Відкрити головне меню

Киянка (Новоград-Волинський район)

Кия́нка — село в Україні, в Новоград-Волинському районі Житомирської області. Населення становить 684 осіб.

село Киянка
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Новоград-Волинський район
Рада/громада Киянська сільська рада
Код КОАТУУ 1824082001
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1565
Населення 684
Площа 3,79 км²
Густота населення 180,47 осіб/км²
Поштовий індекс 11786
Телефонний код +380 4141
Географічні дані
Географічні координати 50°28′00″ пн. ш. 27°36′48″ сх. д. / 50.46667° пн. ш. 27.61333° сх. д. / 50.46667; 27.61333Координати: 50°28′00″ пн. ш. 27°36′48″ сх. д. / 50.46667° пн. ш. 27.61333° сх. д. / 50.46667; 27.61333
Середня висота
над рівнем моря
214 м
Водойми Смолка
Найближча залізнична станція м.Новоград-Волинський
Місцева влада
Адреса ради 11786, Житомирська обл., Новоград-Волинський р-н, с.Киянка , тел. 6-25-36
Карта
Киянка. Карта розташування: Україна
Киянка
Киянка
Киянка. Карта розташування: Житомирська область
Киянка
Киянка
Мапа

Село Киянка своєю історією сягає в сиву давнину. 3 покоління в покоління киянці свято зберігають перекази про те, що в XIII столітті на лівому березі невеликої річки Смолки почали поселятися перші мешканці, втікаючи від поневолення.

РозташуванняРедагувати

Село Киянка лежить за 24 кілометри на північ від районного центру міста Новоград-Волинський та розташоване на лівому березі річки Смолки, притоці річки Случ. Геграфічні координати 50°46'84’’ пн.ш. та 27°64'65’’сх.д. Східний сусід — село Кикова, на південь — село Смолдирів Баранівського району. Західні сусіди — села Орепи Нов.-Волинського району та Суємці Барановського району. За 8 кілометрів від Киянки — залізнична станція — село Колодянка, найближча районна залізнична станція в місті Новоград-Волинський. Землі на території села — тяжкий темносірий суглинок.

Походження назвиРедагувати

Припущення перше — у важкі часи татаро-монгольської навали (1241 р.) жителі мужньо захищали свій край, але зброї селяни не мали — доводилось вести боротьбу звичайними киями.

Припущення друге — земля, на якій розташовується село, була лісом. На той час була велика необхідність у бересті. Таким чином виникло поселення ремісників які займались вирубкою лісів та виготовленням берести, основним інструментом у яких була КИЯНКА.

Третє припущення — перші поселенці були з Києва.

Давні часиРедагувати

Село Киянка своєю історією сягає в сиву давнину, добу мідно-кам'яної доби (IV-ІІІ тис. до н. е.). Найдавніші пам'ятки, що відносяться до періоду трипільської культури були знайдені археологами зрйнований господарською діяльністю могильник кулястих амфор та проведені розкопки у сусідньому селі Кикова. Також біля сусіднього села Кануни і Стриєва в 1998 році Б. Л. Звіздецьким та І. І. Ярмошиним були обстежені кургани та знайдені елементи культури Протослав'янських племен бронзової доби (ІІІ-І тис. до н. е.) які вели осілий спосіб життя. Племена займались землеробством, скотарством, полюванням, рибальством, обробкою міді та заліза. Їх житла були квадратної форми, заглиблені у землю. В III—VII ст. н. е. відбуваються процеси, названі істориками Великим переселенням народів. Велике переселення народів поклало початок формуванню сучасних народів на землях, де вони проживають досі. Цей період вважають межею між історією Стародавнього світу і Середньовіччям. Відповідно до мап тих часів землі нашого села відносились до східних слов'ян або склавени (склавени) (див. мапу мапу). В часи встановлення ранньофеодальної держави Київська Русь, з 862 р. по 972 р., наш край був заселений Древлянами. В територію розселення входили: південний басейн річок Припяті, Горині, західний берег річки Дніпра, північний басейн річки Тетерева з політичним центром м. Іскоростень (див. мапу з 862 по 912 рр. та мапу з 912 по 972 рр.). За правління князя Олега 882—912 р. (родич новгородського володаря Рюрика) древляни були прєднані до племен полян і тим самим розширили Київське князівство (Київська русь) (див. мапу з 980 по 1054 рр., та мапу [1]

Землі лісової та лісостепової зони були найбагатішими в державі. Крім родючого чорнозему, що забезпечував розвиток землеробства, було достатньо деревини та корисних копалин, які широко використовувались у ремісництві. В середині XII ст. на землях середньої течії річки Случ, Тетерів, у верхів'ях Південного Бугу виникло незалежне від Галицько-Волинських князів і від будь-якої іншої влади утворення — Болохівська земля. Вільні землі Побужжя та Послуччя, привабили доволі значний відсоток мігрантів: осілих кочовників, втікачів з Галичини та Волині, переселенців з Чернігівської землі. Господарство тут мало землеробський характер — жителі сіяли жито і просо. При цьому вони брали участь у степових «промислах» — мисливстві, рибальстві, скотарстві; пізніше, в XVII ст., «болохівцями» називали степових «добичників». Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ з західними землями, і болохівські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах. Один із них пролягав з Києва і по території Волині — через Дорогобуж, Пересипницю, Луцьк, Володимир — у центральну та західну Європу. До початку хрестових походів цей шлях був одним з головних, що пов'язували Схід і Захід. У X—XI столітті по ньому велася жвава торгівля, про що свідчать відомі волинські скарби коштовних предметів з Кикова, Бортівки, Козлина, Берегині, Городища. В більшості з них, крім прикрас, знаходились і срібні злитки. Основними формами військових сил були ВОТ та дружини. ВОТ — загальне народне ополчення. Дружина складається з бояр та їхніх загонів. Зазначимо, що літописець, висвітлюючи події в цьому регіоні, вживає переважно загальні терміни: «князі болохівські», «болохівські міста», майже не наводячи конкретних даних.

Тим часом у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чингісхан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді широку завойовницьку політику. Після смерті Чингісхана, його онук Батий продовжив агресивну політику очоливши похід на Русь. На початку 1241 р. Батий і його полководці рушили на Волинь. Їх шлях спустошення пролягав і через наш край (див. мапу). Старожили односельчани, за переказами своїх предків, розповідають про мужні і героїчні вчинки поселенців села Киянка. Палаючи ненавистю до ворогів, одна селянка запалила свою хату, в якій оселилися татари. Часто киянці влаштовували на ворогів засади: по лісових дорогах, кудою часто їздили татари, викопували великі і глибокі ями, замасковували їх гіллям та хмизом так, що швидко проїжджаючи верхи на конях вороги не помічаючи небезпеки та попадали в такі пастки. В цей час болохівські князі, які «мали велику надію на татар» добровільно прийняли протекторат Орди та вийшли з-під влади місцевих князів. Завойовники залишили їх, «щоб їм орали пшеницю і просо». Завоюванням руських земель Золотою Ордою закінчився великий період вітчизняної історії, період поступального розвитку Давньої Русі.

В 1241 році князь Д. Галицький вирішив підкорити собі болохівські міста та почав їх завоювання, тим самим приєднавши наші землі до Галицько-Волинського князівства. У подальшому (майже 14 років) літописець жодного разу не згадує болохівців — Данило і Василько Романовичі займались розв'язанням набагато складніших проблем: упокоренням боярської опозиції, урегулюванням відносин між Ордою, боротьбою з набігами ятвягів та ін.

З об'єктивних причин в літопису згадується лише незначна частина поселень давньоруського часу, причому майже всі вони були поселеннями укріпленими — тобто феодальними замками або сторожовими фортецями. Ця категорія укріплень була найпоширенішою. Сільські давньоруські поселення та топографією та площею близькі до поселень першої половини та середини І тис. н. е. Селища були різних розмірів, складалися з різного числа споруд, мали різне призначення. Малі селища умовно можна розділити на 4 типи: селища, в яких проживала одна патріальхальна сім'я, групи патріальхальних сімей, малі сім'ї, групи малих сімей. Російські феодали після 1362 року добилися включення Київського князівства до складу Литовської держави. В 1471 році феодальна Литва остаточно ліквідувала Київське удільне князівство й перетворила його на звичайну провінцію — Київське воєводство, яке поділялося на Київський, Житомирський, Овруцький та інші повіти. Повіти, в свою чергу, ділилися на волості, на чолі яких стояли старости. Окремі волості перебували у володінні феодалів. Невелика частина території сучасних Олевського, Баранівського і Новоград-Волинського районів входила до Волинського воєводства. В наступних роках Волинське воєводство увійшло до складу Речі Посполитої де перебувало до 1793 року.

Історія села від 1565 рРедагувати

 
карта села Киянка

Перша згадка про село Киянка датована 1565 роком.

З 1793 року по 1917 рік наша «мала батьківщина» перебувала в складі Волинської губерні Російської імперії (указ сенату від 1 травня 1795 р.) Новоград-Волинського округу (повіту). В 1723 році в селі була збудована невелика церква Вознесіння Христового з приходом сіл Стрієва, Кануни, Сусли. Однак враховуючи те, що церква не могла вмістити всіх прихожан, у 1771 році її розібрали і побудували нову, двокупольну, більшу за розмірами церкву. Також побудували дзвіницю у якій розмістили сім дзвонів. За розповідами старожилів, у святкові дні Ккиянський передзвін було чути аж у Новоград-Волинському. На якомусь відрізку часу натоятелем киянської церкви був священик Богуцький.

В 1861 році в Киянці відкрилась церковно-приходська школа, в якій навчалися 24 учні чоловічої статі. Першими вчителями в селі були жителі Киянки — Василь Федорович Гордійчук та з 1867 року священик церкви, Василь Немоловський, який викладав Закон Божий та церковний спів. 9 березня 1907 року у стані протоієрея Василь Немоловський помер. Слідом за ним священиками церкви були Неон Хоровець і (до самого закриття церкви) Іван Єфимович Дворак.

До 1866 року всі землі села Киянка належали поміщиці Марїї Семіонтковській. Центром господарського і побутового життя дрібного селянина був селянський двір, на якому будували житло і господарські приміщення. За житло правила хата, яку споруджували з дерева, а в кого не було коштів на дерево, будували хати з глини, соломи і каменю. У деяких хатах не було димарів, і дим з печі йшов у хату виходячи на зовні через вікна і двері, або прямо в сіни. Одяг здебільшого виготовляли з домотканного полотна і сукна. Одяг селян-чоловіків складався з білої полотняної вишиваної сорочки з низьким коміром, широких білих полотняних штанів, свити сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки. На ногах носили чоботи або постоли. Жінки носили довгі білі сорочки з широкими вишиваними рукавами, запаски з червоним або синім фартухом, кольорові пояси, спідниці, чорні козлові чоботи, намисто. Голову пов'язували кольоровими хустками.

Щоденна їжа селян-кріпаків за обідом складалася з борщу з хлібом і каші, а інколи кулешу або гороху, картоплі, галушок з житнього, ячмінного, гречаного й дуже рідко пшеничного борошна. Лише у великі свята, а також під час весілля або хрестин, бідняки пекли паляниці, пиріжки, пампушки.

19 лютого 1861 року цар Олександр ІІ підписав акт Державної ради Російської імперії, яким проголошувалося скасування кріпосного права що надавло селянам і «дворовим людям» права «вільних сільських обивателів як особисті, так і майстрові». Селянам дозволялося набувати нерухоме майно, вести торгівлю, а також вступати в шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої родинні справи. Скориставшись правом «Высочайшего указа» від 8 жовтня 1863 року жителі села в 1866 році викупили у поміщиці Марїї Семіонтковської 90 десятин землі на свою користь, за що мали сплатити оброк (натуральна рента) в сумі 3799 карбованців 11 копійок. Але оскільки селяни не могли заплатити такі кошти, їм було знижено розмір викупу до 818 крб.7 коп. у рік. У володінні поміщичі залишалася 1741 десятина землі (1 десятина=1.0925 га) та 90 дворів з 351 селянином. Акт на викуп землі підписали уповноважені Трохим Пасічник, Петро Гордійчук, Лук'ян Матвійчук, Тимофій Данилюк та Ксенофонт Черниш. При підписанні акта був присутній сільський староста Авксентій Ганношин.

Слідом за поміщицею Марією Семіонтковською киянськими землями володів поміщик Август Поцейко. За його володарювання були збудовані два водяних млини. Згодом власником помістя став поміщик Дмитро Іванович Фатеєв. Поміщик Фатеєв — син відставного російського офіцера полюбив наш край. Він запросив з Новоград-Волинського землевпорядника, який розробив план розташування садиби та парку на територїї села. Згодом був побудуваний панський двоповерховий будинок та посаджений фруктовий сад, який розбили на квадрати з алейками, викопали ставок. Сад від дороги відділяла кам'яна огорожа, на в'їзді якої була кована брама а вздовж річки помістя було обгороджене дубовим штахетником.

Фатеєв, крім землі мав гуральню, де працювало 8 робітників, а також два млини. За переписом населення у Киянці на той час проживало 1359 мешканців. На початок 1899 року у Волинській губернії освіту отримувало 4 % від загальної кількості населення. Помітну роль у початковій школі відігравала російська православна церква, що організовувала і контролювала церковно-приходські школи — однокласні (три роки навчання) і двокласні (п'ять років навчання). Навчання у школах проводили за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Заняття розпочиналися 1 жовтня і тривали до 1 травня. Церковно-приходські школи в своїй більшості давали освіту селянським дітям. Основними предметами були: російська мова, Закон Божий, арифметика, чистописання, церковний спів, а також початкові знання з географії, природознавства, російської історії.

Початок XX століттяРедагувати

Хвиля народних повстань 1905 року прокотилася по всій країїні. Вільнолюбиві киянці вголос заявляють поміщику Фатеєву про свої права на землю. В 1906 році, після того, як селяни захопили поміщицький ліс і усунули від роботи робітників на фільварку та винокурні (фільварок — панський маєток, що виробляв товарну продукцію але використовував працю залежних селян-кріпаків панщина)) поміщик викликав з міста військо для придушення виступу селян. 20 червня 1908 року у селі виникла велика пожежа, під час якої згоріло 30 селянських дворів. Пожежа завдала збитків на суму 15 тисяч карбованців, загинула одна селянка з дворічною дитиною.

У 1906 році село Смолдирівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 15 верст, від волості 5. Дворів 242, мешканців 1462[1].

Перша Світова війнаРедагувати

Влітку 1914 року розпочалась Перша Світова війна. Чоловіче населення було мобілізоване та відправлене на фронт. Тут можна навести спогади маршала СРСР Будьонного Михайла Семеновича (розділ 9 «Даешь Новоград-Волынский!»)…Кровопролитний бій розгорівся на північній околиці села Киянка. На 2-у бригаду навалилися значно переважаючі сили противника. Ланцюги спішених кінноармійців, очолювані начдивом Ф. М. Морозовим, комісаром К. І. Озолин, комбригом С. М. Патолічевим і командирами полків, не раз кидалися в контратаки. Артилеристи, заощаджуючи снаряди, виїжджали на відкриті позиції, щоб бити в притул. Нічого не досягнувши лобовими атаками, білополяки таки потіснили правофлангову бригаду С. К. Тимошенко і стали обходити Киянку з півдня. Виникла загроза прориву ворожої піхоти в стику між 6-й і 11-й дивізії. Щоб запобігти цьому, ми дозволили Ф. М. Морозову залишити село. Одночасно йому і С. К. Тимошенко наказали зустрічним ударом з півдня і півночі знищити прорвався противника…

У 1917 році повстають робітники винокурні: вони випустили з чанів усю горілку, вироблену за зміну, а також відмовилися доглядать за волами, які тут стояли на відгодівлі. Напередодні листопадових подій 1917 року поміщик Д. І. Фетеев, залишивши все свое майно, разом із своїм братом, втікає до Польщі.

Наприкінці 1918 року в селі встановлено радянську окупацію. Поміщицьку землю розділили між селянами — бідняками та середняками. На кожен двір наділяли стільки, скільки хто спромігся обробити, в більшості припадало на двір по 3-5 га. землі, і лише одиниці відміряли собі від 20 до 50 га землі. Були також і безземельні які не мали чим обробляти землю та були вимушені найматися батраками. На наділених земельних діялнках почали будувати господарські приміщення, житло — так з'явилися хутори.

5 листопада 1921 р. під час Листопадового рейду на хуторі поблизу Киянки зупинився на ночівлю відділ Василя Падалки Армії Української Народної Республіки. На хуторі до відділу приєднався хорунжий Клименко, присланий Петром Дерещуком для встановлення зв'язку з Юрієм Тютюнником.

Наявність у селі великої кількості наймитів і незаможних селян сприяла організації сільськогосподарської артілі, яка була утворена в 1924 році. Першим головою якої був Марчук Никон Лукич, секретарем — Степан Боровський. Першими членами артілі були сім'ї Миколи Гальчука, Якова Петрука, Антона Чернишука, Федора Чернишука. На 28 грудня 1924 року в артілі було 28 працездатних трудівників, у їх розпорядженні було: один кінь, два плуги та дві борони. Обробляти землю не було чим, тому у 1926 році артіль наймає у Червонограді-Волинському трактор. Земля дала щедрий урожай. У цьому ж 1926 році артіль бере участь в сільськогосподарській виставці, на якій за досягнуті успіхи в рільництві одержали Похвальний лист другого ступеня з підписом Й.Сталіна. Уже в 1928 році артіль мала у своєму розпорядженні 160 га землі, з них 120 га — орної.

У 1928 році в селі організовано комуну імені Леніна, якій було передано всі поміщицькі тваринницькі приміщення та побудовано три нові житлові будинки — гуртожитки для комунарів. У комуну також направили 11 демобілізованих червоноармійців, які проходили службу в Новоград-Волинському, але лише двоє з них — Юхим Шкільнюк та Лаврен Гурик (обидва родом з Тинівки Жашківського району Черкаської області) залишилися працювати в комуні та обзавелися сім'ями. Комуна нічим себе не проявила. Запам'яталися селянам комунари тільки тим, що дуже дружньо під звуки музики, працювали у великі церковні свята і замість того, щоб побудувати клуб, знесли куполи і церковне приміщення перетворили на сільський клуб. Масова примусова колективізація в Киянці припадае на 1930—1931 роки. На базі попередньої сільгоспартілі та комуни імені Леніна на території села було створено три колгоспи: імені Петровського, імені Ворошилова, імені Сталіна. Хто відмовлявся вступати до колгоспу вважався воргом народу. У них забирали хату, майно, а сім'ю, під охороною активістів, вивозили в Сибір або Казахстан. Так було вислано на каторжні роботи Юрка Грузда, Юхима Гордійчука, Івана Гордійчука, Тодоса Савчука — всього 16 сімей. Ще були й такі, яких просто виганяли з власних хат і забороняли односельчанам брати їх у свої помешкання. Це — Максим Данилюк, Трохим Гордійчук, Уліян, Прокіп, Явдоким Давидюки. Особливо зазнали лиха ті сім'ї, які переселилися на хутори, жили і вели одноосібне господарство. За свідченням селян, то були страшні часи — людей грабували, вбивали, підпалювали господарства.

Список мешканців Киянки, яких було репресовано під час колективізації


З тих хто жив на хуторах та вислано у заслання:
Юрій, Гордійчук Юхим, Гордійчук Іван, Ігнатюк Мусій, Матвійчук Сергій, Данилюк Тимко, Савчук Пилип, Мацюта Іван.
З тих хто проживав у селі х та вислано у заслання:
Павло, Гордійчук Андрій, Ганношин Максим, Гордійчук Митрофан, Савчук Тодос, Савчук Іван, Савчук Сидір, Романюк Микита, Шевчук Петро Кіндратович.
З тих кого визнали з власних хат, але не вислано у заслання:
Трохим, Вовк Хома, Данилюк Максим, Давидюк Уліян, Давидюк Прокіп, Давидюк Явдоким, Романюк Юхим, Матвійчук Харитон, Шевчук Карпо. (з усіх репресованих вислано до Сибіру 17 сімей)

Голодомор 1932—1933 роківРедагувати

Однією із найтрагічніших сторінок в історії села залишається у спогадах старожилів голодомор 1932—1933 років, під час якого, за підрахунками селян, померло більше трьохсот чоловік. Люди вмирали як мухи, трупів не було кому ховати. За свідченням О. Бармак, людей, які померли і вже розкладалися, котрийсь із ще дужих мужчин, брав лопату, викопував тут же, при дорозі могилу і ховав. Хоронили де прийдеться — на полі, на хуторах, біля хат на подвір'ях та в садках. До наших днів у розповідях селян живе жахлива історія про жінку на прізвисько «Ласичка», яка втрачаючи глузд від голоду вбила і з'їла свою малолітню дитину, а інша дитина при спробі убити її якось вирвалась з хати, наробила крику і таким чином залишилася живою.
Неповний список жителів села Киянка, які померли під час голодомору 1932—1933 років
Юрій, Гордійчук Юхим, Гордійчук Іван, Гнатюк Мусій, Матвійчик Сергій, Данилюк Тимко, Савчук Пилип, Гордійчук Павло, Гордійчук Іван, Гордійчук Андрій, Ганношин Андрій, Ганношин Максим, Гордійчук Митрофан, Савчук Тодос, Савчук Іван, Савчук Сидір, Шевчук Петро Кіндратович, Гордійчук Трохим, Вовк Хома, Данилюк Максим, Давидюк Ульян, Давидюк Прокіп, Давидюк Явдохи, Романюк Юхим, Матвійчук Харитон, Шевчук Карпо, Матвійчук Горпина, Копчук Микола Левкович, Копчук Петро Левкович, Копчук Марія Левківна, Франчук Матвій, Франчук Меланія, Франчук Метро, Франчук Микола, Франчук Олексій, Копчук Клим, Черниш Андрій, Черниш Марта, Черниш Наталія, Гордійчук Тимофій, Давидюк Микола, Солущ Павло, Прокопчук Герасим, Прокопчук Оксана, Франчук Василь, Франчук Василина, Мельник Павло, Мельник Оксана, Мельник Федір, Ганношин Степан, Ганношин Юрій, Давидюк Іван, Давидюк Микола, Давидюк Степан, Кізяк Петро, Кізяк Улита, Кізяк Варвара, Пасічник Яков, Пасічник Ганна, Пасічник Федір, Пасічник Олександр, Пасічник Наталка, Савчук Ганна, Матвійчук Семен Севірянович, Матвійчук Віра, Матвійчук Галина, Матвійчук Євгенія, Матвійчук Володимир, Матвійчук Микола, Савчук Іван, Марчук Іван, Марчук Петро Іванович, Марчук Степан Іванович, Марчук Микола Іванович, Марчук Ольга Андріївна, Франчук Гордій Сидорович, Франчук Параска Йосипівна, Франчук Параска Гордіївна, Савчук Петро Антонович, Марчук Андрій, Марчук Ганна Андріївна.

Не оминула Киянку і хвиля репресій 1937—1939 років. З території села було репресовано понад 20 чоловік.
Список мешканців Киянки, яких було репресовано в 1937—1939 рр.
Прокопчук Йосип 1915 р.н., Ганношин Юхим 1905 р.н., Марчук Герасим 1888 р.н., Копчук Антон 1898 р.н., Франчук Василь 1911 р.н., Савчук Антон 1900 р.н., Смолюк Антон 1900 р.н., Глощук Герасим 1875 р.н., Копчук Карпо 1872 р.н., Ганношин Мусій, Лібега Радіон 1894 р.н., Ганношина Галина, Бардаш Іван 1885 р.н., Корнійчук Ліза, Сидорчук Данило 1903 р.н., Савчук Ульян 1876 р.н., Андрушко Устим 1904 р.н., Сидорчук Уліта 1902 р.н., Ковальський Юхим 1909 р.н.

Друга Світова війнаРедагувати

Не оминула Киянку і Друга світова війна. 7 липня 1941 року Киянську землю окупувала Німеччина. В приміщенні панського будинку оселився німецький поліцай, який мав завдання вивозити всі сільськогосподарські продукти, вирощені в селі. Декілька разів на рік гітлерівці робили облави, під час яких виловлювали молодих хлопців і дівчат та відправляли до Німеччини. Було вивезено 132 чоловіки, закатовано і розстріляно 10 чоловік.

В радянських партизанських загонах діють і киянці. В загоні «20-річчя Радянської України» воювали проти німців Савчук Сергій Матвійович, Цимбал Тихон Микитович, Мельник Василь Гордійович, Прокопчук Яків Сидорович та інші. В складі групи підривників працював ще зовсім юний Черниш Василь Трохимович. Під час закладання міни на залізниці Черниш був важко поранений і схоплений німцями. Німці возили його від села до до села, щоб з'ясувати — хто він і звідки. Коли привезли Василя в рідне село Киянку, жителі одноголосно заявили, що це людина не киянська і навіть рідна мати сказала, що цього юнака вона бачить вперше. Гітлерівці вбили партизана і закопали далеко за селом в полі. Коли повернулись радянські війська, могилу Черниша В. Т. були перенесено на сільське кладовище.

5 січня 1944 року, під час проведення Житомиро-Бердичівської наступальної операції, Киянку було захоплено радянськими військами. Загалом понад 250 жителів Киянки брали участь в Німецько-радянської війни на боці СРСР, із них у боях загинуло 104 киянці. За героїзм і відвагу 118 чоловік було нагороджено радянськими орденами та медалями. На честь загиблих односельчан та вояків, що брали участь у відвоюванні села, тут радянською владою було споруджено монумент.

Список жителів села Киянка, примусово вивезених на роботу до Німеччини під час Німецько-радянської війни
  • Пасічник Паланка Мартинівна, 20.10.1904 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, різноробоча
  • Підліпний Олексій Трохимович,12.1924 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, різноробочий
  • Корнійчук Андрій Хомич,1924 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, лісозавод, різноробочий
  • Ткачук Ганна Микитівна,4.12.1922 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, поблизу м. Дйоміч (Dömitz), с. Петервіч, різноробоча
  • Марчук Никифор Іванович,,1942-1945 рр.примусові роботи
  • Ганношина Ганна Остапівна,,1942-1945 рр.примусові роботи
  • Пасічник Михайло Якович,2.12.1925 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, м. Нюрнберг, товарно-ремонтне паровозне депо
  • Ганношин Василь Євдокимович,11.09.1925 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Нойнкірхен, робітник на металургійному заводі
  • Ігнатюк Яків Лукашович,29.09.1924 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Бляйбург, шахтар
  • Черниш Марія Михайлівна,27.08.1920 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, потім м. Радендей гора Ляфемберг
  • Копчук Василина Леонтіївна,28.03.1919 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, поблизу м. Дйоміч (Dömitz), с. Петервіч, різноробоча
  • Зубрій Павло Михайлович,12.07.1925 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, м. Штендаль, Бісмарк, с. Шорстет, різноробочий
  • Копчук Василь Онисимович,25.10.1925 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Німеччнина, м. Гюстен, депо, різноробочий; Німеччина, м. Лейпциг, різноробочий
  • Бармак Олексій Улянович,03.10.1926 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, м. Мазеберг, завод «Лойна», депо 242, різноробочий
  • Бармак Петро Улянович,21.05.1924 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, м. Мазеберг, на залізниці, депо 242, різноробочий
  • Максимчук Ганна Василівна,3.11.1920 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Кремшпрід, різноробоча
  • Грузд Олена Михайлівна,23.04.1918 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, різноробоча
  • Прокопчук Ганна Герасимівна,7.01.1924 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, різноробоча
  • Копчук Федір Андрійович,17.02.1927 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Офенберг, паравозозавод, з 1943 р. — Кельн, р-н Гельцгаузен, різноробочий
  • Копчук Микола Олексійович,21.05.1924 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Блейбург, шахтарем
  • Гордійчук Фананя Якимівна,22.11.1924 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Літцельсдорф, різноробоча
  • Пасічник (Тимощук) Тетяна Прокопівна,1905 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, — завод по виготовленню літаків, с. Мельштад
  • Петрук (Пасічник) Єфросинія Василівна,15.10.1923 р.н., 1942—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Шпітталь, — завод по виготовленню літаків
  • Гайдайчук Гнат Афонович,22.12.1905 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Галь, швейна фабрика фірми Ацмана, різноробочий
  • Ярмолюк Іван Тарасович,25.01.1905 р.н., 1944—1945 рр.примусові роботи, Австрія, м. Доннерсбах, (Donnersbach), завод Льотна, робочий, табір Даснич
  • Пасічник Яків Прокопович,13.04.1915 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, м. Мезеберг, завод Лойна, робочий, табір Даснич
  • Пасічник Іван Прокопович,19.06.1912 р.н., 1943—1945 рр.примусові роботи, Німеччина, м. Мезеберг, Завод Лойна, робочий
  • Романюк (Боровик) Марія Іванівна, 1924 р.н., 01.08.1942– 9.05. 1945 рр. примусові роботи, Австрія, м. Штемфель, різноробоча
  • Лібега (Давидчук) Анастасія Олексіївна, 28.08.1925 р.н., червень 1942 — травень 1945 рр. примусові роботи, Австрія. м. Штемфель, різноробоча

Післявоєнні рокиРедагувати

Після відновлення радянської влади в селі, 12 січня 1944 року, почала працювати 4-х річна школа, а згодом відкрили 7 класів. В 1950 році в селі відкрито середню, 10-ти річну школу, де навчалось 501 учнів. Перший випуск 10-го класу відбувся 1954 року. З 1954 по 2005 роки 42 випускники школи були медалістами.

На початку 1960 року колгосп села Киянка було об'єднано з Киковським колгоспом «Україна», який віддалений на 7 км, а пізніше було об'єднано Киянську та Киковську сільські ради. Таке об'єднання привело до цілого ряду незручностей, тому в червні 1962 року колгоспи було роз'єднано. Так 26 червня 1962 року в Киянці створився колгосл «Правда». Станом на 1 січня 1967 року село нараховувало 410 дворів та 1532 жителів.

З 24 серпня 1991 року село входить до складу незалежної України.

14 жовтня 2005 року було відкрито «Пам'ятний знак жертвам голодомору 1932—1933 років».

На честь села Киянка, на музику Миколи Куркача та слова Петра Фатенка, написана пісня «Киянка рідна — серце радіє !». : На даний час при школі створена експедиційно-любительська група на чолі з вчителем історії Чернишом Петром Сергійовичем для детальнього вивчення історії села, пам'яток історії та археології. На території селещної ради функціонує фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв'язку, господарський, промтоварний та продуктовий магазини, сільський клуб.

СучасністьРедагувати

9 лютого 2019 року Свято-Вознесенська парафія УПЦ МП приєдналася до Помісної Церкви України[2]

ПерсоналіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати