Ольга (княгиня)

Київська княгиня, дружина князя Ігоря I. Свята рівноапостольна

О́льга (близько 910 — 11 липня 969) — руська княгиня із династії Рюриковичів. Княгиня київська (945-962), дружина київського князя Ігоря Рюриковича. Матір Святослава Ігоровича. Помстилась деревлянами за загибель чоловіка (945946). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Костянтином VII Багрянородним і прийняла християнство. Хрещене ім'я — Олена; також — О́льга-Оле́на. Канонізована Католицькою і Православною Церквами як свята Ольга. Інші імена — Вольга, сканд. Гельґа, Алогія[1]. В сучасній українській традиції очолює перелік найвідоміших жінок давньої та сучасної України[2].

Ольга
Стилізований лубочний портрет Ольги у російських традиціях роботи Михайла Нестерова (1892 рік).
Княгиня Київська
Правління 945-962
Попередник Ігор Старий
Наступник Святослав Хоробрий
Імена Ольга
Народився бл. 910
Пліска, ймовірно Болгарія; інша версія - Пліснесько
Помер 11.7.969
Київ
Чоловік Ігор Старий
Діти Святослав
Династія Рюриковичі

Зміст

ПоходженняРедагувати

НародженняРедагувати

Місце і дата народження Ольги достеменно невідомі. Літописець «видав» її заміж 903 року. Деякі вчені[3], ґрунтуючись на тому, що зазвичай на Русі дівчат одружували в 13-16 років, припустили, що вона могла народитися наприкінці 880-х. Московська «Степенна Книга», створена в 15611563 роках, свідчить, що Ольга прожила близько 80 років.

Однак така версія не збігається з віком сина Ольги, Святослава, який, на думку сучасних істориків[4], народився близько 936-938. Бо в такому випадку виходить, що Ольга стала матір'ю у віці 50 років, що навряд чи можливо. Та й сама Ольга у літописних джерелах за 940-і-950-і роки описана зовсім не старою енергійною жінкою.

Тому, імовірно, варто припустити, що Ольга була молодшою, ніж на це вказують літописи, а її шлюб під 903 роком — всього лише невдале обчислення літописця. Сучасний історик М. Котляр вважає, що княгиня Ольга народилася близько 910 року, а російський вчений Олексій Карпов припускає, що народження княгині могло відбутися приблизно в 920 році.

Версії походженняРедагувати

1. Болгарська версія. Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 році, полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а юного сина Святослава спадкоємцем. Отже Ольга навряд чи могла бути дочкою посадника Пскова чи іншого боярина. Стан відносин з Болгарією та джерела також не дають можливості вважати її дочкою болгарського кагана Симеона I Великого, народженою бл. 896 р. у Плисці. Інша, більш детально аргументована версія, що Ольга, яку князь Олег привіз з Болгарії, була онукою болгарського князя Бориса I, дочкою його сина Володимира I, попередника на болгарському престолі і брата Симеона.[5]

2. Олегівська версія. Оскільки ім'я Ольга прямо пов'язане з Олегом, існує версія, що вона була його прийомною дочкою. Літопис: «…яко Ольгови дщи бе Ольга».

3. Київська версія. Походження Ольги залишається загадковим. Існує навіть версія, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков.Також є версія про походження княгині з Плискова, який лежав на межі полянських, древлянських і уличських земель на притоці р. Росі[6] (нині — с. Плисків Погребищенського р-ну, Вінницької обл., приблизно 170 км від Києва).

4. Галицька версія. За нею, майбутня правителька Русі народилась у Пліснеську (тепер с. Підгірці, Бродівського р-ну, Львівської обл.). Її батьками були Олег та Гельґі, відповідно онук данського правителя Гельґи і донька східнослов'янського князя Будимира.[7][8][9][10]

5. Тмутараканська версія. Згідно з однією із версій, була дочкою печенізького або половецького князя Тмутаракана, мусульманка, невідомо яким чином опинилася в гаремі Ігоря[11].

6. Псковська версія. Походження княгині Ольги невідоме, як і хронологія її життя, де безперечною датою можна вважати лише дату смерті, зафіксовану церковним літописцем. Повість временних літ відносить шлюб Ольги та Ігоря до 903 року. При цьому літописець вагається, описуючи її походження: «от Плескова», «… Неци же глаголють, яко Ольгови дщи бе Ольга». За пізнішим Іоакимовим літописом Ольга була родом з Ізборська з роду Гостомисла. «Кроник псковский», що зберігся в списку 1689 р., представляє Ольгу не уродженкою, а лише засновницею Пскова[12]

Етимологія іменіРедагувати

Норманська версіяРедагувати

За версією ім'я Ольга — це слов'янізована ужіночнена форма скандинавського імені Гельґі (норв. Hailaga, Helgi).

Слов'янська версіяРедагувати

  • Відомі слов'янські слова «льгк», «ольгчити», «ольгчатися», «льгота», «вольгота», «в'ольготний».
  • В слов'янських мовах зафіксовані імена Oleg (Oley) (чеськ. в 1088 г.), Olek (Welek), топоніми Ologast, Wolegast, Wolgast та ін.[13].
  • Скандинавські саги називають Ольгу «матір'ю» (а не бабусею) «Вальдамара»-Володимира (як і «Вартилафа»-Брячислава називали сином Володимира, а не онуком) і не Гельґою, а беззмістовним звуконаслідуванням «Аллог'я», яке ніде за межами цієї саги не зустрічалося і жодного сенсу в скандинавських мовах не мала.

Балтська версіяРедагувати

У Литві є ріка Олег і деякі імена, що схожі на той же корінь: Ольгерд, Ольгимунт. Відоме балтське слово «algas» — винагорода.

КняжінняРедагувати

 
«Княгиня Ольга» М. І. Бруні
 
Ікона Ольги

Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря I). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в лазні; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід на землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.

Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання : «Чи може дочка одружуватись з батьком?». Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак хоч ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.

У ніч з 17 на 18 жовтня 957 року прийняла християнство[14][15].

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до німецького короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов'язують ротонду Х століття, рештки якої виявлені археологами в межах так званого «города Кия»[16]. Посольство 962 року зазнало невдачі, сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

Втрата владиРедагувати

Як повідомляє «Продовження хроніки Реґінона», Ольга втратила владу у 962 році, хоча саме джерело відкрито про це не заявляє. У «Продовженні хроніки» в статтях за 959-962 сказано:

959. Посли Єлени, королеви Ругів, що охрестилася в Константинополя за Романа[17], імператора константинопольського, нещиро, як потім виявилось, прибувши до короля, просили, щоб поставити тому народу єпископа і священиків.

960. Року від втілення Господа 960 король святкував Різдво в Франкфурті, де всечесний єпископ Адальдаг посвятив Лібуція, з монастиря св. Альбана, єпископа для народа ругів.

961. Лібуцій, затриманий минулого року через деякі перешкоди в дорозі, помер 15 дня мартових календ (15II) цього року. На його місце ординовано для закордонної місії Адальберта, з монастиря св. Максиміліана, підступом і заходом архієпископа Вільгельма, хоч той мав добру віру до нього і ні в чому перед ним не завинив. Побожніший король, з звичайною ласкою, спорядив його щедро всім, чого той вимагав, і з повагою вирядив його до народу ругів

962. Того ж року Адальберт, посвячений на єпископа для ругів повернувся, не зробивши нічого з того, задля чого його послано, бо побачив, що даремно трудився; деяких, що були з ним, вбито, і сам він з великими труднощами ледве спасся; коли ж прибув до короля, ласкаво його було прийнято, і богоулюблений архієпископ Вільгельм як брата приймав його й усяким добром і вигодами наділяв, щоб нагородити за таку важку дорогу, що він йому вигадав[18].

У 961/962 році Ольжина спроба християнізувати Русь зірвалася. Очевидно, це і була причина її відходу від державних справ. Юрій Диба вважає, що це пов'язано з приходом її сина до влади.

У грудні 961 року молодий 23-25-річний[19] Святослав Ігоревич, усвідомив, що Ольга узурпувала владу[20]. Більше того, Святослав був ревним язичником. Тому скориставшись підтримкою язичницької знаті, серед яких головні ролі очолювалися древніми слов'янськими і варязькими родами на чолі зі Свенельдом, князь прогнав місіонерів і усунув старіючу матір від влади. З цим можна пов'язати початок його військової діяльності близько 963-965 років.

РодинаРедагувати

Імовріно, що крім Святослава Ольга мала інших дітей. В угоді 944 року названі два слов'янські імені — Предслава і Володислав. Не виключено, що ці імена могли належати іншим дітям Ольги та Ігоря. Так само як не виключено, що насправді це були діти Ігоря від іншої дружини.

Вшанування пам'ятіРедагувати

У кінематографіРедагувати

Фільм «Легенда про княгиню Ольгу». Прем'єра фільму відбулася 27 лютого 1984 року. Двосерійний історичний фільм режисера Юрія Іллєнка. Сюжет: фільм у поетичній формі літописів і переказів розповідає історію княгині Ольги, правительки Київської Русі кінця IX – початку X століть. Це розповіді трьох людей, які по-різному ставляться до Ольги: ченця Арефи, ключниці Малуші та онука Володимира.

У літературіРедагувати

1886 — оповідання «Криваве весілля в Києві» («Die Bluthochzeit in Kiew»), автор Леопольд фон Захер-Мазох (мова твору — німецька)

19?? — оповідання «Дівчина, що стала княгинею», автор Костянтина Малицька (мова твору — українська)

1940 — вірш «Княгиня Ольга» в збірці «Княжа доба», автор Олександр Олесь (мова твору — українська)

2005 — Регентка. Драматизована поема в зб. «Маленьке мікровибране» // Магма (книга), 2005. — С. 91—115. автор Ігор Павлюк (мова твору — українська)

2015 — оповідання «Гребінь княгині», автор Петро Гайворонський (мова твору — українська)

ГалереяРедагувати

КанонізаціяРедагувати

  • 1547 року вона причислена до лику святих рівноапостольних, її пам'ять вшановується і православною, і католицькою церквами.

Документальні фільмиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе. — Спб, 1862. — С. 198—200.
  2. Найвідоміші жінки давньої та сучасної України
  3. Наприклад, російські історики Татищев і Карамзін
  4. Леонтій Войтович вважає, що Святослав народився 938, М. Брайчевський датує народження князя 935 роком
  5. Електронний журнал «Колекції України». «Тут середа земли моей…»
  6. к. ист. н. Бондаренко К. Легенда о княгине Ольге // Профиль, № 9 (28), 15.03.2008 http://profil-ua.com/index.phtml?action=view&art_id=327
  7. Мицько І. Пліснеськ — бáтьківшина княгині Ольги // Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львів, 2006, с.61-81
  8. Його ж. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі «Ольжині читання» Пліснеськ-Львів. 14-15 червня 2007 року. Львів, 2007, с.18-19, 24-25
  9. Його ж. До історії поширення в Європі переказів про княгиню Ольгу // П'яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. — Львів — Броди, 2011. — С.3-12
  10. Його ж. Датское происхождение князя Олега. // http://conference.dansk.ru/content/view/28/39/
  11. Наталья Павлищева «Княгиня Ольга»: Вместо Предисловия — с. 3
  12. Турилов А., Чернецов. А. «Кроник псковский» в контексте русской «Легендарной историографии XVII в.» // Древняя русь. Вопросы медиевистики. — 2011. — № 3(45). — С. 113—114.
  13. Гедеонов С. А. Варяги и Русь. М., 2005, с. 182—185
  14. Гордієнко Д. С. Княгиня Ольга: дискусія навколо хрещення // СОФІЯ КИЇВСЬКА: Візантія. Русь. Україна. — НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Національний заповідних «Софія Київська». — К., 2011. — С. 30-47. http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/sofia_kyivska_2011.pdf
  15. Автореферат дисертації «Візантійсько-руські відносини за Константина VII Порфирогенета (912—959 рр.) в зовнішній політиці Візантії» // НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Київ, 2013
  16. Диба Ю. Ротонда 961—962 років у межах найдавнішого городища на Старокиївській горі // Записки Наукового товариства імені Шевченка.- 1998.- Т. 245.- С. 524—558.
  17. Однак Роман почав царювати лиш у 959, а Ольга хрестилася, як видно з тексту, раніше. Можливо, в текст закралася помилка, і замість «за Романа», має бути «від Романа», тобто хрестилася, а її хресним батьком був Роман, а не Костянтин Багрянородний, і тому Константин про це нічого і не повідомив
  18. Переклад взято з видання Грушевського «Виїмки з джерел до Історії України-Русі», виданого в Львові у 1895 році
  19. Леонтій Войтович "Княжа доба Портрети еліти — С. 220 // shron.chtyvo.org.ua›Voitovych_Leontii
  20. Святослав народився у березні 936-938, коли Ользі було десь 25 років, на Русі ж повнолітнім юнак вважався з 17-річного віку, тобто Святослав мав заступити на княжий стіл ще у 953-955 році. Якщо дивитись на факт, що Ольга позбулася влади аж за 7-8 років, то її і справді можна назвати узурпаторкою
  21. За місцевою легендою, київська княгиня Ольга була родом зі Пскова. Поруч із нею - її онук Володимир. На п'єдесталі пам'ятника постаті усіх псковських святих.

ДжерелаРедагувати

  • Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К.: Видавництво «Україна», 1993. — 396 с.
  • Гордієнко Д. С. Княгиня Ольга: дискусія навколо хрещення // Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Збірка статей на пошану д. іст. наук, проф. Н. М. Нікітенко / Від. ред. д. іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України П. С. Сохань; упоряд. Д. Гордієнко, В. Корнієнко. — К., 2011. — С. 30–47.
  • Гордієнко Д. С. Ο παπας Γρηγοριος: до дискусії про хрещення княгині Ольги // Із Києва по всій Русі: збірник матеріалів наукової богословсько-історичної конференції присвяченої 1025 літтю Хрещення Київської Руси-України / [Під ред. архієп. Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія (Думенка) та прот. Віталія Клоса]. — К.: [Київська православна богословська академія], 2013. — С. 237—246.
  • Гордієнко Д. Візантійський фактор зближення Русі і Германії за княгині Ольги та Оттона I // Просемінарій: медієвістика, історія церкви, науки і культури. Вип. 7 / Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. — К., 2008. — С. 65–78.
  • Повстенко О. І. Велика княгиня Ольга в народній пам'яті і в історії Києва / публікація, редагування Д. С. Гордієнка // Софійські читання. Матеріали VII міжнародної науково-практичної конференції «До 90 річчя від дня народження відомого дослідника пам'яток Національного заповідника „Софія Київська“, д. і. н. Сергія Олександровича Висоцького». — К., 2015. — С. 356—367.
  • Мацьків Т. Чи княгиня Ольга справді прийняла християнство в Царгороді? / Український історик. — 1989. — № 01–03.
  • М. Ф. Котляр. Ольга // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 590. — ISBN 978-966-00-1061-1.

ПосиланняРедагувати