Відкрити головне меню
Східнослов'янські племена наприкінці І тис. Н. Е.

В'я́тичі (дв.рус. вѧтичи[1]) — союз східнослов'янських племен, які проживали у верхній та середній течії Оки та в низині річки Москви у VII—XIIІ ст. Сусідами в'ятичів на заході були кривичі та радимичі, на південному заході — сіверяни; на півночі в'ятичі поступово освоювали територію проживання угро-фінських племен, в першу чергу мері[2] та балтів голяді, на північному сході межували з муромою та мещерою, на сході — з мордвою. Одне з головних племен, які стали основою формування російського народу.

Походження назвиРедагувати

Згідно з Повістю временних літ назва племені в'ятичів походить від імені родоначальника племені Вятка, який разом з братом, Радимом прийшли з своїми родами «з ляхів» та дали назву племенам в'ятичів та радимичів відповідно[3][4]:

Полѧномъ же жиоущемъ ѡсобѣ . ӕкоже рекохомъ . суще ѡ рода Словѣньска . и нарекошасѧ Полѧне . а Древѧнѧ же ѿ Словѣнъ же . и нарекошасѧ Древлѧне . Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Лѧховъ . бѧста бо . в҃ . брата в Лѧсѣх . Радимъ . а другому Вѧтко и пришедъша . сѣдоста Радимъ на Съжю . [и] Б прозв[а]шасѧ З Радимичи . а Вѧтъко сѣде съ родомъ своимъ по Ѡцѣ . ѿ негоже прозвашасѧ Вѧтичи . иже бѧху в мирѣ Полѧне . и Деревлѧне . [и] Б Сѣверъ и Радимичь . и Вѧтичи . и Хрвате[5].

Одна з наукових гіпотез виводить етнонім від прасл. *vet- («вологий»), що сходить до пра-і.є. *ven-t[6].

Найбільш ймовірною уявляється версія, що реконструює давню назву племені як прасл. *vętitji і пов'язує її з прасл. *vęt- («великий»). Вона зіставна з такими етнонімами, як ятвяги, венеди, вандали, що сходять до того ж кореня[7][8]

ІсторіяРедагувати

В'ятичі згадуються з кривичами як «морально зіпсутий народ», «спотворене плем'я», погань[9] у літописі[1]:

« …В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст (давньоруська)
...Вѧтичи О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ
»

.

Стосунки з Київським князівствомРедагувати

В середині X століття київський князь Святослав Ігорович приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир Великий переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.

Проте до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність; згадуються походи проти в'ятичів князів цього часу. З XII століття територія в'ятичів опинилася у складі Чернігівського, Ростово-суздальського і Рязанського князівств.

В'ятичі жили без князів, суспільний устрій характеризувався самоврядуванням і народовладдям. До кінця XIII століття в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема кремували померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово пішов з ужитку.

Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.

Останні згадкиРедагувати

В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.

ПоходженняРедагувати

Такі особливості культури, як домобудівництво, обрядовість, керамічний матеріал і прикраси, зокрема речі, інкрустовані кольоровими емалями, дозволяють віднести її носіїв до балтомовного населення (голядь)[10].

АрхеологіяРедагувати

З VIII століття починається заселення верхів'їв Оки слов'янським населенням, Мощинська культура змінюється археологічною культурою, яка зіставляється вченими з Роменською і Борщевською. Про це кажуть культурні елементи в домобудівництві та кераміці, характерні для слов'ян[10]. Вважається, що при цьому балти не покинули колишніх місць розселення, а перейняли деякі звичаї у прийшлих слов'ян. Так, під впливом представників мощинської культури в слов'ян з'являється традиція ховати померлих в курганах, раніше для них не характерна, як і звичай спорудження кільцевих огорож[10]. Характерні особливості слов'янської культури верхнього Пооччя VIIIX століть — це кераміка, близька за характеристиками до роменської, і ліпний посуд (горщики, миски та сковороди), велика частина якого не має орнаментів, менша має орнаментацію, аналогічну роменській[6].

У верхів'ях Оки, до впадіння в неї Угри, процес асиміляції перебігав найбільш інтенсивно і завершився до XIXII століття.

Просування в'ятичів на північний схід уздовж долин Оки, а потім Москви відбувається з IXX століття. Про це говорять відкриття кількох селищ з ліпною керамікою в Серпуховському, Каширському і Одинцовському районах Московської області[6]. Потрібно відзначити, що при цьому слов'янська колонізація не відбувається в басейнах Нари і Протви. Зазначений період характеризується високою щільністю слов'янських курганів з типовими для в'ятичів семилопатевими скроневими кільцями. Найбільше число таких поховань виявлено в басейні Москви[10].

Антропологічні відомостіРедагувати

На думку російського антрополога, академіка РАН Тетяни Алексєєвої, в'ятичі є ослов'яненими фінами:

« В'ятичі і східні кривичі за антропологічними особливостями є ослов'янені східні фіни Східно-Європейської рівнини[11] »

.

« Стосовно фінно-угорського субстрату у східних слов'ян, то в середньовіччі він проявляється у в'ятичів і північно-східних кривичів — племен, які брали участь у складанні російського народу[12]. »

Провідний російський антрополог Ірина Золотарьова:

«В'ятичі і східні кривичі, являли собою не стільки слов'ян, скільки асимільоване слов'янами фінське населення», «В'ятичі і північно-східні кривичі в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя»[13].

Деякі дослідники наводять реконструкції зовнішнього вигляду в'ятичів за рештками. П. І. Якобія вважав притаманними в'ятичам такі характерні фіно-угорські антропологічні риси як: вузькі обличчя і гострі підборіддя.[14]. Такі антропологічні риси із слов'ян притаманні й сіверянам[15].

Зате сусіди Радимичів — В'ятичі, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) — пізніша Муромо-Рязанська земля[16].

ПриміткиРедагувати

  1. а б ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  2. Ольга Кишенкова. ОГЭ. Обществознание. Универсальный справочник. — Москва: Эксмо 2016. — С. 236.
  3. Н. М. Карамзин. История государства Российского. Книга 1. Примечания к 1 тому. — Изд. И. Эйнерлинга, — СПб., 1842. — С. 24
  4. Лекомцев В. А. О славянских этнонимах Повести Временных лет.
  5. ПСРЛ. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 1-29.
  6. а б в Седов В.В. Волынцевская культура. Славяне на юго-востоке Русской равнины // Славяне в раннем средневековье. — ISBN 5-87059-021-3. Archived червень 11, 2003 на сайті Wayback Machine.
  7. Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. М.: Изд-во МГУ, 1979. С. 197.
  8. Николаев С. Л. Семь ответов на варяжский вопрос. С. 119—120.
  9. Погань // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  10. а б в г Седов В.В. Голядь // Iš baltų kultūros (Вильнюс: Diemedis, 2000), 75-84. (ru). Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 3 июля 2008. 
  11. Алексеева Т. И.Славяне и германцы в свете антропологических данных. — 1974. — С. 62.
  12. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии, 1973. — C. 272—273.
  13. Золотарева И. М. Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. — М.: Изд. «Наука», 1974. — С. 73.
  14. Павел Иванович Якобия. Вятичи Орловской губернии
  15. Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данамным антропологии.
  16. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати