесені до книги четвертої Кодексу; Законом 2010 року в книгу третю був включений новий титул XVII «ПРО соглашении о коллаборативной процедуре». Були реформовані титул XIX «Про звернення стягнення і про розподіл продажної ціни нерухомого майна», а також титул XX «ПРО давнину і про володіння», який було розділено на два нових титулу — титул XX «ПРО погашати давності» і титул XXI «ПРО володінні і про набувальної давності». У 2011 році книга друга Кодексу було доповнено новим титулом V «Про гласність речових прав на нерухоме майно».

Реформа 2016 року

Профіль Наполеона на фасаді Палацу правосуддя (Париж). На підставі напис «Кодекс Наполеона»

10 лютого 2016 року уряд Франції у відповідності з раніше наданими йому законом повноваженнями прийняв постанову № 2016-13 про право договорів, про загальних положеннях та доведенні зобов'язань (фр. L’ordonnance № 2016-131 du 10 février 2016 portant réforme du droit des contrats, du régime général et de la preuve des obligationsL ordonnance № 2016-131 du 10 février 2016 portant réforme du droit des contrats, du régime général et de la preuve des obligations), що набула чинності 1 жовтня 2016 року. Постановою були внесені значні зміни в книгу третю Кодексу, вперше після 1804 року реформировавшие загальні положення французского обязательственного права. Зміни були внесені в Кодекс не окремими поправками, а єдиним масивом правових норм, при цьому текст ряду статей був повністю замінений. Нові положення склали три титули книги третьої: титул III «Про джерела зобов'язань», титул IV «Про загальний режим зобов'язань» і титул IV bis «Про доведеність зобов'язань».

Відповідно до статті 1101 Кодексу в новій редакції «договір — це добровільна угода між двома або кількома особами, спрямований на створення, зміну, передачу або припинення зобов'язань»; при цьому «будь-вільний укладати чи не укладати договір, вибирати, з ким укладати договір і визначати зміст та форму договору в межах, встановлених законом». В Кодекс були введені норми, що стосуються укладання договору, включно положення про свободу переговорів, надання інформації учасниками переговорів і укладенні договорів електронним способом. Законодавець відмовився від інституту каузы (підстави зобов'язання); замість старої норми статті 1131 («зобов'язання, що не має підстави або має неправдивий або незаконне підставу, не може мати ніякої сили») нова стаття 1128 вказує лише такі умови дійсності договору: згода сторін, їх здатність укладати договір, законне і певний зміст договору. Умови договору і його мета не можуть порушувати норми публічного порядку (стаття 1162), договір може бути змінений за взаємною згодою сторін або на підставах, типовим законом (стаття 1193). Нова редакція статті 1179 розрізняє абсолютну та відносну недійсність договору: «Недійсність є абсолютною, якщо порушена норма має своєю метою охорону спільних інтересів. Недійсність є відносною, якщо порушена норма своєю єдиною метою має приватний інтерес». Стаття 1190 захищає інтереси більш уразливих учасників обороту, встановивши нове правило тлумачення договору, згідно з яким «у разі сумніву договір на вільно узгоджених сторонами умовах тлумачиться проти кредитора і в користь боржника, а договір приєднання — проти того, хто його запропонував».

Були систематизовані положення про представництво (статті 1153-1161), наслідки договору для його сторін і третіх осіб (статті 1193-1209), строк договору (статті 1212-1215), невиконанні договору (статті 1217-1231-7). Стаття 1300 закріпила нове визначення квазидоговоров: такими є «абсолютно добровільні дії, які породжують зобов'язання того, хто, не маючи на це право, витягне з них вигоду, а іноді зобов'язання особи, що їх вчинила, перед іншою особою». Були встановлені правила для окремих квазидоговоров — ведения дел (статті 1301-1301-5), безпідставного платежу (статті 1302-1302-3) і безпідставного збагачення (статті 1303-1303-4).

У Кодексі вперше були сформульовані загальні положення про джерела зобов'язань (стаття 1100), а загальні положення про зобов'язання виділені в єдину групу норм (статті 1304-1352-9). Згідно зі статтею 1100 «зобов'язання виникають з юридичних дій, юридичних фактів або з самої лише влади закону. Вони можуть виникати добровільного виконання або обіцянки виконати борг совісті щодо іншої особи». У статтях 1304-1304-7 визначено поняття умовного зобов'язання (умовне зобов'язання є таким, якщо воно залежить від невідомого майбутнього і події»). Зобов'язання є відстроченим, «якщо його виконання відкладено до настання події, і певного майбутнього, тоді як дата його не визначена» (стаття 1305). У рамках регулювання множинних зобов'язань Кодекс розрізняє кумулятивне зобов'язання (стаття 1306: предметом зобов'язання є здійснення декількох надання, тільки повне виконання яких звільняє боржника), альтернативне зобов'язання (стаття 1307: предметом зобов'язання є здійснення декількох надання, виконання одного з яких звільняє боржника), факультативне зобов'язання (стаття 1308: предметом зобов'язання є здійснення певного надання, але в якому боржник має право надати інше виконання). Були кодифіковані істотні або доповнені норми про солідарних зобов'язаннях (статті 1310-1319), відступлення вимоги і переведення боргу (статті 1321-1327-2), новації (статті 1329-1333), делегации (статті 1336-1340), позовах кредитора (статті 1341-1341-3), припинення зобов'язань (статті 1342-1351-1).

Рецепція та вплив Кодексу Наполеона

Варшавське видання Кодексу трьома мовами (польською, французькою і латинською мовами)

Кодекс Наполеона для королівства Вестфалія

Хоча на момент прийняття Кодексу Наполеона не був першим і єдиним в світі цивільним кодексом (зокрема, в цей час вже діяв баварський Codex Maximilianeus bavaricus civilis 1756 року, а вже в 1811 році було прийнято Загальне цивільне уложення Австрії), він зробив величезний вплив на цивільне законодавство багатьох країн. Спочатку розповсюдження Кодексу було зумовлено політикою Наполеона в завойованих ним державах: Кодекс був введений в дію у багатьох країнах, які ввійшли до складу Першої імперії або стали її сателітами. Проте навіть після падіння Наполеона Кодекс залишився одним з головних джерел, використаних у процесі формування цивільного права багатьох країн Європи, Північної та Латинської Америки, Азії і Африки. Це пояснювалося політичними причинами (зокрема, вплив Кодексу на правову систему французьких колоній), так і дією стала вельми впливової французької культури і авторитетом самого Кодексу, відзначався прогресивними нормами, високим юридичним рівнем і цілком підходив для правового регулювання буржуазних економічних відносин.

Вже в 1804 році Кодекс був введений в дію в Бельгії, Люксембурзі, П'ємонті, декількох кантонах Швейцарії; в 1806 році — в Баварії і Лукка; в 1808 році — у Нідерландах, Вестфалії та Бадені (в останньому діяла свого роду адаптована версія Кодексу — Баденское земское право); в 1809 році — на Сицилії. У 1810 році Кодексу Наполеона став законом в рейнську область, а також у Варшавському герцогстві, де він продовжував діяти навіть після входження більшої частини цієї території до складу Російської імперії в якості Царства Польського. Пізніше Кодекс був реципирован в Пармі, Сардинії та в деяких інших державах.

У XIX—XX століттях положення Кодексу прямо чи опосередковано були асимільовані цивільними законами ряду країн не тільки Європи, але й інших частин світу. До числа законів, які використовували пряму рецепцію, ставилися цивільні кодекси Чилі (1855), Італії (1865), Нижньої Канади (1866), колишньої французької Луїзіани (1870), Іспанії (1889), Швейцарії (1912), Єгипту (1948). Ряд країн запозичив норми Кодексу Наполеона опосередковано — через кодекси, які самі створювалися на основі Кодексу Наполеона; такі цивільні кодекси багатьох латиноамериканських, арабських і африканських країн — Еквадору (1857), Сальвадору (1860), Нікарагуа (1867), Уругваю (1868), Аргентини (1871), Колумбії (1873), Гондурасу (1880), Пуерто-Ріко (1889), Філіппін (1889), Панами (1903), Туреччини (1926), Сирії (1949), Іраку (1951), Лівії (1954), Судану (1970), Катару (1971), Йорданії (1976), Кувейту (1980) та ін Поряд з Німецьким цивільним укладенням та Цивільним кодексом Швейцарії Кодекс Наполеона брався в якості зразка при розробці цивільних кодексів Бразилії (1916), Мексики (1928), Китаю (1931), Перу (1936). За підрахунками істориків, до середини XX століття положення Кодексу Наполеона в тій чи іншій мірі були сприйняті правовими системами більш 70 країн світу.

Вплив Кодексу Наполеона було настільки велике, що голоси на користь його рецепції і навіть використання в окремих законотворчих проектах лунали в США, що входили в англосаксонську правову сім'ю, і в Російській імперії, де Наполеон сприймався як ворог, переможений у Вітчизняній війні. Так, зокрема, відомо, що в 1811 році Єремія Бентам написав президентові США Джеймсу Мэдисону лист, в якому виклав свої погляди на переваги кодифікації і пропонував президенту ввести в Штатах систему кодифікованого законодавства за зразком у тому числі Кодексу Наполеона. У 1865 році видатний реформатор американського права Дэвид Филд розробив на основі Кодексу Наполеона проект Цивільного кодексу штату Нью-Йорк, який хоч і не був прийнятий нью-йоркським законодавчим зборами, але був використаний при розробці Гражданского кодекса штата Калифорния 1872 року. У Росії в 1808 році комісією під керівництвом М. М. Сперанського був підготовлений проект цивільного уложення, структура і ряд правил якого володіли значним подібністю з французьким кодексом. У 1810-1812 відбулося 43 засідання Державної ради, на яких обговорювався проект, однак через опали Сперанського цей документ в підсумку так і не був введений в дію. Певною мірою Кодекс Наполеона вплинув на проект Цивільного уложення Російської імперії, розроблений в кінці XIX століття, а також на Цивільний кодекс РРФСР 1922 року.

Література

• Аннерс Э. История европейского права / Пер. со швед.; Отв. ред. В. Н. Шенаев. — М., 1994. — 397 с.
• Арисов Н. Н. Французский гражданский кодекс 1804 года (Кодекс Наполеона и его основные институты). — М., 1972.
• Боботов С. В. Наполеон Бонапарт — реформатор и законодатель. — М., 1998.
• Вильданова М. М. Источники права Франции: Диссертация на соискание ученой степени канд. юрид. наук. — М., 1987.
• Винавер М. М. Из области цивилистики. — СПб., 1908.
• Всеобщая история государства и права / Под ред. В. А. Томсинова. — М., 2011. — Т. 1.
• Всеобщая история государства и права / Под ред. В. А. Томсинова. — М., 2011. — Т. 2.
• Жюллио де ла Морандьер Л. Гражданское право Франции / Пер. с фр. Е. А. Флейшиц. — М., 1958. — Т. 1.
• Жюллио де ла Морандьер Л. Гражданское право Франции / Пер. с фр. Е. А. Флейшиц. — М., 1960. — Т. 2.
• Жюллио де ла Морандьер Л. Гражданское право Франции / Пер. с фр. Е. А. Флейшиц. — М., 1961. — Т. 3.
• Захватаев В. Н. Кодекс Наполеона. — М., 2012.
• История государства и права зарубежных стран / Под ред. Н. А. Крашенинниковой и О. А. Жидкова. — 2-е изд. — М., 2001. — Т. 2.
• Кассо Л. А. К столетию Кодекса Наполеона (1804—1904). — СПб.: Сенат. тип., 1904.
• Леруа М. Старое и новое право: К столетию Кодекса Наполеона / Пер. с фр. Ю. Стеклова. — СПб., 1907.
• Маковская А. А. Реформа договорного права во Франции. Новые положения Гражданского кодекса Франции // Вестник экономического правосудия Российской Федерации. — 2016. — № 8. — С. 76—101.
• Манфред А. З. Наполеон Бонапарт. — М., 1987.
• Пахман С. В. История кодификации гражданского права. — СПб., 1876. — Т. 1.
• Салейль Р. Ф. Французский Гражданский кодекс и исторический метод // Журнал Министерства юстиции. — 1905. — № 8. — С. 191—240.
• Саньяк Ф. Гражданское законодательство Французской революции (1789—1804) / Пер. с фр. О. А. Старосельской-Никитиной. — М., 1928.
• Сорель А. Историко-культурное значение Французского Гражданского кодекса // Журнал Министерства юстиции. — 1905. — № 6.
• Французский гражданский кодекс. Учебно-практический комментарий. — М., 2008.
• Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права / Пер. с нем. Ю. М. Юмашева. — М., 2000. — Т. I.
• Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права / Пер. с нем. Ю. М. Юмашева. — М., 1998. — Т. II.
• Шенвиц Ф. Кодекс Наполеона. Его характер и причины распространения. — СПб., Варшава, 1912.
• Шершеневич Г. Ф. Очерки по истории кодификации гражданского права: Франция. — Казань, 1897.
• Юшкевич В. Наполеон Первый на поприще гражданского правоведения и законодательства // Вестник Права. — 1903. — Вып. 7. — С. 1—109.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 1.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 2.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 3.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 4.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 5.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 6.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 7.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 8.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 9.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 10.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 11.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 12.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 13.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 14.
• Fenet P. A. Recueil complet des travaux préparatoires du Code civil. — P., 1836. — Т. 15.

Посилання

• Кодекс Наполеона: тематичні медіафайли на Вікісховищі
• Code civil (фр.). Інтернет-портал уряду Франції Légifrance. — Текст Кодексу в останній редакції.

[[Категорія:Цивільні кодекси]] [[Категорія:Наполеон]]