Вікіпедія

Слов'янська колонізація Волго-Окського межиріччя

Слов'янська колонізація Волго-Окського межиріччя — процес заселення слов'янами балтських та фіно-угорських земель межиріччя Волги та Оки, що почався в IX столітті та продовжився кілька сторіч. Наслідком слов'янської колонізації став початок формування в цьому регіоні великоруської народності, а в політичному вимірі — піднесення Владимиро-Суздальської землі серед удільних князівств Київської Русі.

Основні хвилі слов'янської колонізації з початку IX сторіччя

Природні умови ред.

Історичне ядро Ростово-Суздальської землі знаходилося в природному регіоні Опілля, для якого характерні родючі темноколірні ґрунти (народна назва — «володимирські чорноземи»[1]) відкритого землеробського ландшафту.[2] Заселення Опілля слов'янами протікало в умовах середньовічного кліматичного оптимуму X — XIII століть, протягом якого площа лісів ще більше зменшилася, а стабільна тепла температура дозволяла збирати рясні врожаї. Кліматичний оптимум Середньовіччя, який призвів до зростання чисельності землеробських народів і освоєння ними нових просторів, став каталізатором багатьох міграційних процесів в Європі, в тому числі і розселення німців на схід.

Хронологія ред.

Слов'янська колонізація характеризувалася декількома міграційними хвилями. Першою хвилею стало проникнення у Волго-Окське межиріччя слов'янських поселенців із землі кривичів в IX—X століттях, тоді як в північніші землі стали проникати ільменські словіни[3]. Головними шляхами міграції служили річки[4]. Ряд обставин зумовила привабливість Північно-Східної Русі. Це був, з одного боку, вже згаданий середньовічний кліматичний оптимум, який створював в Суздальському Опіллі стабільну сільськогосподарську базу життєзабезпечення, а з іншого боку розвиток міжнародної торгівлі і високий попит на хутровину, що виснажилася в інших областях Русі та грала роль головного додаткового продукту і джерела накопичення багатств[2].

Плем'я в'ятичів, судячи з археологічних даних, в колонізації Суздальського опілля майже не брало участь. В'ятичі просунулися вниз по Оці в район Рязані, вишли на річку Проню, а також розселилися вгору по Москві-річці. На нижню Оку, в район Мурома, слов'янське населення проникло не із заходу, по Оці, а з півночі по Нерлі і Клязьмі, будучи таким чином переважно кривицьким[5].

Другою і значно потужнішою хвилею стала міграція в Ростово-суздальську землю південноруського населення, що припала на XII–XIII століття. До вищезгаданих причин додалися процеси, що мають загальне значення для занепаду Південної Русі:

  • розпал феодальних усобиць за київський великокняжий престол
  • регулярні набіги степових кочівників (до початку XIII століття в літописах відмічено 46 половецьких набігів на поднпіровські землі[4][6].
  • згасання значної частини торгівлі по Дніпру внаслідок послаблення Царгорода і небезпеки проходу половецьких земель

У літописах також відмічена поява при Володимирі Мономаху «прямоїжджого шляху» з Південної Русі в Залісся через раніше ледве прохідні брянські ліси. Це значно полегшило пряме сполучення київських земель з Володимиро-Суздальською землею, яке раніше здійснювалося в обхід, по дніпровсько-волзькому шляху з волоком на Валдаї.

На відміну від слов'янської колонізації балтських земель верхнього Подніпров'я, що мала місце в VI–VIII століттях, історики відмічають у випадку з Волго-Окським межиріччям вже не лише стихійне, але й феодально організоване переселення[5]. В умовах ранньофеодальної давньоруської державності колонізація, особливо під час південноруської міграційної хвилі, спиралася на укріплені міста і озброєні дружини. Одним з князів, що найбільш активно сприяли переселенню і засновували нові міста, був син Володимира Мономаха, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий.

Перші згадки або заснування міст Північно-Східної Русі ред.

Докладніше: Список руських міст далеких та близьких
 
Спасо-Преображенський собор в Переславлі-Залєському
 
Дмитрівський собор у Володимирі-на-Клязьмі

Археологічні дані ред.

За результатами археологічних досліджень, при яких завдяки новим методам стало можливе вивчення не лише міст, але і сіл, в Північно-східній Русі для другої половини X століття характерне інтенсивне зростання числа і розмірів сільських поселень, що досягло найвищого підйому в XII — першій половині XIII століть[2][7].

Села були зазвичай стабільними багатодвірними поселеннями з наземними зрубовими житловими будівлями й полями. Тут виплавляли залізо, робили знаряддя праці, побутові речі і прикраси із заліза, кольорових металів тощо. Створення мережі нових поселень супроводжувалося інтенсивним сільськогосподарським освоєнням навколишніх територій і формуванням землеробського ландшафту. У спектрах пилку в Суздальському опіллі починаючи з IX століття простежується поступове скорочення площ, зайнятих лісом, а відносно XII століття цей індикатор говорить про повну перебудову рослинного покриву — відкриті ландшафти стали переважаючими[2].

Багаті знахідки монет, прикрас, побутового інвентаря і зброї, що мають у тому числі іноземне (часто близькосхідне і грецьке) походження, вказують на чималий добробут сільського суспільства Північно-Східної Русі X—XIII століть і його залученість у торгівлю. Тоді як життєзабезпечення йшло, в основному, за рахунок сільського господарства, основним джерелом додаткового продукту і накопичення багатств був хутровий промисел. Це підтверджується археологічними даними, оскільки в остеологічних знахідках досліджених сіл широко представлені кістки хутрових тварин: бобра, білки, куниці тощо. Вони складають до 62 % усіх остеологічних знахідок[2]. Дуже поширені знахідки наконечників стріл з тупим бойком, призначених для полювання на хутрового звіра без пошкодження його хутра. Можна, проте, говорити про відмінності в розвитку економічного укладу в Суздальському опіллі і в північніших регіонах. У Суздальскому опіллі хутровий промисел, за археологічними даними, втрачає своє значення до кінця XI — початку XII століття, тоді як у білозерському регіоні він простежується ще значно довше.

Автохтонне населення ред.

До приходу слов'ян землі Північно-Східної Русі населяли різні угро-фінські племена, такі як меря, мурома, мещера, весь, чудь заволоцька та інші. Багато авторів, що займалися питаннями слов'янської колонізації Північно-Східної Русі, відмічали низьку густоту автохтонного угро-фінського населення при заселенні цих земель слов'янами[8][5]. До їх числа належать такі дослідники, як О. А. Спицин, П. М. Третьяков, М. А. Макаров та інші. До причин нечисленности місцевих племен відносять нижчий рівень соціальної і матеріальної культури, зокрема ледве розвинене землеробство, тоді як традиційними формами життєзабезпечення були полювання і збиральництво, рибний лов і скотарство[5]. Місцями зосередження автохтонного населення служили береги озер і річок, тоді як великі території, розташовані поза близькістю від водойм були практично безлюдними[2].

З іншого боку, масив слов'янського населення вже в XII столітті визнається досить численним.[9] Таким чином, незважаючи на мирний характер колонізації і відсутність будь-яких військових дій, можна говорити про досить швидке чисельне переважання слов'янського елементу в Північно-Східній Русі[5]. Це підтверджується й археологічними даними, за результатами яких в культурі сільських поселень, а також похоронних курганів Волго-Окського межиріччя досить слабо простежуються фінські традиції[2][10], дещо помітніші в найпівнічнішій частині Ростово-Суздальської землі. Припускається також, що в окремих випадках мав місце відтік угро-фінського населення на схід[10]. З іншого боку можна відмітити велику роль чоловічого населення в процесі слов'янської колонізації, та слабку роль жіночого, що змушувало слов'янських поселенців жениться на представницях місцевих як правило фіно-угорських народів.

Роль в науково-політичному дискурсі Новітнього часу ред.

Факт існування угро-фінського населення на землях Північно-східної Русі до приходу слов'ян використовувався на різних етапах історії окремими публіцистами як доказ «неслов'янського» походження великоруської народності. Одним з перших, хто сформулював ідею «туранського» походження «московітів», був поляк Францішек Духінський, який виступав в XIX столітті за відновлення Речі Посполитої в старих межах як форпост Європи проти азійського впливу[11].

Сучасні російські генетики підтверджують факт значного вмісту фіно-угорських генів у сучасних росіян. На думку сучасної російської генетики, російська нація утворилася змішуванням фіно-угорських і слов'янських етносів в приблизно рівних кількостях. При цьому фіно-угорський етнос був автохтонним (корінним), а слов'янський колонізаторським (прийшлим) з території сучасних України і Білорусі[12].

Слід зазначити, що у слов'янській колонізації території сучасної Росії, брали участь переважно чоловіки які вступали у відносини з місцевими жінками (як правило фіно-угорського походження), інакше вони не могли би продовжити свій рід.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Ярошенко П. Д., Юрова Э. А. Об остепненных лугах Владимирского Ополья // Бюлл. МОИП. Отд. биол. 1970. Т. 75, вып. 4. С. 80—87.
  2. ↑ а б в г д е ж Макаров, Н. А. Археологическое изучение Северо-Восточной Руси: колонизация и культурные традиции[недоступне посилання з травня 2019] // Вестник РАН. № 12. 2009
  3. ↑ Горюнова Е. И. Этническая история Волго-Окского междуречья, с. 36-37; её же. К истории городов Северо-Восточной Руси. — МИА, 1955, вып. 59, с. 11-18.
  4. ↑ а б Кульпин, Э. С. Об эволюции взаимоотношений человека и природы в Суздальском ополье. История и исторический процесс /материалы научной конференции/, 2004
  5. ↑ а б в г д Третьяков П. Н. На финно-угорских окраинах Древней Руси [Архівовано 29 листопада 2010 у Wayback Machine.] // У истоков древнерусской народности. — МИА, 1970. — В. 179. — С. 111—137.
  6. ↑ Єгоров В. Л. Русь і її південні сусіди в X—XIII повіках. Вітчизняна історія, 1994, № 6.
  7. ↑ Овсянников Н. Н. Про колонізацію в Суздальском краю з точки зору археології. У кн.: Труды III Обласного історико-археологічного з'їзду. Володимир. 1909, с. 2-9.
  8. ↑ Дубов И. В. Спорные вопросы этнической истории северо-восточной Руси IX—XIII веков // Вопросы истории. 1990. № 5.
  9. ↑ Седов В. В. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. — М., 1999. — C. 151
  10. ↑ а б Спицын А. А. Владимирские курганы // ИАК. 1903. Вып. 5. С. 166.
  11. ↑ Лисяк-Рудницкий, Іван. Францішек Духінський та його вплив на українську політичну думку // Історичні есеї. — Т. 1.
  12. ↑ Балановский О. П. Генофонд русского народа: тайное стало явным
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Слов%27янська_колонізація_Волго-Окського_межиріччя&oldid=42261763