Відкрити головне меню
Літера Ю
Cyrillic letter Yu.png
Кирилиця
А Б В Г Ґ Д Ѓ
Ђ Е Ѐ Є Ё Ж З
Ѕ И Ѝ І Ї Й Ј
К Л Љ М Н Њ О
П Р С Т Ћ Ќ У
Ў Ф Х Ц Ч Џ Ш
Щ Ъ Ы Ь Э Ю Я
Неслов'янські літери
Ӑ А̄ А̊ Ӓ Ӓ̄ Ә Ә́
Ә̃ Ӛ Ӕ Ғ Г̧ Г̑ Г̄
Ӻ Ӷ Ԁ Ԃ
Ԫ Ԭ Ӗ Е̄ Е̃ Ё̄ Є̈
Ӂ Җ Ӝ Ԅ Ҙ Ӟ
Ԑ Ԑ̈ Ӡ Ԇ Ӣ И̃ Ҋ
Ӥ Қ Ӄ Ҡ Ҟ Ҝ Ԟ
Ԛ Ӆ Ԯ Ԓ Ԡ Ԉ Ԕ
Ӎ Ӊ Ң Ԩ Ӈ Ҥ Ԣ
Ԋ О̆ О̃ О̄ Ӧ Ө Ө̄
Ӫ Ҩ Ԥ Ҧ Р̌ Ҏ Ԗ
Ҫ Ԍ Ҭ Ԏ
У̃ Ӯ Ӱ Ӱ́ Ӳ Ү Ү́
Ұ Х̑ Ҳ Ӽ Ӿ Һ Һ̈
Ԧ Ӽ Ҵ Ҷ Ӵ
Ӌ Ҹ Ҽ Ҿ
Ы̆ Ы̄ Ӹ Ҍ Э̆ Э̄ Э̇
Ӭ Ӭ́ Ӭ̄ Ю̆ Ю̈ Ю̈́ Ю̄
Я̆ Я̄ Я̈ Ԙ Ԝ Ӏ  
Застарілі літери
Ѕ Џ Ҁ Ѻ
Ѹ Ѡ Ѽ Ѿ
Ѣ ІЯ Ѥ Юси
Ѧ Ѫ Ѩ Ѭ Ѯ
Ѱ Ѳ Ѵ Ѷ
           
Літери кирилиці

Ю, ю  — літера кирилиці. В українській абетці 32-га за ліком (до 1990 року була 31-ю). Присутня також у російській абетці (32-га за ліком), в болгарській (29-та), у білоруській (31-ша). З сербської виключена в середині XIX століття, в македонську, побудовану за зразком нової сербської, не вводилася. Використовується також в письменностях деяких неслов'янських мов.

Зміст

ІсторіяРедагувати

У старослов'янській кирилиці   зазвичай вважають 33-ю за порядком. Числового значення не має. Назва в слов'янській азбуці збігається з сучасним — «ю», у сучасній церковнослов'янській мові   (укр. її) — знахідний відмінок короткої форми займенника церк.-слов. я («вона», «та»), але слід мати на увазі, що в староцерковнослов'янській орфографії цей займенник записувався як Ѭ («великий йотований юс»), бо за походженням він являє собою йотований носовий *jǫ (подібно всім закінченням знахідного відмінка слів з основою на *-a), збіг цього слова з назвою букви пізніший — після скасування «великих юсів» у кириличному письмі. З огляду на те, що в «Паризькому абецедарії» («Abecedarium bulgaricum») «ю» назване «юсом», можна припустити, що це було первісним найменуванням букви, а перенесення назви на знаки для носових сталося вже в Стародавній Русі, де носові голосні зникли вже до XI ст.[1]

Походження кириличної літери — грецька лігатура , ιǒ (ΙΟΥ, ιου ).

У глаголиці має накреслення  , за ліком 34-та. Для походження глаголичної форми загальноприйнятої теорії немає, але найчастіше її співвідносять із латинським диграфом IU ( iu). Числового значення також не має.

Накреслення в кирилиці мало небагато варіантів, яке в основному розрізнялося положенням сполучної рисочки (вона могла бути посередині, як у нинішніх шрифтах, або зверху, а також похилою). Використовувалися варіанти і з різною величиною елементів літери: щось на зразок ГО із з'єднанням по верхньому краю o, зазвичай така форма говорить про північне походження рукопису. Ця форма іноді потрапляла і в друкарські шрифти, наприклад у видання Франциска Скорини.

У староруському скорописі йотуючий штрих часом вироджується у щось на зразок с-подібного штриха над літерою о, таким чином, літера набувала вид грецької δ («дельти»). У старослов'янських пам'ятках XII—XV століть зустрічається ще один варіант літери — «оборотне Ю» з тим же значенням.

Українська моваРедагувати

Ю — 32-га літера української абетки. На початку слів, після голосних і розділових знаків відповідає парі звуків [јu], після приголосних — їхнє пом'якшення (якщо це можливо) і звук u. Після приголосних, втім, в українському письмі ставиться не цілком вільно, якщо не зважати на запозичення. В українській мові, на відміну від російської, цілком звичайне м'яке поєднання Цю: Цюрупа, пацюк, цюкати, Цюрко, по пальцю та ін. Після м, б, п, в, ф, майже завжди потрібне відділення апострофом (б'ю, п'ю, в'ю) або літерою л (знайомлю, люблю, сплю, ловлю, графлю). Після гортанних г, к, х, а також після щ в українській лексиці не використовується. Після шиплячих ж, ш, ч вживається лише, коли вони подовженні: подорожжю, тушшю, річчю. Після з, с, д, т також є певні історично зумовлені обмеження, що дозволяють ставити ю після цих приголосних у закінченнях іменників (князю, лосю, ґедзю, гостю), але не в дієсловах (форми возю, носю, ходю, пестю є діалектними, а в літературній мові має бути зміна приголосних, як у вожу, ношу, ходжу, пещу). Винятки з описаних вище правил відносяться до запозичень (бюст, Вюртембург, пюпітр, дежавю, курфюрст, мюрид; гюрза, кювет, Хюе; Цюрих тощо), більшість із яких — іншомовні імена і назви. Харківський правопис та проект правопису 1999 року пропонували писати всі ці слова через апостроф. До 1990 року слова журі, брошура та парашут також писалися через літеру ю. У драгоманівці пропонувалося викинути «ю» з абетки і замінити її залежно від значення на буквосполучення «jу» або «ьу».

Походження «ю»Редагувати

В українській мові звук [ju] («ю») може мати різне походження:

  • Від праслов'янського *ju, який сходив до праіндоєвропейського дифтонга *eu̯ у закритих складах, саме цим пояснюється слов'янське чергування «ю» — «ев»: стцерк.-слов. рюти — укр. ревти (ранньо-прасл. *reu̯ti), стцерк.-слов. бльвати — укр. блюю (ранньо-прасл. beu̯ti). Саме таке походження має «ю» у багатьох українських словах (любов, рюмити, юний). У старослов'янській кириличній і глаголичній писемності [ju] передавався літерою «ю». Низка слів праслов'янського походження з початковим «ю», проте, має не питомо українське (східнослов'янське) походження, а являє собою запозичення зі старослов'янської мови (церковнослов'янізми). До них належать, зокрема, слова юний, юнак, юдоль.
  • Від праслов'янського *jǫ — йотованого [ǫ], який був носовим варіантом звука [o], що походив зі сполучень голосних заднього ряду з наступними носовими приголосними (*on, *om, *an, *an), які утворилися у закритих складах після початку дії закону відкритого складу. У старослов'янській писемності [jǫ] передавався літерою «великий йотований юс», який у кирилиці мав вигляд Ѭ. Після втрати носових голосних у східнослов'янських і південнослов'янських мовах Ѭ поступово змінила літера «ю», бо [ǫ] у більшості слов'янських мов збігся з [u]. Саме таке походження має «ю» у закінченнях знахідного відмінка однини іменників і займенників 1-ї відміни (княгиню, мою, свою), у закінченнях орудного відмінка однини (моєю, рукою, рибою), у закінченнях дієслів 1-ї особи однини (молю, кохаю, маю) і 3-ї особи множини (плавають, кохають, мають).
  • Звук [ju] проникав до української і в запозиченнях з інших мов (алюр, бюро, інтерв'ю, трюм, Юлія). У деяких запозиченнях виникнення [ju] відбулося вже на слов'янському ґрунті (укр. Юрій < давньорус. Гюрги, Гюргии < грец. Γεόργιος).

Церковнослов'янська моваРедагувати

У сучасній церковнослов'янській орфографії літера ю після приголосних трапляється тільки після л, н, р і (рідко) після д, т, з, s, хоча у старому московському (а нині старообрядницькому) ізводі церковнослов'янської мови активно використовувалася після м'яких шиплячих: чюдо, чюти, ѿвращю тощо.

Таблиця кодівРедагувати

Кодування Регістр Десятковий
код
16-ковий
код
Вісімковий
код
Двійковий код
Юнікод Велика 1070 042E 002056 00000100 00101110
Мала 1102 044E 002116 00000100 01001110
ISO 8859-5 Велика 206 CE 316 11001110
Мала 238 EE 356 11101110
KOI 8 Велика 224 E0 340 11100000
Мала 192 C0 300 11000000
Windows 1251 Велика 222 DE 336 11011110
Мала 254 FE 376 11111110

ЛітератураРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. — С.-П. : Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 31. (рос.)

ДжерелаРедагувати