Гуцульщина

український етнокультурний регіон

Гуцу́льщина, або Гуцу́лія (рум. Huțulșcina, пол. Huculszczyzna, словац. Huculsko) — український етнокультурний регіон, край українських верховинців — гуцулів, який розташований у Західній Україні.

Гуцульщина
Держава Flag of Ukraine.svg Україна
Розташовується на водоймі Прут, Черемош, Серет, Сучава
Розташування на мапі

РозташуванняРедагувати

Гуцульщина розташована в південно-східній частині Українських Карпат на території історичної Мармарощини, Покуття і Буковини, в сточищі річок Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси.

Південні та північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини річок. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, через Свидовець, Гуцульські Альпи і північні схили Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена — Делятин — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути (Косівський район) — Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвина й Старої Гути; на південному заході гуцули заселяють усю долину Тиси на північ та південь від Рахова; східна межа Гуцульщини — лінія Вижниця — Берегомет — Мигове — Банилів-Підгірний. Частина Гуцульщини залишилась в теперішній румунській частині Мармарощини та південній Буковині.

ІсторіяРедагувати

Гуцульщина до 1770 р. входила до складу Османської імперії, Молдовського князівства, Речі Посполитої, Угорського королівства; згодом до Австрійської імперії (Австро-Угорщини); у 1920—1939 роках — до Королівства Румунія, Польської республіки й Першої Чехословацької Республіки. Незважаючи на штучне адміністративне управління, гуцули віками творили старозвичаєві порядки, гірські умови, побут, волоське пастуше право, полонинське тваринництво, спільну матеріальну й духовну культуру, говірки. Взаємообмінові поміж гуцулами сприяло розташування у глибині гір, далеко від шляхів сполучення. Тепер уся Гуцульщина, за винятком 8 сіл на румунській Буковині та кількох сіл на Мармарощині, знаходиться в Україні.

Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах XIV — початку XV століть; у 1424 році — перша згадка про Жаб'є; історичні дані про населення скупі, очевидно, на Гуцульщині довго не було панщини, тільки оплата грішми й натурою для відкупу від сусідніх володарів.

У середині XVII — XVIII століть на всій Гуцульщині діяли ватаги опришків (найвідоміший з них Олекса Довбуш); супроти панщини були скеровані повстання 1840 років, які очолив на буковинській Гуцульщині Лук'ян Кобилиця.

1913 року стараннями товариства «Сільський господар» у Львові, заснований «Комітет рятунковий Гуцульщини» в Кутах, у зв'язку з неврожаєм та великою осінньою повінню попереднього 1912 року і голодом. Комітет збирав пожертви, подавав прохання, клопотався для здобуття грошової помочі або роботи нужденним[1].

Найважливішими виявами національно-громадського життя Гуцульщини були організація Української радикальної партії на початку XX століття й Січі Кирила Трильовського, бої Українських Січових Стрільців 1914—1915 рр, активна участь у визвольних змаганнях 1918—1920 рр. У 1918—1919 роках, трохи більше ніж півроку, у центральній частині Мармарощини існувала Гуцульська Республіка, яка згодом була окупована румунськими військами в ході румуно-угорської війни за Семигород.

КультураРедагувати

 
Ручний дерев'яний хрест у формі свастики. (Покуття або Гуцульщина. Кінець XIX — початок XX століття. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й.Кобринського.)

На Гуцульщині створений особливий стиль народного іконопису. Ікони писалися на смерекових дошках, які для захисту від жуків-короїдів покривали часниковим соком. Фігури святих переважно вертикальні, але динамічні; обличчя в основному білого кольору, очі промальовані через усе обличчя. Велика збірка гуцульських домашніх образів XVIII—XIX ст. знаходиться в фондах і експозиції Музею української домашньої ікони в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль».

Своєрідним явищем був організований 1911 р. Гнатом Хоткевичем аматорський народний Гуцульський театр (режисери Олекса Ремез, Лесь Курбас), де селяни грали п'єси гуцульським говором.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Олена Пчілка. Нещасна країна // Викинуті українці: До жидівсько-української справи. — . — С. 206–209. Архівовано з джерела 28 грудня 2016. Процитовано 25 листопада 2016.

ПосиланняРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

Т. 3 : Тисячолітній літопис Гуцульщини. — [Б. м.]: [б.в.], 2004. — 459 с.: іл., карти, фотогр. — Бібліогр.: с. 445—459. — ISBN 966-7363-89-9 (Т. 3) (онлайн-перегляд [Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.])
  • Історичний нарис про гуцулів / С. Витвицький; [пер., передм., примітки Миколи Васильчука]. — Надвірна: Світ, 1993. — 94 с.
  • Історія Гуцульщини: навч. посіб. / В. Грабовецький ; рецензент М. Вегеш ; ПНУ ім. В. Стефаника. — Косів: Писаний Камінь, 2013. — 244 с. : іл.
  • Історія Гуцульщини. Т. 1 / Микола Домашевський. — Чикаго — Львів, 1995. — 501 с. (завантажити [Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.])
  • Історія Гуцульщини. Т. 2 / Микола Домашевський. — Чикаго, 1985. — 507 с. (завантажити [Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.])
  • Історія Гуцульщини. Т. 3 / Микола Домашевський. — Чикаго, 1986. — 441 с. (завантажити [Архівовано 29 листопада 2019 у Wayback Machine.])
  • Історія Гуцульщини / голов. ред. М. Домашевський ; Гуцульський Дослідний Інститут в Чикаго, Косівське відділення Регіонального об'єднання дослідників Гуцульщини. — Л. : Логос, 2000.
Т. 4 / ред. кол. В. Гаюк [та ін.]. — [Б. м.]: [б.в.], 2000. — 576 c.: рис. — ISBN 966-7379-01-9
Т. 5. — [Б. м.]: [б.в.], 2000. — 624 с.: іл. — ISBN 966-7379-01-9
Т. 6. — [Б. м.]: [б.в.], 2001. — 644 с.
  • Старожитності Гуцульщини: У 2-х т. Івано-Франківськ, Львів: Манускрипт-Львів, 2011
  • Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013.
  • Гуцульщина та гуцули: економіка і нар. промисли (друга половина XIX − перша третина XX ст.): монографія / В. М. Клапчук ; Ін-т українознав. ім. І. Крип'якевича НАН України, Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника. − Л. ; Івано-Франківськ, 2009. − 507 с. − Бібліогр. : с. 447−503 (1298 назв). − ISBN 978-966-2988-16-1.