Меря — давній фіно-угорський народ, споріднений з сучасними марійцями[1], що відіграв значну роль у формуванні російського етносу[2]. Існував на території сучасної Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської й Костромської областей.

Меря
Finno-ugrian-map-ukr.svg
Мапа фіно-угорських племен до приходу слов'ян
Ареал Росія Росія (схід Московської області, Владимирська, Івановська, Костромська та Ярославська області)
Близькі до: марійці, ерзя
Мова мерянська
Релігія язичництво, православ'я

ІсторіяРедагувати

Вперше згадані в VI столітті готським літописцем Йорданом під назвою мерен. Згодом про меря оповідали і руські літописи. У «Повісті временних літ» меря розташована в районі озер Неро («Ростовське озеро») і Плещеєво («Клещина»).[3] За припущенням Леонтьєва, в VI столітті мерянські племена перемістилися з району середньої Оки (культура рязано-окських могильників) на північ. Найближчими до мері за походженням є племена мурома, мордва, і марійці, у меншій мірі — весь. Ця група племен, що включала у тому числі і населення, котре залишило пам'ятники типу Безводнінського могильника, сформувалася в другу половину I тисячоліття н. е. в результаті руху балтів з верхів'я Оки вниз за течією, аж до лівобережжя Волги. На початку X століття меря брала участь у військових походах Олега. Початок контактів зі східними слов'янами належить до IXXI ст. Територія стала основою Володимиро-Суздальського князівства.

ДослідженняРедагувати

 
Мапа Окско-Волзького межиріччя (приблизно до 1350 року), на якій показані місця проживання мері та сусідніх племен

Одним з перших археологів, що досліджував мерянські пам'ятники в середині XIX століття, був граф Уваров. Розкопавши у XIX столітті понад 5000 курганів на етнічних московських територіях, він за сукупністю ознак ідентифікував ці угро-фінські поховання як мерянські. При розкопках навколо озера Неро були виявлені Сарське городище (племінний центр мері) і 19 селищ, що належали мері. Вказані поселення розташовувалися на схилах височин корінного берега озера, займаючи береги струмків і річок Сара, Устьє, Которосль в межах досяжності один від одного. Інший центр мерянських селищ розташований навколо озера Плещеєво. З меншою щільністю пам'ятники мері розташовані за течією річки Нерлі (Клязьминської), в околицях Ярославля і в Костромській області аж до Галича Мерського.

Вплив мері у формуванні російського етносуРедагувати

Меря взяли участь в етногенезі сучасних росіян, що сформувалися з величезної кількості народів та племен. Центральне місце серед них займав фіно-угорський народ меря[4].

Меря жила на території сучасних Ярославської, Івановської, частини Костромської, Владимирської, Тверської та Московської областей. Саме тут відбувалося формування етнічного ядра росіян. Найдавніші великоруські князівства: Ярославське, Московське, Володимиро-Суздальське, практично повністю збігаються з кордонами розселення мері[5][6].

На думку антрополога В. П. Алексєєва, фінський субстрат надавав серйозний вплив на формування середньовічного східнослов'янського населення, у тому числі на словен, кривичів і в'ятичів, але він не був основним компонентом у додаванні сучасного російського народу — протягом II тисячоліття він практично повністю розчинився. Сучасне східнослов'янське, і особливо російське населення за антропологічними ознаками відрізняється від середньовічного східнослов'янського населення і наближається до середньовічного західнослов'янському і південнослов'янському населенню. Щоб пояснити цей парадоксальний факт, Алексєєв пов'язує це з тим, що у російського та фінського населення були різні темпи приросту, через те, що у слов'ян була бiльш висока культура і рівень економічного та суспільного розвитку, а також з пізнішими слов'янськими міграціями на територію проживання східних слов'ян у перші століття II тисячоліття, переважно із заходу та південного заходу, які призвели до збільшення слов'янського населення та розчинення у ньому фінських етнічних елементів[7].[уточнити][неякісне джерело]

КультураРедагувати

Меряни були носіями угро-фінської культури, що підтверджується численними археологічними розкопками. Існують припущення, що плем'я меря було спадкоємцем Дяковської культури. Серед занять мері можна виділити також скотарство, городництво, мисливський і риболовецький промисел. Масштабна археологічна експедиція, проведена в 2000-ті роки російськими археологами під керівництвом Н. Макарова на сільських поселеннях Волго-Окського межиріччя (Суздальське Опілля), виявила, що фінно-угорське населення цього краю освоїло землеробство не пізніше 7 століття нашої ери і вирощувало ряд зернових культур. Серед ремесел були найрозвиненіші: ковальське, косторізне.

Сучасні меряРедагувати

Прямими нащадками літописних меря є мешканці північного сходу сучасної Московської області та прилеглих територій сусідніх областей.

Деякі історики, філологи й етнографи схильні вважати, що прямими нащадками літописних меря є костромські марійці. У той же час, в Парфеньєвському, Антроповському, Вохомському, Нейському, Галицькому районах Костромської області, Мишкінському і Некоузському районах Ярославської області та інших є деякі корінні російськомовні мешканці, які хотіли б вважатися представниками народу меря, хоча всі останні переписи населення їх записували росіянами. Сучасні меряни мають свої інтернет-сайти «merja.org», «Merjamaa — Мерянь Мастор», «Меряния» та інші, де представлені національні герб, прапор і гімн, бере участь в дискусіях на фінно-угорських мережах («Уралистика» та ін.)[8].

У 2010 році був знятий художній фільм «Вівсянки», присвячений життю сучасних нащадків меря.

У наші дні київський лінгвіст О. Б. Ткаченко опублікував ряд праць, в яких він намагається довести, що кацкарі — прямі нащадки літописного народу меря[9]. Він зробив спробу реконструювати деякі особливості зниклої мови і висунув гіпотезу, що кацькарський говір склався під впливом місцевого фіно-угорського субстрату, також несе в собі кілька десятків слів, що походять з мерянської мови. Роботи О. Б. Ткаченка викликали дискусію в професійному середовищі, як доброзичливі відгуки за сміливий задум, так і різке неприйняття. Опоненти Ткаченка вказують на крайню проблематичність будь-яких реконструкцій, враховуючи майже повну відсутність фактичного матеріалу і від того безнадійність поставленого завдання і хиткість всіх теоретичних побудов. Тим не менше, слід зазначити, що на початку XX століття М. М. Виноградов у роботі «Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии)» згадує близько 200 слів імовірно мерянської мови, що вживались у мові костромичів і галичан аж до 3-ї чверті XVIII століття[10].

Окремі російські історики стверджують, що доказів того, що сучасні «меряни» є прямими нащадками однойменного літописного народу, не існує.

Життю сучасних «мерян» присвячені літературні твори сучасних письменників: повісті Дениса Осокіна (псевдонім Аист Сергеев) «Вівсянки»[11] і Алекса Авардіна (псевдонім Авардень Сандра) «Костромські канікули»[12]. У 2010 режисером Олексієм Федорченком знято художній фільм «Вівсянки», героями якого є представники древнього народу меря, що, за версією авторів фільму, збереглися до наших днів.

Кілька років тому якась група російських художників на чолі з Андрієм Малишевим проголосила себе «Мерянами». За вже готовою моделлю фіно-угорського етнофутуризму ці люди почали «гру подробицями», спробували за допомогою арт-проектів сконструювати нове язичництво і на його основі нову ідентичність. Етнофутуристи стверджують, що меряни — це і є ті, кого прийнято звати росіянами. У жовтні 2014 року на III Фестивалі мов в Новгородському університеті пройшла 50-хвилинна презентація «мерянської мови». У травні 2014 року в «Новій галереї» в місті Іваново під час акції «Ніч музеїв» відкрився мерянський арт-проект «Volga.Sacrum»[13].

ІншеРедагувати

  • Село Казанське Павлово-Посадського району Московської області до 1863 року офіційно йменувалось «Меря», перейменоване «згідно з вироком державних селян»[14].
  • Мери (рос. Меры) — село в Істринському районі Московської області, до XVII—XVIII ст. також відоме під назвою «Меря». Хоча плем'я меря мешкало переважно на територіях, розташованих на схід від Москви, окремі вкраплення етносу траплялися і західніше[15].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. И. В. Дубов Спорные вопросы этнической истории северо-восточной Руси IX—XIII веков (російською мовою). Архів оригіналу за 24 березня 2016. Процитовано 10 березня 2008. 
  2. МЕРСКИЙ СТАН — НАСТОЯЩАЯ РОССИЯ? Лекция историка Александра Палия. Архів оригіналу за 7 січня 2022. Процитовано 6 січня 2022. 
  3. Повість врем'яних літ, Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 1-21. Архів оригіналу за 29 червня 2020. Процитовано 27 грудня 2011. 
  4. Рябинин Е. А. Финно-угорские племена в составе Древней Руси. СПб.: Издательство СПбГУ, 1997. — 260 с. — ISBN 5-288-01635-6.(рос.)
  5. Напольских В. В. Проблема формирования финноязычного населения Прибалтики (к рассмотрению дилеммы финно-угорской предыстории) //Исследования по этногенезу и древней истории финноязычных народов. Ижевск, 1990.(рос.)
  6. Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности / АН СССР. Ин-т археологии. Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1970. (Материалы и исследования по археологии СССР; № 179). На финно-угорских окраинах Древней Руси. [Архівовано 9 березня 2018 у Wayback Machine.]
  7. Алексеев В.П. Происхождение народов Восточной Европы: Краниологическое исследование. Наука. 1969. 
  8. Уралистика. Архів оригіналу за 26 квітня 2010. Процитовано 6 квітня 2019. 
  9. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. Киев: Наукова думка, 1979.
  10. Виноградов Н. Н. Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии). [Архівовано 26 вересня 2014 у Wayback Machine.]
  11. Овсянки. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 9 листопада 2014. 
  12. Костромские каникулы. Архів оригіналу за 10 листопада 2014. Процитовано 10 листопада 2014. 
  13. Игумен Виталий (Уткин) Этнофутуризм и сепаратизм. [Архівовано 16 лютого 2016 у Wayback Machine.]
  14. Е. М. Поспелов Топонимический словарь Московской области. — М. : Инфомационно-издательский дом «Профиздат», 2000. — С. 111
  15. Там само. — С. 168

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати