Відкрити головне меню

Казимир III Великий

польський король, останній представник династії П'ястів
(Перенаправлено з Казимир III)

Казимир І (III) Великий[1], або Казимир III[2][3][4][5][6][7][8][9], також Казімєж ІІІ[10] (пол. Kazimierz III Wielki, 30 квітня 1310 — 5 листопада 1370) — Король Польщі (13331370), „Руської землі господар і спадковий володар”[11] (13491370), останній представник династії П'ястів. На підставі династичних зв'язків Руське королівство приєднав до своєї держави у вигляді персональної унії.

Казимир І (III) Великий
пол. Kazimierz III Wielki
Dei gratia Rex Polonie et Russie, nec non Cracovie, Sandomirie, Siradie, Lancicie, Cuiavie, et Pomeranieque Terrarum et Ducatuum Dominus et Heres
CasimirtheGreat.jpg
Король Польщі
Король Русі
Правління 1333-1370
Коронація 25 квітня 1333
Попередник Юрій II Болеслав (як Король Русі)
Владислав I Локетек (як Король Польщі)
Наступник Людовик Угорський
Інші титули Король Русі
Біографічні дані
Народження 30 квітня 1310(1310-04-30)
Коваль
Смерть 5 листопада 1370(1370-11-05) (60 років)
Краків
падіння з коня[d]
Поховання Собор святих Станіслава і Вацлава, Краків, Польща
Дружина Анна Гедимінівна
Другий шлюб Аделаїда Гессенська
Третій шлюб Христина Рокічанка
Четвертий шлюб Ядвіґа Заганьска
Діти Ельжбета, Кунегунда I, Анна, Кунегунда II, Ядвіґа
Династія П'ясти
Батько Владислав I Локетек
Мати Ядвіґа Болеславівна
Orz-KazWlk.gif
Pieczec Kazimierz Wielki.jpg
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі
Печатка Казимира III

Зміст

Ім'яРедагувати

Як Король Польщі він мав ім'я Казимир ІІІ або Казімєж ІІІ[12]. У польській історіографії, нерідко — в українській, його називають Казимир ІІІ Великий. Як Короля Русі[джерело?] його правильніше називати Казимир І[джерело?].

БіографіяРедагувати

Казимир був сином польського короля Владислава I Локетка. Його повний титул[коли?]: «Милістю Божою Король Краківської землі, Сандомирської землі, Серадзької землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Поморської землі, Руської землі, господар і дідич вічний земель тим володар, король велебний».

Його Внутрішня політика у Польщі — зміцнення королівської влади і централізації країни; зокрема у 13371346 роках він провів грошову реформу, 1347 року видав Вислицький і Пйотрківський статути — перші повні записи польського звичаєвого права.

У зовнішній політиці Казимир орієнтувався на союз із Угорщиною; користувався підтримкою папського престолу.

1338 року уклав з угорським королем Карлом I Робертом договір у Вишеграді про те, що на випадок, якщо б у Казимира не було синів, його спадкоємцем буде небіж — угорський королевич Людовик, син Карла І Роберта та сестри Казимира ІІІ Ельжбети[13].

1343 року Казимир приєднав до Польщі Куявію[як?].

1364 року заснував Краківський університет, який згодом став Ягеллонським.

Війна за Галицько-Волинську РусьРедагувати

1340 року організував невдалий похід польсько-угорських військ на Королівство Русі. Після смерті внаслідок отруєння короля Русі Юрія II (пом. 1340) бояри на підставі династичних зв'язків з Романовичами проголосили Любарта-Дмитра, Гедиміна і рід Романовичів законними правителями Королівства Русі. Казимир на підставі тих же династичних зв'язків (Казимир вважав себе прямим нащадком і роду Романовичів і роду П'ястів, з якого походив останній Король Русі Юрій ІІ, а тому він вважав, що має більш законні права на престол Русі) оскаржив це рішення, як відповів на такі дії бояр, він негайно здійснив похід на Перемиську землю, потім на Львів та деякі інші міста. У Львові він коронувався як король Русі, обмежився він бояр своїм формальним визнанням королівських прав на престол Русі і повернувся назад до Польщі, оскільки там була столиця його держави. Казимир також забрав із собою корону короля Русі та королівські регалії як підтвердження своєї законної влади. Також він забрав із собою деякі інші речі, зокрема, з княжої скарбниці до Кракова привезли дві діадеми, з яких зробили золотий хрест, біля якого свого часу молився Папа Іван Павло ІІ[14]) повернулись назад. У відповідь на такі дії Короля Казимира галицький староста Дмитро Дедько, Данило Острозький (які були підданими Гедиміновичів) та Гедиміновичі, правителі Великого Князівства Литовського звернулись по допомогу до татар (які були сюзеренами Великого Князівства Литовського) Невдовзі Дмитро Дедько та Казимир уклали мирну угоду.[15] Відтоді почалася багаторічне протистояння Великого Князівства Литовського з Казимиром та його спадкоємцями, за спадщину Королів Русі, яка тривала до 1392 року і відома як Війна за галицько-волинську спадщину.

Після смерті Дмитра Детька у 1349 році Казимир здійснив новий похід на Галичину, внаслідок якого край було приєднано до Польського Королівства як його особистий домен. Коронувався у Львові як Король Русі. Проте Королівство Русі продовжувало існувати як окрема незалежна держава, лише тепер розділяло з Польщею спільного монарха.

1350 року уклав угоду з небожем, угорським королем Людовиком Угорським (підтвердження Вишеградського договору 1338 року[16]). Згідно нього Угорщина «відступала свої спадкові права» на Королівство Русі пожиттєво Казимиру, а після його смерті (якщо у нього не буде синів) усі землі Держави Казимира переходять до Людовика І (небожа Казимира), у випадку наявності в Казимира синів, король Угорщини мав виплатити їм зазначену суму і повернути Королівство Русі під своє управління.

Між 1351 та 1352 роками почалось нове протистояння між державою Казимира ІІІ і Великим Князівством Литовським за спадщину Королівства Русі. Успішні походи Любарта-Дмитра та його брата, Великого князя Литовського Кейстута завершились підписанням у 1352 р. мирної угоди з Казимиром.

1366 року Король Казимир підписав договір з Великим князівством Литовським, за яким до Королівства Русі відійшла Західна Волинь з Холмом, Белзом, Володимиром та Ратним. У Белзькому князівстві він залишив правити Юрія Наримунтовича, а у Володимирському та Ратненському уділах — Федора Ольгердовича.

1370 року за підтримки Короля Казимира (звертався до царгородського патріарха Філотея[17]) було відновлено Галицьку православну митрополію і висвячено на митрополита єпископа Антонія (13701391/1392).

Після його смерті владу в його володіннях успадкував Людовик І.

Внутрішня політика стосовно Королівства РусіРедагувати

Відновив Галицьку Митрополію.

Цікаві фактиРедагувати

 
Надгробок Казимира III у Вавельській катедрі

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. [http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Kazymyr_III Русина, с. 22.
  2. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. III—IV.
  3. Войтович Л. Загадковий «високородовитий шляхетний князь Червоної Русі» // Дрогобицький краєзнавчий збірник, 2009, вип. ХІІІ. — С. 25.
  4. Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — К. — 2009. — № 5 (488) (вер.-жовт.). — С. 34—35.
  5. Михайловський В. Васальні стосунки князів Коріатовичів із Казимиром ІІІ та Людовіком Угорським // Український історичний журнал. — К. — 2010. — № 4 (493) (лип.—серп.). — С. 4—14. — ISSN 0130-5247.
  6. Осіпян О. Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення… // Український історичний журнал. — К. — 2015. — № 6. — С. 137, 145.
  7. Петрик А. Ідеологія галицького боярства та її вплив на трансформацію ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ Держави. — С. 53.
  8. Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави. — С. 124.
  9. Потимко О. Розвиток медицини у Львові в XIV—XVIII ст.: література, проблеми, дискусії. — Львів, 2012. — С. 66, 73, 201. — (Львівські історичні праці. До­слідження. Вип. 4). — ISBN 978-966-02-6500-4.
  10. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 38. — ІSBN 961-361-013-1.
  11. Мельник І. Шлюб для заснування династії // Zbruč. — 17.02.2016.
  12. Мицько, І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд // Zbruč.
  13. Галицько-Волинська держава. Вишеградський договір
  14. Музиченко Я. Ідеологія коштовного металу // Україна молода. — 2016. — № 102 (5095) (16 серп.). — С. 10. (Спадщина)
  15. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 26—27.
  16. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів&nbsp: Каменяр, 1998. — іл. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  17. Abraham W. Antoni, ruski metropolita halicki // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane : Polska Akademia Umiejętności — Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Т. 1, zeszyt 1. — S. 135—136. — Reprint — Kraków : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — ISBN 8304034840 (пол.)
  18. [1]
  19. Kieniewicz S. Sapieha Leon h. Lis (1803—1878) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Polskia Akademja Nauk, 1994. — T. XXXV/1, zeszyt 144. — S. 80. (пол.)
  20. Дідковський А.Україна і Жиди. — США, 1968. — С. 12.
  21. Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011. — іл. — С. . — ISBN 978-617-629-024-7.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати