Лангоба́рди (лат. Langobardi, грец. Λαγγοβάρδοι; італ. Longobardi [loŋɡoˈbardi]; від прагерм. Langbärte, «довгобороді») — германське плем'я. Лангобарди пов'язані тіснішими, ніж інші германці, родинними зв'язками з англосаксами; зокрема, що стосується одягу, а також менталітету. Цілком імовірно, що вони є генеалогічним відгалуженням англосаксів.

Лангобарди
Лангобард (гравюра, 1714)
Залізна корона, якою коронувались правителі лангобардів

У I ст. плем'я мешкало на лівому березі нижньої Ельби. Лангобарди вступили до співдружності з кельтськими племенами та остготами. Пізніше лангобарди разом із сім'ями просунулися в Паннонію.

Лангобарди успішно провели серію загарбницьких війн проти остготів, у 568 на чолі з королем Алдуїном вторглися в Північну Італію, проте далі за Равенну вони не пішли. Наступником Алдуїна став його син Албойн, котрий заручився підтримкою аварів і зруйнував готське Королівство гепідів на нижній Віслі. 568 року він заснував Королівство лангобардів у Північній та Центральній Італії.

Значно відстаючи в розвитку від інших германських племен, лангобарди довго зберігали давні родові зв'язки та звичаї й не піддавалися романізації. Усе ж вони швидко опанували значною частиною Італії, хоча найтісніше заселили північну її частину, яка дістала від них назву Ломбардія. Зруйнувавши стару адміністративну систему Римської імперії, лангобарди мусили знайти нові форми урядування. На чолі держави стояв король, якого обирала родова знать. Йому належала найвища військова й судова влада. Поруч із ним стояли герцоги, які мали свої дружини й теж мали певну судову владу. Зрозуміло, що між королем і герцогами тривало постійне напруження, яке вело до підсилення тої чи іншої сторони. Найбільшої могутності Лангобардське королівство досягло при Лютпранді (712744).

Та в кінці VIII ст., після заснування північного королівства зі столицею в місті Павія та герцогства Беневенто, через нечисленність лангобардів їх завоювали франки у 773774 рр. на чолі з Карлом Великим. Їхні території було долучено до земель імперії, хоч північне герцогство відстоювало свою незалежність ще протягом двох століть. Після розділу Імперії Карла Великого за Верденською угодою 843 року Ломбардія перейшла у володіння імператора Лотара I.

У 951 Ломбардію захопив Оттон I. На той час лангобарди вже повністю романізувалися й стали однією зі складових у формуванні італійської нації.

Рання історія ред.

 
Лангобардсь-кий меч

Найповнішим джерелом щодо походження лангобардів та їх ранньої історії є «Historia gentis Langobardorum» — твір бенедиктинського монаха, історика лангобардів, Павла Диякона, написаний ним у VIII ст. Головним джерелом для самого Павла Диякона був анонімний твір VII ст. «Походження народу лангобардів» (лат. Origo Gentis Langobardorum).

«Origo Gentis Langobardorum» оповідає історію маленького племені, що мешкало в південній Скандинавії[1] (Scadanan) і називалося Winnili[2], що походить від прагерманського Winnan та означає «той хто бореться» або «той хто перемагає». Це плем'я поділилось на три групи, одна з яких, очолювана братами Ібором і Айо та їхньою матір'ю Гамбарою[3], залишила рідну землю у пошуках нової батьківщини. Ймовірною причиною міграції могло бути перенаселення. Вони прибули в землі, що називалися Scoringa, які за однією з версій знаходились на узбережжі Балтійського моря[4]; за іншою версією — на березі річки Ельба[5]. Ця земля керувалася вандалами, вожді яких, брати Амбрі та Ассі, поставили прибульців перед вибором — платити данину, або ж воювати. Winnili були молодими та хоробрими, а тому відмовились платити, відказавши: «Краще відстоювати свободу зброєю, ніж заплямувати її сплатою данини»[6]. Вандали почали готуватися до бою, попередньо звернувшись до бога Годана (Одіна)[1], який повідомив, що переможуть ті, кого він на сході сонця побачить першими[7]. Прибульців було небагато[6], тому Гамбара звернулася за допомогою до дружини Годана, богині Фреї (Фрігг, давньоскан. Frigg)[1], яка порадила жінкам племені Winnili пов'язати їх довге волосся перед лицем і стати до лав воїнів. На світанку Фрея повернула ліжко свого чоловіка так, щоб Годан спершу побачив воїнів Winnili і розбудила його. Годан запитав: «Хто ці довгобороді?», Фрея відповіла: «Мій пане, ти вже дав їм ім'я, тепер даруй їм перемогу»[8]. Відтоді Winnili стали називатись лангобардами.

Коли Павло Диякон писав свою Historia між 787796, він уже був католицьким монахом і пропагував християнство. Тому він вважав поганські історії нікчемними та смішними[7][9]. Павло виводив назву «лангобарди» від довжини їх борід[10]. Сучасна наука стверджує, що ім'я «Langobarden» походить від Langbarðr, імені Одіна[11]. Вільгельм Брукнер (1895) зауважує, що назва лангобардів тісно пов'язана з поклонінням Одіну, серед численних імен якого — «Довгобородий», «Сивобородий»[12].

Королівство Італія ред.

Вторгнення і завоювання Італії ред.

 
Лангобардський хрест

У 560 енергійний король Албойн підкорив сусіднє плем'я гепідів, зробив їх своїми підданими та в 566 одружився з дочкою їх короля Кунімонда Розамундою. Навесні 568 Албойн повів лангобардів та інші германські племена (баварів, гепідів, саксів), а також болгар через Альпи до Італії. За різними оцінками, загальна кількість завойовників коливається від 26 000 до 500 000. Першим завойованим містом стало Forum Iulii (Чівідале дель Фріулі) у 569. Саме там Албойн заснував перше лангобардське герцогство, поставивши на престол свого племінника Гізульфа. Пізніше було захоплено Віченцу, Верону та Брешію. Влітку 569 лангобарди завоювали основний римський центр Північної Італії — Мілан. Увесь регіон був втягнутий у жахливу готську війну, тому невеликі візантійські військові загони не могли нічого вдіяти. Екзарх Лонгін, якого послав до Італії імператор Юстин II, зміг захистити лише прибережні міста. Павія здалася після трирічної облоги в 572, ставши першою столицею нового лангобардського королівства в Італії. У наступні роки лангобарди проникли далі на південь, завоювали Тоскану та заснували два нових герцогства: Сполетське та Беневентське, які швидко стали напівсамостійними. Візантійці втримали контроль лише над Равенною.

На момент прибуття до Італії лангобарди переважно були язичниками, проте частина з них сповідувала аріанство, а тому вони не мали добрих відносин з Римською церквою. З часом вони стали приймати римські титули, імена та звички.

Усю територію лангобардів було поділено на 36 герцогств, правителі яких перебували в головних містах. Король керував ними через емісарів, що їх звали gastaldi. Цей поділ, поряд із відносною самостійністю герцогств, позбавив королівство єдності та зробив його слабким, особливо у порівнянні з Візантійською імперією. Найбільш очевидною ця слабкість стала тоді, коли лангобарди зіткнулись з франками, які набирали сили.

Велика Лангобардія ред.

Мала Лангобардія ред.

Аріанська монархія ред.

Албойн був убитий в 572 у Вероні внаслідок змови за участю його дружини, яка зі спільниками пізніше втекла до Равенни. Його спадкоємець Клеф також був убитий. З його смертю розпочався період «Правління герцогів», під час якого герцоги не обирали короля. Цей період характеризувався ескалацією насильства та безладу. У 584, побоюючись загрози вторгнення франків, герцоги обрали королем сина Клефа Автарія, який у 589 одружився з Теоделіндою, дочкою герцога Баварського Гарібальда I. Християнка Теоделінда була подругою Папи Римського Григорія II й намагалася навернути лангобардів до християнства. Водночас Автарій зосередив зусилля на зміцненні королівської влади, балансуючи між візантійцями та франками.

Автарій помер у 590. Його спадкоємцем виявився Агілульф, герцог Турину, який завоював Падую (601), Кремону та Мантую (603). Іншим енергійним правителем лангобардів був король Ротарій, який завоював землі Лігурії в 643. Він також встановив нові закони лангобардів, котрі було викладено латинською мовою. Останнім королем, який сповідував аріанство, був Грімоальд I.

Католицька монархія ред.

У наступні роки релігійні суперечки спричинилися до боротьби всередині королівства.

Злиття з італійським населенням ред.

Попри факт загарбання античної Італії та тривалу статусну зверхність над місцевим населенням, яку собі приписували лангобарди, а також (насправді, несуттєві) релігійні розбіжності між аріанством і раннім католицизмом, лангобарди зазнавали дедалі більшого культурного, мовного, цивілізаційного та релігійного впливу корінного населення Італії.

Так, поступово до богослужінь поруч з аріанськими прелатами почали допускатися католицькі священники. Згодом, лангобардська знать, а слідом за нею — решта їх колишніх співплемінників, поступово навертаються до католицизму. Доволі примітивне родове неписане право (імовірно, скандинавсько-германського зразку) лангобардів дедалі більше підпадало під вплив більш упорядкованого римського права, котре, до того ж, на відміну від усного знання обраних «законників», на чию пам'ять щодо ухвал і судових прецедентів покладалися в усіх давніх германців, було записаним і кодифікованим.

Оскільки більшість лангобардських «герцогів» свою генезу вела від колись підкорених самостійних вождів окремих племен (лангобарди не були моноетнічною групою — як і будь-яка інша потужна войовнича група, вони були т. зв. «паксом» колись розрізнених, але в процесі просування до Риму об'єднаних спільною метою племен) і природно тяжіла до свободи, ці риси гармонійно вписалися в давньоримські республіканські та правничі традиції, які прагнуло відродити корінне населення.

Тож, самостійницькі прагнення лангобардських «герцогів» знайшли підтримку серед італійських муніципалітетів, коли почали зароджуватися прототипи майбутніх міст-республік середньовічної Італії.

Ужито саме термін «злиття», а не «асиміляція», оскільки вплив був взаємним: грубо кажучи, корінні італійці дали лангобардам римське право, надбання цивілізації, мову та культуру, тоді як лангобарди власним прикладом допомогли італійцям відродити військову звитягу та поступово навчили їх чинити опір загарбникам — як візантійцям, так і іншим варварам.[13]

Пізня історія ред.

 
Умбон від лангобардського щита

Лангобардські держави ред.

Соціальна структура ред.

Релігійна історія ред.

Мистецтво та архітектура ред.

 
Базиліка у Фара-Джера-д'Адда

Список королів лангобардів ред.

Ранні правителі ред.

Легендарні правителі ред.

  • Агельмунд
  • Ламісій
  • Ібор і Агіон (Айо)
  • Агільмунд
  • Лайміхій

Династія Летінгів ред.

  • Летук (бл. 400)
  • Альдігок (середина V ст.)
  • Годегок (480)
  • Клафф (бл. 500)
  • Тато (†бл. 510)
  • Вако (†539)
  • Валтарій (540—547)

Гаузі ред.

Королі в Італії ред.

Гаузі ред.

Неназвана династія ред.

Баварська династія ред.

Нединастичний король ред.

Гарольдінги ред.

Баварська династія, перша реставрація ред.

Беневентська династія ред.

Баварська династія, друга реставрація ред.

Нединастичні королі ред.

Каролінги ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. а б в Harrison, D.; Svensson, K. (2007). Vikingaliv Fälth & Hässler, Värnamo. ISBN 978-91-27-35725-9 стор. 74
  2. Priester, 16. З прагерманської winna-, в значенні "битися, перемагати".
  3. Priester, 16. Grimm, Deutsche Mythologie, I, 336. Old Germanic for "Strenuus".
  4. Priester, 16
  5. Hammerstein-Loxten, 56.
  6. а б PD, VII.
  7. а б PD, VIII.
  8. OGL, appendix 11.
  9. Priester, 17
  10. PD, I, 9.
  11. Nedoma, Robert (2005).Der altisländische Odinsname Langbarðr: ‘Langbart’ und die Langobarden [Архівовано 28 січня 2022 у Wayback Machine.]. In Pohl, Walter and Erhart, Peter, eds. Die Langobarden. Herrschaft und Identität. Wien. стор. 439–444
  12. Bruckner, Wilhelm (1895). Die Sprache der Langobarden, Quellen und Forschungen zur Sprach- und Culturgeschichte der germanischen Völker, 75. Strassburg: Karl J. Trübner. стор. 30–33.
  13. Jean Charles Leonard, de Sismondi (2015). A History of the Italian Republics in the Middle Ages . Perennial Press. Kindle Edition. (англ.). Женева: Perennial Press. Kindle Edition. с. Kindle Locations 207–208. ISBN 9781518319082. 

Джерела ред.

  • Menghin, Wilfried. Die Langobarden. Stuttgart: Theiss-Verlag, 1985.
  • Лангобарды и саксы // Великие империи мира. [1]

Посилання ред.

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Лангобарди