Британська імперія

Британська імперія — найбільша в історії людства колоніальна імперія, що підпорядковувалася британській короні. На час найбільшого розквіту (1921 рік) населення Британської імперії складало 458 млн. осіб або чверть світового.

Британська імперія, «над якою ніколи не заходить сонце», у 1897 році (кордони окреслено червоним)

Після Другої світової війни більшість колоній Британії стали незалежними. Спадкоємицею Британської імперії вважається Британська Співдружність.

Історія

Передумови

Cловосполучення «Британська імперія» приписують англійському письменнику Джон Ді (англ. John Dee), хоч насправді основи Британської імперії закладено ще в ті часи, коли Англія й Шотландія існували як окремі королівства. У 1496 році король Англії Генріх VII, ледь оправившись після невдач у Столітній війні та Війнах білої й червоної троянд, довідався про успіхи Іспанії й Португалії в дослідженні далеких морів — і спорядив експедицію, очоленою Джоном Каботом (англ. John Cabot), у пошуках морського шляху до Азії через північну Атлантику.

Успіхи Іспанії та Португалії в Атлантиці тоді ж настільки турбували англійську корону, що Англія ввела тактику каперства, надаючи право приватним особам, таким як-от: Джон Хоукінз (англ. John Hawkins) і Френсіс Дрейк (англ. Francis Drake) — здійснювати піратські напади на іспанські колонії й кораблі, які перевозили золото з Нового світу. Незважаючи на те, що вже лунали заклики до встановлення власної імперії, Англія таки запізнилася зі встановленням заморських колоній: іспанці вже захопили були Латинську Америку, португальці встановили торгові факторії і форти в Бразилії, французи заснували поселення на ріці Св. Лаврентія, утворюючи колонію Нову Францію.

Приблизно в ті ж часи Англія відновила контроль над Ірландією й проводила політику заселення її англійцями, з тим що відібрані в ірландських кланів землі віддавалися англійським колоністам. у 1530 році в Ірландії відбулося повстання — після його придушення короля Генріха VIII оголошено королем Ірландії. Війна за встановлення повного контролю над ірландським островом продовжувалася років із 60 — аж до початку 17-го століття.

Із кінцем 16-го століття розпочато неоголошену Англо-іспанську війну, протягом якої Іспанія активно і систематично перешкоджала Англії у встановленні повного контролю над Ірландією. У 1604 році війна закінчилася підписанням лондонського договору: взамін за невтручання Іспанії в Ірландії, Англія зобов'язалася не втручатись у справи Іспанії в Нідерландах та покінчити з піратством в Атлантиці.

Перша британська імперія

Початок експансії

У 1583 р. острів Ньюфаундленд був проголошений англійським володінням — першою заморською колонією Англії, що поклало початок імперії. Висадився на Ньюфаундленді сер Гамфрі Ґілберт, якому в 1578 році королева Єлизавета I дарувала патент на відкриття й дослідження заморських земель, відправивши його за мере із завдання вчинити піратський рейд, а потім, на зворотньому шляху заснувати колонію. Погана погода перешкодила першій експедиції, але друга добралася до острова і оголосила його володінням англійської корони, хоча й не залишила поселення. В 1584 році Волтер Релей отримав схожий патент від королеви й заснував колонію на території сучасної Північної Кароліни. Через брак припасів колонія не вижила.

Після підписання лондонської угоди в 1603 році Англії довелося припинити піратську діяльність, тож англійська корона почала розбудовувати власну колоніальну структуру. Англійські поселення стали виникати в Північній Америці й на островах Вест-Індії. Утворилася також приватна Британська Ост-Індська компанія, що почала вести активну торгівлю з країнами Азії. Період від початку колонізації до втрати 13 американських колоній пізніше отримав назву «першої британської імперії».

Британська колонізація Америки

На перших порах найважливіші й найприбутковіші колонії Англії виникли в басейні Карибського моря, хоча перші спроби поселень зазнавали невдач. Колонія у Гaяні, утворена в 1604 році, проіснувала лише два роки, оскільки не змогла виконати мети заснування - відкриття родовищ золота.

Швидко припинили існування колонії на островах Сент-Лусія і Гренада, але поселення на Сент-Кіттсі, засноване в 1624 році, поселення на Барбадосі (1627) і поселення на Невісі втрималися за рахунок організації цукрових плантацій за бразильською системою. Ця система залежала від рабської праці й від голландських кораблів, які привозили рабів і забирали цукор. Щоб зберегти ці дедалі спокусливіші прибутки за Англією, в 1651 році англійський парламент видав указ, що вести торгівлю з англійськими колоніями мають право лише англійські кораблі. Це призвело до низки англо-голландських воєн, результатом яких стало зміцнення англійських позицій в Америці за рахунок голландських. В 1665 році Англія анексувала острів Ямайка, відібравши його в іспанців, а в 1666 році колонізувала Багами.

Перше постійне англійське заморське поселення було засноване в 1607 році в Джеймстауні. Поселенням управляла Вірґінська компанія. В 1609 році були відкриті Бермудські острови, і відділення компанії встановило колонію й там. Ліцензія компанії була анульована в 1624 році, й корона отримала прямий контроль над поселеннями, таким чином заснувавши колонію Вірджинія. В 1610 році була заснована Ньюфаундлендська компанія з метою утворити постійне поселення на острові, але плани провалилися. В 1630 році був заснований Плімут, який став притулком для пуританських релігійних сепаратистів. Релігійні переслідування в Європі змушували багатьох людей зважитися на труднощі подорожі через Атлантику: колонія в Меріленді (1634) стала притулком для римо-католиків, колонія на Род-Айленді (1636) - терпимою для всіх релігійних течій, а колонія в Коннектікуті (1639) - для конгрегаціоналістів. Провінція Кароліна була заснована в 1663 році, в 1664 році англійським володінням стала нідерландська колонія Новий Амстердам, яку перейменували в Нью-Йорк. В 1681 році Вільям Пенн заснував Пенсильванію.

Континентальні колонії, південніші з яких постачали тютюн, бавовну й рис, а північніші - хутра і матеріали для військових потреб, мали менші успіхи з фінансової точки зору, але великі площі придатної для землеробства землі приваблювали більше імігрантів з Англії, які, крім того, віддавали перевагу помірному клімату.

З перших років важливою складовою Британської імперії в Америці було рабство. До скасування работоргівлі в 1807 році Британія перевезла в Америку 3,5 млн. африканських рабів - третину всіх рабів, перевезених через Атлантику. Щоб полегшити торгівлю рабами, на узбережжі західної Африки будували форти.

Азія

Наприкінці 16-го століття Англія й Нідерланди розпочали боротьбу проти португальської монополії на торгівлю з Азією. Англійська і Голландська Ост-Індські компанії спільними зусиллями організовували приватні венчурні компанії для плавання до берегів Індонезії, звідки привозилися спеції, та Індії, яка була важливим проміжним пунктом у торгівлі. Проте незабаром спільні зусилля перетворилися в запеклу конкурентну боротьбу, в якій Нідерланди здобули перевагу в Індонезії, а Англія в Індії, де 1613 році англійці заснували текстильну фабрику (Сурат). На ту пору прогресивніша фінансова система голландців допомогла їм після трьох англо-голландських воєн міцніше заснуватися в Азії. Ворожнеча припинилася після Веселої революції, внаслідок якої голландець Вільгельм Оранський став королем Англії. За угодою між країнами торгівля спеціями залишилася в руках Нідерландів, а імпорт текстилю з Індії - за англійцями. Прибутки від торгівлі тканинами незабаром перегнали прибутки від торгівлі спеціями. Поступово центр уваги Ост-Індської компанії в Індії перемістився з Сурата, що був осередком торгівлі спеціями до форту Сент-Джордж, який пізніше став містом Мадрас, Бомбею, який потрапив у руки англійців в 1661 році як придане Катерини Браганзьської, і Сутануті, що, злившись з двома іншими селищами, став Калькутою.

Глобальне протистояння з Францією

Кінець сімнадцятого столітті і початок вісімнадцятого в Європі пройшли у війнах. Нідерландам довелося затратити надто велику частину свого бюджету на участь в європейських конфліктах, і Англія продовжувала зміцнювати свої позиції у світі. Основним супротивником Англії стала Франція.

В період з 1688 по 1697 проходила дев'ятирічна війна, яка завершилася без чітко визначених переможців, але зупинила експансію Франції в Європі. З 1701 по 1714 роки тривала війна за іспанську спадщину. Цю війну Франція із своїм союзником Іспанією програли. Іспанія втратила свої колонії в Європі, а Британія здобула чималі територіальні надбання: Ньюфаундленд й Акадія перейшли в її володіння від Франції, а Гібралтар і Мінорка від Іспанії. Гібралтар став важливою морською базою, оскільки його місцеположення дозволяє контролювати вихід в Атлантику з Середземного моря. Крім того Британія виборола в Іспанії право продавати рабів у Іспанській Америці.

В 1756 році розпочалася семилітня війна - перша з воєн, що велися в глобальному мастабі: в Європі, Індії, Північній Америці, на Карибах, на Філіпінах і в Африці. Парижський мирний договір 1763 року означав крах французьких амбіцій утвердитися в Північній Америці. Нова Франція перейшла під британський контроль, а Луїзіана - під іспанський. Іспанія уступила Британії Флориду. В Індії ще залишалися французькі анклави, але вони повинні були прийняти зобов'язання підтримувати держави, які контролювала Британія. Отже, після закінчення семилітної війни Британія стала панівною колоніальною силою у світі.

Розбудова другої Британської імперії (1789-1815)

Втрата тринадцяти американських колоній

Протягом 60-тих і 70-тих років 18 століття стосунки між американськими колоніями й Британією ставали дедаді напруженішими. Особливе невдоволення в колоніях викликали податки, якими їх обкладав британський парламент. У 1775 році роздори призвели до початку війни за незалежність. Наступного року колоністи оголосили незалежність Сполучених Штатів Америки, й при підтримці Франції до 1783 року виграли війну. Втрата частини колоній в Америці ввжажається істориками подією, що визначила перехід від першої до другої імперії.

В 1776 році Адам Сміт у книзі «Багатство народів» відзначав, що колонії зайві, а на зміну меркантилістській політиці першого періоду колоніальної експансії повинна прийти вільна торгівля. Ріст обсягів торгівлі між Сполученими Штатами і Британією відразу ж після 1783 року підтвердив погляди Сміта про те, що для економічного успіху не потрібен політичний контроль.

Американська революція вплинула також на британську політику в Канаді. Підчас революції на північ переселилося чимало лоялістів. Конституційний акт 1791 року створив провінції Верхня Канада і Нижня Канада (в основному франкомовна) з метою зменшити напруження між двома громадами. Акт також встановив в Канаді систему уряду, аналогічну британській, намагаючись утвердити імперську владу і не допустити до народного контролю над урядом, який, як вважалося, спричинився до американської революції. Підчас війни 1812 року, коли США здійснили невдалу спробу розширити свої кордони на півдні, майбутнє Британської Північної Америки на короткий період опинилося під загрозою, але це була остання війна між Британією і США.

Правління Ост-Індської компанії в Індії

Протягом першого століття свого існування Ост-Індська компанія зосереджувала свою увагу в основному на торгівлі, а не на розбудові імперської влади. Компанія не могла боротися з могутньою Могольською імперією, від якої одержала в 1617 році права на торгівлю. Але протягом 18 століття Могольська імперія почала занепадати. Тим часом Британська Ост-Індська компанія вела важку боротьбу проти Французької Ост-Індської компанії (фр. La Compagnie française des Indes orientales). Британці здобули перемогу у битві при Пласі в 1757 році, що здобуло для них контроль над Бенгалією. Правлячи прямо чи при посередництві місцевих маріонеткових князів, Британія поступово розширювала свої володіння, тримаючи Індію в покорі за допомогою Індійської армії, яка на 80% складалася з місцевих сепаїв.

Заслання в колонії, як міра покарання

Заслання в американські колонії за різноманітні правопорушення в Британії почало практикуватися в 1718. Відтоді через Атлантику щороку відправляли приблизно тисячу злочинців. Після втрати тринадцяти колоній в 1783 році довелося шукати нове місце заслання, і британський уряд звернув увагу на щойно відкриту Нову Голландію, яку пізніше перейменували в Австралію. Нову землю відкрив в 1770 році Джеймс Кук підчас наукової експедиції в південну частину Тихого океану. В 1778 році Куків ботанік Джозеф Бенкс обґрунтував доцільність організації місця позбавлення волі в Ботанічній затоці. В 1787 році туди відправили першу партію в'язнів. Метью Флайндерз доказав, що Нова Голландія і Новий Південний Уельс складають єдину землю, обпливши в 1803 році новий земляний масив навколо вздовж узбережжя. В 1826 році Сполучене Королівство формально заявило свої права на Австралію, заснувавши там військову базу. В 1829 році біля бази виникла колонія. Австралійські колонії незабаром отримали право на самоуправління й стали вигідними експортерами вовни й золота.

Відміна рабства

Під дедалі більшим тиском руху аболіціоністів Сполучене королівство заборонило работоргівлю в 1807 році й незабаром почало вимагати від інших країн дотримуватися цього ж принципу. До середини 19-го століття зусиллями Британії торгівля рабами в світі була майже повністю викорінена. Акт, за яким не лише торгівля рабами, а й власне рабство, були поставлені за межею закону був прийнятий в 1833 році й увійшов у силу в 1834 році.

Війна з наполеоніською Францією

При правлінні Наполеона Франція знову кинула виклик Британії. На відміну від попередніх воєн, ця війна стала війною ідеологій: англійського консерватизму і французької революційності. Франція загрожувала не лише домінуванню Англії у світі, а й намагалася вторгнутися в саму Британію. Для перемоги Британії довелося затратити чимало ресурсів. Королівський флот, здобувши вирішальну перемогу над французьким в Трафальгарській битві в 1805 році, блокував французькі порти, Франція відповіла континентальною блокадою англійських товарів. Французькі війська нападали також на заморські колонії інших країн, анексуючи їх, зокрема, на володіння Нідерландів.

Коли, зрештою, в 1815 році Наполеона було остаточно переможено, Британія знову виграла від мирних угод: Франція поступилася Іонійськими островами і Мальтою, островами Санта-Лусія і Маврикієм. Іспанія віддала Тринідад і Тобаго. Він Нідерландів Британія отримала Гаяну й Капську колонію. Британія повернула Франції Гваделупу і Реюньйон, а Яву й Сурінам Нідерландам.

Імперське століття (1815 -1914)

Період з 1815 року по 1914 рік чимало істориків називають імперським. Британській імперії в цьому столітті належало біля 10 млн. квадратних миль території й в межах її володінь жило приблизно 400 млн. людей. Після перемоги над Наполеоном у Британії не залишилося серйозного конкурента, крім Росії в Центральній Азії, а на просторах морів з нею взагалі ніхто не міг сперечатися. Британія взяла на себе роль світового полісмена. Цей стан справ називають Pax Britannica. Окрім номінальної влади над колоніями завдяки своєму впливові в світовій торгівлі Британія також контролювала економіку багатьох формально незалежних держав: країн Латинської Америки, Китаю, Сіаму.

Азія

До ліквідації в 1858 році чільну роль в британській експансії в Азії відігравала Ост-Індська компанія. Власні збройні сили компанії вперше об'єдналися з Королівським флотом підчас семилітньої війни і продовжувати працювати пліч-о-пліч в Індії та за її межами. В 1799 році вони допомагали витурити наполеонівські війська з Єгипту, в 1811 відбивали у Нідерландів Яву, в 1819 допомагали встановити британьке правління в Сингапурі, в 1824 - в Малацці, а в 1826 срияли перемозі над Бірмою.

Базуючись в Індії компанія, починаючи з 1730 року, вела в дедалі більших масштабах і з дедалі більшим зиском торгівлю опіумом у Китаї. Технічно ця торгівля була нелегальною, оскільки династія Цін заборонила її в 1729 році. Проте вона допомагала збалансувати відтік срібла до Китаю в обмін на чай. У 1839 році китайські урядовці захопили в Кантоні 20 тис. скринь з опіумом, що стало початком Першої опіумної війни. Підчас війни Британія захопила з метою використання в якості бази невеличкий острів Гонконг.

Ліквідацію компанії прискорило повстання сепаїв проти британського командування. Приводом повстання послужили чутки, що рушничні картриджі змащуються тваринним жиром. Картриджі потрібно було розкусувати перед використанням, а тому така змазка викликала обурення як у індусів, так і в мусульман. Перші не могли погодитися з вживанням коров'ячого жиру, другі - свинного. Проте причини повстання лежали глибше: в загрозі з боку британського проникнення індійській культурі й способу життя. Британські війська придушили повстання, але не без великих втрат. Після війни у 1857 році британський уряд взяв управління в свої руки, розпочавши період, який отримав назву британський радж. Наступного 1858 року Британська Ост-Індська компанія була розпущена.

Капська колонія

Капська колонія була заснована Голландською Ост-Індською компанією на південному мисі Африки в 1652 році. Вона стала проміжним пунктом у плаваннях в Ост Індію. Британія формально отримала контроль над населеною в основному бурами колонію в 1806 році. Цьому передувала окуупація в 1795 році, після того, як в Європі Нідерланди були захоплені французами. Іміграція з Британії почала зростати в 1820 році. Імігранти витісняли тисячі бурів на північ, де вони заснували в 1830-их і 1840-их роках Трансвааль і Вільну Оранжеву республіку.

Суецький канал

В 1875 році консервативний уряд Бенджаміна Дізраелі купив за 4 млн. фунтів у загрузлого в боргах правителя Єгипту Ісмаїла 44% акцій Суецького каналу з метою забезпечити контроль над стратегічним водним шляхом між Сполученим королівством і Індією. Суецький канал був відкритий за 6 років до того французами, якими на той час правив Наполеон III. Спільний із французами фінансовий контроль закінчився в 1882 році прямою окупацією британськими військами.

Розділ Африки

В 1875 році двома головними європейськими володіннями в Африці були Алжир, що перебував у руках у Франції, і Капська колонія, яка належала Британії. До 1914 року формально незалежними залишалися лише Ефіопія і Ліберія. Перехід від непрямої імперії економічного контролю до прямого володіння відбувався в формі гарячкового захоплення територій європейськими державами. Сполучене королівство утримувалося від участі в першій хвилі цієї гарячки, оскільки було радше торговою, ніж колоніальною імперією. Але незабаром стало ясно, що для підтримання рівноваги сил, Британія повинна встановити власну імперію в Африці.

Французька, бельгійська й португальська активність в низов'ях річки Конго загрожували впорядкованому проникненню в тропічну Африку. Берлінська конференція 1884-1885 років, намагаючись запобігти гарячковій конкуренції в захопленні земель, встановила правила міжнародного визнання територіальних претензій європейських держав. Ці правила вимагали "ефективної окупації", що призвело до необхідності вводу на африканські теориторії збройних сил.

Сполучене королівство, занепокоєне загрозою Суецькому каналу, в 1882 році захопило Єгипет, а щоб встановити міцний контроль над долиною Нілу, захопило в 1896-1902 роках Судан. Це призвело до воєнної конфронтації з французькою військовою експедицією при Фашоді у вересні 1898 року.

В 1902 році, після завершення другої англо-бурської війни 1899-1902 років, Британія повністю захопила Трансвааль і Оранжеву республіку. Пізніше, в 1910 році чотири колонії: Наталь, Трансвааль, Оранжеву республіку і Капську провінцію об'єднали в єдиний Південноафриканський союз.

Сесіл Родес, якому належала Британська південноафриканська компанія, став піонером покорення північніших територій. Родес поширив англійські володіння, утворивши Родезію. Він мріяв про прокладення залізної дороги від Кейптауна до Александрії, чинячи тиск на уряд з метою подальших завоювань в Африці. Ці плани побудувати сполучення між стратегічно важливим каналом і багатим сировиною півднем призвели до подальших завоювань. На заваді їхнього здійснення принаймні до закінчення першої світової війни стала німецька окупація Танганьїки.

Парадоксально, що Сполучене королівство, яке завжди палко вістоювало принципи вільної торгівлі, станом на 1914 рік, мало найбільші завоювання в Африці. Під його контролем опинилося 30% африканського населення. Для порівняння Франція мала 15%, Німеччина - 9%, Бельгія - 7%, Італія - 1%.

Самоуправління колоній білих поселенців

Британська імперія розпочала перетворюватися в співдружність ще в період імперського століття. В 1867 році статус домініона отримала Канада, в якій самоуправління здійснювалося ще раніше, в 1901 році - Австралія, в 1907 - Нова Зеландія і Ньюфаундленд, в 1910 - щойно заснований Південноафриканський союз. Керівники новоутворених держав збиралися на Колоніальні (імперські) конференції, перша з яких була проведена в Лондоні в 1887 році.

Міжнародними стосунками домініонів досі управляв Форін офіс Сполученого королівства. В 1909 році Канада створила Відділ міжнародних справ, але дипломатичні відносини з іншими державами продовжували проходити через генерал-губернатора і британські дипломатичні представництва. Проте домініони мали значну свободу у виробленні власної політики там, де вони не входили в конфлікт з інтересами Британії.

Військові підрозділи домініонів спочатку входили до єдиної військової і військово-морської структури імперії, але, зважаючи на нові загрози в Європі, де швидкими темпами зростав німецький флот, підтримувати таке положення стало важко. В 1909 році було вирішено, що домініони матимуть власні військово-морські сили.

Перша світова війна (1914-1918)

Коли Британія оголосила в 1914 році війну Німеччині та її союзникам Австро-Угорщині й Оттоманській імперії, колонії і домініони стали цінним військовим, фінансовим і матеріальним ресурсом. Незабаром після початку військових дій Британія окупувала німецькі колонії в Африці, хоча німецькі війська в східній Африці залишилися непереможеними до кінця війни. В Тихоокеанському регіоні Австралія і Нова Зеландія захопили, відповідно, Німецьку Нову Гвінею і Самоа. Вклад австралійський і новозеландських сил у битву при Ґалліполі підняв у колоніях рівень національної свідомості й став водорозділом у переході Австралії і Нової Зеландії від статусу колоній до статусу незалежних держав. Обидві країни досі продовжують святкувати роковини цієї події. Схожі почуття викликає битва за хребет Вімі у канадців. В 1917 році був організований Імперський воєнний кабінет, який за участі прем'єр-міністрів усіх домініонів координував імперську політику.

Період між світовими війнами

Наслідком першої світової війни стало значне розширення британських володінь. За мандатом Ліги націй Британія отримала конроль над Палестиною й Іраком, які раніше належали Османській імперії, а також над колишніми німецькими колоніями Танганьїкою і Південно-східною Африкою (зараз Намібія), Новою Гвінеєю. Останні дві території фактично управлялися Південною Африкою і Австралією, відповідно.

В 1920-их роках статус домініонів стрімко змінився. Формально домініони не мали голосу при прийнятті рішення про оголошення війни, але їхні підписи стояли під Версальським договором. Ліга націй віддала колишні німецькі колонії під опіку домініонів. Небажання заморських володінь британської корони брати участь у військовій акції проти Туреччини в 1922 році змусило Британію шукати мирного вирішення проблем.

Повну незалежність домініони формально отримали в 1931 році, коли був укладений Вестмінстерський статут - кожен із домініонів став рівним за статусом зі Сполученим королівством, незалежним у міжнародних відносинах, на них перестало поширюватися британське законодавство.

Уже в 1923 році Канада уклала цілком самостійну міжнародну угоду, а в 1928 році в Оттаві відкрилося британське посольство. Монополія генерал-губернатора на міжнародні справи припинилася. В 1927 році Канада відкрила свою першу постійну дипломатичну місію - в американському Вашингтоні. Австралія вчинила аналогічно в 1940 році.

Незалежність Ірландії

Акт про самоуправління 1914 року повинен був забезпечити самостійність Ірландії, але перша світова війна затримала здійснення цього плану на невизначений час. Підчас Великодних свят 1916 року в Дубліні відбулося невдале збройне повстання, в якому брали участь різношерстні групи націоналістів і соціалістів. Починаючи з 1919 року Ірландська республіканська армія почала вести партизанську війну за від'єднання від Сполученого королівства. Англо-ірландська війна завершилася в 1921 році підписанням англо-ірландської угоди. Угода затвердила поділ Ірландії на дві держави. Вільна Ірландія стала домініоном у складі Британської співдружності, а шість графств на півночі острова, в яких більшість населення складали протестанти, залишилися частиною Сполученого королівства під назвою Північна Ірландія. Вільна Ірландія перетворилася в Республіку Ірландію. В 1949 році, коли формально утворилася Британська співдружність, Республіка Ірладнія вийшла з її складу.

Ще до 1998 року конституція Республіки Ірландії проголошувала Північну Ірладію своєю територією. Питання про те, кому повинна належати Північна Ірландія запалило довготривалий кривавий конфлікт. Белфастська угода 1998 року принесла перемир'я між основними силами, які брали участь в цьому конфлікті.

Деколонізація і занепад

Хоча Сполучене королівство з союзниками перемогли в другій світовій війні, економічні затрати на війну набагато перевищили затрати на першу світову. Британія пережила важкі бомбардування. Вже доволі ослаблене торгове й фінансове лідерство Сполученого королівства занепало ще більше, на перші ролі в світовій економіці стали виходити Сполучені Штати Америки. Ріст антибританських настроїв у колоніях і зміна економічного становища стали важким випробовувнням для імперської влади. Протягом двох повоєнних десятиліть більшість колоній стали незалежними державами.

Домініони

Оголошення Сполученим королівством війни Німеччині у вересні 1939 року не поширювалося автоматично на домініони. Проте всі вони, крім Ірландії, оголосили Німеччину ворогом. Ірландія, яка роком перед тим добилася виводу британських кораблів зі своїх портів, вирішила притримуватися позиціі нейтралітету. Австралія вступила у війну союзником Британії. Підчас війни австралійці залишилися незадоволеними тим, як Черчіль використовував їхні війська на Ближньому Сході.

Після війни, в 1951 році, Австралія й Нова Зеладнія утворили регіональну організацію безпеки АНЗЮС зі США. Ще більше ослабилися зв'язки з домініонами, коли в 1961 році Сполучене королівство взяло курс на утворення європейського співтовариства, що припинило привілегійований статус домініонів на британському ринку.

В січні 1947 році Канада стала першим домініоном, який почав надавати своїм жителям права громадянства. При цьому ще до 1977 року вони зберігали також статус британських підданих. В 1982 році Канада першою з домініонів затвердила власну конституцію.

Кінець британського раджу

Британська імперія втратила найціннішу колонію, Індію, яку називали перлиною корони, коли в серпні 1947 року після 40-річної боротьби під проводом Індійського національного конгресу на чолі з Махатмою Ганді, Індія добилася спочатку самоуправління, а потім повного суверенітету. Інша організація під назвою Мусульманська ліга на чолі з Мухамедом Алі Джінна досягла створення окремої мусульманської держави Пакистан (пізніше Східний Пакистан отримав незалежність і тепер відомий під назвою Бангладеш). Поділ Індії призвів до необхідності переселення великих людських мас. Після періоду насильства й заворушень, що забрали сотні тисяч людських життів, утворився Домініон Пакистан (через деякий час Ісламська республіка Пакистан) та Індійський Союз (через певний час Республіка Індія).

Палестина

Мандат Сполученого Королівства на Палестину закінчився в 1948 році. Зважаючи на відверту війну між єврейським і арабським населенням, британці відкликали свої війська.

Південно-східна Азія і Цейлон

Бірма отримала незалежність у 1948 році. Вона повністю вийшла зі Співдружності, ставши першою державою після США, яка повністю розірвала зв'язки з британцями. В тому ж році отримали незалежність Цейлон і Малайзія, залишаючись у Співдружності.

Сингапур здобув незалежність у два етапи. Британці не вірили в те, що Сингапур досить великий, щоб самому захищатись від ворогів. Тому Сингапур разом з Малаєю, Сараваком, Північним Борнео і Сабатом, отримавши незалежність від імперії, утворили Малайську Федерацію. Цей союз проіснував недовго. В 1965 році Сингапур вийшов зі складу Малайзії, отимавши повну незалежнсть, хоча Сполучене королівство продовжувало надавати йому військовий захист.

В 1984 році закінчився протекторат Сполученого королівства над Брунеєм, хоча на прохання уряду країни британська армія зберігає військову присутність у султанаті.

Суецька криза

Неспроможність Британії яскраво проявилася при Суецькій кризі 1956 року? при якій британцям протистояли США та Радянський Союз. Британія здійснила вторгнення в Єгипет при підтримці Франції та Ізраїлю. Британськи прем'єр міністр Ентоні Еден не на жарт розлютив американського президента Двайта Ейзенгауера тим, що не порадився з американцями, і Ейзенгауер відмовився підтримувати вторгнення. Ейзенхауер також боявся широкомасштабної війни з Радянським Союзом, оскільки Микита Хрущов пригрозив виступити на боці Єгипту. Американський президент використав фінансові важелі, загрожуючи продати американські резерви британського фунта й викликати таким чином колапс британської валюти. Хоча у військовому відношенні вторгнення було успішним і мета відновлення контролю за Суецьким каналом, досягнута, Британія була змушена з ганьбою відвести свої війська. Еден подав у відставку.

Суецька криза підтвердила зменшення ролі Британії на світовій сцені й показала, що надалі Сполучене Королівство не матиме змоги діяти без принаймні згоди, якщо не підтримки Сполучених Штатів. Суецькі події нанесли глибоку рану британському гонору. Один із членів парламенту назвав цю подію британським Ватерлоо, інший оголосив, що Британія стала американським сателітом. Пізніше Маргарет Тетчер назвала стан, в який потрапила британська політика, "суецьким синдромом". Одужати від цієї хвороби Британія не могла аж до Фолклендської війни 1982 року.

Хоча Суецька криза призвела до послаблення Британської ролі на Близькому Сході, Британська присутність не зникла зовсім. Британські війська повернулися в регіон, в 1957 році відбулося вторгнення в Оман, в 1958 - в Йорданію, в 1961-му - в Кувейт, хоча в цих випадках британці подбали про те, щоб заручитися американським схваленням, оскільки політика нового прем'єр-міністра Гарольда Макмілана притримувалася чіткого проамериканського курсу. Протягом ще одної декади Британія зберігала присутність на Ближньому Сході, вивівши свої сили з Адену в 1967 році й Бахрейну в 1971.

Дивіться також

• Орден Британської імперії