Людо́вик Уго́рський[1] (Людвик Угорський, пол. Ludwik Węgierski) або Людо́вик I Вели́кий[2] (Лайош І Великий, угор. I. (Nagy) Lajos; 5 березня 1326 — 10 вересня 1382) — угорський король з 1342 року, польський король з 1370 року, титулярний «король Галичини та Володимирії» («Король Русі»). Син Карла I Роберта та Єлизавети Локетек (сестри Казимира ІІІ). Представник Анжуйської династії Капетингів.

Людовик Угорський
Людовик I Великий

угор. I. (Nagy) Lajos,
пол. Ludwik Węgierski
Людовик УгорськийЛюдовик I Великий
Людовик УгорськийЛюдовик I Великий
Король Угорщини і Хорватії
1342 — 1382
Коронація: 21 липня 1342
Попередник: Карл I Роберт
Наступник: Марія I Анжуйська
Король Польщі
1370 — 1382
Коронація: 17 листопада 1370
Регенти: Єлизавета Польська,
Владислав Опольчик
Попередник: Казимир III Великий
Наступник: Ядвіга
Король Галіції і Лодомерії
1370 — 1382
Попередник: Казимир III Великий (як Король і дідич Русі)
Наступник: Марія I Анжуйська
 
Народження: 5 березня 1326
Вишеград, Угорщина
Смерть: 10 вересня 1382
Трнава (сьогодні Словаччина)
Похований: Кафедральний Собор Святого Стефана, Секешфегервар, Угорщина
Віросповідання: християнство
Династія: Анжу
Батько: Карл І Роберт
Мати: Єлизавета Локетек
Дружина: Маргарита Люксембургська
Єлизавета Боснійська
Діти: Катерина, Марія, Ядвіга
Нагороди: Золота троянда

Медіафайли у Вікісховищі?

Зміст

ЖиттєписРедагувати

1338 року внаслідок Вишеградського договору, укладеного між батьком Людовика Карлом I Робертом та польським королем Казимиром ІІІ, він став потенційним спадкоємцем Казимира (на випадок, якщо б у того не було синів)[3].

Вів войовничу зовнішню політику за висунення Угорщини на провідні позиції у Європі. У 1340—1350-х роках брав участь у династичних претензіях на землі Королівства Русі. Посилював свою владу та вплив, як в середині країни, так і за її межами, за допомогою дрібного лицарства, яке об'єднувалось в (заснований його батьком) Орден Святого Георгія.

1350 року уклав угоду зі своїм дядьком, польським королем Казимиром (підтвердження Вишеградського договору 1338 року[4]). За цією угодою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Королівство Русі пожиттєво Казимиру, а після його смерті (якщо у нього не буде синів) усі землі держави Казимира переходять до Людовика (небожа Казимира), у випадку наявності в Казимира синів, король Угорщини мав виплатити їм зазначену суму і повернути королівство Русі під своє управління.

Оскільки у Казимира не було дітей, то після його смерті, Людовик успадкував усі польські та руські землі які належали раніше Казимиру[5]. Кароль Шайноха стверджував, що мав протевтонські симпатії, як і П'ясти над Віслою[уточнити][6].

У 1372 року передав владу над Галицькою землею своєму наміснику, сілезькому князю Владиславу Опольчику (правив до 1378). У 13761378 роках вів вперту боротьбу з Великим князівством Литовським за династичні права на Західну Волинь.

У грудні 1378 року видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої».[7]

Після смерті Людовика польський престол посіла його дочка Ядвіга I, а Королівство Руське перейшло до доньки Марії І. Після нього всі королі Угорщини до ХХ ст. титулувались королями Галичини та Володимирії на відміну від королів Польщі, що титулувались панами, володарями, великими князями Русі.

Оцінка правлінняРедагувати

В Угорщині Людовик отримав прізвисько «Великий» і вважається одним з найвизначніших правителів цієї країни. Внутрішня політика призвела до зрівняння прав угорських магнатів і шляхти. Він також заснував Університет Печ. У Польщі Людовик ніколи не користувався дуже великою популярністю, хоча період його правління сприяв розвитку торгівлі і перешкодив розпаду королівства.

Внутрішня політика стосовно Королівства РусіРедагувати

ДітиРедагувати

  1. Марія (13651366)
  2. Катерина (13701378)
  3. Марія (13711395)
  4. Ядвіга (13721399)

ПриміткиРедагувати

  1. Ім'я як польського короля
    Полонська-Василенко Н. Галицько-Волинська держава XIII—XIV ст. // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 430.
  2. Ім'я як угорського короля
    Книш Я. Б. Белзьке князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003­—2013. — ISBN 966-00-0632-2.
  3. Галицько-Волинська держава. Вишеградський договір
  4. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів&nbsp: Каменяр, 1998. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  5. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок з4 не вказаний текст
  6. Jadwiga a Jagiełło, 13741413. — т. 1. — S. III. (пол.)
  7. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати