Вікіпедія

Чорна рада (1663)

Ні́жинська чо́рна ра́да — козацька чорна рада[ком. 1], що відбулася 17—18 (27—28) червня 1663 року на околицях міста Ніжина для елекції гетьмана Війська Запорозького на Лівобережжі під протекторатом Московського царства. Рада була скликана за наказом царя Олексія Михайловича. Основними претендентами на гетьманство були наказний гетьман Яким Сомко та «кошовий гетьман» Іван Брюховецький. Повноважним гетьманом було обрано останнього в результаті інтриг серед козацтва та політики Московії стосовно України. Невдовзі інших претендентів, Сомка та впливового ніжинського полковника Василя Золотаренка, разом з багатьма їхніми сподвижниками було обвинувачено у зраді перед царем і страчено. Ще більше старшин було відправлено на заслання у Сибір. «Клан Хмельницьких»[ком. 2] зазнав невиправних втрат. Невдовзі новообраним гетьманом були підписані Батуринські статті, а на Переяславщині спалахнуло повстання.

Чорна рада
Приблизне положення Лівобережжя Війська Запорозького на мапі сучасної України
(без Правобережжя, Війська Запорозького Низового, Слобідських полків та інших країв)
Дата17—18 (27—28) червня 1663
МісцеНіжин, Гетьманщина
Альтернативна назваНіжинська рада
ПричинаПолітична криза та громадянська війна по смерті Хмельницького; соціальна криза; невдоволення лівобережної старшини та запорожцями Чуднівським трактатом; конкуренція між різними представниками козацької еліти; експансія Московського царства; винищення «клану Хмельницьких».
ОрганізаториОкольничий Данило Велико-Гагін[ru]
УчасникиЯким Сомко, Іван Брюховецький, Василь Золотаренко тощо.
РезультатБрюховецького було обрано гетьманом; Сомка, Золотаренка та їхніх сподвижників страчено чи репресовано; збільшення впливу Московського царства на Лівобережжя; підписання Батуринських статтей; Переяславське повстання
ЗагинулоЯким Сомко, Василь Золотаренко, Оникій Силич, Степан Шамлицький, Опанас Щуровський, Павло Килдій, Кирило Ширай, А. Семенов
Заслано в СибірМихайло Вуяхевич, Семен Третяк, Матяш Папкевич, Дмитро Чернявський, Семен Кульженко, Анако, Леонтій Бут, Хома Тризна, Самійло Радич, Іван Воробей, Прокіп Кульженко
Попередня радаКозелецька рада (Лівобережжя)
Чигиринська рада (Правобережжя)
Наступна радаГадяцька рада (Лівобережжя)
Ця стаття про козацьку «чорну» раду, що відбулася у Ніжині у 1663 році. Про роман Пантелеймона Куліша див. Чорна рада (роман).

Передумови

ред.
Докладніше: Руїна

По смерті Богдана Хмельницького 1657 року почався період, який історики називають «Руїна». Іван Виговський на старшинській раді обрався наказним гетьманом, що деякі історики козацтва[ком. 3] розглядають як державний переворот проти наступника Богдана, його сина Юрія. Виговський круто змінив зовнішню політику держави. Оскільки Березневі статті Богдана Хмельницького перестали діяти, то гетьман 6 (16) вересня 1658 року разом з Річчю Посполитою уклали Гадяцький договір. За ним Україна (під назвою «Велике князівство Руське») мала дістати ті ж права, що й Велике князівство Литовське чи Корона Королівства Польського, і приєднатися до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації («Речі Посполитої Трьох Народів»). Однак угода залишилася лише на папері оскільки проти неї виступила і частина шляхти, що ратифікувала на сеймі урізаний варіант договору, і частина козацтва, що повстала проти гетьмана. Московія ж, після поразки підтриманого нею повстання Пушкаря та Барабаша, почала військову інтервенцію, яка згодом переросла у громадянську війну на Гетьманщині. Козацька опозиція, що складалася з противників прийнятого Сеймом варіанту угоди, зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького.[2]

Козацькі ради, що передували подіям у Ніжині
Місце: Дата:
Германівка — 1659
10 (20 вересня)
Позбавлення булави Івана Виговського
Урочище Маслів Став під Росавою — 1659
23—24 вер. (3—4 жовтня)
Гетьманом обох берегів Дніпра обрано Юрія Хмельницького
Жердева долина[ком. 4] — 1659
жовтень
Розроблено «Жердівські статті»
Переяслав —
(Друга Переяславська рада) 		1659
жовтень
Підписано «Переяславські статті»
Переяслав — 1660
29 жовтня (8 листопада)
Якима Сомка обрано переяславським полковником
Бикове поле[ком. 5] — 1661
28 квітня (8 травня)
Елекція не відбулася через протистояння Василя Золотаренка з Сомком
Козелець —
(Козелецька рада) 		1662
16 (26) квітня
Гетьманом обрано Сомка, але цар не визнав результати ради
Чигирин —
(Чигиринська рада) 		1663
1—2 (11—12) січня
Правобережним гетьманом обрано Павла Тетерю замість Хмельницького

Придушити своїх ворогів всередині держави Виговський не зміг, а оточення, що підтримувало його на початку так само перейшло на сторону Хмельницького-молодшого[3]. Тож гетьман був змушений скласти булаву[2] на користь свого опонента.[4] Пізніше відбулась старшинська рада неподалік Трахтемирова у Жердевій долині[5][6], на якій були розроблені так звані «Жердівські статті», які мали б поставити крапку у війні поміж Гетьманщиною та Московією, а також встановити мінімальну залежність гетьманату від царя. Однак, натомість під час Другої Переяславської ради між Юрієм Хмельницьким та князем Олексієм Трубецьким були підписані Переяславські статті, які значно звузили автономію козацької держави.[7]

1660 року, під час походу на Волинь, московсько-козацькі війська зазнали поразки спочатку під Слободищем, а потім і під Чудновом. У результаті, 17 (27) жовтня 1660 року, Хмельницький підписав Слободищенський (Чуднівський) трактат з Річчю Посполитою, який, фактично, був урізаним варіантом Гадяцького договору Виговського. За цим документом скасовувалися Переяславські статті, а Гетьманщина ставала частиною Речі Посполитої. Така зовнішньополітична переорієнтація з Москви на Варшаву гетьмана, що була ще менш вигідною за договір Виговського, не була підтримана великою частиною лівобережної старшини, особливо на фоні великих втрат під Чудновом саме серед лівобережців. Серед противників нової угоди був Яким Сомко, дядько Юрія і сподвижник його батька.[8][9][6][10] 15 (25) жовтня 1660 року він повернувся у рідний Переяслав[6][9] і на полковій старшинській раді був обраним не лише полковником[11], а й наказним гетьманом[10] (за іншими даними він був призначений універсалом гетьмана Юрія Хмельницького наказним гетьманом перед походом під Чуднів, восени 1660 року[12]). Підтвердивши вірність раніше складеній присязі московському царю Олексію Михайловичу, Яким остаточно увійшов у конфронтацію зі своїм небожем Юрієм[8][13] і з осені 1660 року почав збройну боротьбу з правобережним козацтвом на стороні яких виступали також коронне військо Речі Посполитої та кримський хан Мехмед IV Ґерай.[8]

З кінця 1660 року на Лівобережжі розпочався процес підготовки елекції свого гетьмана. Головним претендентом на булаву став Яким Сомко (бо статус «наказного гетьмана» означав тимчасовість посади, навіть в межах лівого берега Дніпра).[14] У травні 1661 року на Биковому полі неподалік Ніжина (нині це село Новий Биків) було зібрано козацьку раду.[13][14] Однак, всупереч попереднім заявам прихильників Сомка про відсутність конкурентів, рада не обрала його гетьманом. Основною причиною було категоричне небажання ніжинців приймати когось гетьманом окрім власного полковника Василя Золотаренка.[13][14] Врешті було вирішено, що елекцію необхідно відкласти та передати його на розсуд московського царя[13] «кого він, великий государ, запросить у гетьмани»[ком. 6].[14][13]

Влітку-восени 1661 року, у Якима Сомка з'явився іще один конкурент — новообраний кошовий отаман під титулом «кошовий гетьман» Іван Брюховецький.[8][14] Брюховецький був слугою в Богдана Хмельницького, а у перші роки Руїни він виконував дипломатичні доручення у Семигороді та Польщі, а потім вже поїхав на Запорожжя, виступаючи проти Виговського. Після обрання «кошовий гетьман» Брюховецький відразу ж поїхав у Москву на аудієнцію до Олексія Михайловича. А по поверненню в Україну Івану вдалось встановити тісні контакти з місцевими московськими воєводами[15] (зокрема, Ромодановським[16]) та схилити на свій бік єпископа Мстиславського й Оршанського[be-tarask] місцеблюстителя Київської митрополії Методія.[15]

З появою ще однієї опозиції у вигляді запорожців під проводом Брюховецького Яким Сомко переконався у безперспективності допомоги з Москви отримати гетьманську булаву. До того ж московські війська на місці поводили себе так, що доходило до вбивств українських жителів, а урядники не рахувалися з ним в питаннях призначення воєвод у міста.[17] 27 березня (8 квітня) 1662 року єпископ Методій надіслав чолобитну царю, просячи призначити елекцію повноважного гетьмана і наполягав на участі Брюховецького. Побоюючись нового конкурента[18] та прагнучи отримати у свої руки повноважне гетьманство, Сомко навесні зібрав раду у містечку Козелець Київського полку.[8][19] Однак, її не було визнано царським урядом.[16][12]

Кандидати на гетьманську булаву

ред.
Докладніше: Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький

Власне основними претендентами на гетьманську булаву Лівобережжя Війська Запорозького станом на 1663 рік були:

 
Яким Сомко[ком. 7]

Головною опорою Сомка в політиці була еліта Української козацької держави, козацька старшина, та інші заможні «статечні» козаки, такі ж самі як він[8]. Сучасними істориками наказний гетьман трактується, як честолюбний і амбітний політик. У вирі громадянської війни він намагався втримати свій авторитет і становище в суспільстві.[20][21] Історик Володимир Кривошея характеризує це як «спробу виправити ситуацію і взяти владу в свої руки».[9] Бувши типовим представником і провідником свого суспільного стану, гетьман говорив про необхідність виділення козаків й чіткого відмежування його від посполитих (простолюду): «козаки окремо по своїх лієстрах переписані, а мужики собі переписані будуть…».[17] Для придушення опозиції січовиків та, загалом, об'єднання Гетьманщини, на думку наказного гетьмана, необхідно було надіслати близько 20 тис. війська в основні правобережні міста: Чигирин, Корсунь, Умань, Канів, Білу Церкву та Брацлав, що мало б змусити польський уряд піти на укладення миру. Для протидії Кримського ханства він пропонував на Запорожжі побудувати містечка і послати туди 10 тис. московського війська з гарматами для оборони від татар. Таким чином зменшився б вплив Запорозького Коша на Півдні, а отже й опозиція низового козацтва до городового (на кшталт Барабаша, Сірка чи Брюховецького) не мала б такого такої сили.[17]

Кандидатури Сомка і Василя (Васюти) Золотаренка були дуже схожі. Позаяк і перший і другий мали схожі біографії: обоє були полковниками північних лівобережних полків, обоє були шваґрами та сподвижниками Хмельницького-старшого, обоє повстали проти Слободищенського трактату, підписаного Хмельницьким-молодшим з Річчю Посполитою. Політична складова «передвиборчої програми» Золотаренка простежується менш чітко ніж у Сомка та була набагато менше радикальною, зокрема, в плані оборони «козацьких вольностей» як в політичному, так і в господарському плані. Принципова різниця між Сомком і Золотаренком полягало в представництві територіально різних старшинських «кланів»: якщо для першого це були вихідці з Переяслава, то Васюта представляв вихідців з Ніжина.[22]

 
Іван Брюховецький[ком. 8]
  • Іван Брюховецький — «кошовий гетьман» Війська Запорозького Низового, в часи Богдана — його прислужник, пізніше — дипломат.

Іван (Ивашка) Брюховецький яскраво виділявся серед лівобережних претендентів на гетьманство Золотаренка та Сомка, які були типовими представниками «заможної старшини». Користуючись демагогічною[23][24][25] та популістською[15][24] риторикою він здобув велику підтримку серед широких мас населення: тогочасних дейнеків[ком. 9] та покозачених селян[ком. 10], а також «деструктивних»[26], на той час, запорожців. Він був проти зміцнення влади гетьмана та старшини, виступав за розширення прав міського самоврядування, а також посилення влади московських урядовців на теренах України, розширення царського контингенту та, загалом, скасування гетьманату, як державного інституту, замінивши його царським намісником.[24]

Проти своїх конкурентів Брюховецький відразу ж почав зводити наклепи. Золотаренка він звинувачував у любові до грошей та наявності шляхетства[16], але основним об'єктом «передвиборчих нападів» став Сомко.[14] У відповідь Золотаренко з Сомком звинувачували Брюховецького в тому, що той має «ляське» походження плекаючи таким чином антипольські настрої після Хмельниччини.[27] Напередодні Чорної ради зусилля кошового дали позитивні результати як серед черні[28], так і серед московських урядовців.[29] У Москві вважали саме «Ивашку» найкращим претендентом та спрямували свої зусилля на моральну, матеріальну та військову підтримку.[28][25]

Події ради

ред.

Напередодні

ред.

Чим ближче наближалась «чорна рада» (козацька рада за участі рядового козацтва, черні), тим більше старшини опинялися у безвихідній ситуації. Справді, конфлікт між Брюховецьким, Сомком і Золотаренком не завершився спробою Якима обратися у Козельці, а тільки пожвавився. Опоненти продовжували зводити одне на одного наклепи. Дії єпископа Методія, що підтримував то Брюховецького, то Васюту, а також воєводи Григорія Ромодановського, з яким зблизився кошовий, непокоїли Сомка. У своїх листах до царя наказний гетьман просив, щоб той оборонив його від конкурентів. Згодом він скаржився, що на Лівобережжі є три гетьмани, прохав царя звільнити його від гетьманства і дати охоронну грамоту «щоб на нього та на маєток його наступати не сміли та жодних образ не робили»[ком. 11], скаржився на Ромодановського[30][17] і категорично відкидав участь запорозьких козаків: «Мефодій та Васюта відмовляються від ради відсутністю запорожців; але в нас завжди, за стародавніми правами, гетьманів обирали в містах без запорожців, бо Військо Запорізьке одне, ті що виходять із Запоріжжя повинні по своїх полках розходитися»[ком. 12][30], а також єпископа: «…від віку не було, щоб єпископу гетьмана обирати»[28]. Брюховецький звинувачував Сомка у зраді через спілкування останнього з «правобережцями»[29][31] що було не безґрунтовно, адже окрім чолобитних московському самодержавцю Сомко вступив у переговори з наступником Юрія Хмельницького, Павлом Тетерею.[31] Методій, підтримуючи кошового отамана, переконував царя, що Хмельницький — племінник Сомка, а Тетеря — чоловік його племінниці, тож як тільки Сомко одержить повноважне гетьманство, то відразу ж зрадить царя на користь своєї сім'ї.[29] Однак, змова між гетьманами обох берегів Дніпра, якщо й існувала, не була реалізована.[31]

За таких умов у березні 1663 року царський уряд дав згоду на скликання у червні елекційної ради на Лівобережжі та відправив для її проведення свого представника, окольничого князя Данила Велико-Гагіна[ru].[29] Ідея скликати повну (чорну) раду належана саме Москві, а Велико-Гагін отримав, наказ від царя Олексія Михайловича про обрання на гетьманство саме Брюховецького, а не когось іншого.[24] Відомо, що князь мав достатньо велику суму для підкупів місцевої української еліти, зокрема єпископ Методій отримав від нього 300 рублів «на бідність».[32] Тож через очевидне бажання в Москві бачити гетьманом саме лояльного представника старшини, враховуючи настрої суспільства, результати елекції були заздалегідь встановлені.[24]

Брюховецький з кількома сотнями прибув із Січі до Гадяча, порозумівшись з воєводою Ромодановським, який доручив йому володіти Україною до Ромен. Туди ж приїхав і Методій, знаючи, що Москва поставила на кошового.[29] З іншої сторони Золотаренко, примирився з Сомком та погодився на обрання останнього повноважним гетьманом.[29][24] Натомість серед простолюду Брюховецький мав набагато більше підтримки ніж заможні полковники. Так, за свідченням драгунського капітана М. Мостікова, «…чернь в розмовах говорить, що їм милий гетьман Брюховецький, тому що він людина смирна та не горда. А Сомко і полковники люди горді і їм чинять утиски, а самі збагатилися». На заклик Брюховецького направитися до Ніжина на раду, за свідченнями Самовидця:[28]

  …живо рушили з домів не тілько козацтво, але усе поспільство купами, а не полками  

27—28 червня

ред.

Нарешті, 17 (27) червня 1663 року під Ніжином зібралася «Чорна рада».[29][28][32][24][25]

Перший день почався з великої бійки між «сомківцями» та прихильниками Брюховецького[24][28] із застосуванням холодної та вогнепальної зброї.[24] За свідченням самого Велико-Гагіна, його солдати під командою майора Страсбуха закидали натовп козаків ручними гранатами та завдяки цьому навели порядок. Ці гранати були застосовані саме проти «сомківців», позаяк саме вони були вимушені відступити. Фактично саме втручання московських військ вирішило результат ради.[28] Рятуючись у вирі бійки Сомко врятувався у наметі московського князя тож обрання гетьмана було перенесено на наступний день.

Вночі запорожці активно агітували за свого кошового, тож до ранку прихильників останнього серед рядового козацтва виявилося набагато більше.[24] На наступний день гетьманом Лівобережжя безперешкодно було обрано Брюховецького.[24][33]

Рада завершилася погромом козацької старшини, яка підтримувала Сомка. Кілька днів у Ніжині та його околицях бідні люди грабували й убивали старшину.[33] Літописець Григорій Граб'янка писав: «…у ті дні не один заможний чоловік покинув свою домівку і страху ради ховався де міг, а всі інші жителі, по містах і селах перебуваючи між смертю і життям, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові та коли цьому лиху настане кінець».[28] Сомко і Золотаренко знайшли притулок у московському таборі, де знаходилися дві доби.[33]

Наслідки

ред.

Інших претендентів на гетьманську булаву чекала розправа. 20 (30) червня їх відправили у Ніжин під арешт.[33] Окрім Сомка та Золотаренка, присутніх на раді було заарештовано: полковників чернігівського Оникія Силича, лубенського Степана Шамлицького, переяславського Опанаса Щуровського, київського Семена Третяка, іркліївського Матяша Папкевича, прилуцького Дмитра Чернявського; писарів Сомка Михайла Вуяхевича і Хому Тризну, а також ряд старшин полкового та сотенного рівня.[24]

У Переяславі місцевий царський воєвода Василь Волконський[ru] наказав заарештувати соратників наказного гетьмана: осавула Пригара та суддю Гладкого, а також дружину Якима, Ірину, та дітей. У Москві подальша доля Сомка була цілком зрозумілою. Спочатку звідти надійшло розпорядження про опис й арешт майна Сомка і його братчиків, а 8 (18) вересня надійшла грамота на ім'я стольника Кирила Хлопова[ru] з наказом «…гетьману Брюховецькому говорити таємним чином, щоб вони Сомка з товаришами судили за військовими правилами, не очікуючи, щоб ту справу до виконання привести відразу…, щоб у Війську Запорозькому ніяких сум'ять не вчинилося».[28]

На суді проти Сомка було висунуто всі звинувачення, що розповсюджував і Іван Брюховецький і Методій останні роки. Головним доказом «зради Сомка» (що істориками трактується як надумана[джерело?]) стало зберігання останнім тексту Гадяцького договору 1658 року, підписаного Іваном Виговським.[12] За вироком суду, наказом Брюховецького і за згодою царя Олексія Михайловича до смертної кари було засуджено близько восьми представників старшини, серед яких були як Золотаренко, так і Сомко.[34][35] Страта відбулась 18 (28) вересня 1663 року у місті Борзна Ніжинського полку.[8][12][28][36] Ще більша частина старшини була відправлена у Москву, а звідти на заслання у Сибір.[1][28][36]

Головний удар прийняла старшина двох полків: Переяславського та Ніжинського, які були вотчинами відповідно Сомка та Золотаренка. Лівобережжя Української козацької держави втратило велику кількість державних діячів і полководців, семеро з яких були полковниками. Старшина, втративши частину своїх провідників зайняла позицію вичікування. Клан «Хмельницьких — Сомків — Золотаренків»[ком. 2] зазнав невиправних втрат.[34] Іван Брюховецький був вбитий козаками через п'ять років, у літописі Граб'янки цей епізод супроводжується короткою мораллю про невідворотність Божої відплати[en]:[37]

  …егоже таможде чернь без всякаго пощадіния боєм умертви. Так Бог отмстил на Брюховецкому неповинную кров Сомкову и протчи их…  

Репресована старшина

ред.

Страчені:

На заслання у Сибір потрапили:

Оцінки

ред.

На думку історика Віктора Горобця[ком. 13] «Показова поступливість і не раз задекларована лояльність І. Брюховецького цареві забезпечили йому всебічну підтримку з боку царської влади, а демагогічні обіцянки соціального реваншу привернули на його бік рядове козацтво, міщанство і селянство, а особливо — різні декласовані верстви населення.»[24]

У мистецтві

ред.
Див. також: Чорна рада (роман) та Чорна рада (мінісеріал)

Події, що відбулися під Ніжином 1663 року стали темою першого українського історичного роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року», написаного Пантелеймоном Кулішем.[24] Існує також однойменна екранізація на телебаченні. Роль Івана Брюховецького в ньому зіграв Богдан Ступка, а Якима Сомка — Олександр Бондаренко.

Коментарі

ред.
  1. ↑ «Чорна» — не від назви кольору, а від слова «чернь», тобто: голота, простолюд, низи. «Чорною (Чернецькою) радою» називали козацькі ради, в яких брала участь не тільки козацька старшина, а й рядове козацтво (іноді й інші прошарки суспільства: посполиті, міщани тощо).
  2. ↑ а б Термін «клан Хмельницьких», що ввів відомий український історик Ярослав Дашкевич[1], часто використовується істориками та позначає групу сімей довкола особи Богдана Хмельницького. Вони прийшли до влади на хвилі Визвольної війни та, надалі, вже після смерті гетьмана, часто відігравали значну роль в історії України.
  3. ↑ Наприклад Володимир Кривошея. Див. Кривошея, 2008, с. 119.
  4. ↑ Неподалік Трахтемирова.
  5. ↑ Село Новий Биків, неподалік Ніжина.
  6. ↑ рос. кого он, великий государь, пожалует в гетманы
  7. ↑ Гравюра Сомка (уявний портрет) з книги «Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657—1687)», виданій завдяки Науковому товариству імені Шевченка. Див. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 194.
  8. ↑ Репринт портрету роботи Гаврила Васька, XIX століття, виконаний за мініатюрою з літопису Самійла Величка.
  9. ↑ Дейнеки — представники збіднілих верств населення, що повставали проти шляхти, старшини та заможних верств. Відомі за повстанням проти Івана Виговського наприкінці 1650-х років.
  10. ↑ кількість покозачених після Хмельниччини значно збільшилася.[джерело?]
  11. ↑ ст.-укр. чтоб на него и на имение его наступать не смели и никаких обид не делали
  12. ↑ ст.-укр. Мефодий и Васюта отговариваются от рады отсутствием запорожцев; но у нас всегда, по стародавным правам, гетманов выбирали в городах без запорожцев, потому что Войско Запорожское одно, выходящие из Запорожья должны по своим полкам расходиться
  13. ↑ Доктор історичних наук, професор кафедри історії Росії історичного факультету Київського університету та дослідник ранньомодерної історії.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Кривошея, 2008, с. 42.
  2. ↑ а б Мицик, 1998, с. 50.
  3. ↑ Яковлева, 2003, с. 15—17.
  4. ↑ Кривошея, 2008, с. 148.
  5. ↑ Кривошея, 2008, с. 150.
  6. ↑ а б в Газін, 2008, с. 46.
  7. ↑ Сергійчук В. І. Жердівські статті 1659 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 1 : А — Л. — С. 425. — 760 с. — ISBN 966-316-039-X.
  8. ↑ а б в г д е ж Горобець В. М. Сомко Яким Семенович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 709. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  9. ↑ а б в Кривошея, 2008, с. 160.
  10. ↑ а б Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 195.
  11. ↑ Кривошея, 2008, с. 160—161.
  12. ↑ а б в г T. Чухліб. Сомко Яким Семенович // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 674—675. — ISBN 978-966-611-818-2.
  13. ↑ а б в г д Панашенко, 1998, с. 157.
  14. ↑ а б в г д е Газін, 2008, с. 47.
  15. ↑ а б в Горобець В. М. Брюховецький Іван Мартинович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  16. ↑ а б в Панашенко, 1998, с. 160.
  17. ↑ а б в г Газін, 2008, с. 50.
  18. ↑ Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 195—196.
  19. ↑ Панашенко, 1998, с. 158.
  20. ↑ Іваненко. До питання промосковської орієнтації переяславського полковника та наказного гетьмана Якима Сомка, 2020, с. 81.
  21. ↑ Газін, 2008, с. 45.
  22. ↑ Горобець, 2013, с. 555.
  23. ↑ Газін, 2008, с. 49.
  24. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Горобець, 2013, с. 556.
  25. ↑ а б в ЕУ, 1984.
  26. ↑ Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП, 2007. — С. 151. — ISBN 966-608-695-6.
  27. ↑ Korduba M. Brzuchowiecki Iwan Martynowicz (1623—1868) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności, 1937. — Т. III/1, zeszyt 11. — С. 70—71.
  28. ↑ а б в г д е ж и к л м Газін, 2008, с. 52.
  29. ↑ а б в г д е ж Панашенко, 1998, с. 161.
  30. ↑ а б Панашенко, 1998, с. 160—161.
  31. ↑ а б в Газін, 2008, с. 51.
  32. ↑ а б Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 196.
  33. ↑ а б в г Панашенко, 1998, с. 162.
  34. ↑ а б в г д Кривошея, 2008, с. 183.
  35. ↑ а б Газін, 2008, с. 52—53.
  36. ↑ а б в Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 197.
  37. ↑ Яковенко Наталя. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття. — К. : Laurus, 2012. — С. 421. — (Золоті ворота) — ISBN 978-966-2449-20-4.
  38. ↑ Кривошея, 2008, с. 172.

Джерела

ред.
Видання історичних джерел
Енциклопедії
Монографії
Статті

Додаткова література

ред.
Докладніше: Бібліографія ранньомодерної історії України
Монографії
Статті

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чорна_рада_(1663)&oldid=42893744