Арелатське королівство

Regnum Arelatense Арелатське королівство Королівство у складі Священної Римської імперії (з 1032 року) ↓ 933 – 1378 ↓ Королівство Арелат на початку XI століття Столиця Арль Релігії християнство Форма правління монархія Історичний період Середньовіччя  - Об'єднання Верхньої та Нижньої Бургундій в одне королівство 933  - Ліквідовано 1378 Площа  - 1000 133 400 км2 Попередник Наступник Верхня Бургундія Нижня Бургундія Графство Бургундія Комта Венесен Князівство Оранж

Арелатське королівство (також відоме як Арелат, лат. Regnum Arelatense) — середньовічна монархічна держава, заснована у 933 році шляхом злиття царств Верхньої та Нижньої Бургундії за короля Рудольфа II. Королівство отримало назву на честь нижньобургундської резиденції в Арлі. Також відоме як Королівство обох Бургундій, або як Друге Бургундське королівство, на відміну від Королівства бургундів.

Його територія простягалася від Середземного моря до Високого Рейну на півночі, приблизно відповідаючи сучасним французьким регіонам Прованс — Альпи — Лазурний Берег, Рона-Альпи та Франш-Конте, а також західній Швейцарії. Управлялось незалежними королями Дому старійшин Вельфів до 1032 року, після чого було включене до складу Священної Римської імперії.

Каролінгська Бургундія

Три частини Королівства Бургундія, прибл. 900 рік:

   Верхня Бургундія

   Нижня Бургундія

   Герцогство Бургундія під владою Річарда Справедливого

З часу підкорення франками Першого Бургундського королівства в 534 році його територія знаходилася під владою Франкської та Каролінгської імперій. У 843 році троє вцілілих синів імператора Людовика Благочестивого, який помер у 840 році, підписали Верденський договір, який розділив між ними імперію Каролінгів: колишнє Бургундське королівство стало частиною Середньої Франкії, яка була відведена імператору Лотару I, за винятком пізнішого Бургундського герцогства — сучасної Бургундії — яке дісталося Карлу Лисому, королю Західної Франкії. Король Людовик Німецький отримав Східну Франкію, що охоплювала територію на схід від річки Рейн.

Незадовго до своєї смерті в 855 році імператор Лотар I, у свою чергу, розділив свої володіння між трьома синами відповідно до Прюмського договору. Його бургундська спадщина перейшла до його молодшого сина Карла Прованського (845—863). Потім у 869 році син Лотара І, Лотар II, помер без законних дітей, а в 870 році його дядько Карл Лисий та Людовик Німецький за Мерсенським договором 870 року розділили його територію: Верхня Бургундія, що розташовувалась на північ від Юрських гір (Трансюранська Бургундія), дісталась Людовіку Німецькому, а решта — Карлу Лисому. До 875 року всі сини Лотара I померли без спадкоємців, а інші бургундські території утримував Карл Лисий.

У розгубленості після смерті сина Карла Людовіка II Заїки у 879 року граф Західної Франкії Бозо Прованський заснував Королівство Нижньої Бургундії (Циз'юранська Бургундія) в Арлі. У 888 році, після смерті імператора Карла Товстого, сина Людовика Німецького, Рудольф Осерський, граф Бургундії, заснував Королівство Верхня Бургундія в Сен-Морісі, що включало графство Бургундія, на північному заході Верхньої Бургундії.

У 933 р. Гуго Арльський поступився Нижньою Бургундією Рудольфу II з Верхньої Бургундії в обмін на те, що Рудольф відмовився від своїх претензій на італійський престол. Рудольф об'єднав Верхню і Нижню Бургундію, утворивши Арелатське королівство (Арелат). У 937 році Рудольфа змінив його син Конрад Мирний. Спадкові претензії Гуго Арльського були відхилені за підтримки імператора Оттона I.

У 993 році Конрада змінив його син Рудольф III, який у 1006 році був змушений підписати договір про успадкування своїх володінь на користь майбутнього імператора Генріха II. Рудольф намагався відмовитись від договору в 1016 році, проте безуспішно.

Імперський Арелат

У 1032 році Рудольф III помер без жодного спадкоємця, що залишилися б в живих, і королівство перейшло згідно з договором 1006 року наступнику Генріха, імператору Конраду II із Салічної династії, і Арелат був включений до складу Священної Римської імперії, хоча королівство залишалось зі значною автономією. Хоча з того часу імператори носили титул «король Арелату», мало хто йшов на коронування в собор Арля. Винятком був Фрідріх Барбаросса, котрий був коронований королем Бургундії архієпископом Арля в 1178 році.

У період з XI до кінця XIV століття кілька частин території Арелата відкололися, а саме Прованс, Віваре, Ліоне, Дофіне, Савойя, Вільне графство Бургундія та частини західної Швейцарії. Вільние графство Бургундія було здобуто Гогенштауфенами в 1190 році, а східні частини Верхньої Бургундії потрапили під володіння династії Церінгенів. Пізніше, коли лінія Церінгенів вимерла, ці землі успадкували Габсбурги. Більша частина території Нижньої Бургундії була поступово включена до складу Франції — графство Прованс потрапило до Анжуйської династії Капетінгів в 1246 році і, нарешті, до французької корони в 1481 році, Дофіне було анексовано і продано королю Франції Філіпу VI в 1349 році дофіном Юмбером II В'єннським. У 1361 році імператор Карл IV відокремив Савойське графство від Бургундського королівства.

У 1365 році Карл IV був останнім імператором, коронованим титулом «король Арелату». У 1378 році Карл призначив дофіна Франції (пізніше короля Франції Карла VI) постійним імперським вікарієм, який номінально керував від імені Імперії тим, що залишилося від Арелата, і з цього часу він фактично припинив своє існування. Однак титул «король Арелату» залишався одним із побічних титулів Імператора Священної Римської імперії до розпаду Імперії в 1806 р., і посада архієпископа Трієра продовжувала діяти як архіканцлер і принц-курфюрст Римського короля (призначений майбутній імператор Священної Римської імперії), статус, підтверджений Золотою буллою 1356 року.

Незважаючи на постійний поєднання титулу з Римським королем, Арелат кілька разів розглядався для відновлення як окрема держава. Найсерйозніший випадок був за часів Папи Миколая III за сприяння Карла Анжуйського. Між 1277 і 1279 роками Карл, на той час уже король Сицилії, Рудольф Габсбурзький, король римлян і претендент на імператорську корону, і Маргарита Прованська, королева Франції, вирішили свою суперечку щодо графства Прованс і також із претензією Рудольфа стати єдиним кандидатом на імперський престол. Рудольф погодився, що його дочка Клеменція Австрійська вийде заміж за онука Карла Карла Мартелла Анжуйського, маючи в якості посагу Арелат. Взамін Карл посприяє тому, щоб імператорська корона стала спадковою в Домі Габсбургів. Папа Миколай очікував, що Північна Італія стане королівством, виокремленим з імперської території, і буде передано його родині Орсіні. У 1282 році Карл був готовий відправити дитячу пару для повернення старого королівського титулу королів Арелату, але війна Сицилійської вечірні зірвала його плани.

Влада над королівством Арелат була надана імператором Карлом IV дев'ятирічному Карлу VI, тодішньому французькому дофіну, на все життя (тобто без права успадкування) з нагоди візиту імператора до Парижа на початку 1378 року.

Див. також

• Середньовічна Франція
• Королівство Бургундія

Література

• Chiffoleau, Jacques (1994). I ghibellini nel regno di Arles. У Pierre Toubert; Agostino Paravicini Bagliani. Federico II e le città italiane. Palermo. с. 364–88. 
• Chiffoleau, Jacques (2005). «Arles, regno di». Federico II: enciclopedia fridericiana. Vol. 1. Rome: Istituto dell'Enciclopedia Italiana. Архів оригіналу за 14 квітня 2021. https://web.archive.org/web/20210414205726/https://www.treccani.it/enciclopedia/regno-di-arles_(Federiciana)/. Процитовано 12 січня 2021. 
• Cope, Christopher (1987). Phoenix Frustrated: The Lost Kingdom of Burgundy. Constable. 
• Cox, Eugene L. (1967). The Green Count of Savoy. Princeton, NJ: Princeton University Press. 
• Cox, Eugene L. (1974). The Eagles of Savoy. Princeton, NJ: Princeton University Press. 
• Cox, Eugene L. (1999). The Kingdom of Burgundy, the Lands of the House of Savoy and Adjacent Territories. У David Abulafia. The New Cambridge Medieval History, Volume V: c. 1198–c. 1300. Cambridge University Press. с. 358–74. 
• Davies, Norman (2011). Vanished Kingdoms: The History of Half-Forgotten Europe. Penguin. 
• Font-Réaulx, Jacques de (1939). Les diplômes de Frédéric Barberousse relatifs au royaume d'Arles à propos d'un livre récent. Annales du Midi 51 (203): 295–306. doi:10.3406/anami.1939.5476. Архів оригіналу за 10 грудня 2021. Процитовано 12 січня 2021. 
• Fournier, Paul (1886). Le royaume d'Arles et de Vienne et ses relations avec l'empire: de la mort de Frédéric II à la mort de Rodolphe de Habsbourg, 1250–1291. Paris: Victor Palmé. Архів оригіналу за 2 травня 2022. Процитовано 12 січня 2021. 
• Fournier, Paul (1891). Le royaume d'Arles et de Vienne (1138–1378): Étude sur la formation territoriale de la France dans l'Ést et le Sudest. Paris: Alphonse Picard. 
• Fournier, Paul (1936). The Kingdom of Burgundy or Arles from the Eleventh to the Fifteenth Century. У C. W. Previté-Orton; Z. N. Brooke. The Cambridge Medieval History, Volume VIII: The Close of the Middle Ages. Cambridge University Press. с. 306–31. 
• Heckmann, Marie-Luise (2000). Das Reichsvikariat des Dauphins im Arelat 1378: vier Diplome zur Westpolitik Kaiser Karls IV. У Ellen Widder; Mark Mersiowsky; Maria-Theresia Leuker. Manipulus florum: Festschrift für Peter Johanek zum 60. Geburtstag. Münster: Waxmann. с. 63–97. 
• Jacob, Louis (1906). Le royaume de Bourgogne sous les empereurs franconiens (1038–1125): Essai sur la domination impériale dans l'est et le sud-est de la France aux XI^me et XII^me siècles. Paris: Honoré Champion. Архів оригіналу за 2 травня 2022. Процитовано 12 січня 2021. 
• Poole, Reginald (1913). Burgundian Notes, III: The Union of the Two Kingdoms of Burgundy. English Historical Review 28 (109): 106–12. 
• Poupardin, René (1907). Le royaume de Bourgogne (888–1038): étude sur les origines du royaume d'Arles. Paris: Honoré Champion. Архів оригіналу за 28 січня 2021. Процитовано 12 січня 2021. 
• Previté-Orton, Charles William (1912). The Early History of the House of Savoy (1000–1233). Cambridge University Press. 
• Viard, Paul (1911). La dîme ecclésiastique dans le royaume d'Arles et de Vienne aux XII^e et XIII^e siècles. Zeitschrift der Savigny-Stiftung für Rechtsgeschichte: Kanonistische Abteilung 1 (1): 126–59. doi:10.7767/zrgka.1911.1.1.126. 
• Wilson, Peter (2016). Heart of Europe: A History of the Holy Roman Empire. Cambridge, MA: Belknap Press.