Карамзін Микола Михайлович

Мико́ла Миха́йлович Карамзі́н (нар. 1 (12) грудня 1766(17661212), Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія (нині Бузулукський район, Оренбурзька область, РФ) — 22 травня (3 червня) 1826), Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, реформатор російської мови, почесний член Петербурзької Академії наук (1818), автор багатьох слів російської мови[3].

Карамзін Микола Михайлович
рос. Николай Карамзин
Karamzin by Tropinin (1818, Tretyakov gallery).jpg
Псевдо А. Б. В.
Народився 1 (12) грудня 1766(1766-12-12)
с. Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія
Помер 22 травня (3 червня) 1826(1826-06-03) (59 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Поховання Тихвінське кладовищеd
Громадянство Flag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперія
Національність росіянин
Діяльність мовознавець, поет, історик, письменник, перекладач, критик, журналіст, прозаїк, публіцист
Відомий завдяки історик-фальсифікатор
Alma mater Імператорський Московський університетd
Знання мов російська[1]
Членство Петербурзька академія наук
Роки активності з 1781
Напрямок Сентименталізм
Жанр поезія
Magnum opus Бідна Лізаd
Рід Карамзіни
Родичі Михайло Єгорович Карамзін
У шлюбі з Yekaterina Kolyvanovad
Діти Yekaterina Meshcherskayad, Aleksandr Karamzind, Andrey Karamzind, Карамзіна Софія Миколаївна і Vladimir Karamzind[2]
Нагороди
орден Святої Анни I ступеня орден Святого Володимира III ступеня

Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1-12, 1816–1829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (1791–1792) та «Вісника Європи» (1802–1803).

ЖиттєписРедагувати

Народився 1 (12) грудня 1766 р. в селі Михайлівка під Симбірськом (нині Бузулукський район Оренбурзької області). Його батько Михайло Єгорович Карамзін (1724—1783) середньопомістний симбірський дворянин з роду Карамзіних, нащадок кримськотатарського мурзи Кара-Мурзи. Отримав домашню освіту, з 14 років навчався в Москві в пансіонаті професора Московського університету Шатена, одночасно відвідував лекції в університеті.

В 1779—1781 навчався у московському пансіоні Шатена.

В 1782—1783 служив у гвардійському Преображенському полку.

В 1789—1790 здійснив подорож у Західну Європу, де познайомився з багатьма відомими представниками Просвітництва (Кант, Гердер, Віланд, Лафатер та ін.).

Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» в 1806 році, однак не встиг її закінчити. Результатом двадцятирічної праці стало видання дванадцяти томів. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. Проте зміст книжок по історії зазначених трьох авторів викликає сумніви щодо їх об'єктивності[4].

Помер 3 червня 1826 р. у Санкт-Петербурзі.

Суспільно-політичні поглядиРедагувати

Дотримувався консервативних поглядів щодо функціонування тогочасного російського суспільства. Він підтримував абсолютизм, кріпацтво, був противником будь-яких ліберальних чи демократичних реформ державного управління.

У 1811 році написав «Записку про древню й нову Росію» (рос. О древней и новой России в её политическом и гражданском отношениях), в якій відбивалися погляди консервативних верств суспільства, незадоволених ліберальними реформами імператора Олександра. Своїм завданням він вважав необхідність довести те, що ніяких перетворень в країні проводити не потрібно. «Записка» зіграла також роль начерків до подальшої величезної праці Миколи Карамзіна з російської історії.

Серед іншого, у своїй «Записці» Карамзін стверджував що у кріпацькій Росії, як у жодній «землі Європейській», «блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні»[5]. Ці та інші ідеологічні викладки Карамзіна були в подальшому використані графом Уваровим для створення цілісної теорії офіційної народності, яка також відома як тріада рос. «Православие, Самодержавие, Народность».[6]. Карамзіна як виразника офіційної імперської ідеології з іронією згадує Тарас Шевченко в своїй поемі-містерії «Великий льох» (1845). Водночас захоплену оцінку діяльності Карамзіна як «культурника» (поруч із Пушкіним) дав Пантелеймон Куліш у поемі «Дума про татарина й орапа» (1890).

Денис Зубрицький у своїй праці «Хроніка міста Львова» стверджував, що Карамзін вагався визнати існування Руської (української) православної митрополії з центром у Галичі.[7]

Карамзін про росіян XIV—XV ст.Редагувати

  Не засліплюючись народним самолюбством, скажімо, що росіяни цих століть у порівнянні з іншими європейцями могли по справедливості здаватися невігласами.  
Оригінальний текст (рос.)
Не ослепляясь народным самолюбием, скажем, что россияне сих веков в сравнении с другими европейцами могли по справедливости казаться невеждами.[8]

Реформа російської мовиРедагувати

Проза і поезія Карамзіна справила вирішальний вплив на розвиток російської літературної мови. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики і граматики, приводячи мову своїх творів до повсякденної мови своєї епохи і використовуючи як зразок граматику і синтаксис французької мови.

Карамзін ввів в російську мову безліч нових слів — неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный»)[9], так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё.

Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Державіна заснував у 1811 товaриство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке іронізувати над авторами «Бесіди» і пародіювати їхні твори. Членами товариства стали багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін.

Незважаючи на це, пізніше відбулося зближення Карамзіна з Шишковим, і, завдяки сприянню останнього, Карамзін в 1818 році був обраний членом Російської академії. У тому ж році він став членом Імператорської Академії наук.

Ставлення до природиРедагувати

Карамзіна можна назвати «російським Торо», бо він першим в російській культурній традиції став оспівувати дику природу — її дикість і священність: «Ні, ні! Я ніколи не буду прикрашати Природу. Село моє повинне бути селом, пустелею. Дикість для мене священна; вона звеличує дух мій. Гаї мої будуть цілі, нехай заростають вони високою травою!»[10] В іншому творі він писав, що в природі, де видно працю і роботу, немає для нього задоволення. Дерево, пересаджене, обрізане подібне до невільника із золотим ланцюгом[11].

У 1789 р., відвідуючи дикі Швейцарські Альпи і милуючись знаменитими рейнськими водоспадами Штаубахх, Тріммербах і Рейхенбах, Карамзін відчув божественність дикої природи: він раптом майже осліп, став на коліна і почав молитися. Пізніше письменник так описував те, що сталося[12][13]:

  Марно уява моя шукає порівняння, подібності, образи! .. Рейн і Рейхенбах, чудові явища, величні чудеса природи! У мовчанні дивуватися буде вам кожний, хто має почуття; але хто може зобразити вас пензлем або словами? — Я майже зовсім зомлів, будучи приголомшений гримлячим громом падіння і впав на землю.  

Див. такожРедагувати

ВиноскиРедагувати

  1. ↑ Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ Карамзин, Владимир Николаевич // Русский биографический словарь — СПб: 1897. — Т. 8. — С. 499–500.
  3. ↑ Проективный лексикон русского языка. 30 ноября 2009
  4. ↑ Дмитро Пташка Етногенез русськіх. Частина 1. Вступ.
  5. ↑ блаженствует народ, цветет правосудие, сияет благоустройство, сердца довольны, умы спокойны
  6. ↑ Идейная борьба 30—40-х годов: Охранители // Николай Троицкий
  7. ↑ Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa.— Lwów, 1844. — 492 s. — S. 159. (пол.)
  8. ↑ Н. М. Карамзин. История государства Российского, т. V, рз. 4. // СПб, 1892, т. V, стор. 254. (рос.)
  9. ↑ В. В. Одинцов. Лингвистические парадоксы. Москва. «Просвещение», 1982
  10. ↑ Карамзин Н. М. Деревня // Этико-эстет. подход в охране дикой природе и заповедном деле / Изд. 2-е, доп. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 1999. — С. 101—102.
  11. ↑ Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  12. ↑ Борейко В. Е. Современная идея дикой природы. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 2001. — 124 с.
  13. ↑ Карамзин Н. М. Письма русского путешественника. — М.: Правда, 1980.

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Карамзін Микола Михайлович
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Карамзін Микола Михайлович
У Вікіджерелах є
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Карамзін_Микола_Михайлович&oldid=32069326