Карамзін Микола Михайлович
Миколай Михайлович Карамзін (1 (12) грудня 1766, Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія (нині Бузулукський район, Оренбурзька область, РФ) — 22 травня (3 червня) 1826), Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, реформатор російської мови, почесний член Петербурзької Академії наук (1818), автор багатьох слів російської мови[2].
| Карамзін Микола Михайлович | |
|---|---|
| рос. Николай Карамзин | |
.jpg) | |
| Псевдо | А. Б. В. |
| Народився |
1 (12) грудня 1766 с. Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія |
| Помер |
22 травня (3 червня) 1826 (59 років) Санкт-Петербург, Російська імперія |
| Поховання | Тихвінське кладовищеd |
| Громадянство |
 Російська імперія |
| Національність | росіянин |
| Діяльність | мовознавець, поет, історик, письменник, перекладач, критик, журналіст, прозаїк, публіцист |
| Відомий завдяки | історик-фальсифікатор |
| Alma mater | Імператорський Московський університетd |
| Знання мов | російська[1] |
| Членство | Петербурзька академія наук |
| Роки активності | з 1781 |
| Напрямок | Сентименталізм |
| Жанр | поезія |
| Рід | Карамзіни |
| Родичі | Михайло Єгорович Карамзін |
| У шлюбі з | Ekaterina Andreevna Kolyvanovad |
| Діти | Yekaterina Meshcherskayad, Alexandre Karamzined, Andrey Nikolaevich Karamzind і Карамзіна Софія Миколаївна |
| Нагороди |
  |
| |
Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1-12, 1816–1829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (1791–1792) та «Вісника Європи» (1802–1803).
ЖиттєписРедагувати
Народився 1 (12) грудня 1766 р. в селі Михайлівка під Симбірськом (нині Бузулукський район Оренбурзької області). Його батько Михайло Єгорович Карамзін (1724—1783) середньопомістний симбірський дворянин з роду Карамзіних, нащадок кримськотатарського мурзи Кара-Мурзи. Отримав домашню освіту, з 14 років навчався в Москві в пансіонаті професора Московського університету Шатена, одночасно відвідував лекції в університеті.
В 1779—1781 навчався у московському пансіоні Шатена.
В 1782—1783 служив у гвардійському Преображенському полку.
В 1789—1790 здійснив подорож у Західну Європу, де познайомився з багатьма відомими представниками Просвітництва (Кант, Гердер, Віланд, Лафатер та ін.).
Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» в 1806 році, однак не встиг її закінчити. Результатом двадцятирічної праці стало видання дванадцяти томів. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. Проте зміст книжок по історії зазначених трьох авторів викликає сумніви щодо їх об'єктивності[3].
Помер 3 червня 1826 р. у Санкт-Петербурзі.
Суспільно-політичні поглядиРедагувати
Дотримувався консервативних поглядів щодо функціонування тогочасного російського суспільства. Він підтримував абсолютизм, кріпацтво, був противником будь-яких ліберальних чи демократичних реформ державного управління.
У 1811 році написав «Записку про древню й нову Росію» (рос. О древней и новой России в её политическом и гражданском отношениях), в якій відбивалися погляди консервативних верств суспільства, незадоволених ліберальними реформами імператора Олександра. Своїм завданням він вважав необхідність довести те, що ніяких перетворень в країні проводити не потрібно. «Записка» зіграла також роль начерків до подальшої величезної праці Миколи Карамзіна з російської історії.
Серед іншого, у своїй «Записці» Карамзін стверджував що у кріпацькій Росії, як у жодній «землі Європейській», «блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні»[4]. Ці та інші ідеологічні викладки Карамзіна були в подальшому використані графом Уваровим для створення цілісної теорії офіційної народності, яка також відома як тріада рос. «Православие, Самодержавие, Народность».[5]. Карамзіна як виразника офіційної імперської ідеології з іронією згадує Тарас Шевченко в своїй поемі-містерії «Великий льох» (1845). Водночас захоплену оцінку діяльності Карамзіна як «культурника» (поруч із Пушкіним) дав Пантелеймон Куліш у поемі «Дума про татарина й орапа» (1890).
Денис Зубрицький у своїй праці «Хроніка міста Львова» стверджував, що Карамзін вагався визнати існування Руської (української) православної митрополії з центром у Галичі.[6]
Карамзін про росіян XIV—XV ст.Редагувати
| « | Не засліплюючись народним самолюбством, скажімо, що росіяни цих століть у порівнянні з іншими європейцями могли по справедливості здаватися невігласами. | » |
Реформа російської мовиРедагувати
Проза і поезія Карамзіна справила вирішальний вплив на розвиток російської літературної мови. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики і граматики, приводячи мову своїх творів до повсякденної мови своєї епохи і використовуючи як зразок граматику і синтаксис французької мови.
Карамзін ввів в російську мову безліч нових слів — неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный»)[8], так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё.
Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Державіна заснував у 1811 товриство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке іронізувати над авторами «Бесіди» і пародіювати їхні твори. Членами товариства стали багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін.
Незважаючи на це, пізніше відбулося зближення Карамзіна з Шишковим, і, завдяки сприянню останнього, Карамзін в 1818 році був обраний членом Російської академії. У тому ж році він став членом Імператорської Академії наук.
Ставлення до природиРедагувати
Карамзіна можна назвати «російським Торо», бо він першим в російській культурній традиції став оспівувати дику природу — її дикість і священність: «Ні, ні! Я ніколи не буду прикрашати Природу. Село моє повинне бути селом, пустелею. Дикість для мене священна; вона звеличує дух мій. Гаї мої будуть цілі, нехай заростають вони високою травою!»[9] В іншому творі він писав, що в природі, де видно працю і роботу, немає для нього задоволення. Дерево, пересаджене, обрізане подібне до невільника із золотим ланцюгом[10].
У 1789 р., відвідуючи дикі Швейцарські Альпи і милуючись знаменитими рейнськими водоспадами Штаубахх, Тріммербах і Рейхенбах, Карамзін відчув божественність дикої природи: він раптом майже осліп, став на коліна і почав молитися. Пізніше письменник так описував те, що сталося[11][12]:
| « | Марно уява моя шукає порівняння, подібності, образи! .. Рейн і Рейхенбах, чудові явища, величні чудеса природи! У мовчанні дивуватися буде вам кожний, хто має почуття; але хто може зобразити вас пензлем або словами? — Я майже зовсім зомлів, будучи приголомшений гримлячим громом падіння і впав на землю. | » |
Див. такожРедагувати
- 3719 Карамзін — астероїд, названий на честь діяча.
ВиноскиРедагувати
- ↑ Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Проективный лексикон русского языка. 30 ноября 2009
- ↑ Дмитро Пташка Етногенез русськіх. Частина 1. Вступ.
- ↑ блаженствует народ, цветет правосудие, сияет благоустройство, сердца довольны, умы спокойны
- ↑ Идейная борьба 30—40-х годов: Охранители // Николай Троицкий
- ↑ Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa.— Lwów, 1844. — 492 s. — S. 159. (пол.)
- ↑ Н. М. Карамзин. История государства Российского, т. V, рз. 4. // СПб, 1892, т. V, стор. 254. (рос.)
- ↑ В. В. Одинцов. Лингвистические парадоксы. Москва. «Просвещение», 1982
- ↑ Карамзин Н. М. Деревня // Этико-эстет. подход в охране дикой природе и заповедном деле / Изд. 2-е, доп. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 1999. — С. 101—102.
- ↑ Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
- ↑ Борейко В. Е. Современная идея дикой природы. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 2001. — 124 с.
- ↑ Карамзин Н. М. Письма русского путешественника. — М.: Правда, 1980.
Джерела та літератураРедагувати
- Білінський В. Країна Моксель, або Московія: Роман-дослідження. — 2-ге видання, виправлене. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2010. — 376 с. — ISBN 978-966-355-045-9.
- Удод О. А. Карамзін Микола Михайлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 105. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
- Ігор Роздобудько. Чому нас вчать найвидатніші історики Росії, або Як побороти комплекс меншовартості. // Науковий вісник Українського університету. Москва, 2001 р. Стор. 30-37.
ПосиланняРедагувати
- Карамзін Ніколай // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 603. — 1000 екз.
| Вікіцитати містять висловлювання від або про: Карамзін Микола Михайлович |
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Карамзін Микола Михайлович |
| У Вікіджерелах є |
