Війна за галицько-волинську спадщину

Серія збройних конфліктів за спадщину Королівства Русі

Війна за спадщину Королівства Русі, також відома як війна за галицько-волинську спадщину та Довга війна[1] — збройний конфлікт за спадщину Галицько-Волинської держави Романовичів який тривав з 1340 до 1392 року.

Війна за галицько-волинську спадщину
Володіння претендента на трон Русі Казимира у роки його правління (1333-1370 рр.)

Володіння претендента на трон Русі Казимира у роки його правління (1333-1370 рр.)
Дата: 13401392
Місце: Королівство Русі
Результат: Кревська унія
Сторони
Королівство Польське
Угорське королівство
Мазовецькі князівства
Велике князівство Литовське
Командувачі
Казимир П'яст
Людовик Анжуйський
Владислав Опольчик
Ядвіга Анжуйська
Владислав II Ягайло
Любарт-Дмитро
Дмитро Детько
Кейстут
Данило Острозький
Юрій Наримунтович
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо невідомо

Розпочалась після смерті галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава у 1340 році. Закінчилася 1385 року підписанням Кревської унії, яка об'єднала литовську та польську держави під владою єдиного монарха, Владислава ІІ Ягайла. Остаточно питання спірних територій вирішилося лише в 1392 році, коли підписали Острівську угоду, а волинський князь Федір Любартович утратив свій уділ.

Причини і передумови війниРедагувати

 
Юрій II Болеслав

Війна за спадщину Королівства Русі є типовим середньовічним династичним конфліктом. Конфлікти у династії трапляються, коли є кілька чи багато родинних претендентів на трон. Щоби зрозуміти причини Війни за спадщину Королівства Русі, слід розуміти родинну ситуацію Королів Русі.

25 грудня 1253 року Папа Римський (а точніше його легат) коронує Даниїла титулом «Король Русі».

Король Лев і королева Констанція[джерело?] мали трьох дітей. Святослава була бездітньою монахинею, тому важливими для цієї історії є їхні діти король Русі Юрій І та його сестра Анастасія Львівна. Король Русі Юрій І був одружений зі сестрою Владислава Локетка, Євфимією. Вони мали чотирьох дітей: Андрій Юрійович, Лев ІІ, Марія Юріївна та Анастасія Юріївна. Анастасія Львівна також мала багато дітей, з яких на руську спадщину претендували Владислав та Болеслав.

Після смерті короля Русі Юрія І правили його сини Андрій і Лев ІІ, але оскільки вони загинули, одразу почалася боротьба за трон Русі. Проте проблема престолонаслідування була швидко вирішена, оскільки на трон Русі був запрошений син Марії Юріївни Болеслав Тройденович.[джерело?]

7 квітня 1340 року у Володимирі галицькі бояри отруїли князя Юрія ІІ[2], після чого Галицько-Волинське князівство залишилось без монарха. Претендентів на трон було багато (наприклад уже згадані сини Анастасії Львівної Владислав та Болеслав), проте головними борцями за владу в землях Романовичів були король Казимир та литовський князь Любарт Гедимінович. Казимир доводив своє право отримати руську корону на правах представника династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх. Також він виводив своє право династичними зв'язками з династією Романовичів. Казимир був сином Гедвіги Каліської та онуком Блаженної Іоланти, рідної сестри Королеви Русі Констанції. Казимир також був небожем Євфимії (тобто його рідна тітка була Королевою Русі) та кузеном Юрія ІІ. А король Русі Юрій І приходився Казимиру не лише «дядьком через шлюб рідної тітки», а й двоюрідним дідом. Литовські претенденти з династії Гедиміновичів також апелювали до своїх родинних зв'язків із цієї династією.

Казимир і Гедимін були родичами, але зі смертями у 1339 році Алдони Анни — доньки литовського князя Гедиміна, дружини Казимира ІІІ, та самого Гедиміна у 1341 році, союз між ними розірвався.

Перший етап війни (1340—1348)Редагувати

 
Дмитро Дедько
 
Казимир III
 
Людвік I Великий
 
Ядвіга I
 
Владислав ІІ Ягайло

У 1340 році після смерті князя Юрія ІІ бояри Галицько-Волинського князівства закликали на князювання литовського князя Любарта Гедиміновича, який по прибуттю на Волинь хрестився під іменем Дмитро, та став новим галицько-волинським князем. Любарт фактично правив на Волині, а на Галичині поставив місцевого боярина Дмитра Дедька[3]. Претендент на трон Русі, польський король Казимир, зайняв Львів, проте закріпитися у галицьких землях надовго не зміг — «собрався й пойде на Русь: вопервыхъ прійде, мѣсяца априля, подъ Лвовъ и обляже єго»[джерело?]. Він обмежився формальним визнанням від Дедька своїх прав на спадщину Русі і повернувся додому, таким чином Дмитро Дедько з 1340 року визнавав своїми сюзеренами двох монархів водночас.

1341 року галицький староста уклав союз із ординцями і литовцями, визнав сюзеренітет Гедиміновичів і здійснив, за підтримки татар, разом з князем Данилом Острозьким, похід на Казимира, який завершився битвою на річці Вісла у якій жодній з сторін не вдалось здобути перемоги[4].

У грудні 1343 року папа Климент VI надав Казимиру право два роки збирати десяту частину всіх церковних доходів із Гнезненської, Краківської, Познанської, Куявської, Плоцької, Любуської та Камінської єпархій «для приборкання татар, русинів і литовців», а також закликав лицарів та духовенство приєднатись до цієї боротьби[5]. В цьому ж році Казимир досяг миру із Тевтонським орденом, уступивши йому Хелмінську та Михайлівську землі та відмовившись від прав на Помор'я, що дало йому змогу зосередити всю увагу на боротьбі за Галичину та Волинь.

У 1343 році Казимир підписав мирний договір з Любартом-Дмитром і Кейстутом Гедиміновичами, за яким Казимир визнавав владу династії Гедиміновичів у Галичині за винятком двох вищезгаданих[яких?] земель, за що Гедиміновичі обіцяли Казимиру допомогти у нападі на Ратиборське князівство у 1345 році.

Другий етап війни (1349—1366)Редагувати

 
Повторне взяття Казимиром Королівства Русі в 1366 році

Проте Казимир не збирався полишати планів завоювання Русі. Забезпечивши свої тили у 1348 році шляхом укладання договорів з чехами, тевтонцями і ординцями, а також вибравши сприятливий момент після поразки Гедиміновичів у битві з хрестоносцями над Стревою, Казимир розпочав новий похід на Русь.

Кампанія 1349 року стала для Казимира досить успішною — він захопив майже всю територію Королівства Русі, окрім східної Волині з Луцьком та Поділлям. Проте у 1350 році Гедиміновичі повернули собі всю Волинську землю і захопили низку міст у Галичині.

У 1352 році Казимир здійснив новий похід, який закінчився підписанням мирного договору 24 червня 1355 року[6]. За ним Казимир отримував галицьку, перемишльську і сяноцьку землі, а Гедиміновичі — володимирську, луцьку, белзьку, холмську і берестейську землі. Волинське місто Кременець залишалося у спільному володінні обох монархів. Оскільки цей мир зберігав статус-кво 1350 року, що не задовольняло Гедиміновичів, він протривав до 1366 року.

У 1366 році Казимир вкотре порушив підписані ним угоди і провів добре підготовлену кампанію з метою підкорити Волинь. Він здобув Холм, Белз, Володимир і Луцьк, змусивши підписати Гедиміновичів новий мирний договір. За ним Любарт, отримував лише Луцьку землю та частку Володимирської землі. Казимир забирав собі холмську і белзьку землі, частину володимирської землі, а також райони південної Волині з містами Крем'янцем, Перемилем і Олеськом. У Белзькій і Холмській землі Казимир поставив своїм васалом Юрія Наримунтовича, а в Володимирі-Волинському і Ратному — Олександра Коріятовича, внуків Гедиміна.

Необхідно додати, що важливу роль під час війни відіграли стосунки ворогуючих сторін з різними союзниками, зокрема татарами, які поперемінно підтримували то одну, то іншу сторону конфлікту.[7]

Третій етап війни (1370—1392)Редагувати

Після смерті Казимира у 1370 році, скориставшись міжкоролів'ям у Польщі, Любарт-Дмитро та Кейстут Гедиміновичі розпочали бойові дії проти поляків. На їхню сторону одразу перейшли русько-литовські князі Олександр Коріятович і Юрій Наримунтович, ленники Казимира. Завдяки цьому Гедиміновичі повернули собі втрачені Володимирську, Белзьку і Холмську землі.

1377 року помер Великий князь Литовський і Руський Ольгерд. Між його спадкоємцем Ягайлом та іншими князями почалися конфлікти, через що Любарт-Дмитро залишився сам на сам з потужною угорсько-польською унійною державою короля Людовіка Великого який успадкував Польське королівство після смерті Казимира.

Людвік I Великий, король Угорщини, Польщі, Хорватії, Неаполя, Сицилії та Єрусалиму вдало скористався ситуацією у Великому князівстві Литовському. Він зібрав потужну армію зі своїх земель, організував новий похід і захопив волинські міста Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир'ям, Любарт визнав себе васалом Людовіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську і Луцьку землі. Сам же Людовик посадив старшим у Галичині і відвойованих волинських землях Владислава Опольчика, князя опольсько-ратиборського, який титулував себе «Пан та дідич Руської землі», а також карбував власну монету. Старостами на Галичині були призначені переважно угорці та поляки, соратники Владислава. Юрій Наримунтович позбувся свого лена і був переведений до Любачева.

У грудні 1378 року Людовик видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і святої корони нашої»[8], чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства.

Після смерті Людовика І Великого у 1382 році Любарт не зважився на нову війну, але викупив спірні міста — Олесько, Городло, Лопатин, Кременець, Перемиль і Сестрятин — в угорських старост.

Завершення війниРедагувати

У 1385 році між Польською короною та Великим князівством Литовським укладено Кревську унію, за якою утворено єдину федерацію шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовсько-руського великого князя Ягайла. Це поклало край війнам обох держав за Королівство Русі, однак зробило нагальним питання усунення ставлеників іншої претендентки на трон Русі — Марії Анжуйської (сестри Ядвіги). У 1387 році Ядвіга організувала похід на Королівство Русі, вигнала ставлеників Марії звідти і запанувала на цих землях як повноправна правителька.

У 1386 році Ягайло на підставі того, що Федір Любартович не був сином Євфимії, першої дружини великого князя Любарта-Дмитра і дочки Андрія Юрійовича Галицького, відібрав у нього в 1387 році Луцьк, а у 1393 р. — Володимир. На конфіскованих територіях спочатку призначено намісником Федора Острозького. А на початку 1388 р. Луцький уділ передано Вітовту, який з того часу став титулуватися князем Луцьким та Гродненським[9].

Волинь — з 1388 до 1392 р. зберігала статус особистої волості Вітовта, який у той час вважався простим удільним князем, а Великим Князем Литовським і Руським залишався Ягайло. Белзьке князівство під владою мазовецьких П'ястів проіснувало до 1462 р.

Остаточно війну за спадщину Королівства Русі припинено з Острівською угодою 1392 року, підписаною Ягайлом і Вітовтом.

НаслідкиРедагувати

У результаті майже 50-річних династичних воєн землі Королівства Русі виявилося поділеним між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.

Королівство Русі перестало існувати як єдиний політичний організм ще у 1340, після смерті останнього Романовича, проте державні утворення на його території існували ще протягом певного часу. У 1434 р. особливий устрій Галицької землі, яка була персональним Руським доменом короля Польщі було скасовано. На її території створено Руське воєводство польської корони. Волинська земля остаточно увійшла в склад Литовсько-Руської держави лише у 1452 р., після смерті Великого князя Руського та останнього Волинського удільного князя — Свидригайла. Але особливий статус Волині зберігався аж до 1566 р., коли на її території утворено Волинське воєводство.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Золота доба українського лицарства. Військо та зброя. Політика і право. Економіка й торгівля. Персоналії / за заг. ред. Б. Черкаса. — Х.: КСД, 2018.
  2. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Розділ I.
  3. Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк, 2009. — № 22. — С. 120—127
  4. Грушевський М. Історія України-Руси, Т. 4. С. 25. 
  5. Theiner A. Monumenta historica Poloniae, 1864, Typis Vaticanis — 604
  6. Цей договір є найстарішим писемним договором між даного історичного періоду, що зберігся до наших днів
  7. Шабульдо Ф. М. Кондоминальный статус украинских земель в ХІV в.: от первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая // Balcanica Poznaniensia. Acta et studia. Ludy koczownicze Eurazji. XIV. UAM / Pod redakcj Ilony Czamanskiej i Witolda Szulca. Poznan, 2007. S. 157—182.
  8. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.
  9. див. Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376-1430. — S. 25. 

Література та джерелаРедагувати