Вікіпедія

Білі хорвати

етнічна група

Білі хорвати (д.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати[1]) — слов'янське плем'я, згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Східної Європи, найімовірніше в районі південного заходу Польщі, півночі Чехії, України та частково на сході Німеччини. В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Великої Хорватії, також їм відводять місце в етногенезі українців.[2][3]

Білі хорвати
Східнослов'янські племена (700–850 рр.)
АреалУкраїна, Польща, Словаччина, Чехія
Расаєвропеоїдна
Близькі доУкраїнці, хорвати
Входить доУкраїнці, поляки, словаки, чехи
РелігіяЯзичництво, християнство
Згаспо XI ст. н. е.

Нинішні хорвати сучасної Хорватії — це «червоні хорвати», одне зі східнослов'янських племен, яке проживало у східній Галичині західної території України, називалося «білі хорвати» й мало прадавню батьківщину Білу Хорватію. У VII столітті частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії.[4] Племена, котрі проживають у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».

Історичні згадки

ред.
 
Історична еволюція білих хорватів протягом VI—IX століть (на основі даних кінця ХІХ — поч. ХХ століть)

Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian)[5]. На кінець XX століття, версія про зв'язок цих назв з історичними хорватами вважається спростованою і трактується як випадковий термінологічний збіг[6].

У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь[7]. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут їх згадують як мешканців Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення)[8]. Костянтин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). У «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки[9]. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами[10], а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».:

…хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії угрів, поблизу Франкії германців, і межують зі слов'янами — нехрещеними сербами… Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби[11].

В іншому місці Костянтин Багрянородний детальніше описує розташування країни хорватів «білохорватів», відповідно до нього, вони мешкали коло Баварії та Саксонії та підкорялись на той момент Саксонським володарям:

…Хорвати ж жили в той час за Багіварією, де з недавнього часу знаходяться білохорвати. Один з родів, відокремився від них, а саме — п'ять братів: Клука, Ловель, Косендціс, Мухлило і Хорват і дві сестри Туга і Вуга — разом зі своїм народом вони прийшли у Далматію і виявили, що цією землею заволоділи авари. Тому кілька років вони воювали один з одним — і перемогли хорвати; одних аварів вони вбили, інших змусили підкоритися. З того часу, ця країна знаходиться під владою хорватів. У Хорватії і по цей день є залишки аварів, яких і вважають аварами. Інші ж хорвати залишилися у Франгії і з недавніх пір називаються білохорватами, тобто "Білими хорватами", мають власного архонта. Вони підвладні Оттону, великому королю Франгії (по-іншому — Саксонії)[11].

Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці, на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другими чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами[12]
.

У 907 році карпатських хорватів згадують як руське плем'я, що брало участь у поході Олега на Константинополь

В лѣто 6415 (907) Іде Ѡлегъ на Грѣкы. Игорѧ ѡставивъ Кыєвѣ̑ . поӕ же множьство Варѧгъ и Словѣнъ и Чюди и Кривичи и Мерю и Полѧны и Сѣверо и Деревлѧны и Радимичи и Хорваты и Дулѣбы и Тиверци ӕже суть толковины. си вси звахутьс̑ Великаӕ Скуфь.[13]

Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році:

У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль [14]
.

Хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава І Хороброго[15], що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 1019–1030 роках.

Версії походження народу

ред.
 
Велика Моравія наприкінці ІХ ст.

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського етносу (хорвати у Чехії також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів з інтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)[16]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур[17] (похідних від пшеворської, зарубинецької[18] та київської[19] культур), але виключно на «суперетнічному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)[20], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття[21]. Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів[22]. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами[23]. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228[24]. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами[25]. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені[26]. Покликаючись на візантійського царя Костянтина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфіроґенетових Бойків з бойками в Карпатах[27], що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфіроґенетових бойків українською етнічною групою[28]. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами[29]. Цікаво відзначити, що й російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині не є прихідцями на цій території, але автохтонними нащадками білих хорватів[30]. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії[31]. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в до руський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії[32].

Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після Х століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.

Наприкінці XX ст. н.е на теренах Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільші — Стільське городище із площею 250 га і Пліснеське площею на ІХ ст. 300 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України[33].

Про білих хорватів див. також: Бурштиновий шлях. Вплив на цивілізації

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014.
  2. ↑ стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. ↑ М. Брайчевський. Вибране. Т ІІ. Хозарія і Русь. Київ. Видавництво О. Теліги. 2009. ISBN 978-966-355-029-9, ст. 345—347.
  4. ↑ Petrovski, Aleksandar; Toshesvki, Mihajlo (9 вересня 2016). GIS IN ARMY: APPLICATION OF GIS IN GEO-RECONNAISSANCE AND C4IS IN ARMY PURPOSES. GEOBALCANICA 2016. Geobalcanica Society. doi:10.18509/gbp.2016.21. Процитовано 12 липня 2018.
  5. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 25 травня 2006. Процитовано 28 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  6. ↑ Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328
  7. ↑ Niderle L. Slovanske starożitnosti. — Praha, 1906. — D. 2. — Sv .1. — S. 193, 224.
  8. ↑ 0 хорватах и о стране, в которой они живут в настоящее время. Архів оригіналу за 17 квітня 2007. Процитовано 11 квітня 2007.
  9. ↑ Dominik MANDIĆ, «Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.20
  10. ↑ De Administrando Imperio — Костянтин Багрянородний
  11. ↑ а б Константин Багрянородный. Об управлении империей. Архів оригіналу за 17 квітня 2007. Процитовано 11 квітня 2007.
  12. ↑ ЛІТОПИС РУСЬКИЙ з богом починаєм. Отче, благослови. Архів оригіналу за 18 жовтня 2014. Процитовано 11 квітня 2007.
  13. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 28 січня 2020. Процитовано 23 травня 2013.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  14. ↑ ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 988 — 1015. Архів оригіналу за 29 листопада 2016. Процитовано 11 квітня 2007.
  15. ↑ Monumenta Poloniae Historica. — Lwów, 1872. — T. 2. — P. 231. (лат.)
  16. ↑ Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 214—218.
  17. ↑ Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204.
  18. ↑ Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19.
  19. ↑ Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Ів.-Франківськ, 2003. — № 5. — С. 25—34.
  20. ↑ Назін С. В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI — VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
  21. ↑ Alemko GLUHAK, «Porijeklo imena Hrvat», Zagreb, 1990, c. 125—135.
  22. ↑ Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata. — Zagreb : Nakladni Zavod MH, 1990. — S. 61. хорв.
  23. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.63
  24. ↑ Mijo M. ĆURIĆ, «Staroiransko porijeklo Hrvata», Neovisna autorska naklada, Zagreb, 1991, c. 95
  25. ↑ Mirko VIDOVIĆ, «Hrvatski iranski korjeni», Zagreb 1991, c. 19
  26. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.60
  27. ↑ Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata… S. 47-48
  28. ↑ Dominik MANDIĆ. Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda. — Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 20. хорв.
  29. ↑ Ferdo ŠIŠIĆ, «Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara», Zagreb 1925. — С. 239—240.
  30. ↑ B.D. GREKOV. Kijevska Rusija. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 456—457. хорв.
  31. ↑ B.D. GREKOV, «Kijevska Rusija», Naprijed, Zagreb, 1962. — С. 438—456.
  32. ↑ M. BRANDT, "Ruske zemlje od XII stoljeća do Ivana Groznog. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 503—504.
  33. ↑ Білі Хорвати — передісторія Галицької держави. Архів оригіналу за 27 липня 2011. Процитовано 17 червня 2011.

Джерела

ред.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Білі_хорвати&oldid=42852391