Відкрити головне меню

Лю́барт Гедимі́нович (православне ім'я — Дмитро; бл. 1312, або 1300 — 4 серпня 1384 або 1383) — литовсько-український князь, останній самостійний правитель об'єднаного Галицько-Волинського князівства. Один з молодших синів Великого князя Литовського Гедиміна. Князь луцький (бл.13231324, 13401383), крем'янецький[1], (13231340), волинський (13401383), Галицький (13401349[джерело?]..

Любарт-Дмитро
Милостию Божею и светое его Богоматери, и светого Иоанъна Богослова, Луцкий и Володимерский князь і брат Ольгерда
Liubartas King Galicia-Volhynia.jpg
Князь Волинський
Правління 13401383
Попередник Юрій II Болеслав
Наступник Казимир III
Інші титули Великий князь Волинський
Князь луцький
Князь галицький
Біографічні дані
Народження бл. 1311(1312) та 1315
Велике князівство Литовське
Смерть 4 серпня 1384(1384-08-04)
Володимир
Дружина Ганна-Буче
Другий шлюб Ольга-Агафія
Діти Федір, Іван, Лазар, Семен
Династія Гедиміновичі
Батько Гедимін
Мати Євна
COA of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg
Медіафайли у Вікісховищі?

Зміст

БіографіяРедагувати

Точна дата народження невідома; Ф. Шабульдо вказав, що Любарт народився між 1311 та 1315 роками[2], за Я. Тенґовським — близько 1312—1315[3], є також версія що у 1298 році[4]. На думку Ігорія Мицька, був сином дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Леоніда (Левна, Євна). Вона ймовірно була представницею династії Романовичів, тому діти від цього шлюбу, згідно версії Мицька, отримували право на володіння Волинню та Галичи­ною[5]. Давніше Стефан Кучинський стверджував, що правдоподібно Любарт був сином останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Євна. Також цей дослідник уважав, що документ 1322 року, який князеві приписували, є фальсифікатом[6].

1325 року, по смерті тестя, короля Лева II Юрійовича, Любарт, за дослідженнями Володимира Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область[джерело?]. За даними Яна Длугоша, 1336 року спустошив Мазовію[6].

Після смерті галицько-волинського князя з династії мазовецьких П'ястів, Юрія II Болеслава у 1340 році бояри проголосили Любарта, по жіночій лінії зятя Юрія ІІ[джерело?], володарем Галицько-Волинської держави. Але польський король Казимир III негайно здійснив похід на Львів, однак забравши собі королівські регалії (які підтверджували його права на корону Русі), повернувся до Кракова. З цього часу у Любарта почалася багаторічна суперечка з Казимиром за спадщину галицьких королів. Любарт встиг опанувати Володимир, Крем'янець та Белз. Зайняті міста він утримував за собою, але не був досить сильним для того, щоби відвоювати у зайняті Казимиром землі.

До цього часу (приблизно 1347 року) відноситься дворічне перемир'я між Казимиром III та князями литовськими, у тому числі й Любартом.

1349 року Казимир III зайняв Волинь, але коли він розпустив військо і повернувся додому, Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони із замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався навіть у землю Сандомирську та спустошив польське прикордоння. Литовські князі пішли в цей час на зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана I Калити: у 1350 році за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина[7].

Ще у 1340 р. Любарт втратив Галичину — галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар та за їхньою допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько — як «староста та управитель Руської землі».

1350 року угорський король Людовик Угорський уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів всю Волинь. 1353 року литвини розірвали її, Любарт у травні, липні, вересні нападав на Польщу, але Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей купцям з Торуні, що відкрило їм шлях на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир.

1366 року мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю[6], однак втратив на користь Казимира ІІІ Холмську, Белзьку землі та Володимир.

Файл:Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1340-1349).jpg
Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1340—1349)

Після польського походу Любарт уклав договір з Казимиром ІІІ щодо взаємодопомоги у боротьбі з ворогами, після смерті якого в листопаді 1370 року знову здобув Володимир. 1376 року брав участь в поході проти Польщі, тому 1377 року похід-відповідь організував Людовик Угорський. Любарт швидко припинив опір, тому втримав Волинь, але як заручників відправив синів.

За короля Любарта в Луцьку було збудовано фортецю — так званий замок Любарта. Львівській церкві св. Юра подарував 1341 року дзвін[6].

1379 року як князь Луцький, Володимирський підтвердив право складу Львова. 1382 року після смерті короля Людвіка I придбав в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Сім'яРедагувати

1321/1323 року одружився з Ганною-Буче (Євфимією)[8] — донькою Короля Русі[9] — донькою Короля Русі (галицько-волинського)[10] (за іншими даними, луцького[джерело?] чи володимирського[6]) князя Андрія II Юрійовича (пом. до 21.5.1323[11]), за даними Леонтія Войтовича — дочкою Лева Юрійовича[12], за іншими даними — дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського[джерело?]. На думку Фелікса Шабульдо, більш вірогідним видається припущення польського історика Яна Тенговського, який уважає, що першою дружиною могла бути донька чи сестра князя Данила Острозького, а шлюб, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328-го і тоді ж Любарт мусив прийняти православ'я й церковне ім'я Дмитро[2] (Гієронім Граля вважав, що Любарт прибрав хресне ім'я на честь тестя — князя Дмитра Острозького[13]).

1349 року одружився вдруге з Ольгою-Агафією (пом. 1386) — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича[джерело?].

У Любарта були сини:

Файл:Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1349-1383).jpg
Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1349—1383)

ПриміткиРедагувати

  1. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883 . — T. IV : Kęs — Kutno. (пол.) — S. 777. (пол.)
  2. а б Шабульдо Ф. Любарт, Любарт-Дмитро Гедимінович… — С. 372.
  3. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 213.
  4. Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 11. — ISSN 0868-9644.
  5. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 36. — ІSBN 961-361-013-1.
  6. а б в г д Kuczyński S. Lubart Dymitr (w. XIV)… — S. 576.
  7. Константин (1312—1365) — князь ростовський
  8. Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)
  9. Родовід Любартів
  10. Котляр М. Андрій Юрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  11. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 209.
  12. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 615. — ISBN 966-8545-52-4.
  13. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 212.
  14. Войтович Л. Данило Василькович // Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 679. — ISBN 966-8545-52-4.
  15. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів… — С. 35—36.

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати