Відкрити головне меню

Казимир III Великий

польський король, останній представник династії П'ястів
(Перенаправлено з Казимир III)

Казими́р III (пол. Kazimierz III; 3 квітня 1310(13100403)5 листопада 1370) — король Польщі (13331370). Останній представник польської династії П'ястів на троні. Народився в Ковалі, Польща. Найменший син польського короля Владислава I Локєтка і калішської князівни Ядвіги Болеславни. Коронований після смерті батька. Проводив курс на відновлення єдності Польського королівства та посилення королівської влади[1]. Збільшив терени своєї держави у 2,5 рази[1]. Здійснив низку важливих реформ у системі управління, судочинстві, фінансовій сфері. Упорядкував Казимирові статути. У зовнішній політиці спирався на підтримку Угорщини[1], був дядьком угорського короля Людовика. Брав участь у війні за руську спадщину проти Литви1340). В ході війни захопив Галичину, південну частину колишнього Руського королівства[1]. Деякий час титулувався «королем Польщі і Русі». Замирився із Богемією (1348) та Тевтонським орденом (1356). Сприяв розвитку міст та міграції євреїв до Польщі. Фундував Краківський університет (1364)[1]. Помер у Кракові, Польща. Похований у Соборі святих Станіслава і Вацлава. Прізвисько — Вели́кий (пол. Wielkij)[1].

Казимир III
пол. Kazimierz III Wielki
Kazimierz III Wielki.jpg
Казимир III
Король Польщі
25 квітня 1333 — 5 листопада 1370
Попередник: Владислав I Локетек
Наступник: Людовик Угорський
 
Народження: 30 квітня 1310(1310-04-30)
Коваль, Польща
Смерть: 5 листопада 1370(1370-11-05) (60 років)
Краків, Польща
Релігія: християнство
Династія: П'ясти
Батько: Владислав I Локетек
Мати: Ядвіга Болеславна
Дружина: Анна Гедимінівна
Аделаїда Гессенська
Христина Рокічанка
Ядвіга Заганьска
Діти: Ельжбета, Кунегунда I, Анна, Кунегунда II, Ядвіґа
Автограф: Pieczec Kazimierz Wielki.jpg

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Зміст

Ім'яРедагувати

Як Король Польщі його звали Казимир III[2][3][4][5][6][7][8][9], також Казімєж ІІІ[10][11].[12]. Як Король Русі його звали Казимир І[13][14]

У польській історіографії його традиційно називають Казимир ІІІ Великий. В українській історіографії його просто іменують Казимир, або Казимир Великий.

БіографіяРедагувати

Казимир був сином польського короля Владислава I Локетка. Його повний титул був: «Милістю Божою Король Польщі і Русі, а також справжній господар і спадкоємець Краківського, Сандомирського, Серадського, Лечицького, Куявського, Мазовського, Добринського і Поморського князівств і земель.

Його внутрішня політика в Польщі — зміцнення королівської влади і централізації країни; зокрема у 13371346 роках він провів грошову реформу, 1347 року видав Вислицький і Пйотрківський статути — перші повні записи польського звичаєвого права.

У зовнішній політиці Казимир орієнтувався на союз із Угорщиною; користувався підтримкою папського престолу.

1338 року уклав з угорським королем Карлом I Робертом договір у Вишеграді про те, що на випадок, якщо б у Казимира не було синів, його спадкоємцем буде небіж — угорський королевич Людовик, син Карла І Роберта та сестри Казимира ІІІ Ельжбети[15].

1349 року Казимир приєднав до Польщі усю Куявію. До того як спадкоємець батька володів Бжесць-Куявським князівством. Стриєчний брат короля — Владислав Горбань — передав Казимиру III Ленчицьке князівство, а 1351 (за іншими відомостями 1352) року після смерті Владислава король успадкував також Добжинське князівство. Тим самим Куявію повністю було приєднано до Польської корони.

1364 року заснував Краківський університет, який згодом став Ягайлонським.

Війна за Королівство РусіРедагувати

1340 року організував невдалий похід польсько-угорських військ на Королівство Русі.[джерело?] Після смерті внаслідок отруєння Короля Русі[джерело?] Юрія II (пом. 1340) бояри на підставі династичних зв'язків з Романовичами проголосили Любарта-Дмитра, Гедиміна і рід Гедеміновичів законними правителями Королівства Русі. Казимир на підставі династичних зв'язків (він уважав себе прямим нащадком і роду Романовичів як онук Короля Русі Юрія І, і роду П'ястів як двоюрідний брат володаря Русі Юрія ІІ), з якого походив останній, а тому вважав, що має більш законні права на престол Русі[джерело?]) оскаржив це рішення, як відповів на такі дії бояр, він негайно здійснив похід на Перемиську землю, потім на Львів та деякі інші міста. Однак обмежився він формальним визнанням своїх королівських прав на престол Русі і повернувся назад до Польщі, оскільки там була столиця його держави. Казимир також забрав із собою корону короля Русі та королівські регалії як підтвердження своєї законної влади. Також він забрав із собою деякі інші речі, зокрема, з княжої скарбниці до Кракова привезли дві діадеми, з яких зробили золотий хрест, біля якого свого часу молився Папа Іван Павло ІІ[16]) повернулись назад. У відповідь на такі дії Казимира галицький староста Дмитро Дедько, Данило Острозький, піддані Гедиміновичів, та Гедиміновичі, правителі Великого Князівства Литовського звернулись по допомогу до татар (які були сюзеренами Великого Князівства Литовського) Невдовзі Дмитро Дедько та Казимир уклали мирну угоду.[17] Відтоді почалася багаторічне протистояння Великого Князівства Литовсько-Руського з Казимиром та його спадкоємцями, за спадщину Королів Русі, яка тривала до 1392 року і відома як Довга Війна.

Після смерті Дмитра Детька у 1349 році Казимир здійснив новий похід на Галичину, внаслідок якого край було приєднано до Польського Королівства як його особистий домен. Коронувався у Львові як Король Русі. Проте Королівство Русі продовжувало існувати як окрема незалежна держава, лише тепер розділяло з Польщею спільного монарха. Казимир обмежився формальним визнанням своїх королівських прав і повернувся у Польщу. Старих порядків на території Королівства Русі він не змінював.

1350 року уклав угоду з небожем, угорським королем Людовиком Угорським (підтвердження Вишеградського договору 1338 року[18]). Згідно з ним Угорщина «відступала свої спадкові права» на Королівство Русі пожиттєво Казимиру, а після його смерті (якщо у нього не буде синів) усі землі Держави Казимира переходять до Людовика І (небожа Казимира), у випадку наявності в Казимира синів, король Угорщини мав виплатити їм зазначену суму і повернути Королівство Русі під своє управління.

Між 1351 та 1352 роками почалось нове протистояння між державою Казимира і Великим Князівством Литовським за спадщину Королівства Русі. Успішні походи Любарта-Дмитра та його брата, Великого князя Литовського Кейстута завершились підписанням у 1352 р. мирної угоди з Казимиром.

1366 року Король Русі Казимир підписав договір з Великим князівством Литовським, за яким до Королівства Русі відійшла Західна Волинь з Холмом, Белзом, Володимиром та Ратним. У Белзькому князівстві він залишив правити Юрія Наримунтовича, а у Володимирському та Ратненському уділах — Федора Ольгердовича.

1370 року за підтримки короля Казимира (звертався до царгородського патріарха Філотея[19]) було відновлено Галицьку православну митрополію і висвячено на митрополита єпископа Антонія (13701391/1392).

Після його смерті владу в його володіннях (зокрема і в Королівстві Русі) успадкував його рідний небіж Людовік Анжу.

Внутрішня політика стосовно Королівства РусіРедагувати

 
Володіння Короля Казимира. Червоним на карті позначено Королівство Польща, а білим карті позначено Королівство Русь

Відновив Галицьку Митрополію.

Карбував окремі монети для Королівства Русі із зображенням Галицького Лева.

Видавав окремі акти для Королівства Русі руською мовою.

ТитулРедагувати

1335
  • лат. nos Kazimirus, Dei gracia rex Polonie nec non terrarum Cracovie, Sandomirie, Siradie, Lancicie, Cuyavie, Pomeranieque dominus et heres.
  • Ми, Казимир, милістю Божою король Польщі, а також господар і спадкоємець Краківської, Сандомирської, Серадської, Лечицької, Куявської і Поморської земель.
1358
  • лат. nos Kazimirus, Dei gracia Rex Polonie et Russie, nec non Cracovie, Sandomirie, Syradie, Lancicie, Cuyavie, Mazovie, Dobrinie, Pomoranie ducatuum et terrarum verus dominus et heres.
  • Ми, Казимир, милістю Божою Король Польщі і Русі, а також справжній господар і спадкоємець Краківського, Сандомирського, Серадського, Лечицького, Куявського, Мазовського, Добринського і Поморського князівств і земель.
1364
  • лат. nos Kazimirus, Dei gracia rex Polonie ac terrarum Cracovie, Sandomirie, Syradie, Lancicie, Cuyavie, Pomeranie, Russieque dominus et heres.
  • Ми, Казимир, милістю Божою король Польщі, господар і спадкоємець Краківської, Сандомирської, Серадської, Лечицької, Куявської, Поморської і Руської земель.

Цікаві фактиРедагувати

 
Надгробок Казимира III у Вавельській катедрі

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е Русина О.В. Казимир ІІІ Великий // Енциклопедія історії України... Т. 4. C. 22.
  2. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. III—IV.
  3. Войтович Л. Загадковий «високородовитий шляхетний князь Червоної Русі» // Дрогобицький краєзнавчий збірник, 2009, вип. ХІІІ Архівовано 13 May 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine.. — С. 25.
  4. Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі Архівовано 12 June 2015[Дата не збігається] у Wayback Machine. (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — К. — 2009. — № 5 (488) (вер.-жовт.). — С. 34—35.
  5. Михайловський В. Васальні стосунки князів Коріатовичів із Казимиром ІІІ та Людовіком Угорським Архівовано 20 April 2018[Дата не збігається] у Wayback Machine. // Український історичний журнал. — К. — 2010. — № 4 (493) (лип.—серп.). — С. 4—14. — ISSN 0130-5247.
  6. Осіпян О. Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення… // Український історичний журнал. — К. — 2015. — № 6. — С. 137, 145.
  7. Петрик А. Ідеологія галицького боярства та її вплив на трансформацію ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ Держави Архівовано 7 May 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine.. — С. 53.
  8. Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави Архівовано 8 May 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine.. — С. 124.
  9. Потимко О. Розвиток медицини у Львові в XIV—XVIII ст.: література, проблеми, дискусії Архівовано 12 October 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine.. — Львів, 2012. — С. 66, 73, 201. — (Львівські історичні праці. До­слідження. Вип. 4). — ISBN 978-966-02-6500-4.
  10. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 38. — ІSBN 961-361-013-1.
  11. Русина, с. 22.
  12. Мицько, І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд // Zbruč.
  13. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки… — С. 176.
  14. Ісаєвич Я. До історії титулатури володарів у Східній Європі // Княжа доба: історія і культура. — 2008. — Вип. 2. — С. 22.
  15. Галицько-Волинська держава. Вишеградський договір
  16. Музиченко Я. Ідеологія коштовного металу // Україна молода. — 2016. — № 102 (5095) (16 серп.). — С. 10. (Спадщина)
  17. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 26—27.
  18. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів&nbsp: Каменяр, 1998. — іл. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  19. Abraham W. Antoni, ruski metropolita halicki // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane : Polska Akademia Umiejętności — Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Т. 1, zeszyt 1. — S. 135—136. — Reprint — Kraków : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — ISBN 8304034840 (пол.)
  20. Архівована копія. Архів оригіналу за 12 лютий 2009. Процитовано 10 листопад 2011. 
  21. Kieniewicz S. Sapieha Leon h. Lis (1803—1878) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Polskia Akademja Nauk, 1994. — T. XXXV/1, zeszyt 144. — S. 80. (пол.)
  22. Дідковський А.Україна і Жиди. — США, 1968. — С. 12.
  23. Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011. — іл. — С. . — ISBN 978-617-629-024-7.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати