Юрій-Болеслав Тройденович

король Русі
(Перенаправлено з Юрій II Болеслав)

Юрій II Болеслав Тройденович (1298[3] або між 1311 і 1314[4][5] — бл. 21 березня[3], 7 квітня або 9 квітня 1340) — руський князь і господар земель Волині та Галичини (1325—1340), з династії П'ястів[6]. Син мазовецького князя Тройдена I і його дружини Марії Юріїівни, дочки князя Юрія Львовича.

Юрій II Болеслав
Юрій II Болеслав
Юрій II Болеслав
Юрій II Болеслав
Прапор
Прапор
Король Русі
1325 — 1340
(під іменем Юрій ІІ)
Коронація: 1325
Попередник: Лев II Юрійович
Андрій Юрійович
Гедимін
Наступник: Казимир III Великий
Гедимін
Владислав Добжинський
Прапор
Прапор
Князь і Господар Русі,
Князь Галичини, Володимирії та всієї Малої Русі
1325 — 1340
Попередник: Володимир Львович
Наступник: Любарт[1][2]
Дмитро Дедько
 
Народження: між 1311-1314
Смерть: бл. 21 березня, 7 або 9 квітня 1340
Володимир
Причина смерті: отрути
Релігія: Католицизм->
Православ'я
Хрещене ім'я: Юрій
Рід: П'ясти
Батько: Тройден І
Мати: Марія Юріївна

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Висловлювання у Вікіцитатах

Біографія ред.

Джерела ред.

Збереглося близько 20 автентичних відомостей про Юрія ІІ із джерел, котрі походять з XIV століття.[7] Головними із них є п'ять грамот самого Юрія 1325, 1327, 1334, 1335 (підтвердження союзу із Тевтонським Орденом)[8], 1339 (надання самоврядування місту Сяноку); лист папи Бенедикта XII 1327 року (в якому він схвалює намір Юрія прийняти римо-католицизм), а також кілька розповідей про смерть князя від отрути (хроніки — Траски, Яна з Чарнкова, Йоганна Вінтертурського, Франтішка Празького та ін.). Ці розповіді містять також короткі за обсягом характеристики правління, що дають свою пояснення причин отруєння, і є єдиними автентичними джерелами знань про особливости епохи Юрія ІІ.

Втім багато з тих, що подають певні деталі, не корелюють із реальною історичною картиною, вирогідно відображаючи різні опозиційні до монарха бачення, що збереглися в пізній польській призмі, як поміщені у хроніці Траски, де сказано, що Юрій «був дуже нестриманий щодо своїх підданих: ув'язнював їх вимагаючи грошей, відбирав їх доньок і жінок та безчестив, а також наводив на них інші народності — чехів та німців».[9] Польський історик XVII століття Б. Зіморович, що міг користуватись втраченими згодом джерелами, загалом, підтверджує характеристику Траски, а у книзі «Потрійний Львів», він розміщує правління Юрія ІІ на початку розділу «Львів німецький», та розповідає про опір жителів міста, який змусив нового правителя прийняти деякі їхні умови, втім насправді таку ситуацію закономірно трактувати як пересічну суперечку соціяльно-економічного характеру[10].

Діяльність ред.

У самій середині 1320-х років, князь і господар Руси Андрій Юрієвич, що від початку правління, наслідуючи політиці батька, розгорнув наступальні війні на царство Чингізидів (яке тоді погрузло у феодальних протистояннях між новообраним ханом Узбеком та його підлеглими), або загинув десь воюючи з татарами, або гіпотетично помер від невідомої хвороби. Хай там як, а раніше, чи водночас, помер і його молодший брат Лев, що трагічно скінчило пряму старшу гілку Романовичів, яка володіла найбільшою територією незалежних від Улуса Джучі руських князівств.

Розгорнулася тимчасова політична криза, де на престол ворожої хану Узбеку монархії мали династичні підстави чимало кандидатів (згідно із стандартною середньовічною системою прав). Це були малий литовський княжич Любарт Гедимінович, давній союзник Романовичів Владислав польський, король Угорщини Карл Роберт, сілезькі князі П'ясти Генрік та Ян, і мазовецький княжич Болеслав, племінник короля Юрія Львовича.

Як обґрунтовано доводить Л. Войтович — важкі перемовини усіх сторін привели до влади Тройденовича, племінника Юрія Львовича, оскільки іншим сторонам забракло снаги. Близько[3] 1325 року молодий Болеслав Тройденович був обраний князем на престол, прийнятний зокрема ханові Узбеку, якому ніяк не була вигідна монарша унія Руси з Литвою чи Угорщиною. Будучи від народження охрещеним католиком, Болеслав все ж перейшов у православну віру та взяв ім'я Юрій на честь свого діда-короля.

В силу важкого політичного тиску та посилення потужності Улусу Джучі, уникаючи кидати виклик хану Узбеку і заявляти претензії на всю Русь, Юрій не був окремо коронований, на тлі зіткнень із західними королівствами держав мир із татарами.

Стара польська історіографія твердила, що він став сателітом Польщі, однак за відсутністю підтверджень є безпідставними міфами, вочевидь появою зв'язані із майбутнім зв'язком Польщі та Руси й претензіями[11]

Перший час за малолітства владою опікувалася мати князя Марія. У зовнішній політиці Руське князівство намагалося дотримуватись балансу стосовно сусідів. Важливим стало протистояти експансії відроджених твердих монархій[3] Польщі та Угорщини, тож двір підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, і мир на сході, де Орда переживала другу золоту добу.

Столицею Юрія наймовірніше був саме Володимир, позаяк там правили два його попередники, й там він знайшов свою кончину.

1327 року було укладено союз з тевтонцями, володар надав дозвіл торуньським купцям торгувати у королівстві Руси. 1330 року Польське королівство і Велике князівство Литовське спільно діяли проти Тевтонського ордену та равського князя Земовита, тож Юрій II розірвав союзну угоду[3], а 1331 року за пропозицією матері і частини двору узяв одружитися з дочкою князя Литви Гедиміна — Офцею (Евфимією). Десь відтоді й починається самостійне правління Тройденовича.

Бл. 1332-го князь ходив походами разом з татарами на угорську провінцію року та воював Люблінщину, яку ще у 1303 року захопило Польське королівство, підступно вбивши намісника Георгія Розню.. Леонтій Войтович висловлює припущення, що це варто розглядати не як спроби повернути втрачені землі, а розладнати вельми загрозливе польсько-угорське зближення[11].

1334 р. в грамоті князя згадується «вірний вельможа» Олександр Молдавович, що в той час урядував в Русо-Влахії, отже вплив князівського двору не випустив Молдовську землю із орбіти, тож неодмінно відбувався конфлікт з угорцями за ті землі.

За Юрія II відроджується Галицька митрополія, очолена митрополитом Гавриїлом. Руські князі уважно дбають за політичне питання приналежності православної церкви, оскільки її ієрархи розбиті на окремі групи та підтримують різні сили. Ординська єпархія та Залісський Володимир-на-Клязьмі протистоять церковним тенденціям Руси та Литви на зближення із Заходом (1253/54 рр. — коронування правителя Князівства/Королівства Русі з благословення Папи Римського (королівські реґалії були передані Данилові папським леґатом)[12], наміри Інокентія IV інтегрувати Русь у католицький світ[13], спроби руських правителів організувати хрестовий похід проти монголів, зростання впливу римо-католицизму у Литві), при цьому московські князі чинили спроби ліквідації Галицької митрополії[14] — церковна напруга відповідає напрузі політичних відносин у великому регіоні.

Прагнучи зміцнити монаршу владу, подібно попередникам князь вів боротьбу проти сильних зем'ян Галичини, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував давню традицію розселення німецьких колоністів, як і решта східноєвропейських країн. Надав магдебурзьке право Сяноку 1339 року.

Ймовірно, за рішенням Другого з'їзду монархів в угорському Вишеграді (Вишеградського з'їзду[3]), який відбувся 1338 (за Грушевським 1339) року, територія володінь Юрія ІІ мала б відійти до Казимира ІІІ як старшому титулом родичу.[3] Частина польських історіографів досі доводять його участь у переговорах у Вишеграді 1335 та 1338 рр., де ніби було домовлено про успадкування руського престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Юрія ІІ, однак докази участі короля або його посла у цих зустрічах відсутні.[15], інша стверджувала (з нею погоджується Леонтій Войтович), що немає ніяких доказів участі Юрія ІІ або його посла у Вишеградських зустрічах 1335 р. і 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унії.[16]

Наслідки ред.

Загинув 7 квітня або 9 квітня 1340 року[17] через отруєння, не залишивши дітей.

Л. Войтович вважає версію отруєння з мотиву прихильності короля до католицького обряду та іноземців непереконливою і припускає, що бояри-змовники радше керувалися своїми зв'язками з Польщею або Угорщиною, котрі вже у 1338 році домовились про підтримку іншого претендента.[18]

Очевидним та переконливим є пояснення, що відповідає історичній картині та причинам-наслідкам подій: між антипольським альянсом Тевтонського Ордену, Руси й Литви та альянсом Польщі з Угорщиною зав'язла купа інтересів. Серед інтриг та перед військовою ескалацією, ворожі до князя феодальні фракції, маючи зв'язок та завзято підтримуючи унію із Польщею — короля П'яста, вирішили усунути господаря, відкриваючи путь Казимиру без великої війни зайняти Руське королівство. Виконавцями убивства були Данило Тобільський та управитель дому Теодор Варра, а одним із змовників бояр Вовчок із Дроговижа.[джерело?].

За черговою версією суперечливих польських поглядів, нібито виснажені «терором» та знущаннями над жінками руської знаті, бояри організували проти Юрія II змову [джерело?] (за гіпотезою Ігоря Мицька, у церкві святого Юра у Львові[19]). Проте варто зауважити, що тематика повстання бояр проти «жорстокого князя» не є унікальною у руських джерелах: наприклад, аналогічні події описує хроніст В. Кадлубек стосовно Романа Мстиславича — начебто останній влаштував боярському стану справжній терор[20]. Із цих прикладів можна зробити висновок, що впливова частина боярства сильно опиралась централізації влади у руках князя чи короля та намагалась усунути незручних їм правителів (для прикладу, після смерті князя Романа, який намагався централізувати владу введенням майорату — подібна практика поширювалась у західноєвропейських державах з метою гальмування політичної роздробленості[21] — бояри вигнали з міста його дружину (жінку) та синів — Данила та Василя[22]). Отруєння Юрія ІІ Болеслава є прикладом аналогічної боротьби олігархату (у вигляді великого боярства) проти короля, що сильно дестабілізувало Руське Королівство і гальмувало консолідацію держави.

 
Печатка Юрія Львовича, що використовувалась Юрієм ІІ Тройденовичем
 
Галицько-Волинська держава за правління Юрія ІІ (1323—1340)

Після отруєння Юрія ІІ за трон Руси зараз же спалахнула війна між монархами, що були якимсь чином поєднані династичними зв'язками із Романовичами. Завчасно готовий при зібраному війську, будучи видатним стратегом, король Казимир III негайно перетнув кордон, ввійшов у руські межі, та, пройшовши Перемишльською землею, опанував Львів.

Після витиснення польського війська, бояри вирішили обрати князем і господарем Руси Любарта Гедиміновича, який вже тоді ймовірно князював на одній з Волинських вотчин, та був одним із найближчих спадкоємців престолу. Втім, згодом король Казимир ІІІ все ж закріпився на Галицьких землях та сприймав їх як повноцінну складову унійної держави, об'єднаної під владою одного правителя[23]. Проте польську аристократію це не влаштовувало і вона домоглась беззастережного включення Королівства Русь у склад Королівства Польського. Після цієї боротьби Галицька та Волинська Русь були надовго інкорпоровані у склад ВКЛ та КП. Багаторічна суперечка з іншими монархами за владу над руською короною відома як «Довга війна». Фактично, Юрій ІІ Болеслав був останнім королем Галицько-Волинської держави[24].

Сім'я ред.

Дружина — Офка (Євфемія) Гедимінівна, дочка великого князя литовського Гедиміна. За даними Ілька Лемка, її втопили в ополонці («пустили під лід») під час заворушень після смерті чоловіка[25].

Титулатура ред.

Послуговувся титулатурою:

  • Юрій Божою ласкою князь Руси (Georgius Dei gratia Dux Russiae)
  • Юрій Божою ласкою князь Руси, Галичини та Володимирщини (Georgius Dei gratia Dux terrae Russiae, Galiciae et Ladomiriae)
  • Юрій Божою ласкою уроджений князь усієї Руси Малої (Georgius Dei gratia natus Dux totius Russiae Minoris)
  • Використовував печатку Юрія І з титулом «Божою ласкою Король Русі» (Georgius Dei gratia Rex Russiae),[26] що інколи сприймається як аргумент для королівського титулування самого Юрія Тройденовича[3].

Зустрічається варіант лат. Boleslaum II Trojden de Masovia natus dux et dominus Russiae — дослівно означає «Болеслав II Тройденович Мазовецький, природжений князь і володар Русі»[джерело?]

Генеалогічне дерево предків ред.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Земовит І
князь Мазовецький
 
 
 
 
 
 
 
Болеслав II Мазовецький
удільний князь Князівства Мазовецького
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Переяслава Данилівна
княжна Галицько-Волинська
 
 
 
 
 
 
 
Тройден I
удільний князь Князівства Мазовецького
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Тройден
Великий Князь Литовський
 
 
 
 
 
 
 
Софія (Гаудемунда) Литовська
дочка Великого Князя Литовського Тройдена
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Анна Мазовецька
княжна Мазовецька
 
 
 
 
 
 
 
Юрій II
князь Галицько-Волинський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Лев I
князь Галицько-Волинський, король Русі
 
 
 
 
 
 
 
Юрій I
князь Галицько-Волинський, король Русі
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Констанція Угорська,
дочка Бели IV
 
 
 
 
 
 
 
Марія Галицька
княжна Галицько-Львівська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Казимир I Куявський П'яст,
князь Куявський
 
 
 
 
 
 
 
Євфимія Куявська,
княжна Куявська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Євфросинія Опольська,
княгиня Куявська, та Поморська
 
 
 
 
 
 

У літературі ред.

Персонаж повісті Івана Филипчака «Дмитро Детько».[27]

«Останній володар» — роман Ярослави Дегтяренко

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Мицько І. Великий князь Дмитро-Любарт — спадковий володар Галицько-Волинської держави // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1. — С. 39.
  2. Войтович Л. Казимирівська легенда: подолання стереотипів // Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. — Вип. ХІХ-XX. — Дрогобич : Коло, 2017. — С. 103.
  3. а б в г д е ж и [1]Михайловський. В_II Юрій II, Юрій-Болеслав Тройденович
  4. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 216.
  5. інші дані — бл.1310
  6. Георгий (Юрий) II (Болеслав Тройденович)(рос.)
  7. Куник А. Тлумачний вступ до грамот та і літописних згадок, що стосуються історії Червоної Русі в XIV столітті; Болеслав — Юрій ІІ, збірник матеріалів та досліджень. — С.-Пб. : Тип. Імп. Академії наук, 1907. — С. 113—197.
  8. Лаппо-Данилевський А. (1907) Печатки останніх галицько-володимирських князів та їх радників; Болеслав — Юрій ІІ, збірник матеріалів та досліджень -С.-Пб., Тип. Імп. Академії наук, — С. 211—308
  9. Rocznik Traski, Monumenta Poloniae historica. V 5 v. vol.2. Ed. A. Bielowski. Lwów, Nakładem własnym, 1872, p.860.
  10. Зіморович Б. (2002) Потрійний Львів, пер. Н. Царьової — Львів, «Центр Європи», — С. 61. Архів оригіналу за 6 липня 2018. Процитовано 6 січня 2019. 
  11. а б Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 217.
  12. УІНП. 1253 - коронація князя Данила. УІНП (укр.). Процитовано 3 березня 2023. 
  13. Холмський, а не Галицький. Ким був король Данило? (uk-UA). Процитовано 3 березня 2023. 
  14. Галицька митрополія — Енциклопедія Сучасної України. esu.com.ua. Процитовано 3 березня 2023. 
  15. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 218—219.
  16. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти [Архівовано 29 березня 2017 у Wayback Machine.]. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 38, також примітки на цій сторінці. — ISBN 966-8545-52-4.
  17. Войтович Л. Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 226.
  18. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 218—220.
  19. Мельник І. Шлюб для заснування династії // Zbruč. — 2016. — 17 лютого.
  20. Утворення Галицько-Волинського князівства. Іван Крип’якевич. Галицько-Волинське князівство.. litopys.org.ua. Процитовано 5 березня 2023. 
  21. М. М. Бедрій. ФРАНЦУЗЬКЕ ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО: ДЕЯКІ ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ. 
  22. ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ. resource.history.org.ua. Процитовано 5 березня 2023. 
  23. КОРОЛІВСТВО РУСЬ. resource.history.org.ua. Процитовано 5 березня 2023. 
  24. ЮРІЙ II, ЮРІЙ-БОЛЕСЛАВ ТРОЙДЕНОВИЧ. resource.history.org.ua. Процитовано 5 березня 2023. 
  25. Лемко І. Цікавинки з історії Львова… — С. 16.
  26. Грушевскій М. (1913) Илюстрированная исторія Украины, С-П.: «Просвѣщение», -С. 120
  27. Филипчак І. Дмитро Детько // Темні віки. — К. : Україна, 1993. — С. 18—94. — ISBN 5-319-01070-2.

Джерела ред.

Література ред.

Посилання ред.

Попередник
Лев II Юрійович
Андрій Юрійович
Гедимін
  Король Русі
1325-1340
  Наступник
Казимир III Великий
Гедимін
Влодко Горбатий
Попередник
Володимир Львович
  Князь Малої Русі
1325-1340
  Наступник
Любарт
Дмитро Дедько