Велике князівство Владимирське

Велике князівство Владимирське, Велике князівство Володимирське, Владимиро-Суздальське князівство (11571389) — удільне руське князівство на північному сході Русі під керівництвом династії Юрійовичів (гілки Рюриковичів). У 1157—1169 роках існувало Владимиро-Суздальське князівство, після переносу суздальським князем Андрієм Боголюбським столиці з Суздалі до Володимира-на-Клязьмі. 1169 року володимирсько-суздальський князь Андрій Боголюбський захопив Київ і був визнаний Великим князем. Проте він не сів княжити у Києві, але залишився у Владимирі, завдяки чому Владимирське князівство перетворилося на Велике князівство Владимирське.

Велике князівство Владимирське (1169-1389)
Владимиро-Суздальське князівство (1157-1169)
рос. Великое княжество Владимирское
Ростовсько-Суздальське князівство Flag
1157 – 1389

Герб of Велике князівство Владимирське

Герб

Велике князівство Владимирське: історичні кордони на карті
Велике князівство Владимирське: історичні кордони на карті
Столиця Ростов, Суздаль і Владимир
Мови церковнослов'янська, давньоруська
Релігії православ'я
Форма правління феодальна монархія
Владимирський Великий князь
 - 11571174 Андрій Боголюбський
 - 11761212 Всеволод Велике Гніздо
 - 12521263 Олександр Невський
Історія
 - Засновано 1157
 - Ліквідовано 1389
Попередник
Наступник
Ростовсько-Суздальське князівство
Монгольська імперія
Московське Князівство
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Велике князівство Владимирське

Велике князівство Владимирське було попередником Московської держави. Одним з уділів Великого князівства стало Московське князівство, чиї князі отримали в Орді ярлик на Великий княжий престол Владимирський й перетворили його на Велике князівство Московське.

З початку XIV сторіччя великі князі Володимирські стали використовувати в своєму великокняжому титулі додаток «всія Русі».

Початково центр князівства був у місті Суздаль, й з середини XII сторіччя — у Володимирі-на-Клязьмі. Суздальське князівство розвинулося з Ростовсько-Суздальського князівства (1125—1157), а те з Ростовського князівства, що було уділом київських князів. У XII сторіччі, за правління князів Юрія Долгорукого та його сина Андрія Боголюбського князівство відокремилося від Києва в ході розпаду Руської держави.

Територія

ред.

Рубежі Великого князівства Володимирського сягали на півночі Білоозера, верхньої течії Північної Двіни, на північному сході — міста Устюг, на сході — берегів річки Унжа (притока Волги), волзького міста Городець, на півдні — басейну середньої течії Оки, на заході — верхів'їв Волги. Протягом X—XI сторіч стара родоплемінна територія Волзько-Окського межиріччя поступово перетворюється на державно-політичне утворення; сюди переселяється східнослов'янське населення з інших давньоруських земель, головним чином з півночі Київської Русі.

Історія

ред.
 
Дмитрівський собор, збудований Всеволодом «Велике Гніздо».

Землі майбутнього князівства з початку I тис. н. е. були заселені фіно-угорськими племенами, мерею та вессю.

Мадярський місіонер Юліан у своїх спогадах про подорож в цю землю, назвав її «ЛандеМеря», що в перекладі означає «Земля Мерян»[1]. Після колонізації цієї землі Київськими князями вона називалася також Заліссям.

У «Повісті временних літ» під 859 роком є повідомлення, що меря платила данину варягам. У IX—XIII століттях відбувалася слов'янська колонізація цих земель в основному кривичами, ільменськими словінами, в'ятичами та переселенцями з Наддніпрянщини з незначною участю варягів. Під тиском колонізаторів, які правили цими землями, відбувалися процеси асиміляції та водночас витіснення фіно-угорських племен. Асиміляція мері є предметом запеклих наукових суперечок. Остання згадка мері стосується другої половини 14 століття, коли в цих землях оселився преподобний Авраамій Галицький (Чухломський, Городецький). В його житії написано, що, поселившись на озері, він виявив, що там жили «человеци по дубравам некрещении, наричеми меря»[1].

Територія північного сходу Русі в IX—XII століттях згадується по головних містах як Ростовська, а пізніше — Ростово-Суздальська земля, тобто за назву території взяли назви найбільших міст.

У XII столітті ці землі були об'єднані під владою Андрія Боголюбського, який у 1157 році переніс столицю князівства з Суздаля до Владимира-на-Клязьмі. У 1169 році він послав на Київ велике військо яке взяло столицю Русі та жорстоко пограбувало. Проте після захоплення Києва Андрій не сів княжити в ньому а залишився у Владимирі, чим фактично підкреслив вихід своїх земель зі складу Русі. У XIII — XIV століттях титул великих князів Владимирських вважався титулом верховного правителя Північно-Східної Русі. До XV століття великі князі владимирські та, згодом, московські великі князі не використовували в своєму титулі великокнязівський домен «усієї Русі».

Татаро-монгольське іго

ред.

У 1238 році Велике Владимирське князівство було завойовано монголами на чолі з представниками династії Чингізидів і потрапило у васальну залежність, стало підкорятися Золотій Орді. Завдяки покорі завойовникам Владимирські князі втрималися у своєму уділі, отримали від монголів визнання старшинства на Північно-Східній Русі серед інших руських князівств, отримавши на деякий час ярлик на князювання в Києві, але так і не змогли в ньому закріпитися. Під золотоординським патронатом вони змогли розширити свої володіння за рахунок найближчих сусідів.

Олександр Невський був останнім Великим князем Володимирським, що княжив безпосередньо з Владимира. Після його смерті держава розпалася на півтора десятка князівств. Територію власне Великого князівства Володимирського отримував в Орді по ярлику один з удільних князів, який здійснював у Володимирі обряд інтронізації, але залишався жити в родовому князівстві. Так як територія Великого князівства Володимирського залишалася досить великою, її володар отримував не тільки формальне верховенство, але і реальну перевагу над іншими князями.

У 1328 році ярлик на Велике княжіння Владимирське отримав московський князь Іван Калита, з того часу почалося піднесення Московського князівства і Москви як нового центру північно-східної держави. Однак остаточно титул великого князя Владимирського закріпився за московською гілкою Даниловичів лише у правління Дмитрія Донського, який всупереч волі хана Золотої Орди, 1389 року, заповів Велике князівство Владимирське своєму синові Василю І Дмитровичу, що ознаменувало повне поглинання Великим князівством Московським творіння завойовника Києва Андрія Боголюбського, — Велике князівство Владимирське.

Ще до 1432 року Владимир-на-Клязьмі залишався символічним центром Московії, де Великі князі Московські вступали на престол.

Князі

ред.

Володимиро-суздальський князь

ред.

Великі князі Володимирські

ред.

Примітки

ред.
  1. а б Скробач Богдан. Князівства Київської Русі 482 – 1547 рр. Довідник. [Архівовано 1 березня 2022 у Wayback Machine.] – Рогатин: Друкарня ПП Білінський, 2008. – 168 c.

Джерела

ред.