Східнослов'янські племена наприкінці І тис. Н. Е.

В'я́тичі (дав.-рус. вѧтичи[1]) — союз східнослов'янських племен, які мешкали у верхній та середній течії Оки та в низині річки Москви у VII—XIII ст. Сусідами в'ятичів на заході були кривичі та радимичі, на південному заході — сіверяни; на півночі в'ятичі поступово освоювали територію проживання угро-фінських племен, насамперед мері[2] та балтів голяді, на північному сході межували з муромою та мещерою, на сході — з мордвою. Одне з головних племен, які стали основою формування російського народу.

Походження назвиРедагувати

Згідно з Повістю временних літ назва племені в'ятичів походить від імені родоначальника племені Вятка, який разом з братом, Радимом прийшли з своїми родами «з ляхів» та дали назву племенам в'ятичів та радимичів відповідно[3][4]:

Полѧномъ же жиоущемъ ѡсобѣ . ӕкоже рекохомъ . суще ѡ рода Словѣньска . и нарекошасѧ Полѧне . а Древѧнѧ же ѿ Словѣнъ же . и нарекошасѧ Древлѧне . Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Лѧховъ . бѧста бо . в҃ . брата в Лѧсѣх . Радимъ . а другому Вѧтко и пришедъша . сѣдоста Радимъ на Съжю . [и] Б прозв[а]шасѧ З Радимичи . а Вѧтъко сѣде съ родомъ своимъ по Ѡцѣ . ѿ негоже прозвашасѧ Вѧтичи . иже бѧху в мирѣ Полѧне . и Деревлѧне . [и] Б Сѣверъ и Радимичь . и Вѧтичи . и Хрвате[5].

Одна з наукових гіпотез виводить етнонім від прасл. *vęt- («вологий»), що сходить до пра-і.є. *ven-t[6].

Найбільш ймовірною уявляється версія, що реконструює давню назву племені як прасл. *vętitji і пов'язує її з прасл. *vęt- («великий»). Вона зіставна з такими етнонімами, як ятвяги, венеди, вандали, що сходять до того ж кореня[7][8]

ІсторіяРедагувати

Стосунки з Київським князівствомРедагувати

В середині X століття київський князь Святослав Ігорович приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир Великий переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.

Проте до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність; згадуються походи проти в'ятичів князів цього часу. З XII століття територія в'ятичів опинилася у складі Чернігівського, Ростово-суздальського і Рязанського князівств.

В'ятичі жили без князів, суспільний устрій характеризувався самоврядуванням і народовладдям. До кінця XIII століття в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема кремували померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово пішов з ужитку.

Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.

Останні згадкиРедагувати

В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.

ПоходженняРедагувати

Згідно з «Повістю временних літ», в'ятичі і радимичі були «від роду ляхів», тобто західних слов'ян.

За археологічними спостереженнями, розселення в'ятичів відбувалося з території Дніпро-Окського лівобережжя[6], або навіть з верхів'їв Дністра (де мешкали дулеби)[9].

Такі особливості культури, як домобудівництво, обрядовість, керамічний матеріал і прикраси, зокрема речі, інкрустовані кольоровими емалями, дозволяють віднести її носіїв до балтомовного населення (голядь) або вказують на балтський субстрат[10]. Археолог Т. М. Нікольська[11], що присвятила більшу частину свого життя археологічним дослідженням території басейну верхньої Оки, у своїй монографії «Культура племён бассейна Верхней Оки в I тысячелетии нашей эры» також зробила висновок про те, що верхньоокська культура близька до культури древніх балтів, а не угро-фінського населення[12].

АрхеологіяРедагувати

З VIII століття починається заселення верхів'їв Оки слов'янським населенням, Мощинська культура змінюється археологічною культурою, яка зіставляється вченими з Роменською і Борщевською. Про це кажуть культурні елементи в домобудівництві та кераміці, характерні для слов'ян[10]. Вважається, що при цьому балти не покинули колишніх місць розселення, а перейняли деякі звичаї у прийшлих слов'ян. Так, під впливом представників мощинської культури в слов'ян з'являється традиція ховати померлих в курганах, раніше для них не характерна, як і звичай спорудження кільцевих огорож[10]. Характерні особливості слов'янської культури верхнього Пооччя VIIIX століть — це кераміка, близька за характеристиками до роменської, і ліпний посуд (горщики, миски та сковороди), велика частина якого не має орнаментів, менша має орнаментацію, аналогічну роменській[6].

У верхів'ях Оки, до впадіння в неї Угри, процес асиміляції перебігав найбільш інтенсивно і завершився до XIXII століття.

Просування в'ятичів на північний схід уздовж долин Оки, а потім Москви відбувається з IXX століття. Про це говорять відкриття кількох селищ з ліпною керамікою в Серпуховському, Каширському і Одинцовському районах Московської області[6]. Потрібно відзначити, що при цьому слов'янська колонізація не відбувається в басейнах Нари і Протви. Зазначений період характеризується високою щільністю слов'янських курганів з типовими для в'ятичів семилопатевими скроневими кільцями. Найбільше число таких поховань виявлено в басейні Москви[10].

Антропологічні відомостіРедагувати

Антропологічно в'ятичі з московського регіону були близькі до сіверян: мали довгий череп, вузьке, ортогнатне, добре профільоване в горизонтальній площині обличчя і досить широкий середньовиступаючий ніс з високим переніссям. В. В. Бунак (1932) відзначив елементи подібності в'ятичів і сіверян з сардинцями як представниками середземноморського типу, і відносив їх до понтійського антропологічного підтипу. Т. А. Трофімова (1942) виділяла у в'ятичів європеоїдний доліхокефальний і субуральський типи, який має аналогії в фінно-угорському населенні Поволжя і Приуралля. Г. Ф. Дебец вважав, що правильніше казати тільки про невелику субуральську домішку[13].

На думку російського антрополога, академіка РАН Тетяни Алексєєвої, в'ятичі є ослов'яненими фінами:

« В'ятичі і східні кривичі за антропологічними особливостями є ослов'янені східні фіни Східно-Європейської рівнини[14] »

.

« Стосовно фінно-угорського субстрату у східних слов'ян, то в середньовіччі він проявляється у в'ятичів і північно-східних кривичів — племен, які брали участь у складанні російського народу[15]. »

Провідний російський антрополог Ірина Золотарьова:

«В'ятичі і східні кривичі, являли собою не стільки слов'ян, скільки асимільоване слов'янами фінське населення», «В'ятичі і північно-східні кривичі в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя»[16].

Деякі дослідники наводять реконструкції зовнішнього вигляду в'ятичів за рештками. П. І. Якобія вважав притаманними в'ятичам такі характерні фіно-угорські антропологічні риси як: вузькі обличчя і гострі підборіддя.[17]. Такі антропологічні риси із слов'ян притаманні й сіверянам[18].

Зате сусіди Радимичів — В'ятичі, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) — пізніша Муромо-Рязанська земля[19].

ПриміткиРедагувати

  1. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Іпатій не вказано текст
  2. Ольга Кишенкова. ОГЭ. Обществознание. Универсальный справочник. — Москва: Эксмо 2016. — С. 236.
  3. Н. М. Карамзин. История государства Российского. Книга 1. Примечания к 1 тому. — Изд. И. Эйнерлинга, — СПб., 1842. — С. 24
  4. Лекомцев В. А. О славянских этнонимах Повести Временных лет.
  5. ПСРЛ. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 1-29.
  6. а б в г Седов В.В. Волынцевская культура. Славяне на юго-востоке Русской равнины // Славяне в раннем средневековье. — ISBN 5-87059-021-3. Archived червень 11, 2003 на сайті Wayback Machine. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «sedov_part_9» визначена кілька разів з різним вмістом
  7. Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. М.: Изд-во МГУ, 1979. С. 197.
  8. Николаев С. Л. Семь ответов на варяжский вопрос. С. 119—120.
  9. ГОРЕТОВ СТАН
  10. а б в г Седов В.В. Голядь // Iš baltų kultūros (Вильнюс: Diemedis, 2000), 75-84. (ru). Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 3 июля 2008. 
  11. Никольская, Татьяна Николаевна
  12. Краснощёкова С. Д., Красницкий Л. Н. Краеведческие записки. Археология Орловской области. Орёл. Вешние Воды. 2006 (рос.)
  13. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. М., 1973. (рос.)
  14. Алексеева Т. И.Славяне и германцы в свете антропологических данных. — 1974. — С. 62.
  15. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии, 1973. — C. 272—273.
  16. Золотарева И. М. Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. — М.: Изд. «Наука», 1974. — С. 73.
  17. Павел Иванович Якобия. Вятичи Орловской губернии
  18. Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данамным антропологии.
  19. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати