Відкрити головне меню

Туніська національна армія (араб. الجيش الوطني التونسي‎ — Tunisian Armed Forces seal) — збройні сили Туніської Республіки. Включають в себе три види: сухопутні війська, військово-повітряні та військово-морські сили. В 1996–1998 роках організаційно оформилися також війська розвитку. Як першочергові резерви, що надходять у розпорядження Верховного головнокомандувача в загрозливий період, розглядаються інші воєнізовані формування, які в мирний час підпорядковуються міністру внутрішніх справ. У Туніської Республіці до них належать національна гвардія та поліція.

Туніська національна армія
الجيش الوطني التونسي
Armoiries Forces armées tunisiennes.svg
Засновані 24 червня 1956
Види збройних сил
شعار أركان جيش البر، تونس.svg Сухопутні війська
أركان جيش الطيران، تونس.svg Військово-повітряні сили
Tunisian Navy.jpg Військово-морські сили
Штаб Туніс Туніс, місто Туніс
Командування
Головнокомандувач Беджі Каїд Ес-Себсі (президент)
Міністр оборони Фархат Хашені (з 2015)
Людські ресурси
Активні службовці 35000 — 45000
Витрати
Бюджет 436 млн дол. США (2012)
Відсоток у ВВП 1,55% (2012)
(58-е місце)

Commons-logo.svg Збройні сили Тунісу у Вікісховищі

Зміст

ІсторіяРедагувати

Сучасні Збройні сили Тунісу мають свої витоки від часів французького протекторату (1881–1956). Французи охоче брали до лав армії тунісців. Ними як правило укомплектовувалися підрозділи спагів (легка кавалерія) і тиральєрів (легка піхота). Ці частини брали участь в Наполеонівських війнах, Першій і Другій світових війнах, а також у військових діях Франції в Індокитаї до 1954 року включно[1].

Офіційною датою створення збройних сил Тунісу є 24 червня 1956 року. Одним з перших актів уряду Хабіба Бурґіби, після здобуття незалежності Тунісу від Франції у 1956 році, стало рішення про створення національної армії. Першою частиною Туніської національної армії став сформований 30 червня 1956 року загальновійськовий полк[2]. Необхідне озброєння і спорядження молода держава взяла з французьких запасів[3]. На початку збройні сили Тунісу були нечисленні і включали в основному піхотні частини, сформовані з колишніх військовослужбовців французьких колоніальних військ і особистої гвардії бея, що був номінальним правителем країни в період французького протекторату. Нова туніська армія спочатку включала 25 офіцерів, 250 унтер-офіцерів і 1250 особового складу, що перейшли зі служби в збройних силах Франції, а також 850 колишніх бейських гвардійців[1]. Основу нової армії складали колишні солдати колоніальних військ, які мали добру підготовку і реальний бойовий досвід, отриманий в битвах Другої світової війни і війни в Індокитаї, де брали участь три туніських батальйони. Однак при формуванні національних збройних сил Туніс зіткнувся з великими труднощами, зокрема відсутністю офіцерських кадрів і технічних фахівців, низькою дисципліною, недостачею сучасного озброєння. Крім того, на території Тунісу продовжували залишатися французькі війська. Близько чотирьох тисяч тунісців продовжували службу в ЗС Франції до 1958 року.

Новоствореній туніській армії довелося майже відразу після формування вступити в бойові дії проти них в південних районах уздовж кордону з Алжиром. До 1959 року майже всі французькі військові формування з території Тунісу були виведені, а туніські підрозділи поповнили національні збройні сили — чисельність армії зросла до 6000. Обов'язковий призов введений у січні 1957 року, а також дозволив до 1961 року збільшити чисельність збройних сил до 20 тисяч осіб і сформувати дванадцять батальйонів[3].

Першим серйозним випробуванням для туніської армії стала бізертинська криза. Небажання військово-політичного керівництва Франції евакуювати військово-морську базу в Бізерті — одному з найбільших міст і портів країни призвело до військового конфлікту 19 — 22 липня 1961. Франко-туніська війна 1961 року стала першою великою операцією ЗС Тунісу, які зазнали в ході неї значних втрат. Досвід цих боїв показав необхідність реорганізації та переоснащення національних збройних сил Тунісу.

ВМС Тунісу отримали перший бойовий корабель у 1959 році, 1960 року військово-повітряні сили отримали перший бойовий літак. За час існування армія Тунісу з розрізнених, слабокерованих і погано озброєних частин перетворилася на сучасну військову структуру. Підрозділи ЗС Тунісу з часу завоювання незалежності залучалися до миротворчих операцій в шести країнах:

Воєнна доктринаРедагувати

Воєнна доктрина Туніської Республіки має оборонну спрямованість і в новому сторіччі істотних змін не зазнала: Туніс дотримується принципу можливості і необхідності розв'язання кризових ситуацій без застосування сили, виступає за зміцнення ролі ООН у підтриманні миру і стабільності.

Військово-політичне керівництво розглядає національне збройні сили як найважливіший компонент воєнної організації держави і відводить їм роль основного гаранта державного суверенітету. Соціально-політична сутність військово-доктринальних положень Тунісу включає концепцію активної оборони, принципи взаємодії з дружніми державами, протидію поширенню в регіоні релігійного екстремізму і тероризму. Як союзники розглядаються США та інші країни НАТО, з багатьма з яких Туніс пов'язаний угодами про співробітництво у військовій галузі — взаємодія з ними будується на базі спільного військового планування, а також в рамках Середземноморської ініціативи НАТО. Тісні військові зв'язки з США, Францією, Німеччиною, статус асоційованого члена Європейського Союзу дозволяє Тунісу в разі зовнішньої агресії розраховувати на їх допомогу.

Туніс демонструє прихильність до мирних способів врегулювання зовнішньополітичних розбіжностей з прикордонними державами. В останні роки дипломатичним шляхом вирішені практично всі територіальні суперечки з сусідніми країнами. Однак складна військово-політична обстановка в них, особливо в Алжирі, створює певну напруженість у прикордонних районах.

При визначенні основних напрямів будівництва збройних сил враховуються ряд політико-економічних чинників, з яких найбільш важливими є:

  • економічна залежність від міжнародних валютно-фінансових організацій; однією з вимог МВФ є не перевищувати п'ятивідсотковий рівень витрат на оборону;
  • фізичний та моральний знос значної частини поставленого на початку 1980-х років і раніше озброєння і техніки, необхідність оновлення їх парку;
  • потреба в залученні збройних сил до освоєння пустелі і важкодоступних територій, вдосконалення інфраструктури та комунікацій;
  • зацікавленість керівництва держави в участі підрозділів ЗС Тунісу в миротворчій діяльності для отримання політичних дивідендів, а також матеріально-фінансової допомоги.

Загальна характеристика збройних сил і система комплектуванняРедагувати

Верховним головнокомандувачем ЗС Туніської Республіки, згідно зі статтею 44 Конституції держави, є Президент Тунісу. Він керує ними в мирний час через міністра національної оборони. При Президентові створено консультативний орган — Рада національної оборони, який визначає військову політику країни, основні напрямки військового будівництва, а також координує діяльність інших міністерств у військовій галузі.

Міністром національної оборони Тунісу призначається цивільна особа, яка здійснює адміністративне управління збройними силами через начальників штабів видів збройних сил, відповідає за їхній стан, боєздатність і будівництво. Міністерство оборони також вирішує завдання комплектування військ, підготовки резервних компонентів, матеріально-технічного забезпечення, закупівлі озброєнь, керує діяльністю військово-наукових установ.

Морально-політичний стан особового складу високий. У військах підтримується жорстка військова дисципліна, спрямована здебільшого на неухильне підпорядкування і покору. Налагоджений суворий контроль політичної та релігійної спрямованості і настроїв офіцерського складу. Зупиняються всякі спроби політичної активності, проводяться заходи з викорінення ідей релігійного екстремізму, налагоджена жорстка система дисциплінарної практики.

Організація і порядок проходження військової служби визначаються законами № 51 від 14 березня 1989 року і № 53 від 9 липня 1992 року. Комплектування ЗС змішане. Включає як систему призову, так і контрактне комплектування на конкурсній основі. Термін строкової служби 12 місяців. Військовослужбовці її можуть проходити в збройних силах, підрозділах МВС, а також в «військах розвитку». Існує система відстрочок, а також підстави для повного звільнення призовників від військової служби. Також діє принцип «відкупу від призову», закріплений у відомчих інструкціях. Особа, яка не бажає бути призваною на службу, має право звільнення від неї за умови сплати протягом року 60-80% заробітної платні, яка, в свою чергу, не повинна бути меншою від 300 туніських динарів. У цьому випадку призовник проходить 21-денні збори в навчальному центрі, після чого повертається на місце роботи.

Військові звання, знаки розрізненняРедагувати

Офіцерський склад
Генерал-полковник Генерал-лейтенант Генерал-майор Бригадний генерал Полковник Підполковник Майор Капітан Старший лейтенант Лейтенант
фр. Général de corps d'armée фр. Général de division фр. Général de brigade фр. Colonel-major фр. Colonel фр. Lieutenant-colonel фр. Commandant фр. Capitaine фр. Lieutenant фр. Sous-lieutenant
араб. فريق أول араб. فريق араб. أمير لواء араб. عميد араб. عقيد араб. مقدم араб. رائد араб. نقيب араб. ملازم أول араб. ملازم
Сержантський та рядовий склад
Сержант-майор Майстер-сержант Сержант першого класу Штаб-сержант Сержант Капрал Молодший капрал Рядовий Рекрут
фр. Adjudant-major фр. Adjudant-chef фр. Adjudant фр. Sergent-chef фр. Sergent фр. Caporal-chef фр. Caporal фр. Soldat de première classe фр. Soldat de deuxième classe
араб. وكيل أعلى араб. وكيل أول араб. وكيل араб. عريف أول араб. عريف араб. رقيب أول араб. رقيب араб. جندي أول араб. جندي
Примітка: таблицю складено за даними джерела[4].

Структура збройних сил, основне озброєнняРедагувати

Збройні сили Тунісу включають в себе три види: сухопутні війська, військово-повітряні і військово-морські сили. У 1996–1998 роках організаційно оформилися «війська розвитку».

Чисельність ЗС становить 35,3 тисяч осіб, в тому числі в сухопутних військах 27 тисяч (з них 22 тис. служби за призовом), військово-повітряних силах — 4 тисячі, військово-морських силах — 4,8 тисячі, Військах розвитку — 1 тисяча. Центральний апарат Міністерства національної оборони і частини центрального підпорядкування нараховують 2 тис. осіб. Воєнізовані формування: національна гвардія — 12 тис. чол. Мобілізаційні ресурси 2,9 млн чол., в тому числі придатних до військової служби 1,7 млн[5].

Сухопутні війська: 27 тис. чол., 5 бригад (3 механізованих — у кожній по одному танковому, два механізованих, одному артилерійському і одному полку ППО), полк спеціального призначення (парашутистів-командос), полк «Сахара» (для дій в пустелі) і інженерний полк. На озброєнні 84 танки М60АЗ/А1, 54 легких танків SK 105 «Кірасир», 69 БРМ AML-90 і «Саладін», 268 БТР (M113A1/A2, «Уруту», FIAT 6614), 115 гармат польової артилерії калібрів 105–155 мм, 161 міномет калібрів 81, 107 і 120 мм, 600 ПУ ПТРК (M901 ITV, «Мілан») , 115 зенітних установок калібрів 20 і 37 мм, 26 ЗРК «Чапарел», 48 ПЗРК RBS-70.

Військово-повітряні сили: 4 тис. чол. (з них 700 строкової служби). 27 бойових літаків і і 15 бойових вертольотів. Парк літаків — 12 F-5E/F, 10 МВ-326В/К/L, 10 C-130 «Геркулес», «Фалкон-20», 3 Л-410, 2 G-222, 12 L-59, 18 SF-260 різних модифікацій та ін. Вертольоти — 12 UH-1H/N, 5 SA-341, 15 АВ-205, АВ-212, АВ-412 та ін. Авіабази — Сіді-Ахмед, Бізерта (Ла-Каруба), Габес, Гафса, і Сфакс.

Військово-морські сили: 4,8 тис. чол. (з них 700 строкової служби). Корабельний склад: 12 ракетних катерів (3 типу «Комбатан-3», 6 «Альбатрос», 3 «Бізерта»), 13 патрульних катерів (у тому числі 3 «Шанхай-2», близько 10 малих), плавмайстерня, дослідно-випробувальне судно «Роберт Конрад», гідрографічне судно «Вілкс», два судна забезпечення. Берегова охорона — 6 великих (типу «Кондор-1») і 20 малих патрульних катерів. Військово-морські бази і пункти базування: Бізерта, Келібія, Ла-Ґулєт, Сфакс, Сус, Туніс.

ПриміткиРедагувати

  1. а б John Keegan. World Armies. — 2. — London : Gale Group, 1984. — P. 688. — ISBN 0810315157. (англ.)
  2. Décret du 30 join 1956 instituant l'armée tunisienne (PDF). Journal official tunisien (фр.) (52): 884. 29-30 June 1956
  3. а б Ridha Kéfi, «Les habits neufs de l'armée», Jeune Afrique, 13 juillet 1999 (фр.)
  4. RANK INSIGNIA — ARMY LAND FORCES: Tunisia (англ.)
  5. Вооружённые силы Туниса 556.ucoz.ua (рос.)

ДжерелаРедагувати