Вікіпедія

Іван Багряний

український письменник і політик у вигнанні (1906–1963)
(Перенаправлено з Багряний Іван Павлович)

Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іва́н Па́влович[2] (також: Лозов'ягін); 19 вересня (2 жовтня) 1906(19061002), Охтирка[3], Харківська губернія, Російська імперія — 25 серпня 1963, Новий Ульм, Баварія, Федеративна Республіка Німеччини) — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діяч[4]. Голова Української національної ради. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно).

Іван Багряний
Ім'я при народженніІван Павлович Лозов'яга
ПсевдонімПолярний, Багряний, Дон Кочерга
Народився19 вересня (2 жовтня) 1906[1]
Охтирка, Харківська губернія, Російська імперія
Помер25 серпня 1963(1963-08-25) (56 років)
Новий Ульм, Баварія, ФРН
ПохованняНовий Ульм
Громадянство Російська імперія
СРСР СРСР
Національністьукраїнець
Діяльністьпрозаїк, поет, драматург, публіцист, журналіст
Мова творівукраїнська
Роки активності1925-1963
Напрямокреалізм
Жанрроман
Magnum opus«Тигролови»
«Сад Гетсиманський»
ПартіяОУН
У шлюбі зБагряна Галина Елеазарівна
ПреміїНаціональна премія України імені Тараса Шевченка — 1992
CMNS: Іван Багряний у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Життєпис

ред.
 
Будинок, у якому мешкав Іван Багряний. Охтирка
 
Нестор Багряний

Становлення

ред.

Народився в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета.

У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

1922 року почався період робочої діяльності і активного громадсько-політичного життя: він був то замполітом цукроварні, то окружним політінспектором в Охтирській міліції, то вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші[5].

Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки Україною. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства.

1926 року вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг», вступив до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме тоді Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книгарень.

1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька». У ньому розповідається про повстання в селі Скелька у XVIII ст. проти свавілля московських ченців монастиря, розташованого поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти національного гноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» у журналі «Критика», де автор пише: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…»[6].

В ув'язненні та на засланні

ред.

16 квітня 1932 його заарештували в Харкові й звинуватили «у проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Пробув декілька місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча до України та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер вже у таборі БАМТАБу.

Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року його повторно арештовано, сидів у Харківській в'язниці УДБ—НКВС на Холодній горі. Йому висунули нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. У постанові від 1 квітня 1940 року зазначено, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928—1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'яги слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник відобразив у романах «Сад Гетсиманський» та «Тигролови».

Під час Другої світової війни

ред.

Німецько-радянська війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературної праці. 1944 року він написав один зі своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

 
На фото онук Багряного Прогонов Дмитро та син Нестор

У січні 1944 року написав, перебуваючи в Тернополі, поему «Гуляй-Поле»[7].

У березні 1945 року Багряний перебував у Карпатах у селі Даба разом з рештою місії ЗП УГВР. У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Іван Багряний. У столиці Хорватії делегація ЗП УГВР провела весь квітень і ця країна відбилася й на творчості Івана Багряного. Саме у цей період він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждін, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59» в 1941 році. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв „таборових держав“, моїх запеклих ворогів»[8].

В еміграції

ред.
 
Могила Івана Багряного в м. Новий Ульм (Німеччина)

1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, «в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими „розенбергівськими штабами“, в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через „оунівське підпілля“.

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР?“, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 15 років — до самої смерті редагував газету „Українські вісті“. Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року[9]. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Лео Мол[10]. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965 року.

Особисте життя

ред.

Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя[11]. На еміграції одружився з Галиною Тригуб[7]. Їхні діти: Нестор і Роксолана[12]. Онуки Прогонов Дмитро та Бездрабко Володимир. Батьки Євдокія Кривуша та Павло Лозов'яга.

Творчість

ред.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до „кошмарного гротеску“, неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що „Сад Гетсиманський“ перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків»[13].

Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явилася політично заангажована публіцистична книжка-пасквіль «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Етапи творчого шляху:

  • 1926—1932 — початок літературного шляху до першого арешту;
  • 1932—1940 — період ув'язнень і концтаборів;
  • 1941—1945 — період Другої світової війни й окупації України;
  • 1945—1963 — повоєнна доба і еміграція.

Теми творчості:

  • Викриття системи більшовицького терору.
  • Показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів.
  • Розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання з людей.
  • Розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю».
  • Безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму.
  • Звернення до історії і боротьба проти Росії.
  • Змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни.
  • Віра в перемогу добра над злом.

Твори

ред.

Вибрана бібліографія творів Багряного[2][14][15][16][17]:

Твори опубліковані в еміграції: збірка «Зо­ло­тий бу­ме­ранг» (1946; вона да­ла під­ста­ву Ю. Ше­ре­ху-­Ше­ве­льо­ву пос­та­ви­ти ім'я ав­то­ра по­ряд з Ула­сом Сам­чу­ком, як двох най­ви­дат­ні­ших пись­мен­ни­ків ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції[джерело?]); ро­ма­ни «Тиг­ро­ло­ви» (1944, дру­га ре­дак­ція — 1946—1947), «Сад Гет­си­ман­ський» (1950), «Ог­нен­не ко­ло» (1953), «Ан­тон Бі­да — ге­рой тру­да» (по­е­тич­на са­ти­ра, 1956), «Буй­ний ві­тер» (1957), «Лю­ди­на бі­жить над прір­вою» (1965), п'є­си — «Мо­рі­ту­рі» (1947), «Ге­не­рал» (1944), «Роз­гром» (1948) та ін­ші тво­ри.

Оповідання

ред.
  • Етюд (серпень 1921 р.)
  • Міщаночка (Охтирка, 1924)
  • Мадонна (Жмеринка, 1925)
  • Заєць (Ялта, 1925)
  • Петро Каменяр (Охтирка, 1925)
  • З оповідань старого рибалки (1927)
  • В сутінках (1927)
  • Пацан (1928)
  • Рука (1928)
  • Збірка оповідань «Крокви над табором» (Харків, 1931)

Поеми

ред.

П'єси

ред.
  • Бузок
  • Генерал (1944)
  • Морітурі (1947)

Поетичні збірки

ред.
  • В поті чола (1929) (заборонена до друку цензурою)
  • До меж заказаних (Київ, 1929)
  • Золотий бумеранґ (1946)
  • Пісні (авторські пісні різних років)

Романи

ред.

Повісті

ред.

Статті

ред.

Дитячі твори

ред.
  • Казка про лелек та Павлика-мандрівника (1943)
  • Колискова (1955)
  • Телефон (1956)

Висунення на Нобелівську премію з літератури

ред.

Премії

ред.
  • 1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Шевченківську премію за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови»[25].

Вшанування пам'яті

ред.
 
Ювілейна монета (2007)
 
Меморіальна дошка в Охтирці
 
Погруддя Багряному в Охтирці

Примітки

ред.
  1. ↑ метрична книга
  2. ↑ а б Максим Балаклицький. «Нова Релігійність» Івана Багряного. Київ: Смолоскип, 2005. 167 стор.
  3. ↑ Деякий час батьківщиною Івана Багряного вважали село Куземин біля Охтирки, але, як довів біограф письменника Олександр Шугай, це не так
  4. ↑ Іван Павлович Багряний // До 100-річчя від дня народження. Бібліографічний покажчик. Дніпро: Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, 2005
  5. ↑ Лозовягин («Плуг»). Піонери // Червоний кордон (Кам'янець-Подільський). — 1925. — Число 122 (2 липня). — С. 3.
  6. ↑ Правдюк О. Про творчість Багряного // Критика. — 1931. — № 10. — С. 73—83.
  7. ↑ а б Петро Бубній. Багряний Іван / Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6.— С. 65
  8. ↑ Ігор Бігун. Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни. — Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2014
  9. ↑ Француженко, 2015, с. 33.
  10. ↑ В. О. Жадько. Український Некрополь. Київ. 2005. IBSN 966-8567-01-3. стор. 118
  11. ↑ Иван Багряный. Биография //Личности. Архів оригіналу за 11 лютого 2014. Процитовано 3 лютого 2014.
  12. ↑ Син за батька. Інтерв'ю з сином Івана Багряного — Нестором //День
  13. ↑ «Культура», 1951, ч. І — цит. за Ю. Лавріненком з «Листів до приятелів».
  14. ↑ Український письменник і політичний діяч Іван Багряний (1906—1963) Бібліографічний Покажчик [Архівовано 29 березня 2017 у Wayback Machine.] — Харків: Державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка. 1996. 42 стор.
  15. ↑ а б Іван Багряний — письменник і громадянин: До 100-річчя від дня народження — Харків: Державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка. 2006.
  16. ↑ Іван Багряний — Твори — Фундація імені Івана Багряного, 2014
  17. ↑ С. Шокало. До 130-річчя від дня народження українського письменника Івана Багряного[недоступне посилання] - Бібліотека Центрального будинку Офіцерів Збройних сил України (Бібліотека ЦБО ЗСУ), 2016
  18. ↑ Л. Михида. Збірка новел І. Багряного «Чорні силуети»: повернення із забуття // Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Сер. : Філологічні науки. — 2009. — Вип. 85. — С. 274—283
  19. ↑ Цей роман разом з романом «Огненне коло» мав стати частиною епопеї (трилогії) про українську молодь у Другій світовій війні
  20. ↑ Заходи надання Нобелівської премії Іванові Багряному філією Чикаго 1963 рок // Мол. Україна. № 285 за січень 1980 стор. 7 — 8.
  21. ↑ Іван Багряний: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ» Напередодні 100-річчя від дня народження — Журнал Універсум № 3–4 (149—150), 2006
  22. ↑ До 110-річчя від дня народження видатного прозаїка Івана Багряного — Міст Online, 20 жовтня 2016
  23. ↑ Іван Багряний. Шлях по лінії найбільшого опору — День, 30 вересня 2016
  24. ↑ Сад Гетсиманський для Тигролова — Україна молода, 30.09.2006
  25. ↑ Постанова від 27 лютого 1992 р. N 86, "Про присудження Державних премій України імені Т. Шевченка 1992 року". Верховна Рада України. Архів оригіналу за 15 квітня 2022. Процитовано 4 листопада 2020.
  26. ↑ Постанова від 23 вересня 1996 р. N 1158, "Про 90-річчя від дня народження І.П. Багряного". Верховна Рада України. Архів оригіналу за 24 квітня 2022. Процитовано 4 листопада 2020.
  27. ↑ Український письменник і політичний діяч Іван Багряний (1906—1963): бібліографічний покажчик / ред. Т. О. Сосновська: Харківська держ. наук. бібліотека ім. В. Г. Короленка. — 2-е вид. — Х., 2006. — С.583.
  28. ↑ Пленарне засідання 1 серпня 2006 року
  29. ↑ Постанова правління Національного банку України від 3 серпня 2007 року[недоступне посилання з червня 2019]
  30. ↑ Ірина Власенко. Охтирка пам'ятає Івана Багряного//Свобода, 23 листопада, 2016[недоступне посилання]
  31. ↑ Станіслав Бондаренко. Відкрили пам'ятник Іванові Багряному.//Свобода, 17 листопада, 2017[недоступне посилання]
  32. ↑ Меморіальна дошка Івану Багряному з'явилася на Сумщині. Архів оригіналу за 8 липня 2018. Процитовано 8 липня 2018.
  33. ↑ УПЮ, Крайова Булава. Курені УПЮ. Крайова Булава УПЮ (укр.). Архів оригіналу за 5 квітня 2016. Процитовано 4 листопада 2020. [Архівовано 2016-04-05 у Wayback Machine.]
  34. ↑ Дерусифікація Києва: парк Пушкіна перейменували на честь письменника Івана Багряного

Джерела

ред.

Література

ред.

Посилання

ред.
 
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Іван Багряний
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Іван Багряний

Твори письменника в електронних бібліотеках

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Іван_Багряний&oldid=44046252