Відкрити головне меню

Юрій-Болеслав Тройденович

(Перенаправлено з Юрій II)

Юрій-Болеслав Тройденович або Юрій ІІ (1298[3] або між 1311 і 1314[4][5] — бл. 21 березня[3] чи 7 квітня 1340) галицько-волинський князь (13251340) з династії П'ястів[6]. Син мазовецького князя Тройдена I і його дружини Марії, дочки короля Юрія Львовича.

Юрій-Болеслав Тройденович
Юрій-Болеслав Тройденович
Князь Галичини, Володимерії та всієї Малої Русі
1325 — 1340
Попередник: Андрій Юрійович
Лев Юрійович
Наступник: Дмитро-Любарт[1][2] де-факто Дмитро Дедько
 
Народження: 1298 або між 1311—1314
Смерть: бл. 21 березня або 7 квітня 1340
Володимир
Похований: Луцьк[джерело?]
Віросповідання: Католицизм->
Православ'я
Династія: П'ясти
Батько: Тройден І
Мати: Марія Галицька

Медіафайли у Вікісховищі?

ТитулатураРедагувати

Послуговувся титулатурою:

  • Юрій Божою ласкою князь Русі (Georgius Dei gratia Dux Russiae)
  • Юрій Божою ласкою князь Русі, Галичини та Володимирщини (Georgius Dei gratia Dux terrae Russiae, Galiciae et Ladomiriae)
  • Юрій Божою ласкою уроджений князь усієї Малої Русі (Georgius Dei gratia natus Dux totius Russiae Minoris)
  • Використовував печатку Юрія І з титулом "Божою ласкою Король Русі" (Georgius Dei gratia Rex Russiae),[7] що інколи сприймається як аргумент для королівського титулування самого Юрія Тройденовича[3].

Зустрічається варіант лат. Boleslaum II Trojden de Masovia natus dux et dominus Russiae — дослівно означає «Болеслав II Тройденович Мазовецький, природжений герцог і володар Русі»[джерело?]

ЖиттєписРедагувати

ДжерелаРедагувати

Збереглося близько 20 автентичних відомостей про Юрія ІІ із джерел, котрі походять з XIV століття.[8] Головними із них є п'ять грамот самого Юрія 1325, 1327, 1334, 1335 (підтвердження союзу із Тевтонським Орденом)[9], 1339 (надання самоврядування місту Сяноку); лист папи Бенедикта XII 1327 року (в якому він схвалює намір Юрія прийняти римо-католицизм), а також кілька розповідей про смерть князя від отрути (хроніки — Траски, Яна з Чарнкова, Йоганна Вінтертурського, Франтішка Празького та ін.). Ці розповіді містять також короткі за обсягом характеристики правління, що пояснюють причини отруєння, і є єдиними автентичними джерелами знань про особливості епохи Юрія ІІ. Найбільш детальна з них, міститься у хроніці Траски, де зокрема говориться, що Юрій «був дуже нестриманий щодо своїх підданих: ув'язнював їх вимагаючи грошей, відбирав їх доньок і жінок та безчестив, а також наводив на них інші народності — чехів та німців».[10] Історик XVII століття Б. Зіморович, що міг користуватись втраченими згодом джерелами, загалом, підтверджує характеристику Траски. У книзі «Потрійний Львів», він розміщує правління Юрія ІІ на початку розділу «Львів німецький», та розповідає про опір жителів міста, який змусив нового правителя прийняти деякі їхні умови.[11]

ДіяльністьРедагувати

Близько[3] 1325 року був обраний галицько-волинським князем. Будучи католиком, перейшов у православну віру та взяв ім'я Юрій на честь свого діда по матері, короля Юрія І Львовича.

Cтара польська історіографія твердила, що він став сателітом Польщі, однак немає жодних доказiв цього.[12]

У зовнішній політиці намагався дотримуватись балансу стосовно сусідів. Намагаючись протистояти експансії відродженої[3] Польщі та Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією. Робив спробу повернути Люблінщину, яку 1303 року захопило Польське королівство, підступно вбивши намісника Георгія Розню.

1327 року уклав союз з Тевтонцями, надав дозвіл торуньським купцям торгувати у Королівстві Русі. 1330 року Польське королівство і Велике князівство Литовське спільно діяли проти Тевтонського ордену та равського князя Земовита, тому Юрій II розірвав союзну угоду[3], а 1331 року був намовлений польським посольством і частиною боярської верхівки одружитися з донькою великого князя литовського Гедиміна Офкою-Евфимією.

Напав разом з татарами на угорську провінцію бл. 1332 року. Леонтій Войтович висловлює припущення, що це варто розглядати не як спробу повернути втрачені землі, а розладнати польсько-угорське зближення[12].

За Юрія II 1331 року відроджується Галицька митрополія, очолена митрополитом Гавриїлом.

Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував розселення німецьких колоністів, задумав запровадити католицтво[джерело?]. Ці його заходи підривали значення місцевої української аристократії та великої частини православного духовенства. Надав магдебурзьке право Сяніку 1339 року (творячи при цьому колонію іноземців у руському місті).

Ймовірно, за рішенням Другого з'їзду монархів в угорському Вишеграді (Вишеградського з'їзду[3]), який відбувся 1338 (за Грушевським 1339) року, територія володінь Юрія ІІ мала б відійти до Казимира ІІІ як старшому титулом родичу.[3] Частина польських історіографів досі доводять його участь у переговорах у Вишеграді 1335 та 1338 рр., де ніби було домовлено про успадкування галицького престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Юрія ІІ, однак докази участi короля або його посла у цих зустрiчах відсутні.[13], інша стверджувала (з нею погоджується Леонтій Войтович), що немає ніяких доказів участі Юрія ІІ або його посла у Вишеградських зустрічах 1335 р. і 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унії.[14]

НаслідкиРедагувати

1340 року, виснажені антиправославним терором та знущанням над жінками руської знаті, бояри, організували проти Юрія II змову: отруїли його у Володимирі (за гіпотезою Ігоря Мицька, у церкві святого Юра у Львові[15]). Ініціаторами були Данило Тобільський та управитель дому Теодор Варра[джерело?]. Довгий час існувала версія, що отруєння Юрія II було пов'язане із його, начебто, симпатіями до римського-католицизму, котрі насторожували галицько-волинський нобілітет. Л. Войтович вважає версію отруєння з мотиву прихильності короля до католицького обряду та iноземцiв непереконливою і припускає, що бояри-змовники радше керувалися своїми зв'язками з Польщею або Угорщиною, котрі вже у 1338 році домовились про підтримку іншого претендента.[16] Змова польського короля Казимира ІІІ та угорського Людовіка І проти Юрія ІІ, могла бути також пов'язана із союзом останнього із Литвою та Тевтонським орденом, який мав виразний антипольський характер.

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Руського королівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна аристократія майже відійшла від адміністративної влади, місцеве населення насильницько наверталося до католицизму. Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам для активної агітації, активних насильницьких дій.[джерело?]

 
Печатка Юрія Львовича, що використовувалась Юрієм ІІ Тройденовичем
 
Галицько-Волинська держава за правління Юрія ІІ (1323—1340)

Титул володаря Королівства Русі перейшов до князя володимирського Любарта (13401349). Після смерті Юрія II почалось активне завоювання українських земель Польщею. Польський король Казимир III негайно зробив короткочасний набіг на Перемишльску землю, потім ненадавго опанував Львовом. Відтоді в Любарта почалася багаторічна суперечка з польськими королями за спадщину галицьких королів. 1349 року Казимир III захопив Галицьку землю. У квітні 1350 року угорський (з 1370 — також польський) король Людовик Угорський уклав угоду, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво своєму вую Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. При відсутності сина в Казимира III Королівство Русь поверталось до Людовика Угорського разом з Королівством Польським, при наявності сина він повинен був виплатити тому відступне за Королівство Русі.

Сім'яРедагувати

Дружина — Офка (Євфемія) Гедимінівна, донька великого князя литовського Гедиміна. За даними Ілька Лемка, її втопили в ополонці («пустили під лід») під час антикатолицьких заворушень після смерті чоловіка.[17]

Генеалогічне дерево предківРедагувати

У літературіРедагувати

Персонаж повісті Івана Филипчака «Дмитро Детько».[18]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Мицько І. Великий князь Дмитро-Любарт — спадковий володар Галицько-Волинської держави // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1. — С. 39.
  2. Войтович Л. Казимирівська легенда: подолання стереотипів // Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. — Вип. ХІХ-XХ. — Дрогобич : Коло, 2017. — С. 103.
  3. а б в г д е ж и Михайловський. В_II Юрій II, Юрій-Болеслав Тройденович
  4. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 216.
  5. інші дані — бл.1310
  6. Георгий (Юрий) II (Болеслав Тройденович)(рос.)
  7. Грушевскій М. (1913) Илюстрированная исторія Украины, С-П.: "Просвѣщение", -С. 120
  8. Куник А. Тлумачний вступ до грамот та і літописних згадок, що стосуються історії Червоної Русі в XIV столітті; Болеслав — Юрій ІІ, збірник матеріалів та досліджень. — С.-Пб. : Тип. Імп. Академії наук, 1907. — С. 113—197.
  9. Лаппо-Данилевський А. (1907) Печатки останніх галицько-володимирських князів та їх радників; Болеслав — Юрій ІІ, збірник матеріалів та досліджень -С.-Пб., Тип. Імп. Академії наук, — С. 211—308
  10. Rocznik Traski, Monumenta Poloniae historica. V 5 v. vol.2. Ed. A. Bielowski. Lwów, Nakładem własnym, 1872, p.860.
  11. Зіморович Б. (2002) Потрійний Львів, пер. Н. Царьової — Львів, «Центр Європи», — С. 61
  12. а б Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 217.
  13. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 218—219.
  14. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти Архівовано 29 березень 2017 у Wayback Machine.. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 38, також примітки на цій сторінці. — ISBN 966-8545-52-4.
  15. Мельник І. Шлюб для заснування династії // Zbruč. — 17.02.2016.
  16. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 218—219—220.
  17. Лемко І. Цікавинки з історії Львова… — С. 16.
  18. Филипчак І. Дмитро Детько // Темні віки. — К. : Україна, 1993. — С. 18—94. — ISBN 5-319-01070-2.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати

Попередник
Володимир Львович
  Король Русі
1321-1340
  Наступник
Гедемін
Владислав Земовитович
Владислав I Локетек
Бела IІ
Попередник
Володимир Львович
  Князь Русі
1325-1340
  Наступник

Любарт-Дмитро