Івасюк Іван Миколайович
Іван Миколайович Івасюк (1916, с. Клубівці, Тлумацький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Тисменицька міська громада, Івано-Франківська область, Україна — 24 серпня 1945, Київ, УРСР) — український політичний та військовий діяч, член ОУН, пропагандист центрального проводу ОУН, основоположник та провідник Клубовецького Куща Самооборони. Один з найвпливовіших лідерів українського визвольного руху на Тисмениччині. Розстріляний радянською владою, як «ворог народу»[1].
| Іван Миколайович Івасюк | |
|---|---|
 | |
| 1-й провідник Клубовецького Куща Самооборони | |
| жовтень 1944 — січень 1945 | |
| Попередник | посада запроваджена |
| Наступник | Микола Пронюк, Теодор Сенюк |
| Народився |
1916 с. Клубівці, Тисменицька міська громада, Івано-Франківська область, Україна |
| Помер |
24 серпня 1945 Київ, Україна |
| Похований | Київська область, невідомо |
| Відомий як | політик, військовий, лідер, радикальний український націоналіст |
| Громадянство |
.svg){kind=small} Австро-Угорщина→ ЗУНР→.svg){kind=small} II Польська Республіка→ СРСР→ Українська держава (1941)→.svg){kind=small} Третій Рейх→ УССД→ СРСР |
| Національність | українець |
| Освіта | клубовецька початкова школа, тисменицька загальна школа, тлумацька гімназія |
| Політична партія |
 ОУН (1938-1940) ОУНР (1940-1945) ККС (1944-1945) |
| Рід Івасюків | |
| Батько | Микола Онуфрійович Івасюк (?-1927) |
| Мати | Ганна Миколаївна Івасюк (?-1938) |
| У шлюбі з | Катерина Йосифівна Івасюк |
| Діти | Йосип (1937-2015), Ганна (1940-2020) |
| Брати | Михайло (1918-2005) |
| Звання | капрал |
| Релігія | греко-католик |
| Підпис |
 |
Біографія ред.
Молоді роки ред.
Іван Івасюк народився у селі Клубівці Тлумацького повіту Станиславівського воєводства (тепер Тисменицька міська громада Івано-Франківської області).
Батьки були селянами. Батько, Микола Онуфрійович, працював на залізничній станції; мати — Ганна Миколаївна (дівоче прізвище — Дячишин). Впродовж 1931–1935 років навчався у Тлумацькій гімназії. Не продовжив навчання через фінансову скруту. Працював дорожнім майстром у Товмацькому повіті. У 1930-х роках належав до молодіжних товариств «Луг», «Каменярі», «Просвіта», «Рідна Школа». У 1938 році став членом п'ятірки сільської ОУН. Після розділу Польщі у 1939 році працював секретарем сільської ради Клубівців під прикриттям ОУН[1].
Захоплення влади ред.
На початку радянсько-німецької війни з іншими українськими націоналістами захопив радянську адміністрацію у Клубівцях, проголосив українську владу та майбутню підпорядкованість уряду Української держави. За короткий час сформував адміністрацію і поліцію, ініціював висипання символічної могили борцям за волю України репресованих НКВС у 1939-1941 роках. Формування проіснувало біля двох тижнів, але нацисти не визнали Української держави і почали переслідування її прихильників та лідерів. Окрім того, Івасюк потрапив під переслідування, як представник радянської влади. Тож більше п'яти місяців переховувався у Клубівцях та Надорожній від гестапо[1].
У німецькій кримінальній поліції ред.
У грудні 1941 року, після розмови з двоюрідним братом Теодором Рекетчуком переїхав у Львів. В січні 1942 року виїхав у Малопольське воєводство для проходження курсів слідчого складу німецької кримінальної поліції. Там протягом трьох місяців вивчав польський кримінальний кодекс, криміналістику, процесуальний кодекс, інструкції для поліції, графологію, дактилоскопію, стройову та фізичну підготовку. Після закінчення школи Івасюку присвоєли звання капрала, і 1 квітня 1942 року направлено у Львів для роботи. Тут він обіймає посаду в третьому комісаріаті міської поліції. Івасюк, як ще ярий працівник, був закріплений до старшого слідчого. За півтора місяця з ним розслідує біля 10 справ, які передає в суд[1].
20 травня 1942 року дирекцією міської поліції Львова Івасюк переведений на роботу в Тернопіль, де також працював у розшуку міської кримінальної поліції – перші два місяці разом зі старшим слідчим, а потім – самостійно. В Тернополі Івасюк стикнувся зі страшними речами, які творили німці: масові єврейські погроми, гетто, вивіз людей на роботу в Німеччину[1]. У вересні 1942 року встановлює зв'язок з референтом СБ Тернопільського обласного проводу ОУН Василем Ґоянюком, який розповідає Івасюку про нову політику ОУН стосовно нацистів і пропонує йому активізуватись в ОУН. Івасюк відповідає згодою і отримує перше псевдо – Ярко.
З вересня 1942 Івасюк працював в гестапо як агент СБ. У березні 1943 року їде в Львів, де проходить тритижневі курси дактилоскопії, повертається до Тернополя і пробуває за тією ж спеціальністю в поліції. Так Івасюк пропрацював розвідником до лютого 1944 року[1].
В школі пропаганди ОУН ред.
За розпорядженням Ґоянюка, Івасюк залишив службу в кримінальній поліції і направився на Волинь. 2-4 лютого 1944 року Івасюк прибув у район Костополя до розташування школи пропаганди ОУН в лісі недалеко містечка. Тут пройшов півторамісячний вишкіл, де вивчав структуру ОУН, методи пропаганди, історію України та історія ОУН, фізичну культуру[1].
Пропагандистський рейд Україною ред.
У квітні Івасюк від керівника школи «Тополі» одержав під своє командування 18 озброєних осіб і завдання пробиратися в східні області України, де проводити просвітницьку роботу серед цивільного населення та створювати філії ОУН на місцях. По короткому виступі Миколи Лебідя група відправилась в рейд, у ході якого Іван Івасюк змінив псевдо на Арсен.
Спочатку Вінницька область. Протягом рейду в цій області Івасюк особисто виступив перед місцевим населенням більше 30-ти разів. У Вінницькій області група перебувала чотири місяці, до серпня 1944 року. У зв’язку з насиченістю військ РСЧА довелося піти в підпілля і припинити діяльність на один місяць. В серпні група Івасюка отримала доручення прибути до Білої Церкви, де повинні зібратися всі рейдуючі агітаційні групи. У кінці місяця група прибула на місце призначення, де пропагандистів зустрів Микола Лебідь з групами, які проводили агітацію в Житомирській та Кам’янець-Подільській областях[1].
Повернення у Галичину ред.
Через хворобу Івасюк попросив у Лебідя відпустки додому. Отримавши дозвіл Івасюк зі зв’язковим «Шрамом» вирушив у дорогу. 25-26 вересня 1944 року Івасюк прибув у Клубівці, де змінив псевдо на Нестор. Після кількох днів відпочинку Івасюк зв’язався зі станичною Катериною Бойко і через неї передав повідомлення районному провіднику ОУН Миколі Савику, якому повідомив, хто він є. Савик у відповідь пообіцяв, що узгодить питання, і як тільки буде вільна посада, візьме його для роботи в районному проводі ОУН. Івасюк залишився дома і лікувався[1].
Клубовецький Кущ Самооборони ред.
Івасюк не приєднався до районного проводу, а розпочав з жовтня 1944 року формувати, фактично, самостійну військову формацію Клубовецький Кущ Самооборони (дальше – ККС)[1].
Особивий склад ред.
Основою стали жителі Клубівців, котрі уникнули мобілізації в червону армію і чинили неорганізований спротив окупантам; бійці боївки районної СБ та сотень УПА ТВ «Чорний Ліс», які були переведені в ККС за договором сторін. Станом на грудень 1944 року ККС налічував близько 30 чоловік та 15 жінок з підпорядкованої кущу жіночої станиці ОУН Клубівців[1].
Стратегія ред.
Кущ дотримувався стратегії вичікування розриву домовленостей між державами Антигітлерівської коаліції та СРСР і відповідно початку нової війни, у якій Україна надіялась вибороти незалежність. На початку нової війни бійці ККС розраховували влитися в одну з сотень УПА або створити власну[1].
Підоготовка ред.
Дотримуючись стратегії, ККС уникав прямих боїв з більшовиками, а розвивався і проводив постійну військову підготовку, зокрема для неї Івасюк домовився про перехід у ККС Миколи Пронюка – ройового сотні УПА «Чорного». Окрім постійного інструктажу, Івасюк з Пронюком прописали тритижневий курс, на котрому рекрути проходили стройову підготовку і вивчали матеріальну частину зброї (гвинтівок, автоматів і кулеметів різних зразків), після чого вояки складали присягу «визволити Україну або померти у боротьбі за неї. А якщо доведеться попасти в полон, то мовчати до скону, бо у ворожих руках помилування не буде». Окрему увагу в Кущі, Івасюк приділяв моральній і політичній підготовці бійців, у 1944 році було проведено ряд зустрічей з районними референтами ОУН Тисмениччини, зокрема з референтом СБ Романом Кобзою, воєнним референтом «Лемком», референтом пропаґанди «Олехом», райпровідником ОУН Миколою Савиком, також провід Куща підтримував зв’язок з клубовецькими націоналістами, які вели боротьбу в інших теренах. Івасюк пропонував воякам націоналістичну літературу, зокрема журнал Станіславського повітового проводу ОУН «Гомін волі», різні видання обласного проводу ОУН, вісті української інформаційної служби. Вояки у вільний час читали історичні, релігійні та художні книги[1].
Робота з місцевим населенням ред.
Для координації дій та підтримки духу цивільного населення повстанці організовували мітинги, поширювали бофони і листівки. Із цивільного населення було сформовано референтури розвідки, інформаторів та харчовиків (до 1947 року харчові та інформатори були практично у всіх частинах села)[1].
Налагодження зв'язку ред.
Створено відділ спецкур’єрів із 5 чоловік для охорони і супроводу квартируючих у Клубівцях провідників ОУН та УПА. Окрім них, організовано мережу зв’язкових (13 чоловік) у сусідні станиці та райпровід ОУН. Кожному спецкур’єру та зв’язковому призначено станиці, а у них вказано будинки, в які приводити провідників.
Через Тлумацького повітового пропагандиста ОУН Михайла Водославського, родом з Надорожної, ККС наладив співпрацю (обмін розвідданими, забезпечення квартирування, спільні бойові акції) із станичною боївкою ОУН його села.
На початку зими 1944 року більшовики розмістили у Клубівцях гарнізон (30 червоноармійців). Усвідомлюючи перевагу ворога, Кущ вирішив знайти спільну мову з українцями у складі червоної армії, які розуміли мету боротьби ОУН та УПА. Сторони пішли на зустріч та встановили договір, за яким українці-червоноармійці та повстанці не будуть нападати одні на одних[1].
Реформація ред.
Івасюк мав покинути ККС для роботи у центральному проводі ОУН. Тому 4 січня 1945 року у домі станичної Катерини Бойко зібралися на конференцію провідники ККС та керівництво Тисменицького райпроводу ОУН – «Бажан», «Чорновус» і «Лемко», від ККС – Іван Івасюк, Микола Пронюк, боєць СКВ Василь Ковальчук, та Катерина Бойко. У результаті ККС прийнято до складу другого підрайону Тисменицького райпроводу ОУН як Клубовецький кущ (дальше – КК) ОУН. Також було обговорено ряд організаційних питань, розглянуто список кадрів для мобілізації, поданих жіночою станицею ОУН. Ковальчука призначено станичним та господарчим референтом по Клубівцях, Пронюк замінив Івасюка на посаді провідника куща[1].
Полон ред.
20 січня 1945 року силами оперативної групи НКВС 2 комендатури 27 прикордонного загону під командою Яценка–Сергеєва у клубовецькому лісі (урочище Вербовий Провал) була викрита, взята у кільце і розбита криївка КК – у полон потрапили 8 вояків Куща, зокрема Іван Івасюк, його брат Михайло та станичний Клубівців Василь Ковальчук. В ході бою загинув вартовий куща Василь Молощак[1][2].
Смерть ред.
Після слідства, яке тривало з січня по липень 1945 року у Тлумачі, Станіславі, Львові та Києві, військовий трибунал НКВС присудив Івану Івасюку вищу міру покарання (розстріл), яку виконали 24 серпня 1945 року в Київській тюрмі[1].
Відмова у політичній реабілітації ред.
У 1994 році реабілітаційна комісія визначила Івана Івасюка, як обґрунтовано засудженого і не підлягаючого реабілітації. Аргументами була служба Івасюка в німецькій поліції, участь в акціях знищення євреїв під час служби у Тернополі та відсутність заяв зацікавлених у реабілітації осіб.
Проте у кримінальній справі Івана Івасюка не було допитано жодного свідка[1].
Ушанування пам'яті ред.
- В 2022 році поблизу криївки ККС побудовано військовий меморіал[3].
- У вересні 2022 року Євген Пронюк присвятив Івану Івасюку книгу «Пам'ятати Вічно».
Подальша доля Клубовецького куща ред.
Після загибелі Миколи Пронюка (19.ХІІ.1945 застрілився у криївці у двогодинному бою з більшовиками в селі Довге (Івано-Франківський район) у грудні 1945 року КК очолив Теодор Сенюк (пропав безвісти у серпні 1947 року) – вояк КК, 1945 року призначений підрайонним провідником ОУН у регіоні Клубівців, відповідно підрайон Сенюка з КК утворили одну структуру та боївку[4][5]. Після Теодора Сенюка з осені 1947 року керівництво підрайоном (після реформації Тисменицького райпроводу ОУН – кущем) перебирав його бойовик Петро Яцура (загинув у бою 1949), після нього – бойовик Мирослав Юрчишин (загинув у бою в липні 1950), і останній провідник КК – Григорій Волощук «Грицько», що 13 березня 1951 року в оточенні двома батальйонами військ МДБ застрілився з сімома іншими членами ОУН у схроні Монастирного Провалу – останній повстанській криївці Тисмениччини[1].
Обов’язки станичного після розбиття криївки 20 січня 1945 року тимчасово виконував Пронюк, весною 1945 року на посаду призначено сімнадцятирічного бійця Василя Рекетчука, восени 1946 року пост перебрав боєць Василь Слупський, у серпні 1947 року на посаду повернувся Василь Рекетчук, який через рік, у серпні 1948 року, потрапив у більшовицький полон і був останнім станичним Клубівців[1].
У 1946 році КК розширив свою мережу станиць на сусідні села Погоня, Пшеничники, Хом'яківка та місто Тисмениця (разом 83 км²). За роки існування ККС/КК та підрайону Теодора Сенюка через їх ряди пройшли понад 88 осіб, біля 50 із них зі зброєю у руках чинили спротив радянській окупації, інші були членами станичних і кущових ОУН, належали до референтур харчовиків, розвідників та інформаторів. З 1944 по 1951 рік у боях з більшовиками загинуло 16 вояків, 29 потрапили у полон/заарештовані, 9 пропали безвісти, 15 добровільно здалися, 19 втратили/порвали зв’язок. За період боротьби вояки зробили 6 криївок + 1 господарську (для зерна), у складі озброєння повстанці мали 15+ автоматів, 22+ гвинтівки, 45 гранат, 1 ПТРД-41, 5 кулеметів і 8 пістолетів, а в додаток до цього – саперні лопати, багнети та інша амуніція, за одиночними свідченнями у 1944 році була задіяна легка артилерія. В числі найвідоміших бойових операцій КК є 5 успішних засідок на автомобілі і підводи більшовиків при в’їзді у Клубівці, 4 напади на сільські адміністрації та вартові приміщення груп громпорядку, десятки малих зіткнень із ВВ СРСР та стрибками, знищення або спалення колгоспів, клубів, магазинів, а також побиття і атентати на співробітників радянських каральних органів, членів ВЛКСМ, сексотів, стрибків і учасників прокомуністичних польських організацій «Східний Бій» та «Чорна Фаланга»[1].
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Пронюк, Євген (2022). Івасюк Іван Миколайович "Нестор", "Ярко", "Арсен". Пам'ятати вічно. Івано-Франківськ: СІМИК. с. 88—95, 127—155, 157—163.
- ↑ Сумний січень 1945-го. kluedu.if.ua. kluedu.if.ua. 23 жовтня 2020. Архів оригіналу за 19 березня 2023. Процитовано 19 березня 2023.
{{cite web}}:|first=з пропущеним|last=(довідка) - ↑ Молощак, Марія Іванівна (21.10.2022). У КЛУБІВЦЯХ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИЙ ХРЕСТ ТА МЕМОРІАЛЬНУ ПЛИТУ ВОЯКАМ УПА.
- ↑ Довгівський гамбіт. http://kluedu.if.ua/. http://kluedu.if.ua/. 23 жовтня 2020. Архів оригіналу за 19 березня 2023. Процитовано 19 березня 2023.
{{cite web}}:|first=з пропущеним|last=(довідка) - ↑ Загадка тривалістю 74 роки. ІІІ провідник Клубовецького куща. kluedu.if.ua. 21 листопада 2021. Архів оригіналу за 19 березня 2023. Процитовано 19 березня 2023.
{{cite web}}:|first=з пропущеним|last=(довідка)
Література ред.
- Карпів Й. Клубівці (нариси з історії села). — Івано-Фраківськ: СІМИК, 2000. С. 89—133.
- Пронюк Є. Івасюк Іван Миколайович "Нестор", "Ярко", "Арсен" // Пам'ятати Вічно. — Івано-Фраківськ: СІМИК, 2022. — С. 561—562 с. 88—95, 127—155, 157—163.