В'ятичі
В'я́тичі (давньорус. вѧтичи[1]) — союз східнослов'янських племен, які проживали у верхній та середній течії Оки та в низині річки Москви у VII—XIIІ ст. Сусідами в'ятичів на заході були кривичі та радимичі, на південному заході — сіверяни; на півночі в'ятичі поступово освоювали територію проживання угро-фінських племен, в першу чергу мері[2] та балтів голяді, на північному сході межували з муромою та мещерою, на сході — з мордвою. Одне з головних племен, які стали основою формування російського народу.
Походження назвиРедагувати
Згідно з Повістю временних літ назва племені в'ятичів походить від імені родоначальника племені Вятка, який разом з братом, Радимом прийшли з своїми родами «з ляхів» та дали назву племенам в'ятичів та радимичів відповідно[3][4]:
Полѧномъ же жиоущемъ ѡсобѣ . ӕкоже рекохомъ . суще ѡ рода Словѣньска . и нарекошасѧ Полѧне . а Древѧнѧ же ѿ Словѣнъ же . и нарекошасѧ Древлѧне . Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Лѧховъ . бѧста бо . в҃ . брата в Лѧсѣх . Радимъ . а другому Вѧтко и пришедъша . сѣдоста Радимъ на Съжю . [и] Б прозв[а]шасѧ З Радимичи . а Вѧтъко сѣде съ родомъ своимъ по Ѡцѣ . ѿ негоже прозвашасѧ Вѧтичи . иже бѧху в мирѣ Полѧне . и Деревлѧне . [и] Б Сѣверъ и Радимичь . и Вѧтичи . и Хрвате[5].
ІсторіяРедагувати
В'ятичі згадуються з кривичами як «морально зіпсутий народ», «спотворене плем'я», погань[6] у літописі[7]:
| « | …В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст (давньоруська) ...Вѧтичи О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ
|
» |
.
Стосунки з Київським князівствомРедагувати
В середині X століття київський князь Святослав Ігорович приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир Великий переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.
Проте до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність; згадуються походи проти в'ятичів князів цього часу. З XII століття територія в'ятичів опинилася у складі Чернігівського, Ростово-суздальського і Рязанського князівств.
В'ятичі жили без князів, суспільний устрій характеризувався самоврядуванням і народовладдям. До кінця XIII століття в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема кремували померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово пішов з ужитку.
Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.
Останні згадкиРедагувати
В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.
Антропологічні відомостіРедагувати
На думку російського антрополога, академіка РАН Тетяни Алексєєвої, в'ятичі є ослов'яненими фінами:
| « | В'ятичі і східні кривичі по антропологічним особливостям є ослов'янені східні фіни Східно-Європейської рівнини[8] | » |
.
| « | Стосовно фінно-угорського субстрату у східних слов'ян, то в середньовіччі він проявляється у в'ятичів і північно-східних кривичів — племен, які брали участь у складанні російського народу[9]. | » |
Провідний російський антрополог Ірина Золотарьова:
«В'ятичі і східні кривичі, являли собою не стільки слов'ян, скільки асимільоване слов'янами фінське населення», «В'ятичі і північно-східні кривичі в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя»[10].
Деякі дослідники наводять реконструкції зовнішнього вигляду в'ятичів за рештками. П. І. Якобія вважав притаманними в'ятичам такі характерні фіно-угорські антропологічні риси як: вузькі обличчя і гострі підборіддя.[11]. Такі антропологічні риси із слов'ян притаманні й сіверянам[12].
ПриміткиРедагувати
- ↑ ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
- ↑ Ольга Кишенкова. ОГЭ. Обществознание. Универсальный справочник. — Москва: Эксмо 2016. — С. 236.
- ↑ Н. М. Карамзин. История государства Российского. Книга 1. Примечания к 1 тому. — Изд. И. Эйнерлинга, — СПб., 1842. — С. 24
- ↑ Лекомцев В. А. О славянских этнонимах Повести Временных лет.
- ↑ ПСРЛ. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 1-29.
- ↑ Погань // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
- ↑ ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
- ↑ Алексеева Т. И.Славяне и германцы в свете антропологических данных. — 1974. — С. 62.
- ↑ Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии, 1973. — C. 272—273.
- ↑ Золотарева И. М. Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. — М.: Изд. «Наука», 1974. — С. 73.
- ↑ Павел Иванович Якобия. Вятичи Орловской губернии
- ↑ Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данамным антропологии.
- ↑ М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
ДжерелаРедагувати
- А. Г. Плахонін. В'ятичі // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 670. — ISBN 966-00-0734-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.