Відкрити головне меню

Меря — давній фіно-угорський народ, споріднений з сучасними марійцями[1], що відіграв значну роль у формуванні російського етносу. Існував на території сучасної Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської й Костромської областей.

Меря
Finno-ugrian-map-ukr.svg
Мапа фіно-угорських племен до приходу слов'ян
Ареал Росія Росія (схід Московської області, Владимирська, Костромська та Ярославська області)
Близькі до: марійці, ерзя
Мова мерянська
Релігія язичництво

Зміст

ІсторіяРедагувати

Вперше згадані в VI столітті готським літописцем Йорданом під назвою мерен. Згодом про меря оповідали і руські літописи. У «Повісті временних літ» меря розташована в районі озер Неро («Ростовське озеро») і Плещеєво («Клещина»).[2] За припущенням Леонтьєва, в VI столітті мерянські племена перемістилися з району середньої Оки (культура рязано-окських могильників) на північ. Найближчими до мері за походженням є племена мурома, мордва, і марійці, у меншій мірі — весь. Ця група племен, що включала у тому числі і населення, котре залишило пам'ятники типу Безводнінського могильника, сформувалася в другу половину I тисячоліття н. е. в результаті руху балтів з верхів'я Оки вниз за течією, аж до лівобережжя Волги. На початку X століття меря брала участь у військових походах Олега. Початок контактів зі східними слов'янами належить до IXXI ст. Територія стала основою Володимиро-Суздальського князівства.

ДослідженняРедагувати

 
Мапа Окско-Волзького межиріччя (приблизно до 1350 року), на якій показані місця проживання мері та сусідніх племен

Одним з перших археологів, що досліджував мерянські пам'ятники в середині XIX століття, був граф Уваров. Розкопавши у XIX столітті понад 5000 курганів на етнічних московських територіях, він за сукупністю ознак ідентифікував ці угро-фінські поховання як мерянські. При розкопках навколо озера Неро були виявлені Сарське городище (племінний центр мері) і 19 селищ, що належали мері. Вказані поселення розташовувалися на схилах височин корінного берега озера, займаючи береги струмків і річок Сара, Устьє, Которосль в межах досяжності один від одного. Інший центр мерянських селищ розташований навколо озера Плещеєво. З меншою щільністю пам'ятники мері розташовані за течією річки Нерлі (Клязьминської), в околицях Ярославля і в Костромській області аж до Галича Мерського.

Вплив мері у формуванні російського етносуРедагувати

Меря взяли участь в етногенезі сучасних росіян, що сформувалися з величезної кількості народів та племен. Центральне місце серед них займав фіно-угорський народ меря[3].

Меря жила на території сучасних Ярославської, Івановської, частини Костромської, Владимирської, Тверської та Московської областей. Саме тут відбувалося формування етнічного ядра росіян. Найдавніші великоруські князівства: Ярославське, Московське, Володимиро-Суздальське, практично повністю збігаються з кордонами розселення мері[4][5].

КультураРедагувати

Меряни були носіями угро-фінської збирально-мисливської культури, що підтверджується численними археологічними розкопками. Існують припущення, що плем'я меря було спадкоємцем Дяковської культури. Серед занять мері можна виділити також скотарство, городництво, мисливський і риболовецький промисел. Масштабна археологічна експедиція, проведена в 2000-ті роки російськими археологами під керівництвом Н. Макарова на сільських поселеннях Волго-Окського межиріччя (Суздальське Опілля), виявила, що фінно-угорське населення цього краю освоїло землеробство не пізніше 7 століття нашої ери і вирощувало ряд зернових культур. Серед ремесел були найрозвиненіші: ковальське, косторізне.

Сучасні меряРедагувати

 
Мерянський національний прапор — Мерянь Раськень коцт

Прямими нащадками літописних меря є мешканці північного сходу сучасної Московської області і прилеглих територій сусідних областей.

Деякі історики, філологи й етнографи схильні вважати, що прямими нащадками літописних меря є костромські марійці. У той же час, в Парфеньєвському, Антроповському, Вохомському, Нейському, Галицькому районах Костромської області, Мишкінському і Некоузському районах Ярославської області та інших є деякі корінні російськомовні мешканці, які хотіли б вважатися представниками народу меря, хоча всі останні переписи населення їх записували росіянами. Сучасні меряни мають свої інтернет-сайти «merja.org», «Merjamaa — Мерянь Мастор», «Меряния» та інші, де представлені національні герб, прапор і гімн, бере участь в дискусіях на фінно-угорських мережах («Уралистика» та ін.)[6].

У 2010 році був знятий художній фільм «Вівсянки», присвячений життю сучасних нащадків меря.

У наші дні київський лінгвіст О. Б. Ткаченко опублікував ряд праць, в яких він намагається довести, що кацкарі — прямі нащадки літописного народу меря[7]. Він зробив спробу реконструювати деякі особливості зниклої мови і висунув гіпотезу, що кацькарський говір склався під впливом місцевого фіно-угорського субстрату, також несе в собі кілька десятків слів, що походять з мерянської мови. Роботи О. Б. Ткаченка викликали дискусію в професійному середовищі, як доброзичливі відгуки за сміливий задум, так і різке неприйняття. Опоненти Ткаченка вказують на крайню проблематичність будь-яких реконструкцій, враховуючи майже повну відсутність фактичного матеріалу і від того безнадійність поставленого завдання і хиткість всіх теоретичних побудов. Тим не менше, слід зазначити, що на початку XX століття М. М. Виноградов у роботі «Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии)» згадує близько 200 слів імовірно мерянської мови, що вживались у мові костромичів і галичан аж до 3-ї чверті XVIII століття[8].

Окремі російські історики стверджують, що доказів того, що сучасні «меряни» є прямими нащадками однойменного літописного народу, не існує.

Життю сучасних «мерян» присвячені літературні твори сучасних письменників: повісті Дениса Осокіна (псевдонім Аист Сергеев) «Вівсянки»[9] і Алекса Авардіна (псевдонім Авардень Сандра) «Костромські канікули»[10]. У 2010 режисером Олексієм Федорченком знято художній фільм «Вівсянки», героями якого є представники древнього народу меря, що, за версією авторів фільму, збереглися до наших днів.

Кілька років тому якась група російських художників на чолі з Андрієм Малишевим проголосила себе «Мерянами». За вже готовою моделлю фіно-угорського етнофутуризму ці люди почали «гру подробицями», спробували за допомогою арт-проектів сконструювати нове язичництво і на його основі нову ідентичність. Етнофутуристи стверджують, що меряни — це і є ті, кого прийнято звати росіянами. У жовтні 2014 року на III Фестивалі мов в Новгородському університеті пройшла 50-хвилинна презентація «мерянської мови». У травні 2014 року в «Новій галереї» в місті Іваново під час акції «Ніч музеїв» відкрився мерянський арт-проект «Volga.Sacrum»[11].

ІншеРедагувати

  • Село Казанське Павлово-Посадського району Московської області до 1863 року офіційно йменувалось «Меря», перейменоване «згідно з вироком державних селян»[12].
  • Мери (рос. Меры) — село в Істринському районі Московської області, до XVII—XVIII ст. також відоме під назвою «Меря». Хоча плем'я меря мешкало переважно на територіях, розташованих на схід від Москви, окремі вкраплення етносу траплялися і західніше[13].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. И. В. Дубов Спорные вопросы этнической истории северо-восточной Руси IX—XIII веков (російською мовою)
  2. Повість врем'яних літ, Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 1-21.
  3. Рябинин Е. А. Финно-угорские племена в составе Древней Руси. СПб.: Издательство СПбГУ, 1997. — 260 с. — ISBN 5-288-01635-6.(рос.)
  4. Напольских В. В. Проблема формирования финноязычного населения Прибалтики (к рассмотрению дилеммы финно-угорской предыстории) //Исследования по этногенезу и древней истории финноязычных народов. Ижевск, 1990.(рос.)
  5. Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности / АН СССР. Ин-т археологии. Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1970. (Материалы и исследования по археологии СССР; № 179). На финно-угорских окраинах Древней Руси. Архівовано 9 березень 2018 у Wayback Machine.
  6. Уралистика
  7. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. Киев: Наукова думка, 1979.
  8. Виноградов Н. Н. Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии).
  9. Овсянки
  10. Костромские каникулы. Архів оригіналу за 10 листопад 2014. Процитовано 10 листопад 2014. 
  11. Игумен Виталий (Уткин) Этнофутуризм и сепаратизм.
  12. Е. М. Поспелов Топонимический словарь Московской области. — М. : Инфомационно-издательский дом «Профиздат», 2000. — С. 111
  13. Там само. — С. 168

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати