Вікіпедія

Біла Хорватія

Цю статтю потрібно повністю переписати відповідно до стандартів якості Вікіпедії. Ви можете допомогти, переробивши її. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (січень 2020)

Велика Хорватія, або Бі́ла Хорва́тія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — прадавня батьківщина хорватів та українців, історична територія, яку населяли білі хорвати. За свідченням візантійського імператора Костянтина Багрянородного (Про управління імперією), Велика Хорватія (яку також називають Білою) існувала в Закарпатті у верхів'ї Вісли. Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (хорв. Ljetopis popa Dukljanina) і творах інших письменників, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії. Ім'я пояснюється слов'янською традицією позначення сторін світу: біла значить на південь, чорна - північ, червона - захід, синя/блакитна - схід, хоча швидше всього білими називали тих хорватів які не находились під владою Віщантії і не були хрещеними, тобто білі - не хрещені а червоні - хрещені. Її розміщення було по-обох схилах Карпат і охоплювало територію сьогодняшньої південної і південно-східної Польщі, можливо навіть землі віслянів(центральна Польща), захід України(Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька і Закарпатська області) і крайній північний-схід Словаччини, можливо з осередком у Кракові(Польща) або Стільське городище (Україна)[1][2].[3]

Біла Хорватія
Зображення
Континент Європа
Країна  Республіка Польща,  Україна і  Чехія
CMNS: Біла Хорватія у Вікісховищі
Історія Хорватії
Хорватія до хорватів
Іллірія • Паннонія • Далмація
Походження хорватів
Біла Хорватія
Середньовічна Хорватська держава
Паннонська Хорватія
Приморська Хорватія
Далматинські князівства
Захумлє • Травунія • Паганія
Хорватське королівство (середньовічне)
Рагузька республіка
Унія з Угорщиною
Хорватське королівство (Габсбурги)
Королівство Славонія
Королівство Іллірія
Королівство Хорватія і Славонія
Королівство Далмація
Держава словенців, хорватів і сербів
Королівство Югославія
Бановина Хорватія
Незалежна Держава Хорватія
Соціалістична республіка Хорватія
(як частина СФР Югославія)
Війна за незалежність
Історія Хорватії після 1995
Портал «Хорватія»

На думку багатьох науковців, що підтверджується археологічними дослідженнями, землі Великої Хорватії поширювалися й на сучасну Буковину, на що вказують залишки їхнього міста — Ревнянське городище.[4]

Столицею Білої Хорватії деякі українські джерела називають село Стільсько з його городищем[5].

Предмет розгляду ред.

Історії Білої Хорватії та білих хорватів до сьогодні є предметом досліджень, які проводять європейські фахівці, особливо словацькі, угорські, польські й українські історики. Не існує єдиної і узгодженої думки про значення Білої Хорватії в історії Середньовіччя. У новіші часи хорватський історик Луйо Маргетич датував прибуття хорватів на нинішні хорватські землі кінцем ХІІІ століття.[6] Його колега-співвітчизниця Нада Клаїч прийняла радикальну гіпотезу Маргетича, а прабатьківщину хорватів окреслила межами Карантанії. Словенські історики відкинули такі гіпотези.[7] Пізніша робота над вищезгаданими тезами привела Клаїч до перенаправлення напрямку переселення хорватів: замість з півночі на південь — з півдня на північ. Після праці хорватського мовознавця Радослава Катичича відмовилися і від такого погляду.[8] Історик Іван Мужич на основі погляду Клаїч, точного перекладу виразу (Bijela = Stara, ne Velika) та твору Historia Salonitana і Хорватської редакції літопису попа Дуклянина (у яких назва Біла Хорватія вживається для прибережного середньовічного хорватського князівства) ототожнює Білу Хорватію з Банською Хорватією (керованою баном), яка складалася з жуп Лика, Гацка і Крбава (в районі сучасної області Лика).[9]

Білу Хорватію не слід розглядати як якусь конкретну країну, а простір, який населяли більш чи менш пов'язані між собою слов'янські племена. Нинішня археологія, не лише польська, а й загалом європейська, опирається на зв'язок конкретних матеріальних залишків з конкретними людьми. Вважається, що матеріальна культура не відображає етнічні особливості. Хоча чеські й польські історики здебільшого заперечують існування Білої Хорватії, проте є деякі ознаки, що вказують на зв'язок цього обширу з теперішньою Хорватією. Назва хорватів згадується на широкому просторі: в Чехії навколо Праги і на півдні Польщі. Це так звана Біла Хорватія. Крім того, слово Хорват згадується в Карантанії, на території сучасних Австрії і Словенії та в сучасній Україні. Там також існували такі громади, але з плином часу вони так і не перетворилися на етнічні групи[10]

Головна причина, чому польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх хорватів, полягає, за словами фахівця Невена Будака, в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні хорвати, які жили на тій території. Про це свідчить і велика кількість географічних назв, які асоціюються з ім'ям хорватів або назвами, схожими на багато хорватських топонімів таких як Osiek, Jamnica тощо.[11]

В ​​Україні, якій іноді в історіографії приписують роль «матері всіх слов'янських народів», термін білі хорвати з радістю приймається, а один із братів-засновників найдавнішої могутньої слов'янської держави — Київської Русі носив ім'я, яке шляхом мовознавчих закономірностей можна розшифрувати як хорват. Йдеться про ім'я Хорив. Цікавим є факт, наведений експертом Євгеном Пащенком, що Поліцький статут і кодекс «Руська правда», найважливіші середньовічні документи хорватів та українців відповідно, напрочуд подібні (скажімо, і там, і там згадується таке явище як верв, притаманне тільки русам і хорватам). За даними антропологічних та історичних досліджень, найбільша частина середньовічних хорватів прибули в теперішні хорватські землі з Польщі, зокрема з Балтики, а до цього вони жили на пустищах сьогоднішньої Західної України і в Карпатах, де є річки Неретва, Требишниця тощо.

Кордони ред.

На пiдставi трактату візантійського імператора Костянтина VII можна зробити висновок, що в серединi Х ст. Біла Хорватія займала вздовж пiвнiчних кордонiв сучасної Угорщини, на заходi змикаючись з Білою Сербією, а на сходi її межi були доступнi нападам печенігів. Біла Сербія тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Звiдси випливає, що всерединi Х ст. Біла Хорватія простягалася вiд витокiв Вiсли через басейн Сяну десь до середньої течiї Днiстра - верхньої течiї Пруту, звiдки могла бути доступною для нападiв печенігів. На захiд, за вiдомостями візантійця, білі хорвати висунулись недавно, тодi як море, з яким вонибули зв’язанi, було Чорним морем i примiрний шлях до нього тривав 30 днiв. День плавання вверх по рiцi прийнято рахувати 25-35 км, вниз - 80 км. Днiстром, з його безлiччю вигинiв iповоротiв, вниз за день пройти бiльше 50 км не вдається. Простi пiдрахунки показують, що за 30 днiв до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякi дослiдники, зокрема Дюла Моравчик, пiд Чорним морем пропонують бачити Балтiйське. Це малоймовiрно, але незмiнює справи: до Балтiйського моря за 30 днiв рiчковим шляхом по Сяну i Вiслi теж можна добратись лише з району Перемишля. Про пiвнiчнi межi Білої Хорватії Костянтин VII вiдомостей не мав.

Історія ред.

Здогадку про існування окремих хорватських князівств на східних землях Великої Хорватії першим висловив Ріхард Репель. Витісненi печенігами з південних районів тиверці розселилися серед хорватів в основному на території пiзнішого Теребовельського князівства, утворюючи й спільнi могильники, на яких зберегали своєрідність своїх поховань — під плитами.

Ареали хорватів i тиверців у VIII–IX ст. були заповненi пам’ятками культури типу Луки Райковецької, а до того у другiй половинi V–VII ст. — пам’ятками празького типу. Межа мiж ними дуже умовна. У III–V ст. складний карпатський симбіоз даків, слов’ян, германців і сарматів закінчився на користь слов’ян–хорватів, які у V–VI ст. почали заповнювати землі Східної Словаччини, басейну Дністра (де вони змішувалися із спорідненим сербським населенням) і Сяну, а далі вздовж Татрів і Судетів дійшли до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білого Ельстеру. Так утворилася Велика Хорватія. До подібного висновку дійшов О. Майоров. Про це також свідчать балканські топоніми у Хорватії, Боснії і Герцеговині, які зберегли етнічні назви відомих прикарпатських і волинських племен: требовлян (53 назви), засян–присян (1 назва), дулібів (Dulebe, Dulepska — 2 назви), бужан (всього 8 назв), лучан (всього 10 назв), волинян ( всього 5 назв) і черв’ян ( всього 51 назва). Наймовірніше найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовлянського князівств.

Частина требовлян під тиском аварів мігрувала за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішов), а звідти на Балкани — до Хорватії і Боснії, де збереглося 53 топоніми з племінною назвою. В часи Святоплука Моравського західна частина князівства требовлян увійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стільське на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ – на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під тиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі.

У Закарпатті в ІХ–Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця, Ужа і Боржави. Між районом Банської Бистриці і районом Кошиці — Пряшів по водорозділі річок на археологічній карті помітний розрив між городищами, тоді як басейн р. Лаборець, притоки Ондави, до теперішнього угорсько–українського кордону був повністю заселеним. Напевно тут проходили межі між карпатськими хорватами та спорідненими з ними словаками.

У кінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим із яких було Земплинсько–Ужанське. Боржавське і Верхньотисянське князівства поступалися йому в території і потужності городищ. Городища в Данилові і Олександрівці Хустського району, де були соляні промисли, поселення на верхній Тисі, солотвинські рудники та марамороські землі, дають всі підстави вважати і верхньотисянського князя сильним володарем. Городища у Варі, Білках і Малій Копані трохи поступаються за розмірами і потужністю укріплень городищам у Ужгороді, Земплині і Забовчі, але все ж дають уяву про силу боржавського князя. Напевно і мукачівське городище було значним, але його знищило будівництво пізнішого замку. Кожне князівство проводило власну політику, що і відбито у пізніших легендах. Існувало ще Нижньотисянське князівство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарії. Потім відступивши до Банату. Завоювання цього князівства завершилося у часи короля Стефана на початку ХІ ст. Угорський вождь Алмош обійшов Верхньотисянське і Боржавське князівства та спрямував свій удар проти земплинсько–ужанського князя Лаборця. Прорвавшись з оточення після падіння Ужгорода, Лаборець втікав у Земплин. Його наздогнали в околицях с.Ластомір над р.Свіржавою. Князь потрапив у полон і був повішений. Руїни церкви на цьому місці, напевно спорудженої над його могилою, підтверджують цю легенду. Свіржава з тих пір зоветься Лаборцем. Боротьба була впертою і при штурмі Земплина загинув Алмош. Немає жодних підстав вважати, що закарпатські князівства були приєднані Володимиром Святославичем до Київської Русі.

«Біла Хорватія» на географічних картах ред.

1742 р. Атлас «Atlas nouveau». Карта «Imperii Orientalis et Circumjacentium Regionum» (Східна Імперія за творами Константина Багрянородного, X ст.) Гійома Деліля. На карті Західна Україна та частина Поділля — MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія), яка на сході межує з Руссю (RUSSIA). MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія) є частиною SCLAVONIA (Склавонії).[2].[3]

1831 р. Марія Регіна Корженьовська. Карта «POLSKA nabytki od roku 860—1333» (атлас «Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski»)На карті позначені з межами: Хорватія Велика (територія включала теперішню Східну Польщу, частину Словаччини, закерзонські українські землі, теперішнє м. Краків, північна межа — р. Західний Буг), Хорватія Червона (територія включала теперішні міста Перемишль та Галич, на сході межувала з Волинню, південна межа — р. Прут), Хорватія Закарпатська (територія Придунайської низовини, південна межа доходила до р. Дунай, північна межа — Татри та Карпати).[2].[3]

Галерея ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Біла Хорватія [Архівовано 24 травня 2013 у Wayback Machine.] (хор.)
  2. ↑ а б в Байцар Андрій. БІЛІ ХОРВАТИ (РУСИНИ) ТА БІЛА ХОРВАТІЯ (ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА) НА КАРТАХ XVIII-XX ст.. https://baitsar.blogspot.com/2017/12/xix_17.html
  3. ↑ а б в Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія / А. Л. Байцар. – Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с.
  4. ↑ Ігор Возний.Історія досліджень та етапи формування давньоруських міст Х—ХІІІст. у межиріччі Верхнього Сирету та Середнього Дністра.Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині.– Вип. 9. – Львів, 2005, с. 298—302 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 14 липня 2020. Процитовано 14 липня 2020.
  5. ↑ Стільсько — столиця білих хорватів. Архів оригіналу за 4 квітня 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  6. ↑ «Konstantin Porfirogenet i vrijeme dolaska Hrvata», Zbornik Historijskog instituta JAZU 8, 1977, 5-88
  7. ↑ «Karantanija = stara domovina Hrvatov?», Zgodovinski časopis, 1987, 3, 531.
  8. ↑ «O problemima stare domovine, dolaska i pokrštenja dalmatinskih Hrvata», Zgodovinski časopis, 1984, 4, 253—270.
  9. ↑ «Bijeli Hrvati u banskoj Hrvatskoj i županijska Hrvatska», Starohrvatska prosvjeta, Vol.III No.37 Prosinac 2010.
  10. ↑ HRT, Hrvatski kraljevi — 7. epizoda. Архів оригіналу за 15 червня 2014. Процитовано 1 червня 2013.
  11. ↑ 'Harvat' je riječ koja znači 'ženski'. Архів оригіналу за 19 квітня 2012. Процитовано 1 червня 2013.

Джерела ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Біла_Хорватія&oldid=42300308