Вікіпедія

Лавріненко Юрій Андріянович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лавріненко.

Лавріненко Юрій Андріянович
Народився3 травня 1905(1905-05-03)
Хижинці
Помер14 грудня 1987(1987-12-14) (82 роки)
Нью-Йорк
ПохованняЦвинтар святого Андрія
Країна СРСР
 Російська імперія
Діяльністьлітературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, літературний критик, літературознавець
Сфера роботилітература[1][1]
Alma materХНУ ім. В. Н. Каразіна
ЗакладХНУ ім. В. Н. Каразіна

Лавріненко Юрій Андріянович (3 травня 1905, Хижинці, Звенигородський повіт Київської губернії — 14 грудня 1987, Нью-Йорк) — український літературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, дослідник «Розстріляного відродження».

Життєпис

ред.

Юрій Андріянович Лавріненко народився 3 травня 1905 року у с. Хижинцях Лисянського району[2]. Навчався в Уманському агротехнікумі[2]. В Умані прилучився до літературного життя.

Умань 1920-х років була епіцентром багатьох значних і бурхливих подій, у тому числі й культурологічних. Там гастролював театр Леся Курбаса, працювали драмгуртки, філії літоб'єднань. До наймасовішої з них — «плужанської» прилучився Ю. Лавріненко став членом літературної організації «Плуг». Тут освоїв майбутній критик ази літературної роботи.

У 1926 році Лавріненко став студентом літературного факультету Харківського університету (тоді — Інститут профосвіти). Після закінчення університету в 1930 році став аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Шевченка[2]. Одночасно пише літературознавчі праці «Василь Елан-Блакитний» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930)[3].

Критична позиція Ю. Лавріненка щодо монополії в літературі стилю соцреалізму викликала підстави для його переслідування. У 1933 —1935 роках його було декілька разів арештовано, а з 1935 по 1939 рік Лавріненко відбував термін у Норильському концтаборі. Після відбуття терміну заслання він вибрав місцем життя м. Нальчик, там одружився і вже в роки війни пробрався до Києва, згодом до Львова.

З 1944 року Ю. Лавріненко жив в Австрії, потім в США, де важко входив в ритм і цінності американського життя. До того ж прогресувала хвороба, останні роки Лавріненко доживав зовсім калікою. Тим більшу повагу викликає дух ученого-патріота.

В 1950-х роках Ю. Лавріненко пише низку публіцистичних праць, на замовлення редактора Єжи Ґедройця укладає антологію «Розстріляне відродження»[4].
Юрій Лавріненко написав десятки досліджень про письменників-сучасників: М. Рильського, М. Семенка, Т. Осьмачку, Є. Маланюка, І. Сенченка, М. Бажана. Найбільше ж творчої уваги приділив П. Тичині, написавши дві ґрунтовні праці «На шляхах клярнетизму» (1977) і «Павло Тичина і його поема про Сковороду на тлі епохи». Загалом же бібліографія Лавріненкових творів складає майже триста позицій.

У 1959 році, з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця, у Бібліотеці паризької «Культури» побачила світ найголовніша праця Ю. Лавріненка — антологія «Розстріляне відродження». Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології, що її Лавріненко готував для Ґедройця: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Видавець, Єжи Ґедройць, докладав значних зусиль, аби це видання стало відомим в Україні. Після виходу книги Ґедройць коштом редакції надіслав був рецензійні примірники на адресу Спілки Письменників у Києві й редакціям українських радянських журналів. Видавець також використовував кожну можливість поширення книги «за залізною завісою».

Антологія справила значний вплив на формування світогляду шістдесятників, а термін «розстріляне відродження», що народився у листуванні видавця (Єжи Ґедройця) та упорядника (Юрія Лавріненка), набув значного поширення.

З 1950 року і до смерті 14 грудня 1987 року Ю. Лавріненко жив у Нью-Йорку. Брав активну участь у створенні Об'єднання українських письменників (ОУП) «Слово». В 1986 році за свою працю був нагороджений премією Фундації Антоновичів.

Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Праці

ред.
  • «Василь Елан-Блакитний» [Архівовано 22 вересня 2020 у Wayback Machine.] (1929)
  • «Василь Чумак» (1930)
  • «Творчість Павла Тичини» (1930)
  • «В масках епохи» (1948)
  • «Соціалізм і українська революція» (1949)
  • «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917—1953» (англ. мовою) (1953)
  • «Розстріляне відродження» (Париж, 1959)
  • «Зруб і парости» (збірка літературно-публіцистичних статей) (1971)
  • «Василь Каразін» (1975)
  • «На шляхах синтези клярнетизму» (1977)
  • «Павло Тичина і його поема „Сковорода“ на тлі епохи» (1980)
  • «Чорна пурга» (спогади) (1985)

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ а б в Француженко, 2015, с. 244.
  3. ↑ Француженко, 2015, с. 245.
  4. ↑ Француженко, 2015, с. 250.

Джерела та література

ред.

Література

ред.
  • Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917 — 1933: Поезія — проза — драма — есей. — К.: Вид. Центр «Просвіта», 2001. — 794 с. Київ, «Просвіта», 2001.- 794 с.// Київ, «Смолоскип», 2007. — 976 с. I S B N 978-966-8499-79-1
  • Юрій Лавріненко: Твори. Бібліогр. довідка В. Яременка //Українське слово: Хрестоматія. — К., 2001. — Кн.. 3. — С. 643 — 654.
  • Поліщук В. Літописець «Розстріляного відродження» //Розбудова держави. — 1996. — № 7. — С. 52 — 54.
  • Енциклопедія Української Діяспори: [у 7 т.] / гол. ред. Василь Маркусь ; Наукове Товариство ім. Шевченка, Національна академія наук України. — К. : ІНТЕЛ, 2009. — Т. 1 : Сполучені Штати Америки. Книга 2. С. 3.
  • Біляїв Володимир. «На неокраянім крилі…» — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.
  • Єжи Ґедройць — українська еміґрація. Листування 1952—1982 років. Упорядкування, переднє слово і коментарі Боґуміли Бердиховської. — Київ: Критика, 2008 (див. листування з Юрієм Лавріненком у справі підготовки антології «Розстріляне відродження»)
  • Бойчук Б. Юрій Лавріненко // Спомини в біографії. — К.: Факт, 2003. — С. 51-53.
  • Дальний Мар'ян. Юрій Лавріненко (Дивнич) — дещо про його писання // Вибране: Люди — події-коментарі. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. -С. 280—287.
  • Жулинський М. Юрій Лавріненко: творення сили національного відродження // Слово і .час. −2005. — № 12. — С. 3-8.
  • Лисенко І. М. Лавріненко Юрій Андріянович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. — К.,1995. — Т. 3. — С. 120—121.
  • Одарченко П. Юрій Лавріненко// Українська література: Збірник вибраних статей. — К.: Смолоскип,1995. — С. 208—220.
  • Поліщук В. Літописець «Розстріляного відродження» // Розбудова держави. — 1996. — № 7. -С. 52- 54.
  • Поліщук Я. Критика і самокритика (Юрій Шерех та Юрій Лавріненко) // Література як геокультурний проект. Монографія. — К., 2008. — С. 235—268.
  • Шестопалова Т. П. На шляхах синтези думки (теоретичні засновки спадщини Юрія Лавріненка): монографія / Т. П. Шестопалова. — Луганськ: ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2010. — 320 с.
  • Шестопалова Т. П. Історія літератури як предмет науково-критичних рефлексій Ю. Лавріненка / Т. П. Шестопалова // Вісн. Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. — 2010. — № 11 : Філологічні науки. — С. 201—208.
  • Шестопалова Т. П. Перцептивне тло читацького акту Юрія Лавріненка / Т. П. Шестопалова // Вісн. Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. — 2010. — № 5 : Філологічні науки. — С. 149—156.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • Француженко-Вірний Микола. Заокеанські письменники України. — Київ : Смолоскип, 2015. — 312 с. — ISBN 978-617-717-323-5.

Див. також

ред.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лавріненко_Юрій_Андріянович&oldid=43637661