Вікіпедія

Козаровичі

село в Україні, у Димерській селищній громаді Вишгородського району Київської області України

Козаровичі — село в Україні, у Димерській селищній громаді Вишгородського району Київської області України. Розташоване над річкою Ірпінь біля Київського водосховища.

село Козаровичі
Герб Козаровичів Прапор Козаровичів
На в'їзді в село
На в'їзді в село
На в'їзді в село
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район Вишгородський район
Тер. громада Димерська селищна громада
Код КАТОТТГ UA32100030140023944
Основні дані
Засноване 1428 (596 років)
Перша згадка 1428[2]
Населення 1804 осіб[1]
Поштовий індекс 07332
Географічні дані
Географічні координати 50°45′29″ пн. ш. 30°21′23″ сх. д. / 50.75806° пн. ш. 30.35639° сх. д. / 50.75806; 30.35639
Середня висота
над рівнем моря 		103 м
Водойми р. р. Ірпінь, Київське водосховище
Місцева влада
Адреса ради 07322, Київська обл., Вишгородський р-н, с. Козаровичі, вул. Бірківська, буд. 1
Карта
Козаровичі. Карта розташування: Україна
Козаровичі
Козаровичі
Козаровичі. Карта розташування: Київська область
Козаровичі
Козаровичі
Мапа
Мапа

CMNS: Козаровичі у Вікісховищі

Історія

ред.
 
Історичний атлас Речі Посполитої. Епоха перелому з XVI—XVII століть. Карта № 8

Поряд знаходиться значна багатошарова археологічна пам'ятка.

Щодо походження назви «Козаровичі» немає достовірних відомостей. Можливо, вона походить від назви древнього племені хозар[3].

На старовинних картах Речі Посполитої кінця XVI — початку XVII століття село також позначалося як «Козажиче» (пол. Kozarzycze)[4].

Відповідно до книги Лаврентія Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864), про початок і заснування села не збереглося жодних переказів у місцевих мешканців[5].

Перші згадки про село датуються XV століттям. Козаровичі у другій половині XV століття були «землею господарською» або «королівською», і складали упосадження Київського замку і київських воєвод[3].

У складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої (до 1793)

ред.

1511 року Великий Князь Литовський і король Польщі Сигізмунд І королівським привілеєм надав Козаровичі Яцку Єльцю разом із землями над річкою Тетерів:

...з усіма людьми, з данинами медовими і грошовими, з землями пахотними, з ловами звіриними, з річками і з правом розширення, прибавлення і осадження людей; також зі звільненням цієї землі від служб осочницьких.

Оригінальний текст (пол.)
…ze wszystkimi ludźmi, daninami miodowemi i groszowemi, z ziemiami pasznemi, z łowy zwierzynnemi, z rzekami i z prawem rozszerzania, przybawiania i ludźmi osadzania; tudzieź z uwolnieniem tejźe ziemi od słuźb osoczniczych.

— Kozarowicze // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 537. (пол.)

Яцко Єльц передає село своєму синові Федору, який у 1532-му продає Козаровичі київському воєводі Андрію Немировичу. Той, у свою чергу, у 1536 році продає їх Івану Горностаю, підскарбію Великого князівства Литовського, але за умови, що пожиттєве «тримання» залишається за воєводою.

У 1540році король Сигізмунд І пише грамоту до «мужів козаровицьких», аби вони були послушні саме Горностаю. Іван Горностай постарався збільшити кількість мешканців села, запрошуючи нових поселенців.

У 1551 році Іван Горностай передав половину Козаровичів старшому сину Івану, а другу половину — своєму брату Оникію Горностаю, маршалку господарському.

Іван Іванович Горностай помер бездітним, і Козаровичі перейшли у власність до його брата Гаврили Горностая. По смерті останнього у 1587 році власником села став його син Ієронім[3]. Відомо, що Гаврило Горностай і його нащадки були кальвіністами за віровизнанням[6]. У 1594 році він призначив Козаровичі на довічне тримання своїй дружині Беаті[3].

У 1605 році Беата Горностай (у другому шлюбі Порицька) відступила довічне тримання своєму синові від першого шлюбу Самійлу Горностаю. Самійло Горностай заснував кальвіністську громаду (збір) у Козаровичах[6].

Самійло Горностай помер у Москві у 1618-му, залишивши по собі трьох малолітніх дітей; дружина його Теофіла з Горайських стала опікункою і адміністраторкою їх власності.

По смерті сина Михайла у 1637 році, дві доньки Самійла Горностая Єлизавета (у шлюбі з Андрієм Кристофом Дрогойовським) і Анна (одружена з Рафалом Лещинським) розділили власність. У результаті поділу, Єлизавета Дрогойовська отримала у спадок Козаровичі, Глібівку, Туровицю, Ясногородку, Сухолуччя і Добрятин, а також двір у Києві і площу у Київському замку. Анна Лещинська успадкувала Горностайпіль і Бородянку. По її смерті, її чоловік Рафал Лещинський продав половину Горностайполя і ключ бородянський своєму шурину Андрію Дрогойовському. Таким чином останній став власником колись Горностаєвої власності — козаровицького, бородянського і горностайпільського ключів.

Єлизавета Дрогойовська мала одного сина Самійла Дрогойовського. По смерті чоловіка вона вступила в шлюб з Миколою Абрамовичем, воєводою Мстиславським, пізніше Троцьким[3]. Відомо, що у 1640 —1660-х роках Козаровичі знаходились у користуванні Олександри Ободенської та її сина Костянтина Леона Ободенського: Елизавета Дрогойовська —Абрамович позичила у Олександри Ободенської «20 тисяч польською монетою і 2 тисячі і 200 золотих», а в заклад віддала Козаровичі, містечко Хелмин, села Глібівку і Литвинівку[7].

Абрамович помер приблизно у 1651 році, а незабаром потому і дружина його зійшла зі світу. Було це вже за часів Хмельниччини, і Козаровичі потрапили під владу козаків[3].

У 1660 році Козаровичі разом з іншими сусідніми селами були даровані царем Олексієм Михайловичем Межигірському монастирю[8].

Цим же роком датується інвентар села Козаровичі, складений Костянтином Ободенським. Село мало 60 волок, з кожної волоки виплачувались[7]:

  • чиншевих грошей — по 3 злотих (всього з села 180 злотих),
  • 8 четвериків вівса (кожна по злотому, виходило разом 480 злотих),
  • десяток льону (кожен по півзлотому, виходило разом 30 злотих),
  • всього 130 бильців меду з тих, хто володіє бортями (кожне по три злотих, разом 390 злотих),
  • Козаровицькі млини разом з корчмою — 1200 злотих,
  • засіви на полях, зібрані панщиною у цьому ж році для межигірських отців, дорівнювали 450 копам (кожна по 2 злотих, всього 900 злотих),
  • доходи від користування луками, ставками, озерами та третя риба від кожного улова — ще 300 злотих,
  • дві телиці (одна — на Великдень, інша — на Різдво Христове, кожна по 10 злотих, всього 20 злотих).

Таким чином, щорічні доходи від села становили 3 500 злотих. Селяни мусили відпрацьовувати панщину два дні на тиждень, як влітку, так і взимку. Крім цього, з кожної волоки — ще по три курки, одному каплуну. Село повинно було щороку надати 16 возів чиншевих дров[7].

Самійло Дрогойовський після закінчення козацьких воєн намагався повернути свою власність і тому розпочав судовий процес з Межигірським монастирем, який виграв у 1671 році, повернувши собі спадкове право на Козаровичі, Горностайпіль і Бородянку. Він помер близько 1678 року, перед самою смертю перейшовши на католицизм. Кальвіністський збір у Козаровичах поступово занепав і зник без підтримки світського патрона[6]. Маєтки Самійла Дрогойовського перейшли його єдиній доньці Іоанні Катажині. Проте, вона стала черницею Св. Домініка у Львові і у 1681 році переписала все своє майно Андрію Дрогойовському[3]. Після смерті останнього, його власність була поділена між Станіславом та Адамом Харленськими, Колаковським, Змієвськими та іншими. Вони, однак, згодом продали Козаровичі Станіславу Антонію Щуці, реферандару, пізніше підскарбію Великого князівства Литовського, католику за віровизнанням[3].

Станіслав Антоній Щука помер у 1710 році, а його вдова Констанція Марія (до шлюбу Потоцька) на підставі довічного тримання управляла Козаровичами. При ній, у 1720 році, була збудована дерев'яна Покровська церква.

У 1731 році Констанція Марія Щука віддала українську маєтність своїй доньці Вікторії (у першому шлюбі за Яном Станіславом Контським). Її єдина донька Маріанна успадкувала по смерті матері Козаровичі, Горностайпіль, Бородянку, а також Радинь у Люблінському воєводстві.

Маріанна у 1741 році стала дружиною з Евстахія Потоцького, генерала артилерії в. кн. лит. і старости тлумацького, і таким чином внесла свою власність у дім Потоцьких. Подружжя мало шістьох дітей. По смерті батьків власність була розділена між усіма, і Каетан Потоцький успадкував ключ козаровицький (Козаровичі, Глібівка і Ясногородка), горностайпільський і бородянський[3].

Від Каетана Потоцького у 1783-му Козаровичі купив Йосип Кучинський, староста ядувський.

У 1783 році у селі мешкало 433 особи у 77 подвір'ях[3][5]. Землі нараховувалось 12675 десятин[3] і трималося до 2000 шпанських (іспанських) овець[5].

У складі Російської імперії (1795—1917)

ред.
 
Село Козаровичі на військово-топографічній мапі Російської Імперії (мапі Шуберта Ф. Ф.), ряд 22, лист 9 (1868)

Від Каетана Потоцького вже після поділу Польщі купив село разом з Глібівкою і Ясногородкою Йосип Мошковський (Józef Morzkowski), суддя гродський дорогицький і презес київського головного суду. За нього, у 1803 році, у Козаровичах була освячена римо-католицька каплиця[3].

Йосип Мошковський відступив ці три села своєму брату Франциску Мошковському, який, у свою чергу, передав село своїй доньці Іоанні, дружині Теодора Михайла Бобр-Пьотровицького, статського радника[5] та маршалка волинської губернії[3]. Надалі Козаровичі перейшли до їх доньки Людвіки, що була дружиною Морица Потоцького[3].

У 1860-х роках населення Козаровичів збільшилося удвічі і становило 910 осіб: 903 православних і 7 римських католиків[5] (або 7 осіб шляхти, за Руліковським[3]).

Відповідно до даних перепису населення Російської імперії 1897 року, у Козаровичах мешкало 1662 особи, з них 815 чоловіків і 847 жінок. У селі проживало 1625 православних осіб[9].

Станом на 1 січня 1900 року у Козаровичах налічувалося 382 домогосподарств і проживало 1670 осіб, з них 823 чоловіків та 847 жінок. Землі — 4675,25 десятин, з них 3512 десятин (75 %) належало поміщику, 36 десятин (1 %) — церкві, 1127,25 десятин (24 %) — селянам.[10]

Головне заняття мешканців — хліборобство, однак деякі з селян відправлялися на заробітки до Києва. Станом на 1900 рік село належало Вірі Петрівні Гамалій-Поповій. У селі на той час була одна православна церква, одна каплиця, одна церковно-приходська школа, 5 водяних млинів, одна кузня, один цегельний завод, що належав власниці маєтку, і один громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1 січня 1900 року було на особу хліба: озимого — 416 чвертей та ярого — 210 чвертей. З оброчних статей була громадська запасна земля, що приносила доходу на рік до 50 руб.[10]

У 1901–1903 роках у Козаровичах будувався новий кам'яний, храм Покрова Пресвятої Богородиці на заміну старої дерев'яної церкви, збудованої ще у 1720 році. Проєкт нової церкви розробив архітектор Микола Горденін. 28 липня 1903 року новий храм освятив Флавіан, Митрополит Київський і Галицький. Будівництво церкви фінансувалося власниками козаровицького маєтку Вірою Петрівною Гамалій-Поповою та її чоловіком підполковаником гвардії Георгієм Івановичем Поповим[11]. Цю церкву зруйновано у 1935 році: її розібрали, а з цегли побудували двоповерхову школу, бита ж цегла пішла на будівництво дороги до Димера[12].

У 1908 році у селі створене споживче товариство[13].

Мешканці села були призвані до Російської армії під час Першої світової війни. У рос. «Именной список № 1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам» містяться відомості про Лукашенко Луку Дем'яновича, який загинув 24 березня 1915 року[14].

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви Покрова Пресвятої Богородиці села Козаровичі Димерської волості Київського повіту Київської губернії зберігаються в ЦДІАК України [15]

Перші визвольні змагання (1917—1921)

ред.

За часів Української держави (Гетьманату Павла Скоропадського) у Димері дислокувався загін німецьких військ. 19 серпня 1918 року у Козаровичах та навколишніх селах почалося збройне повстання селян.

Повідомлення начальника 2-ї дільниці Київської повітової варти до начальника Київської повітової варти від 18 серпня 1918 року[16]:

Отримав відомості, що селяни сел Борки, Мотижин, Демідово, Казаровичи, Глебовка, Ясногородки, Литвинівка, Толкун чекають 19 серпня, вночі, прибуття 500 осіб повстанців. Хочуть командою прапорщика Демідова порізати димерських німців, мене і вартових. Маршрут бандитів: Димер, Литвинівка, Абрамовка, Бородянка. Дайте більшу силу.

Начальник Київської повітової варти, отримавши повідомлення, терміново звернувся в штаб німецької бригади з проханням відрядити в ці села військові загони. 20 серпня він одержав додаткові відомості про те, що німці обстрілюють с. Димер[16].

Перебіг повстання описаний у донесенні прокурора Київського окружного суду прокурору Київської судової палати від 7 вересня 1918 року[17]:

20 серпня в 10 годині ранку німецький патруль відправився з м. Димер на розвідку і був обстріляний повстанцями з боку с.с. Казаровичі і Демидово. Тоді Димерський комендант Цанк, взявши з собою всіх наявних німецьких солдатів, до 42 чоловік, і 10 вартових, виступив о 5 годині пополудні того ж числа спільно з начальником дільниці Дащенко з метою атакувати повстанців, але на відстані близько версти від с.с. Казаровичі і Демидово загін цей був зустрінутий пострілами повстанців, які стріляли з казенних гвинтівок і дробових рушниць і почали було оточувати загін, внаслідок чого німецький загін змушений був відступити і, розмістившись разом з чинами варти в кам'яній училищній будівлі в м. Димер, вжив заходів до відбиття нападу. На ранок, 21 серпня, посланий у розвідку німецький патруль був знову обстріляний з боку Казаровичі і Демидово, але з появою над Димером і зазначеними селищами німецького аероплана повстанці розбіглися. Прибулим після цього з Києва німецьким загоном (450 чоловік) була накладена контрибуція на с. Казаровичі в сумі 10 тисяч рублів і на с. Демидово — 100 мішків (близько 500 пудів жита), контрибуція отримана німцями повністю. За словами селян с. Казаровичі, у виступі цьому, крім місцевих селян, брали участь і сторонні, які в день виступу, розставивши рано вранці ланцюг за селом, не пропускали селян на поля.

У складі УРСР (1920—1991)

ред.
 
Село Козаровичі на спеціальній карті Європейської частини СРСР, лист 31, 1926

У 1922 році у селі за ініціативи Сільськогосподарського наукового комітету України створено «Козаровицьку дослідно-меліоративну лукову станцію» (рос. «Козаровичская опытно-мелиоративная луговая станция»)[18].

 
Шкабара Олексій Степанович — керівник Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції (портрет 1950-х років)

З 1925 року станцією керував Олексій Шкабара[19], завідувач кафедри луківництва Київського меліоративного інституту. У 1933 році він був заарештований у сфабрикованій справі шкідників-агрономів, що ніби-то були винні у голодоморі у 1932—1933 роках. Після відбування ув'язнення та заслання він повернувся до України та оселився у Козаровичах. Олексій Шкабара був багаторічним незмінним завідувачем станції, де проводив агротехнічну роботу, аж до її закриття у 1960-х роках, коли було створене Київське водосховище[20].

Завдяки брошурам, виданим станцією, збереглися географічні назви місцевостей, що зараз затоплені, як-то:

  • болото Чайка;
  • урочища: Кобилівське, Плесова нива, Язвин Ріг, Шишів, Яскоревище, Тимохів ріг, Косицьке, Хуторище, Нестерова поляна, Волосово;
  • озера: Гульча, Борове, Каливе, Плоске, Грузьке, Березове;
  • острів Зауступ[12].

За даними єдиного сільськогосподарського податку відомо, що у Козаровичах у 1925 році проживало 2440 осіб у 592 господарствах[21].

За попередніми підсумками перепису населення СРСР 1926 року, структура населення Козарович (разом з хутором Радянським) була такою[22]:

  • 610 господарств, з них 589 селянського типу (96,56 %) і 21 іншого типу (3,44 %);
  • 2492 мешканців, з них 1235 чоловіків (49,56 %) і 1257 жінок (50,44 %);
  • за національністю — 2473 українців (99,24 %), 11 росіян (0,44 %) та 8 інших або невідомих (0,32 %).

У 1929 році селяни Козаровичів вступили у артіль «Червоний партизан» на чолі з Тихоном Горголем. Оскільки у неї не було інвентарю, то комітет незаможних селян зайнявся зборами (тобто конфіскацією) плугів, борін, возів, коней і волів. Спершу в артіль об'єдналися лише 32 господарства, а вже перед війною у колгоспі було 680 господарств, 200 коней, 270 корів, свиноферма і птахоферма[12]. З 1959 року колгосп реорганізовано і перейменовано в овочево-молочний радгосп «Козаровицький».

У 1933 році в селі за кошти колгоспу за ініціативи його голови відкрито притулок (патронат) для 80 дітей-сиріт, які як правило, ставали такими в результаті голодомору. Того ж року у селі відкрита колгоспна їдальня, яка і врятувала багатьох козаровичан від голоду. Наприкінці 1933 року Тихона Горголя, незгодного з методами колективізації, виключено з партії[12].

  •  
    Вихованці і вихователі дитячих ясел в с. Козаровичі Димерського району Київської області (1934)
  •  
    Будинок лазні колгоспу «Червоний партизан» Димерського району Київської області, с. Козаровичі, (1934)
  •  
    Пасіка колгоспу “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі (1934)
  •  
    Скирти в колгоспі «Червоний партизан» Димерського району Київської області, с. Козаровичі (1934)

У 1938 році (за іншими даними у 1937 році[23]) репресовано близько 10 козаровичан і глібівчан, першим з яких заарештований Тихон Горголь[12]. У базі даних про репресованих та похованих у Биківні, місці поховання страчених і закатованих в Київському НКВС, міститься одна особа з Козарович: Романенко Петро Леонтійович, 1911 р. н., розстріляний у серпні 1937 року[23].

У часи так званої «хрущовської відлиги» репресовані козаровичани були реабілітовані. Текст однієї з довідок, що надійшли до Козаровицької сільради у 1956 році[12]:

  Справа звинувачення Горголя Тихона Кузьмича переглянута президією Київського обласного суду 26 серпня 1956 року. Постанова трійки від 28 березня 1938 року стосовно Горголя Тихона Кузьмича відмінена, а справу припинено за відсутністю складу злочину. — Голова київського облсуду Є. Глущенко.  

У перші дні німецько-радянської війни на фронт було призвано 298 козаровичан, з яких 235 загинули. З 11 липня 1941 року село окуповане німецькою армією. Всього до Німеччини з села вивезли 467 осіб, з яких 123 не повернулися[12]. У (неповній) базі військовополонених — уродженців України міститься 18 імен уродженців Козаровичів, що потрапили до полону під час німецько-радянської війни[24].

 
Будівля Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції, 1950-ті роки

4 листопада 1943 року село було звільнене від німецьких загарбників[25]. У селі залишилося лише 86 хат (з 680, що були до війни)[12].

 
Риття каналу вручну у заплаві Ірпеню під час будівництва Ірпінської меліоративної системи (1947). Невідомо, чи зображена місцевість знаходиться безпосередньо біля Козаровичів, однак фотографія добре ілюструє роботи, що проводились поблизу села

У 1947 році почалося будівництво Ірпінської осушувально-зволожувальної системи у заплаві Ірпеню та її приток. Роботи проводилися в тому числі поблизу Козаровичів. Будівництво завершилося у 1954 році[26]. Так зване Ірпінське болото поблизу села була каналізоване та осушене. Зберігся такий його опис 1848 року[27]:

  Ірпінське болото при с. Козаровичі, протяжністю 3 вер. (3,18 км), шириною до 750 саж. (1600 м) і до 2 саж. (4,3 м) глибиною; примикає до р. Ірпінь, трясовинне і не прохідне.  

У селі кіностудією імені Олександра Довженка знімався художній фільм «Гроза над полями» (1958)[28][29].

У 1960-х роках було утворено Київське водосховище при спорудженні Київської ГЕС. Більша частина села затоплена: від старого села залишилася одна вулиця (тепер Першотравнева). Близько 1300 подвір'їв козаровичан були перенесені і заново збудовані на незатоплюваній території. Знесена частина будівель радгоспу та інших державних установ (школа, медпункт тощо). Затоплено фруктові сади, ягідники, орна земля, луки Ірпінської заплави[12].

Населення села за результатами перепису 1989 року становило 2189 осіб, з них 45,18 % чоловіків і 54,82 % жінок[30].

У складі Незалежної України (з 1991)

ред.

Про село у 2008—2010-х роках відзнято документальний фільм «І бусли прилетять у Козаровичі»[31] каналом УТР для програми «Кінолітопис епохи». Трансляція фільму відбулася 20 вересня 2010 року[32].

2 грудня 2017 року в Козаровичах освячено храм УПЦ КП на честь Покрови Божої Матері і каплицю[33].

Російсько-українська війна

ред.
Докладніше: Російське вторгнення в Україну (з 2022), Битва за Мощун, Битва за Ірпінь та Битва за Київ (2022)

25 лютого 2022 року російські окупанти захопили ферму Олександра Кривошея, на якій вони облаштували військову базу. За понад місяць їх базування російські окупанти з'їли понад сотню баранів. Користуючись нагодою, наприкінці березня 2022 року, фермер Олександр Кривошей навів вогонь ЗСУ на власну ферму. Внаслідок ракетного удару були знищені окупанти на фермі, згорів дах будівлі, посівний матеріал та робоча техніка. У серпні 2022 року фонд «Keep Going» придбав профнастил для покрівлі й допомагає у відбудові господарства[34].

Трохи на південь від села знаходиться гребля та водонасосна станція, що перекачує воду з річки Ірпінь у Київське водосховище. В перші дні російського вторгнення гребля була двічі підірвана силами оборони України аби пустити воду в заплаву Ірпеня та унеможливити прохід військової техніки через греблю. Оскільки Демидівський міст (що знаходиться на автодорозі Р02 через річку Ірпінь) був підірваний в перший день вторгнення, а розлив Ірпень став природною перепоною на шляху російських загарбників, то гребля в Козаровичах залишилась останнім більш-менш придатним шляхом на інший берег в бік Києва[35][36].

Оборону цього рубежу тримали військові ЗСУ — 72-ї бригади, територіальної оборони і НГУ — батальйону оперативного призначення (резервного батальйону) імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького[37].

За словами Ігоря Луценка, в перших числах березня 2022 року оборону дамби тримало семеро українських військових. Під час боїв з російськими загарбниками 1 березня 2022 року командування взяв на себе старший солдат, аеророзвідник 72 омбр. Олег Собченко[38].

Українським захисникам вдалось відбити всі атаки ворога та не пропустити його до столиці.

  •  
    Вода з Київського водосховища ринула через пошкоджену греблю в Козаровичі вверх за течією річки Ірпінь
  •  
    Краєвид на Демидів з боку мосту на автошляху Р02 через річку Ірпінь після затоплення заплави
  •  
    Краєвид на греблю з боку Козаровичів

Населення

ред.

Демографія

ред.

За даними Вишгородської районної ради, населення с. Козаровичі у 2011 році становило 1558 осіб (офіційно зареєстрованих у населеному пункті)[39].

Динаміка населення с. Козаровичі за доступними джерелами[а]
Рік Кількість осіб Кількість дворів / господарств
1783[3][5] 433 77 дворів
1860-ті[3][5] 910
1897[9] 1662[б]
1900[10] 1670 382 двори
1925[21] 2440[є] 592 господарства
1926[22] 2492[б] 610 господарств
1940? («до війни»)[12] 680 господарств[в]
1943[12] 86 хат
1989[30] 2189[г]
2001[1] 1804[д]
2011[39] 1558[е]

[а]Дані таблиці не є порівнюваними між собою, оскільки: (1) охоплюють дещо різні сукупності людей,
(2) зібрані різними методами, (3) точність збору даних за минулі століття невідома.
[б]Наявне населення, тобто ті, що фізично знаходяться у населеному пункті на момент проведення перепису.
[в]Маються на увазі господарства, що входили до колгоспу. Ймовірно були і ті, що не входили.
[г]Постійне населення, тобто ті, що постійно проживають у населеному пункті, а не знаходяться у ньому тимчасово.
[д]Загальна чисельність мешканців населеного пункту. Не уточнено, чи це постійне населення чи наявне.
[е]Мешканці, що офіційно зареєстровані у населеному пункті (прописані).
[є]Інформація на основі єдиного сільськогосподарського податку 1925 року.

Мова

ред.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[40]:

Мова Кількість Відсоток
українська 1752 97.12%
російська 47 2.60%
білоруська 4 0.22%
інші/не вказали 1 0.06%
Усього 1804 100%

Політика

ред.

На Виборах Президента України 2004 року у Козаровичах була виборча дільниця № 73 Територіального виборчого округу № 97, влаштована у місцевій середній школі[41]. У повторному голосуванні 26 грудня 2004 року взяло участь 1043 особи, з них[42]:

  • 85 % (889 осіб) підтримали Віктора Ющенка,
  • 11 % (114 осіб) — Віктора Януковича,
  • 1 % (14 осіб) не підтримали жодного кандидата,
  • 2 % (26 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 17 січня 2010 року у Козаровичах була виборча дільниця № 62 Територіального виборчого округу № 97[43]. У другому турі голосування взяло участь 880 осіб, з них[44]:

  • 65 % (572 особи) підтримали Юлію Тимошенко,
  • 23 % (199 осіб) — Віктора Януковича,
  • 5 % (42 особи) не підтримали жодного з двох кандидатів,
  • 8 % (67 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Позачергових виборах Президента України 25 травня 2014 року у Козаровичах була виборча дільниця № 320371 Територіального виборчого округу № 97[45]. У голосуванні взяло участь 943 особи, з них[46]:

  • 63 % (598 осіб) підтримали Петра Порошенка,
  • 13 % (121 осіб) — Юлію Тимошенко,
  • 11 % (101 особа) — Олега Ляшка,
  • 12 % (117 осіб) — інших кандидатів,
  • 1 % (6 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 2019 року у Козаровичах була виборча дільниця № 320371 Територіального виборчого округу № 96[47]. У повторному голосуванні 21 квітня 2019 року взяло участь 775 осіб, з них[48]:

  • 76,38 % (592 особи) підтримали Володимира Зеленського,
  • 21,94 % (170 осіб) — Петра Порошенка,
  • 1,68 % (13 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

Пам'ятки

ред.

Козаровицька дамба

ред.

На місці впадіння р. Ірпінь у Київське водосховище знаходиться Козаровицька дамба, збудована у 1965 р. Довжина дамби складає 1,4 км. В її тілі знаходиться Ірпінська насосна станція, що здатна перекачувати 60,4 м3/с. Дамба захищає село та заплаву р. Ірпінь від підтоплення[50].

Рух транспорту через дамбу заборонений через її аварійний стан[51].

Інфраструктура

ред.

У селі розташована Козаровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів[52]. Вона будувалася у першій половині 1970-х років і була відкрита 1 вересня 1974 року. Перша ж — церковнопарафіяльна — школа у селі була заснована 12 грудня 1859 року настоятелем церкви о. Филимоном Васильовичем Пасинським і знаходилася у звичайному сільському будинку[53].

У селі є централізоване газопостачання і водопостачання холодної води, амбулаторія загальної практики—сімейної медицини[54].

Спорт і дозвілля

ред.

Узбережжя Київського водосховища на північ від Козаровичів є популярним місцем для кайтсерфінгу[55].

21 червня 2014 року на пляжі села Козаровичі відбувся старт Першого Київського каяк-марафону з дистанцією 20 км вздовж правого берега Київського водосховища[56][57].

Особистості

ред.
  • Петро Трохимович Лукашенко (нар. 1936) — автор багатьох науково-педагогічних праць[58][59], повісті «Покликання» (1988)[60], книги «Козаровичі» (2003)[12][61]. З 1987 року — директор Ірпінського економічного технікуму (зараз — Ірпінський економічний коледж при НУБіП).
  • Олексій Іванович Лукашенко (* 1 травня 1937 — † 27 січня 2001) — поет, член спілки письменників СРСР[61]. Автор поетичних збірок «Вітер у березах» (1971)[62], «Грім за Дніпром» (1974)[63], «Березень — бешкетник» (2007, видана посмертно)[64].
  • Пилип Романович Приходько (нар. 26 листопада 1925, с. Козаровичі)  — повний кавалер Ордену Слави. Закінчив 8 класів в 1941 році. На фронті німецько-радянської війни з січня 1943 року. Нагороджений Орденом Слави 3-го ступеню 8 травня 1944 року, 2-го ступеню — 26 серпня 1944 року, 1-го ступеню — 23 травня 1945 року. Після війни навчався в Київському автомобільному технікумі і Київському автодорожному інституті. Працював і мешкав в смт. Іванків[65].
  • Михайло Володимирович Левченко (1944—1995) — український психолог, завідувач кафедри психології НПУ ім. М. П. Драгоманова, професор. Народився в с. Козаровичі Димерского району Київської області. Одним з перших в Україні почав вивчати адаптацію як соціально-психологічне явище. До нього адаптацію досліджували на фізіологічному та соціальному рівні. Предметом дослідження М. Левченка був аналіз адаптації в процесі формування психологічної готовності молоді до вибору професії вчителя[66].

Відомі відвідувачі

ред.

У 1956 році село відвідали Ів Монтан та Симона Синьйоре, які перебували в СРСР з гастролями[67].

Галерея

ред.
  •  
    Братська могила воїнів, полеглих у 1943 році при звільненні села
  •  
    Напис на братській могилі
  •  
    Зруйнований ДОТ на південь с. Козаровичі біля місця впадіння Ірпеня у Київське водосховище
  •  
    ПЦУ Київського патріархату Святої Покрови
  •  
    Пам'ятний знак біля про зруйновану у 1930-х роках церкву
  •  
    Напис на пам'ятному знаку про зруйновану церквц у 1930-х роках
  •  
    Дерев'яний хрест на березі Київського водосховища
  •  
    Напис на дерев'яному хресті
  •  
    Козаровицька загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів
  •  
    Одна з будівель колишнього радгоспу
  •  
    Силосні башти колишнього радгоспу

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Облікова сторінка с. Козаровичі [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] на офіційному вебпорталі Верховної Ради України
  2. ↑ ВРУ. Архів оригіналу за 26 Вересня 2018. Процитовано 26 Вересня 2018.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Edward Rulikowski. Kozarowicze / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 4, 1883. — str. 537—540. [Архівовано 20 Травня 2014 у Wayback Machine.](пол.)
  4. ↑ Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, Карта № 8. Архів оригіналу за 25 вересня 2015. Процитовано 23 вересня 2015.
  5. ↑ а б в г д е ж Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Козаровичи [Архівовано 17 травня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
  6. ↑ а б в Задорожна О. Протестанти з роду Горностаїв (середина XVI-перша половина XVII ст. // Наукові записки НаУКМА. Том 20. Історичні науки. Ч. 1. — 2002. — с. 61-66 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 жовтня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  7. ↑ а б в Синицкий Л. Д. Любопытные рукописи одной частной библиотеки. — Киевская старина, 1885 г., № 10, с. 338—342. [Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  8. ↑ Edward Rulikowski. Meżyhory / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 6, 1885. — str. 268—271 [Архівовано 8 Липня 2015 у Wayback Machine.](пол.)
  9. ↑ а б Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. — Санкт-Петербург: типография «Общественная польза»: паровая типо-литография Н. Л. Ныркина: 1905. — X, 270, 120 с.; 27 см. — (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого) [Архівовано 4 Червня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  10. ↑ а б в Список населенных мест Киевской губернии /Изд. Киев. губерн. стат. ком. — К.: Типография Ивановой, 1900. — 1896 с. [Архівовано 5 травня 2015 у Wayback Machine.](рос.)
  11. ↑ Киевские епархиальные ведомости 1903 № 24 Отдел неофициальный. (17 августа 1903 г.), с. 620—626[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
  12. ↑ а б в г д е ж и к л м н Лукашенко П. Т. Козаровичі. — К.: Дніпро, 2003. — 351 с.: фотоіл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»)
  13. ↑ Ф. І. Ленченко Ф. І. Зародження та розбудова споживчої кооперації Київської губернії (друга половина ХІХ ст. — перша половина ХХ ст.) / Ф. І. Левченко // Треті Череванівські читання: зб. наук. ст. за матеріалами III Всеукр. конф., (м. Полтава, 17–18 берез. 2016 р.) / Полтав. нац. пед. ун-т імені В. Г. Короленка. — Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2016. — С. 31–40 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 жовтня 2016. Процитовано 2 вересня 2016.
  14. ↑ Именной список № 1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам. — Петербург: Воен. тип. имп. Екатерины Великой, № 1201—1230. — 1915. Архів оригіналу за 16 Вересня 2016. Процитовано 4 вересня 2016.
  15. ↑ http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/koza_004.xml [Архівовано 18 грудня 2018 у Wayback Machine.]
  16. ↑ а б О. В. Тимощук. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918 р.): Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. Архів оригіналу за 14 Березня 2017. Процитовано 11 травня 2017.
  17. ↑ Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. Серия История Гражданской войны в документах. Под. ред. Минца И. И., Городецкого Е. Н. Москва: ОГИЗ Госполитиздат. — 1942 г. С. 181 (рос.)
  18. ↑ Коваленко С. Д. Научно-организационная деятельность сельскохозяйственного научного Комитета Украины (1918—1927) по координации отраслевых исследований // Историко-биологические исследования. 2012. № 3 С.64-78. [Архівовано 16 Вересня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
  19. ↑ Шкабара Олексій Степанович — батько Шкабари Катерини Олексіївни, української вченої-кібернетика, учасниці створення першої у континентальній Європі електронно-обчислювальної машини «МЕОМ»
  20. ↑ Из истории семьи потомственных собачников [Архівовано 10 Травня 2021 у Wayback Machine.] (Спогади Тетяни Свербілової про свого діда) (рос.)
  21. ↑ а б Список поселень Київської округи / Київський Окружний виконавчий комітет робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. — К., 1926. — Стор. 29 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 25 Вересня 2015. Процитовано 24 Вересня 2015.
  22. ↑ а б Населені місця Київщини. Попередні підсумки перепису 17 грудня 1926 року / Київське округове статистичне бюро. — К., 1927. — 106 с. — стор. 41 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 25 вересня 2015. Процитовано 24 Вересня 2015.
  23. ↑ а б Дані про репресованих та похованих в Биківні [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.] на сайті Служби безпеки України [Архівовано 21 березня 2022 у Wayback Machine.]. Цей список не є повним, оскільки містить лише біля 14 тисяч записів в той час, як всього у Биківні було поховано близько 100 тисяч осіб
  24. ↑ Електронна база даних на 60 тисяч військовополонених часів Другої світової війни — уродженців України [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.] на сайті Служби безпеки України [Архівовано 21 Березня 2022 у Wayback Machine.]. База неповна, тому що військовополонених, звісно, було набагато більше. Крім того, на сайті СБУ за 2011 рік вказано, що передана база містить близько 150 тисяч імен [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.], однак оприлюднена база має лише біля 60 тисяч. Уродженців Козарович слід шукати у базі за російськими назвами села «Козаровичи», «Казаровичи», «Казаровича»
  25. ↑ Сообщения Советского Информбюро. — М., 1944—1945. — Том 5. Июль-декабрь 1943 г. — М., 1944. — стр. 217 [Архівовано 5 Березня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
  26. ↑ Ірпінська осушувально-зволожувальна система [Архівовано 25 Січня 2021 у Wayback Machine.] на сайті Енциклопедія сучасної України [Архівовано 9 Серпня 2018 у Wayback Machine.]
  27. ↑ Меньков П. К. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Том 10, часть 1. Киевская губерния. (1848 г.) — стр. 41(рос.)
  28. ↑ Фільм «Гроза над полями» в базі сайту kinopoisk.ru
  29. ↑ Іван Іваницький. Оповідки. Жовтий пес і літпроцес / газета [[Сільські вісті]], 28 серпня 2014 року № 94 (19141). Архів оригіналу за 15 Липня 2015. Процитовано 5 Червня 2015.
  30. ↑ а б Склад наявного та постійного населення за статтю, Київська область, Вишгородський район[недоступне посилання] на сайті Всеукраїнського перепису населення
  31. ↑ І бусли прилетять у Козаровичі (фільм). Архів оригіналу за 12 липня 2015. Процитовано 5 червня 2015.
  32. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 4 Березня 2016. Процитовано 5 Червня 2015.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  33. ↑ Патріарший намісник освятив храм і каплицю у с. Козаровичі на Київщині. Архів оригіналу за 22 Лютого 2018. Процитовано 21 Лютого 2018.
  34. ↑ Чоловік навів вогонь на власну ферму, де базувалися окупанти. Українці збирають кошти на відновлення. hmarochos.kiev.ua. Процитовано 1 вересня 2022.
  35. ↑ Андрій Гарасим, Надя Кельм (15 червня 2022). Підрив греблі річки Ірпінь. Як росіян зупинила вода. Тексти.
  36. ↑ Як ми воювали під Києвом. Розповідає «Кеп», командир роти тероборони. Українська правда. 8 травня 2022.
  37. ↑ Козаровицька дамба: артерія перемоги над російським ворогом (відео). Національна Гвардія України.
  38. ↑ Невідомий подвиг полеглого героя. Солдат Собченко взяв на себе командування боєм на дамбі і не пропустив росіян до Києва. Новинарня. 25 січня 2023.
  39. ↑ а б Підсумки соціально-економічного та культурного розвитку Вишгородського району за 2011 рік. Архів оригіналу за 13 липня 2015. Процитовано 12 липня 2015.
  40. ↑ Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних
  41. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 [Архівовано 31 Липня 2012 у Archive.is] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  42. ↑ Результати голосування по дільниці територіального виборчого округу [Архівовано 31 Липня 2012 у Archive.is] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  43. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 [Архівовано 24 Вересня 2015 у Wayback Machine.] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  44. ↑ Результати голосування по дільницях ТВО № 97, Київська область [Архівовано 5 серпня 2012 у Archive.is] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  45. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 [Архівовано 27 Лютого 2018 у Wayback Machine.] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  46. ↑ Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях територіального виборчого округу № 97, Київська область [Архівовано 27 Лютого 2018 у Wayback Machine.] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  47. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 96 [Архівовано 18 Серпня 2019 у Wayback Machine.] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 Грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  48. ↑ Результати голосування по дільниці територіального виборчого округу [Архівовано 18 Серпня 2019 у Wayback Machine.] на [[https://web.archive.org/web/20101203204641/http://www.cvk.gov.ua/ Архівовано 3 грудня 2010 у Wayback Machine.] сайті Центральної Виборчої комісії України]
  49. ↑ Р. В. Терпиловський. Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл. Архів оригіналу за 22 Вересня 2013. Процитовано 17 травня 2014.
  50. ↑ Сторінка Київського регіонального управління водних ресурсів [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.] / Сайт Дніпровського басейнового управління водних ресурсів [Архівовано 29 травня 2014 у Wayback Machine.]
  51. ↑ Київ під загрозою. Влада не знає стан захисних дамб на Дніпрі [Архівовано 25 Травня 2015 у Wayback Machine.] / Сайт телеканалу UBR, 3 березня 2011 р.
  52. ↑ Довідник загальноосвітніх закладів освіти Вишгородського району [Архівовано 14 Липня 2015 у Wayback Machine.] на сайті Департаменту освіти і науки Київської обласної державної адміністрації [Архівовано 15 Травня 2015 у Wayback Machine.]
  53. ↑ Тимошенко В. С. Всі дороги ведуть у Козаровичі: (фрагменти історії села): у 2-х кн. Кн. 1 / В. С. Тимошенко. — Кам'янець-Подільський: Рута, 2017. — 536 с. : іл., карт., фот. — стор. 499
  54. ↑ Козаровицька АЗПСМ. Архів оригіналу за 4 Березня 2016. Процитовано 31 Серпня 2015.
  55. ↑ Козаровичи (КВХ) [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.] / Сайт www.kitemania.com.ua [Архівовано 25 Травня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  56. ↑ Перший Київський міжнародний каяк-марафон. Прес-реліз [Архівовано 25 Травня 2015 у Wayback Machine.] / Сайт kievkayaks.com [Архівовано 25 Травня 2015 у Wayback Machine.](рос.)
  57. ↑ Сторінка Київського каяк-марафону у соціальній мережі Facebook(рос.)
  58. ↑ Лукашенко П. Т. Шляхом розвитку. — К.: Молодь, 1995. — 32 с.: іл.
  59. ↑ Лукашенко П. Т. Ірпінський економічний коледж Національного аграрного університету: сучасний стан, погляд в майбутнє. — К.: [б.в.], 2001. — 111 с.: іл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»)
  60. ↑ Лукашенко П. Т., Варда Є. І. Покликання: нариси з історії професійно-технічної освіти. — К.: Молодь, 1988. — 128 с.
  61. ↑ а б Звеличені працею / Сайт [[Київська обласна державна адміністрація|Київської обласної державної адміністрації]], 16 лютого 2012 р. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  62. ↑ Лукашенко О. І. Вітер у березах: лірика / О. І. Лукашенко; Передмова Бориса Олійника. — К.: Рад. письменник, 1971. — 71 с.
  63. ↑ Лукашенко О. І. Грім за Дніпром: лірика. — К.: Рад. письменник, 1974. — 63 с.
  64. ↑ Лукашенко О. І. Березень-бешкетник. — Київ, 2007
  65. ↑ Приходько Пилип Романович [Архівовано 23 Вересня 2015 у Wayback Machine.] на сайті Наш полк [Архівовано 13 Жовтня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  66. ↑ Історія розвитку психологічної думки в Україні. Архів оригіналу за 22 Жовтня 2019. Процитовано 31 Березня 2022.
  67. ↑ Фрагмент фильма «Поет Ив Монтан»(1957). Режиссеры Сергей Юткевич и Михаил Слуцкий. О гастролях знаменитого французского певца и актера, любимца(и любителя) женщин, Ива Монтана в СССР в 1956 году, часть 3. (рос.) Фрагмент про Козаровичі див. з 6:21

Джерела

ред.
Посилання
ред.
  Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Козаровичі&oldid=43698483