В'я́тичі (дав.-рус. вѧтичи[1]) — союз східнослов'янських племен, які мешкали у верхній та середній течії Оки та в низині річки Москви у VIII—XIII ст. Сусідами в'ятичів на заході були кривичі та радимичі, на південному заході — сіверяни. На півночі в'ятичі поступово асимілювали фіно-угорські племена[2], насамперед мері[3] та балтомовних народів, зокрема голяді, на північному сході межували з муромою та мещерою, на сході — з мордвою.

Східнослов'янські племена наприкінці І тис. Н. Е.

Одне з головних племен, що стало основою формування російського народу[4].

Вважається що саме в'ятичі складали основу державного утворення Вантіт (Вабніт), яке входило в склад Хозарського Каганату в 8-10 століттях і про яке є свідченя у арабських і перських джерелах.

Деякі дослідники, серед яких наприклад Павло Штепа вважають в'ятичів нащадками андрофагів, яких описав Геродот в своїй "історії"[5].

Походження назви ред.

Згідно з Повістю временних літ назва племені в'ятичів походить від імені родоначальника племені Вятка, який разом з братом, Радимом прийшли з своїми родами «з ляхів» та дали назву племенам в'ятичів та радимичів відповідно[6][7]:

Полѧномъ же жиоущемъ ѡсобѣ . ӕкоже рекохомъ . суще ѡ рода Словѣньска . и нарекошасѧ Полѧне . а Древѧнѧ же ѿ Словѣнъ же . и нарекошасѧ Древлѧне . Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Лѧховъ . бѧста бо . в҃ . брата в Лѧсѣх . Радимъ . а другому Вѧтко и пришедъша . сѣдоста Радимъ на Съжю . [и] Б прозв[а]шасѧ З Радимичи . а Вѧтъко сѣде съ родомъ своимъ по Ѡцѣ . ѿ негоже прозвашасѧ Вѧтичи . иже бѧху в мирѣ Полѧне . и Деревлѧне . [и] Б Сѣверъ и Радимичь . и Вѧтичи . и Хрвате[8].

Одна з наукових гіпотез виводить етнонім від прасл. *vęt- («вологий»), що сходить до *ven-t[9].

Найімовірнішою уявляється версія, що реконструює давню назву племені як прасл. *vętitji і пов'язує її з прасл. *vęt- («великий»). Вона зіставна з такими етнонімами, як ятвяги, венеди, вандали, що сходять до того ж кореня[10][11].

Відомості про в'ятичів ред.

Опис в'ятичів ред.

В'ятичі згадуються з кривичами в Повісті врем'яних літ як «морально зіпсований народ», «спотворене плем'я», погань[12][13]:

  …В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст (давньоруська)
...Вѧтичи О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ
 

.

Стосунки з Київським князівством ред.

До середини X століття в'ятичі залежали від Хозарського каганату. В середині X століття київський князь Святослав Ігорович приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир Великий переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.

Проте до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність; згадуються походи проти в'ятичів князів цього часу. З XII століття територія в'ятичів опинилася у складі Чернігівського, Ростово-суздальського і Рязанського князівств.

Про соціальний устрій в'ятичів майже нічого невідомо, але згідно співставлення в'ятичів з державним утворенням Вантіт (Вабніт), то з арабських джерел відомо що державним утворенням Вантіт керували царі та кілька локальних правителів на місцевому рівні. До кінця XIII століття в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема кремували померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово пішов з ужитку.

Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.

Останні згадки ред.

В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.

Походження ред.

Згідно з «Повістю временних літ», в'ятичі і радимичі були «від роду ляхів», тобто західних слов'ян.

За археологічними спостереженнями, розселення в'ятичів відбувалося з території Дніпро-Окського лівобережжя[9], або навіть з верхів'їв Дністра (де мешкали дуліби)[14].

Такі особливості культури, як домобудівництво, обрядовість, керамічний матеріал і прикраси, зокрема речі, інкрустовані кольоровими емалями, дозволяють віднести її носіїв до балтомовного населення (голядь) або вказують на балтський субстрат[15]. Археолог Т. М. Нікольська[16], що присвятила більшу частину свого життя археологічним дослідженням території басейну верхньої Оки, у своїй монографії «Культура племён бассейна Верхней Оки в I тысячелетии нашей эры» також зробила висновок про те, що верхньоокська культура близька до культури древніх балтів, а не угро-фінського населення[17].

Деякі дослідники, серед яких наприклад Павло Штепа вважають в'ятичів нащадками андрофагів, яких описав Геродот в своїй історії [18].

Частково ця думка а підтверджується археологією, а саме етнічною наступністю населення археологічних культур, дослідники пов'язують андрофагів з Дніпродвінською археологічною культурою що датована 800 (600) роками до нашої ери  — 300 роками після нашої ери [19]. Згодом під впливом гунського нашестя вона трансформувалася в Банцерівську археологічну культуру, яка в свою чергу під впливом слов'янської колонізації еволюціонувала в мощинську культуру, на основі якої міграційна хвиля слов'ян 7 століття і утворила в'ятичів.

Археологія ред.

 
Скроневі кільця в'ятичів (Національний музей історії України)

З VIII століття починається заселення верхів'їв Оки слов'янським населенням, Мощинська культура змінюється археологічною культурою, яка зіставляється вченими з Роменською і Борщевською. Про це кажуть культурні елементи в домобудівництві та кераміці, характерні для слов'ян[15]. Вважається, що при цьому балти не покинули колишніх місць розселення, а перейняли деякі звичаї у прийшлих слов'ян. Так, під впливом представників мощинської культури в слов'ян з'являється традиція ховати померлих в курганах, раніше для них не характерна, як і звичай спорудження кільцевих огорож[15]. Характерні особливості слов'янської культури верхнього Пооччя VIIIX століть — це кераміка, близька за характеристиками до роменської, і ліпний посуд (горщики, миски та сковороди), велика частина якого не має орнаментів, менша має орнаментацію, аналогічну роменській[9].

У верхів'ях Оки, до впадіння в неї Угри, процес асиміляції перебігав найінтенсивніше і завершився до XIXII століття.

Просування в'ятичів на північний схід уздовж долин Оки, а потім Москви відбувається з IXX століття. Про це говорять відкриття кількох селищ з ліпною керамікою в Серпуховському, Каширському і Одинцовському районах Московської області[9]. Потрібно відзначити, що при цьому слов'янська колонізація не відбувається в басейнах Нари і Протви. Зазначений період характеризується високою щільністю слов'янських курганів з типовими для в'ятичів семилопатевими скроневими кільцями. Найбільше число таких поховань виявлено в басейні Москви[15].

Антропологічні відомості ред.

Антропологічно в'ятичі з московського регіону були близькі до сіверян: мали довгий череп, вузьке, ортогнатне, добре профільоване в горизонтальній площині обличчя і досить широкий середньовиступаючий ніс з високим переніссям. В. В. Бунак (1932) відзначив елементи подібності в'ятичів і сіверян з сардинцями як представниками середземноморського типу, і відносив їх до понтійського антропологічного підтипу. Т. А. Трофімова (1942) виділяла у в'ятичів європеоїдний доліхокефальний і субуральський типи, який має аналогії в фінно-угорському населенні Поволжя і Приуралля. Г. Ф. Дебец вважав, що правильніше казати тільки про невелику субуральську домішку[20].

Фіно — угорська гіпотеза ред.

Згідно академічних джерел, зокрема, від Інституту етнології та антропології РАН, фіно-угорські групи (меря, мурома, мещера, чудь, весь) передали свої риси в'ятичам, а також словенам новгородським та кривичам, які згодом стали основою росіян[4]. На думку російського антрополога, академіка РАН Тетяни Алексєєвої, в'ятичі є ослов'яненими фінами:

  В'ятичі і східні кривичі за антропологічними особливостями є ослов'янені східні фіни Східно-Європейської рівнини[21]  
  Стосовно фінно-угорського субстрату у східних слов'ян, то в середньовіччі він проявляється у в'ятичів і північно-східних кривичів — племен, які брали участь у складанні російського народу[22].  
  В антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя[23].  
  Коли я вперше побачила краніологічні серії, тобто колекції черепів в'ятичів, мені відразу кинулося в очі, що вони по суті не відрізняються від фіно-угорського населення, скажімо, із давньомордовських могильників. За антропологічними ознаками - це одне й те ж населення", - зазначає науковець[23].  


Провідний російський антрополог Ірина Золотарьова:

«В'ятичі і східні кривичі, являли собою не стільки слов'ян, скільки асимільоване слов'янами фінське населення», «В'ятичі і північно-східні кривичі в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя»[24].

Деякі дослідники наводять реконструкції зовнішнього вигляду в'ятичів за рештками. П. І. Якобія вважав притаманними в'ятичам такі характерні фіно-угорські антропологічні риси як: вузькі обличчя і гострі підборіддя.[25]. Такі антропологічні риси із слов'ян притаманні й сіверянам[26].

Зате сусіди Радимичів — В'ятичі, на верхів'ях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Слов'яни, що осіли в поріччі Оки та на верхів'ях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) — пізніша Муромо-Рязанська земля[27].

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014. 
  2. Галушко К. Ю. Росіяни в Україні [Архівовано 3 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 334—337. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  3. Ольга Кишенкова. ОГЭ. Обществознание. Универсальный справочник. — Москва: Эксмо 2016. — С. 236. Архів оригіналу за 3 лютого 2016. Процитовано 30 січня 2016. 
  4. а б Алексеева Т. И. К происхождению антропологического облика русских [Архівовано 28 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Русские / отв. ред. В. А. Александров; РАН, Институт этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М.: Наука, 1997. — С. 73—74. — 828 с: ил. — (Серия «Народы и культуры»). — ISBN 5-02-010320-9.(рос.)
  5. [https://read-online.in.ua/read/pavlo_shtepa________ukrajinets__i__moskvin________/8 Павло Штепа УКРАЇНЕЦЬ І МОСКВИН Дві протилежності]
  6. Н. М. Карамзин. История государства Российского. Книга 1. Примечания к 1 тому. — Изд. И. Эйнерлинга, — СПб., 1842. — С. 24. Архів оригіналу за 14 березня 2018. Процитовано 14 березня 2018. 
  7. Лекомцев В. А. О славянских этнонимах Повести Временных лет. Архів оригіналу за 5 листопада 2018. Процитовано 14 березня 2018. 
  8. ПСРЛ. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 1-29. Архів оригіналу за 16 вересня 2017. Процитовано 14 березня 2018. 
  9. а б в г Седов В.В. Волынцевская культура. Славяне на юго-востоке Русской равнины // Славяне в раннем средневековье. — М. : Научно-производительное благотворительное общество "Фонд археологии", 1995. — 416 с. — ISBN 5-87059-021-3. Архівовано з джерела 11 червня 2003 Архівована копія. Архів оригіналу за 11 червня 2003. Процитовано 3 листопада 2019.  (рос.)
  10. Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. М.: Изд-во МГУ, 1979. С. 197.
  11. Николаев С. Л. Семь ответов на варяжский вопрос. С. 119—120. [Архівовано 3 листопада 2019 у Wayback Machine.]
  12. Погань // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  13. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  14. ГОРЕТОВ СТАН. Архів оригіналу за 1 червня 2014. Процитовано 3 липня 2020. 
  15. а б в г Седов В.В. Голядь // Iš baltų kultūros (Вильнюс: Diemedis, 2000), 75-84. (рос.). Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 3 июля 2008. 
  16. Никольская, Татьяна Николаевна. Архів оригіналу за 3 липня 2020. Процитовано 3 липня 2020. 
  17. Краснощёкова С. Д., Красницкий Л. Н. Краеведческие записки. Археология Орловской области. Орёл. Вешние Воды. 2006 (рос.)
  18. [https://read-online.in.ua/read/pavlo_shtepa________ukrajinets__i__moskvin________/8 Павло Штепа УКРАЇНЕЦЬ І МОСКВИН Дві протилежності]
  19. Геродотова Скифия "Историко-географический анализанализ"Рыбаков Борис Александрович
  20. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. М., 1973. (рос.)
  21. Алексеева Т. И.Славяне и германцы в свете антропологических данных. — 1974. — С. 62.
  22. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии, 1973. — C. 272—273. [Архівовано 13 березня 2018 у Wayback Machine.]
  23. а б Покаяння перед угро-фінами
  24. Золотарева И. М. [Архівовано 29 вересня 2021 у Wayback Machine.] Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. — М.: Изд. «Наука», 1974. — С. 73.
  25. Павел Иванович Якобия. Вятичи Орловской губернии. Архів оригіналу за 3 лютого 2016. Процитовано 30 січня 2016. 
  26. Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данамным антропологии. Архів оригіналу за 20 серпня 2017. Процитовано 30 січня 2016. 
  27. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1). Архів оригіналу за 12 травня 2012. Процитовано 21 листопада 2013. 

Джерела ред.

Посилання ред.