Швейцарія в середні віки
Середньовічна історія сучасної Швейцарії починається з кінця римського панування в 401 році н. е. Важко точно визначити кінець цього періоду, оскільки перехід від Середньовіччя до нового часу у різних регіонах Швейцарії відбувався в різний час. З історичної точки зору, перехід для всієї території сучасної Швейцарії можна датувати Реформацією XVI століття. Тим не менш, у цій статті описується період Середньовіччя до заснування Старої Швейцарської конфедерації у 1291/1315 роках.
.svg)
Раннє середньовіччя
ред.
Період міграції: алемани, бургунди та римляни
ред.У 401 році відхід римських легіонів з Рейнського Лімесу ознаменував великий політичний, соціальний і культурний поворотний момент. На території сучасної Швейцарії збереглася давня дорожня мережа, яка відіграла ключову роль у формуванні геополітичної єдності сучасної Швейцарської Конфедерації, а також давньоримський просторовий поділ, який зберігся в церковній організації Швейцарії.
У III і IV століттях нашої ери алемани були одними з найстрашніших ворогів римлян. Саме тому багато романців залишили стародавню Швейцарію, втікши від цієї небезпеки. Близько трьох чвертей римських маєтків (вілл) на Швейцарському плато були покинуті. Римляни мігрували в альпійські долини або безпосередньо до Італії. На Швейцарському плато лише кілька острівців ретороманської мови залишалися на території колишніх римських фортець до VII століття. У політичному плані в країні домінували германські племена бургундів, алеманів, франків і, на півдні, лангобардів під час Великого переселення народів і після нього.
Наприкінці IV століття бургунди просунулися аж до Середнього Рейну. Як вороги алеманів, вони були поселені римлянами як федерати в Римській імперії. У 436 році Бургундське королівство було знищено римським намісником Аецієм та гунами. Бургунди, що залишилися в живих, були розселені навколо Женеви і на північному березі Женевського озера аж до Лозанни і змішалися з місцевим населенням. Будучи меншиною, бургунди були швидко асимільовані кельто-римським населенням. У V столітті утворилося нове Бургундське королівство, яке простягалося вздовж Рони через Ліон до Дюранса в Провансі до 470 року. Ця політика відповідала інтересам галло-римської знаті Бургундського королівства. Між 507 і 516 роками, за часів Гундобада, це королівство тимчасово розширилося на терени майже всієї сучасної німецькомовної Швейцарії (включно зі східною Швейцарією). Багато топонімів, що закінчуються на -ach, наприклад, датуються цим періодом.[1][2] Однак після піднесення королівств франків та остготів бургунди не змогли втримати владу, і їхнє королівство було включено до складу франкської імперії Меровінгів у 534 році.
Хоча алеманів все ще побоювалися через їхні набіги у III та IV століттях, після розпаду Західної Римської імперії вони поступово переселилися на покинуті римлянами оброблювані землі в колишньому регіоні Лімес («Dekumatenland») та на Швейцарському плато, пройшовши кілька етапів заселення. Алемани не були споконвічно германським племенем, а германським племінним об'єднанням, що виникло в Південній Німеччині у ІІ столітті. Вони не змогли протистояти бургундам на південному заході, баварам на сході та рипуарським франкам на північному заході, тому єдиним варіантом для них була експансія в регіон гельветів. Коли кельто-римське населення стало менш численним, а римські структури ослабли, кельто-римляни були асимільовані алеманами. З 537 року алемани також перейшли під суверенітет франків.
У IV столітті північний край Альп слугував притулком для галло-римського населення, яке змушене було відступити перед наступом алеманів. Наприкінці VI століття лангобарди вторглися в південні альпійські долини, але згодом були романізовані. У VII столітті алемани почали завойовувати землі на південь від Рейну і в центральних Альпах. Наприкінці VIII століття алемани досягли озера Біль і долини Заане. Германізація почалася в Реції в XI столітті. Поселення алеманів сягали висоти до 1500 метрів у посушливому високогірному Вале.
Формування мовних регіонів
ред.
Спочатку на території сучасної Швейцарії існувало багато перетинів між ретороманськими та германськими поселеннями — співіснування та накладання культур — і лише дуже поступово мовні кордони стали більш чіткими. Топоніми, що закінчуються на -ingen у формі -ens або -ence, простягаються аж до північного берега Женевського озера. Тому Водуанський регіон довгий час був мішаною мовною зоною. Лише починаючи з VIII століття мовні кордони стали чітко виражатися в накопиченні назв із Walen-. Ця німецька топоніміка вказує на те, де в той час жили «вальхи»/«вельші», тобто романці — наприклад, Валензее, Валенштадт.
На відміну від західного мовного кордону в бік французької мови, рух мовного кордону на півдні в кантонах Граубюнден, Тічино і Вале не завершився й досі. Ретороманська мова мала набагато сильніші позиції в альпійських регіонах сучасної Швейцарії, ніж на Швейцарському плато. Ретороманська мова все ще була домінуючою в X столітті в районі Айнзідельна, в долині Рейну, в Урі та в сучасному кантоні Гларус. Фактична експансія алеманських поселенців у Верхньому Вале не відбувалася до XI століття. Лише в пізньому середньовіччі німецька мова подекуди затвердилася в результаті міграції вальзерів[de] в Альпах — переважно в районах, які мали мало зв'язків із середземноморським регіоном. У Курській Реції римські структури збереглися найдовше завдяки церковно-політичним умовам. Тамтешнє населення продовжувало розвивати свою мову до сучасної романшської. Однак і до наших днів ця мова витіснялася й продовжує витіснятися швейцарською німецькою мовою.
Християнізація алеманів і бургундів
ред.
За деякими винятками, єпископські кафедри пізньої античності збереглися і в ранньому середньовіччі. Найбезпечнішу спадкоємність єпископських кафедр християнство пережило в романських регіонах сучасної Швейцарії — передусім у Курі в кантоні Граубюнден, а також у Женеві. Усі інші єпископства були реорганізовані в другій половині VI століття. Наприклад, єпископська кафедра Мартіньї у Вале була перенесена до Сьйона, коли лангобарди вторглися через Великий Сен-Бернарський перевал у 574 році. Перенесення єпископської кафедри з Аванша до Лозанни й з Аугста до Базеля в басейні Рейну пов'язане із завоюванням земель алеманами. Близько 600 року алеманський герцог за участі франків вперше заснував нове єпископство, яке не було засноване на пізньоримських засадах: Констанц на Боденському озері. Під час християнізації алеманського сільського населення було встановлено юрисдикцію єпархій Базеля, Констанца та Кура. Вони значною мірою відповідали старим римським провінційним кордонам. У ранньому середньовіччі правителі вирішували, які єпархії належать до вищестоячих архієпископств або церковних провінцій, але й тут майже не було відхилень від римського територіального поділу. Єпископства Базеля, Лозанни, Женеви та Сьйона, які перебували в бургундській сфері впливу, були приєднані до архієпископств Безансона, В'єнна й Тарантез, тоді як алеманське «національне єпископство» Констанца належало до архієпископства Майнца, до якого пізніше було приєднане єпископство Кур, що перебувало під остготським впливом Мілана. Італомовні частини сучасної Швейцарії перебували у сфері впливу ломбардських єпископств Мілана та Комо, причому перше з них мало ранг архієпископства, а друге належало до Аквілейського патріархату[en].
Широка християнізація країни відбулася лише під впливом франків. У 534 році бургундська західна Швейцарія і в 536 році Алеманія стали частиною Франкської імперії. У цей час місії зокрема сприяло ірландське чернецтво. У VII столітті в Юрі було засновано кілька монастирів, таких як Мутьє-Гранваль, Сент-Ім'є, Роменмотьє і, можливо, також Сент-Урзанн. В алеманській частині Швейцарії місіонерські зусилля Колумбана чи Галла привели до мети не стільки завдяки власне їхньому місіонерству, скільки завдяки підтримці франкської верхівки та єпархії міста Кур.
Політичні утворення на території сучасної Швейцарії
ред.
Коли Франкське королівство було розділене за Верденським договором 843 року, територія Західної Швейцарії стала частиною Лотарингії, тоді як Східна Швейцарія увійшла до складу Східного Франкського королівства. Королівський палац у Цюриху часто відвідували Каролінги. Людовик II Німецький заснував там для своїх дочок монастир Фраумюнстер, який став одним з найбагатших землевласників центральної та східної Швейцарії.
Після 888 року на заході Швейцарії утворилося незалежне Верхнє Бургундське королівство з центрами в Паєрні та Сен-Морісі. Алеманія, з іншого боку, інтегрувалася в пізнішу Священну Римську імперію німецької нації як племінне герцогство Швабія.
Близько 926 року у східну Швейцарію вторглися угорці та зруйнували її, зокрема, монастир Святого Галла. Угорська загроза була відвернута лише у 955 році німецьким королем Оттоном I на Лехському полі. Практично в той самий час, у 920-х роках, з'явилися араби з Фраксінету (Прованс) на півдні Франції, які протягом наступних років пограбували і зруйнували Вале та частину Граубюндена. Кульмінацією їхньої діяльності стало пограбування монастиря Сен-Моріс і — можливо, того ж року — напад на єпископську кафедру в Курі. Деякий час під їхнім контролем перебували окремі альпійські перевали, зокрема Великий Сен-Бернарський перевал. Вони були вигнані з Фраксінету та його альпійських підступів у 972/973 рр. Досі немає жодних свідчень про арабські поселення у швейцарських Альпах.[3]
Високе середньовіччя
ред.
У період високого середньовіччя вся територія сучасної Швейцарії була інтегрована до складу Священної Римської імперії. У 951 році Італійське, а в 1033 році Бургундське королівство стали частиною імперії східнофранксько-німецької династії Оттонів, а згодом Салічної династії. Швейцарські альпійські перевали мали велике стратегічне значення для імператорів, оскільки їхні військові кампанії в Італію майже неминуче проходили через Швейцарію. Тому імператори володіли землями вздовж важливих торговельних шляхів, відомими як імперські маєтки, або ж засновували монастирі та палаци, щоб убезпечити ці шляхи, як, наприклад, у Цюриху.
Різні шляхетні родини здійснювали графські повноваження у Швейцарії як імперські вассали. Найвідомішими з них є династії Церінгенів, Кібургів та Ленцбургів, які володіли маєтками в Ааргау, Цюрихгау та Тургау. Вони боролися за посади, землі та вплив по всій південній Німеччині. Починаючи з XII століття, місцеві знатні родини заснували численні міста по всьому Центральному плато, щоб колонізувати свої маєтки і забезпечити військову безпеку, хоча не всі вони розвивалися успішно. Це значною мірою залежало від розташування міста, а також від впливу його засновника. Церінгенські міста Берн і Фрібур, наприклад, чудово розвивалися, тоді як Гланценберг біля Цюриха, заснований Регенсбергами, з часом запустів.
Через обірвання кількох місцевих графських родів у XIII столітті земельні володіння вищого дворянства стали сильно сконцентрованими. Найбільше від цього виграли Габсбурги. Їхній родовий замок Габсбургів розташований поблизу невеликого ааргауського містечка Бругг. Графи Габсбурги, які спочатку були багаті лише в Ельзасі та Ааргау, успадкували великі землі Церінгенів, Ленцбургів та Кібургів у центральній, західній та східній Швейцарії завдяки вмілій шлюбній політиці. Крім того, нові знатні родини піднялися до рангу графів, такі як Тоггенбурги на сході Швейцарії та фон Сакси в Граубюндені. Поряд з дворянством, церква продовжувала залишатися найбільшим землевласником у Швейцарії. Зокрема, монастирі Санкт-Галлена, Айнзідельна, Пфеферса і Дізентіса змогли сформувати справжні монастирські держави. Єпископи Сьйона, Лозанни, Женеви, Базеля, Констанца й Кура мали суверенні права у своїх єпархіях ще з раннього середньовіччя, а у високому середньовіччі змогли розвинути їх у більш-менш незалежні «князівства-єпископства».
Зникнення сильних дворянських родів і конфлікти між імператором і Папою Римським сприяли незалежності найважливіших міст і долин Швейцарії у XIII столітті. У 1218 році Цюрих, Берн, Фрібур і Шаффгаузен стали «імперськими містами» після вимирання роду Церінгенів; Урі (1231) і Швіц (1240) також отримали привілей імперської безпосередності. Це означало, що ці міста й регіони перебували під безпосереднім контролем імператора або короля та були виключені з-під влади місцевих графів. Імператор Фрідріх II таким чином забезпечив собі шлях через Готтард під час війни з ломбардськими містами і здобув лояльність міст у боротьбі з Папою Римським Іннокентієм IV. Після того, у 1245 році Папа Римський як відлучив Фрідріха II від церкви та оголосив його позбавленим влади, Берн, Базель і Цюрих стали на бік імператора. Кінець династії Гогенштауфенів і початок міжцарів'я в імперії також ознаменували перехід до пізнього середньовіччя на території сучасної Швейцарії.
Примітки
ред.- ↑ F. Schaffer: Abriss der Schweizer Geschichte, 1972
- ↑ https://www.niederweningen.ch/ Geschichte
- ↑ Sarazenen німецькою, французькою та італійською // Історичний словник Швейцарії.
Література
ред.- Marcel Beck: Legende, Mythos und Geschichte. Die Schweiz und das europäische Mittelalter. Frauenfeld 1978. (нім.)
- Michael Borgolte: Die Grafen Alemanniens in merowingischer und karolingischer Zeit. Eine Prosopographie. Sigmaringen 1986. (нім.)
- Dieter Geuenich: Die Franken und die Alemannen bis zur «Schlacht bei Zülpich» (496/497). Reallexikon der germanischen Altertumskunde — Ergänzungsband 19, Berlin/New York 1998. (нім.)
- Gabriele Graenert, Felix Müller, Christian Strahm: Schweiz. In: Reallexikon der Germanischen Altertumskunde (RGA). 2. Auflage. Band 27, Walter de Gruyter, Berlin/New York 2004, ISBN 3-11-018116-9, S. 485–514. (нім.)
- Reinhold Kaiser: Die Burgunder. Kohlhammer, Stuttgart 2003/2004, ISBN 3-17-016205-5. (нім.)
- Thomas Maissen: Geschichte der Schweiz. 6. aktual. Auflage, Baden 2012. (нім.)
- Guy P. Marchal: Die Ursprünge der Unabhängigkeit (401—1394). In: Geschichte der Schweiz und der Schweizer. Basel u. Frankfurt a. M. 1986, ISBN 3-7190-0943-2. (нім.)
- Hans Conrad Peyer (Historiker)|Hans Conrad Peyer: Frühes und Hohes Mittelalter. In: Handbuch der Schweizer Geschichte, Zürich 1972, S. 93–160. (нім.)
- Hans Conrad Peyer: Die Entstehung der Eidgenossenschaft. In: Handbuch der Schweizer Geschichte, Zürich 1972, S. 161—238. (нім.)
- Hans Conrad Peyer: Verfassungsgeschichte der alten Schweiz. Zürich 1978. (нім.)
- Volker Reinhardt (Historiker)|Volker Reinhardt: Die Geschichte der Schweiz. 5. aktual. Auflage, München 2014. (нім.)
- Roger Sablonier: Gründungszeit ohne Eidgenossen. Baden 2008. (нім.)
- Walter Schaufelberger: Spätmittelalter. In: Handbuch der Schweizer Geschichte, Zürich 1972, S. 239—388. (нім.)
- Peter Stadler: Epochen der Schweizergeschichte. Zürich 2003. (нім.)
- R. Windler, R. Marti, U. Niffeler, L. Steiner (Hrsg.): Frühmittelalter. In: SPM. Band 6. Schweizerische Gesellschaft für Ur- und Frühgeschichte, Basel 2005, ISBN 3-908006-56-2. (нім.)