Меджибіж

смт у Летичівському районі Хмельницької області (Україна)

Меджибіж (колишнє Межибоже) — селище міського типу в Україні, центр Меджибізької селищної територіальної громади Летичівського району Хмельницької області.

смт Меджибіж
Medzhybizh.png
Герб
Мурований замок Меджибожа
Мурований замок Меджибожа
Країна Україна Україна
Область Хмельницька область
Район/міськрада Летичівський район
Громада Меджибізька селищна громада
Код КАТОТТГ:
Облікова картка смт. Меджибіж 
Основні дані
Засноване 1146
Магдебурзьке право 1593
Статус із 1924 року
Площа 2,38 км²
Населення 1296 (01.01.2020) [1]
Густота 611,76 осіб/км²
Поштовий індекс 31530
Телефонний код +380 3857
Географічні координати 49°26′19″ пн. ш. 27°24′10″ сх. д. / 49.43861° пн. ш. 27.40278° сх. д. / 49.43861; 27.40278Координати: 49°26′19″ пн. ш. 27°24′10″ сх. д. / 49.43861° пн. ш. 27.40278° сх. д. / 49.43861; 27.40278
Водойма Бужок, Південний Буг
Відстань
Найближча залізнична станція: Деражня
До станції: 20 км
Селищна влада
Адреса 31530, смт Меджибіж, вул. Пушкіна, 5
Голова селищної ради Демків Михайло Анатолійович
Карта
Меджибіж. Карта розташування: Україна
Меджибіж
Меджибіж
Меджибіж. Карта розташування: Хмельницька область
Меджибіж
Меджибіж

Commons-logo.svg Меджибіж у Вікісховищі

Населення — 1731 жилець (перепис 2001), 1443 жильців (2016).[2]

Меджибізький замок — друга з популярності фортеця Хмельницької області (після Кам'янець-Подільської).

РозташуванняРедагувати

Меджибіж лежить за 30 км на схід від обласного центру, за кілометр від ділянки траси ХмельницькийВінниця (E50 / М12), за 20 км від залізничної станції Деражня на лінії Гречани — Жмеринка, де річка Бужок вливається в Південний Буг. На схід від селища лежить гідрологічний заказник місцевого значення Безодня.

НазваРедагувати

Первісною назвою, під якою місто вперше згадується у письмових джерелах, є «Межибоже». Назва пішла від річок Бога й Божка, які з'єднуються неподалік міста. Історик та географ Станіслав Сарницький писав: «Inter confluentem Buch et Bozek veluti Mesopotamia sedet Miedzyboz, ut etymon ipsum urbis indicat»[3] (лат.) («Між злиттям Бога і Божка ніби Месопотамія Меджибіж місце посів, що про саму суть міста свідчить»). У XIX ст. після приєднання Поділля до Російської імперії у документах вживаються назви «Межибіж», «Меджибіж», і навіть калька з польської «Мєндзибуж». Нині у офіційному вжитку є назва «Меджибіж»[4].

Герб МеджибожаРедагувати

В основі герба іспанський щит, обрамлений еклектичним картушем, увінчаний трьохзубчастою короною (засвідчує колишній статус міста).

У горішній частині щита — срібна стіна з баштою, що повторює лицарську башту Меджибізького замку; в нижній частині — золотий вилуватий хрест.

ІсторіяРедагувати

Місто лежало на «Чорному шляху», замок багато важив для оборони.

Місцеві переказують, що за р. Божком стояв т. зв. «замок Ракочі». На цьому місці було наприкінці 19 ст. видно руїни замку з вежею. Замок знищили турки. Переказують, що від Меджибізького замку до «замку Ракоці» веде підземний хід, що в ньому люди переховувались від турків, татар.

За містом по дорозі на Волосівці стоїть громада могил.

Літописне місто Київської РусіРедагувати

Перша письмова згадка про місто — в Іпатіївському літопису в 1146-1148, коли київський князь Ізяслав Мстиславич передав у власність Святославу Всеволодовичу 5 міст, серед них «Межибоже».

У ХІІІ столітті Меджибіж належав до Болохівської землі, мав дерев'яну фортецю з земляними валами (була знищена за часів боротьби Данила Романовича (Галицького) з монголо-татарами 1241 року). Через ту війну позносили було всі укріплення руських міст близько 1255 року. Після цього край потрапив під пряму оруду татар, залишався під нею майже 100 років.

XV — кінець XVIII століттяРедагувати

Великий князь Литовський Ольґерд завоював Поділля 1362 року. Місто стало належати до Луцької землі, потім — до Великого князівства Литовського.

1444 — Меджибіж долучено до Польщі, створено Меджибозьку округу.

1451 — Меджибіж був королівщиною (староста Матіас Лящ).

27 червня 1484 — подільський воєвода Давид Бучацький видав у місті грамоту, котрою забезпечував діяльність парафіяльного костелу в тодішньому містечку Білому (тепер — село біля Чорткова)[5].

1516 — перші відомості про мурований замок у Меджибожу.

1539 — Меджибіж належав наполовину Пйотру Зборовському, наполовину Сенявському.

З 1540 майже 200 років містом володіли магнати Сенявські.

Грудень 1566 — великий коронний гетьман Миколай Сенявський з синами Рафалом, Миколаєм оборонялися в замку від турків, видержали облогу.[6]

1588 — замок належав його наймолодшому сину — Рафалу Сенявському.

1593 — король Сиґізмунд III Ваза, на прохання Адама Єроніма Сєнявського (старшого), дав поселенню маґдебурзьке право.

  … людська пам'ять не тривка, не вічна, звикли люди її своїм предкам залишати на папері  

(із грамоти А. Є. Сєнявського містечку Меджибіж).

У Меджибожі були ткацький, кушнірський, кравецький, гончарний, шевський та ковальський цехи. Це засвідчують цехові документи — пергаментні грамоти колишніх власників містечка й уривки актових книг цехів. У списках старожитностей музею Подільського церковного історико-археологічного товариства, що їх упорядкував 1909 року Юхим Сіцінський, «фіксується грамота Адама-Миколая Сенявського цеху шевців м. Меджибожа — на папері дуже зотлілому, що дати не можна визначити». Цех мав свого образа св. Косьми і Даміана в Успенській церкві.[7] Досі зберігаються 5 пергаментних грамот власників Меджибожа про права цехів у XVI—XVIII століттях. Багато греків, вірменів, що жили в місті, були залучені в торгівлю.

На самому початку Хмельниччини фортецю захопили козаки, 1649 року її відбили польські війська.

1650 — Богдан Хмельницький дорогою до Кам'янця стояв під Меджибожем табором. Невеликій польській залозі фортеці довелось покинути замок.

1649 (або 1650)[8] — помер львівський староста Адам Єронім Сенявський (молодший), зоставивши єдиного сина Миколая Єронима Сєнявського під опікою діда[9] — великого коронного гетьмана Станіслава «Ревери» Потоцького. 1655 року «Ревера» виділив кошти, щоб відбудували замок, насипали вали, викопали рови задля його кращої оборони.

1657 — угорський князь Ракоці зі своїми загонами стояв деякий час під Меджибожем.

У турецьких руках місто було у 16721699. Тоді Меджибіж, як і Кам'янець-Подільський, Бар, Язловець, був центр одного з 4 санджаків (субпровінцій) Подільського еялету

1672 — Меджибож зайняли татари-липки, вихідці з Литви, з їхнім провідником Тарасавським. 16 листопада 1672 року Миколай Єронім Сенявський на чолі війська взяв Меджибіж, «витяв» усіх татар. Згодом Меджибіж зайняли турки, що збудували тут мечеть, прикрасили замок в східному стилі.

1702 — Меджибіж постраждав від місцевих повстанців, що обложили замок.

1726 — помер останній нащадок роду Сенявських. Меджибіж перейшов до князя Августа Чарторийського1730 року містом володіли Чарторийські).

1778 — було 706 осель, 1885 — 579, кінець 19 століття — 510 осель, 5014 жильців, дві церкви, два костели, мурована ратуша, синагога, кілька заїздів, кам'яниць, дві аптеки, вулиці почасти викладені бруківкою. Меджибіж був на той час одним із найкращих міст Поділля. Місто мало два млини: на Богу та Божку, фабрику свічок, винокурню.

Кінець XVIII — XIX століттяРедагувати

1793 — Меджибож разом із Поділлям відійшов до Росії. Усі маєтки Чарторийських було конфісковані, але 1795 року все повернуто синам князя Чарторийського.

1818 - в Меджибізькому замку його власником, князем Адамом Єжи Чарторийським засновано повітове училище з 6-класною освітою та гуртожитком на 250 учнів.

1831 — майно Чарторийських знову забрав російський уряд за спілку в польському повстанні. Повітове училище в замку продовжувало діяти до 1841 року, а далі переведене до Чорного Острова.

XX століттяРедагувати

 
Аксельрод М.М. "Меджибож. Пейзаж", 1929 р.

Статус смт — з 1924.

За радянських часів (1962) зруйновано (розібрано на каміння) костел 1600 і келії домініканського монастиря.

Знищено Успенську церкву, муровану у XVII столітті (являла собою рідкісний зразок оборонно-культового будівництва).

Знищено церкву Успіння з фресками XV століття[джерело?], що стояла на пагорбі з мальовничим краєвидом і напередодні війни була ще в доброму стані. На місці її поставили туалет (відомо від Є. Лопушинської).

XXI століттяРедагувати

 
Меджибізький замок, травень 2011 року.

Наприкінці 2017 року відкрито Центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), що значно вплинув на доступ населення до адміністративних послуг.

Станом на 2018 рік у Меджибожі є повноцінне відділення Ощадбанку, та ПриватБанку (тільки банкомат), відділення Укрпошти та «Нової Пошти», Будинок культури, безліч[скільки?] крамниць, аптеки та кілька кафе. Ще є загальноосвітня школа, розділена на 2 корпуси, школа мистецтв, садок «Сонечко», стадіон, Меджибізький будинок-інтернат. Працює Меджибізька ГЕС. На території Меджибожа міститься ПАТ «Хмельницькрибгосп».

 
Герб Меджибізької ОТГ

Відколи Меджибіж став центром Об'єднаної територіальної громади (ОТГ), містечко почало швидк розвиватись: у центрі збудовано та відновлено тротуари, піші зони. Відновлено дороги до Меджибожа, більшість вулиць заасфальтовані й обладнані вуличним освітленням. На місці єврейських кварталів, які було знищено під час Другої Світової війни, побудовано парк, сквер та центральну площу зі сценою містечка ім. Героїв АТО, де споруджено однойменного пам'ятника.

Храми МеджибожаРедагувати

У «старому місті» було 3 церкви:

  • мурований катедральний собор Успіння Богородиці
  • мурована церква св. Димитрія
  • дерев'яна св. Трійці (обидві колишні греко-католицькі).

На передмісті Требухівці була ще одна церква Успіння.

Єврейська громадаРедагувати

 
Синагога Бешта
 
Млин (фото 2020 р.)

З часів середньовіччя в Меджибожі була численна єврейська громада.
Тут похований засновник хасидського руху Баал Шем Тов. Його могила — місцем прощі хасидів з усього світу.

Була мурована синагога та 5 єврейських будинків молитви. Юдеї удердували ще шпиталь на 20 ліжок.

Наколо Єврейського Некрополя за останні кілька років побудовано великий комплекс із готелів вищої категорії, гостелів, мінімаркетів, синагог для прочан з усього світу. Його швидко будують далі.

Пам'яткиРедагувати

  • Меджибізький замок з мурами, вежами, каретнею та церквою.
  • Троїцький костел та кляштор;
  • Історична частина містечка Меджибожа
  • Синагога ХІХ ст. на вул. Островського
  • Колони-каплиці
  • Єврейський некрополь
  • Миколаївська церква та дзвіниця
  • Комплекс споруд млина

АрхеологіяРедагувати

Палеолітична стоянка в Меджибожі — археологічний об'єкт, розташований в околицях смт. Меджибіж[10]. Вік палеолітичної стоянки 400—450 тис. років[11].

ГалереяРедагувати

ПерсоналіїРедагувати

У селищі народились:

У Меджибожі 26 липня 1988 року трагічно загинув Олександр Авагян — український археолог, спелеолог, музикант і поет («бард»).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2020 року (PDF)
  2. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2016 року (PDF(zip))
  3. Sarnicki, Stanisław (1585). Descriptio veteris et novae Poloniae cum divisione eiusdem veteri et nova: Adiecta est vera et exquisita Russiae inferioris descriptio, iuxta revisionem commissariorum regiorum : Et Livoniae iuxta Odoporicon exercitus polonici redeuntis ex Moschovia (лат.). 
  4. Постанова від 26.07.2001 № 878 "Про затвердження Списку історичних населених місць України". Кабінет Міністрів України. 
  5. Aktа grоdzkіe i ziеmskіe. — Lwów, 1873. — Т. 4. — 305 s. — S. 197—198. (лат.), (пол.)
  6. Kaniewska I. Sieniawski Rafał h. Leliwa (zm. 1592) / Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków: Polskа Akademja Nauk, 1996.— Tom XXXVII/1. — Zeszyt 152. — 1-176. — S. 148—149. (пол.)
  7. Медведчук Г. Шевський промисел
  8. Sieniawscy (01) Архівовано 6 січень 2016 у Wayback Machine. (пол.)
  9. Potoccy (02) Архівовано 5 березень 2016 у Wayback Machine. (пол.)
  10. Rekovets L., Chepalyga A., Povodyrenko V. Geology and mammalian fauna of the Middle Pleistocene site Medzhybozh, Ukraine // Quaternary International. 2007. No 160.
  11. Чэй Д. К. и др. Предварительные результаты датирования нижнепалеолитических стоянок Украины (Меджибож 1 и Меджибож А, Хмельницкая область) методом электронного спинового резонанса // Геофизический журнал, 2018, № 4 [10]

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати