Вікіпедія

Користувач:Dmytro Tvardovskyi/Чернетка/Місяць

< Користувач:Dmytro Tvardovskyi‎ | Чернетка

Назва та етимологія (Готово)

ред.

У латинській мові існувало дві лексичні одиниці на позначення небесного тіла – супутника Землі – luna та mensis. Латинське luna пов’язане з дієсловом luceo (світитися), а mensis походить від дієслова metior (вимірювати). Перше значення лексеми luna було «місяць як небесне світило», а mensis – «місяць як одиниця виміру часу в календарі». Цю відмінність було збережено нащадками відповідних слів у більшості романських мов[1].

Щодо української мови, то запозичення з латинської мови знайшло своє відображення у двох словах старослов’янської мови – Місяць і Луна. У старослов’янській мові латинське luna перетворилося на лоуна та означало «світло, блиск, відблиск, місяць, райдуга». Як назва місяця номінація Луна виникла в результаті табуїстичної заміни давнішої назви *mēns-, звідки українське місяць. Заборона вживання первісної назви ґрунтувалася на віруванні про магічні властивості Місяця. Номінація *mēns- вважається пов’язана з часткою *mē-, що означало «міряти»[2].

Інший менш поширений термін — Селена, що походить від давньогрецького selene (Σελήνη), що означає Місяць[3]. В давньогрецькій міфології та релігії Селена — це богиня, що уособлює Місяця; поети називали Селену блискучим оком ночі, її зображували привабливою жінкою, яка тримає смолоскип у руках і веде за собою зірки[4]. Споріднене з selene слово selenic відноситься до хімічного елемента селену. Назва елемента селен і префікс селено- (як у селенографії, вивченні фізичних особливостей Місяця) походять від цього ж грецького слова[5].

Походження Місяця

ред.

Місячна геологічна шкала часу (В роботі)

ред.

Утворення Місяця (Готово)

ред.
Докладніше: Походження Місяця та Модель ударного формування Місяця

Ізотопне датування місячних зразків свідчить про те, що Місяць утворився приблизно через 50 мільйонів років після виникнення Сонячної системи[6][7]. Загалом теорії походження Місяця можна розділити на три основні категорії: відокремлення Місяця від земної кори під дією відцентрової сили, спільне формування Землі та Місяця в первісному акреційному диску і гравітаційне захоплення Місяця. В кінці XIX століття син Чарльза Дарвіна Джордж припустив, що стародавня Земля, яка оберталася дуже швидко, викинула частину своєї маси, утворивши Місяць, а на Землі залишився слід від цього уламка - Тихий океан[8]. Однак відділення Місяця від земної кори вимагало б занадто великої початкової швидкості обертання Землі[9].

 
Ілюстрація зіткнення Теї з Землею, та утворення Місяця

Теорія спільного формування передбачала, що Місяць утворився із первинної газо-пилової хмари разом із Землею (як подвійна планета)[10]. Однак головним питанням такої теорії є пояснення значного збіднення Місяця залізом та спорідненими з ним хімічними елементами. Виходячи із середньої густини 3,34 г/см³ Місяць містить лише близько 5% залізонікелевої фази. Це значно менше, ніж вміст заліза у вуглецевих хондритах (28%), які вважаються залишками первинної протопланетної хмари, та менше, ніж у складі Землі (37%) чи інших планет земної групи (середня густина Меркурія — 5,94 г/см³, Венери — 5,54 г/см³, Марса — 3,94 г/см³)[11][9].

Інші вчені пропонували теорії, за якими Місяць утворився в якихось інших місцях Сонячної системи, збіднених залізом, і був захоплений Землею пізніше[12]. Однак захоплення такого великого космічного тіла як Місяць із далекої орбіти видається вкрай малоймовірним. Переконливо пояснити значне збіднення Місяця на залізо (порівняно зі складом первинної протопланетної хмари) теж не вдається. Крім того, місячні базальти дуже подібні за складом до земних базальтів серединно-океанічних хребтів. Ізотопний склад кисню в них відрізняється від хондритів, що свідчить про споріднене походження Землі та Місяця[9][13].

Останнім часом переважаючою є теорія, згідно якої Місяць утворився внаслідок зіткнення Протоземлі з іншою протопланетою приблизно марсіанського розміру[14]. Імовірним місцем її утворення могла бути одна з троянських точок Лагранжа на земній орбіті. Цей планетоїд назвали Тейя, на честь давньогрецького титана Тейї — матері Селени. Щоправда, подібна теорія не пояснює деяких особливостей хімічного складу Місяця та його порід. Зокрема, з ізотопного складу місячних порід випливає, що на відміну від Землі, Місяцем втрачено майже весь первинний свинець, а той, що наразі входить до складу місячних порід, має радіогенне походження (тобто, утворився внаслідок радіоактивного розпаду урану та торію). Крім того, теорія не пояснює наявний розподіл моменту імпульсу у системі Земля - Місяць[13][15].

1 листопада 2023 року вчені повідомили, що, згідно з комп’ютерним моделюванням, залишки протопланети під назвою Тея досі можуть перебувати всередині Землі. Моделі виявили, що коли Тея вдарилася об Землю, зіткнення розплавило кору та зовнішню частину мантії Землі, змішавши їх із шматочками Теї. Місяць же утворився з хмари уламків, яка утворилась внаслідок удару[16][17].

Природний розвиток (Готово)

ред.
 
Зображення художником Місяця, як він міг виглядати на земному небі після пізнього важкого бомбардування приблизно 4 мільярди років тому. У той час Місяць обертався навколо Землі на половині теперішньої відстані, через що він виглядав у 2,8 рази більшим, ніж зараз[18].

Новоутворений Місяць спочатку опинився на набагато ближчій навколоземній орбіті, ніж вона є зараз. Тому кожне небесне тіло здавалося набагато більшим у небі іншого, затемнення були частішими, а приливні ефекти були сильнішими[18]. Через припливне прискорення орбіта Місяця навколо Землі стала значно більшою з довшим періодом[19].

Після завершення формування Місяць охолонув, і більша частина його атмосфери вилетіла в космос[20]. Місячна поверхня з тих пір була сформована великими ударами та великою кількістю малих ударів, утворюючи ландшафт із кратерами різного віку.

Місяць був вулканічно активним до 1,2 мільярда років тому, що заклало місячне море. Більшість базальтів місячних морів вивергалися під час імбрійського періоду, 3,3-3,7 мільярда років тому, хоча деяким морям 1,2 мільярда років[21], а деяким — 4,2 мільярда років[22]. Існують різні пояснення виверження маревих базальтів, зокрема їх нерівномірне розташування, оскільки в основному великі лавові рівнини знаходиться з боку, видимого з Землі. Причини поширення місячних нагір'їв на зворотному боці також недостатньо вивчені. Топологічні вимірювання показують, що ближня сторона кори Місяця тонша, ніж його дальня сторона. Тоді один із можливих сценаріїв полягає в тому, що сильні удари з ближньої сторони могли полегшити витік лави на поверхню[23].

Фізичні характеристики

ред.

Розмір і маса (Готово)

ред.
Див. також: Список супутників

Як і Земля, Місяць не є ідеальною кулею. Натомість він трохи приплюснутий, тобто є сплющеним сфероїдом. Це означає, що діаметр Місяця від полюса до полюса менший, ніж діаметр, виміряний на екваторі. Але різниця невелика, всього чотири кілометри. Екваторіальний діаметр Місяця становить приблизно 3476 км, а полярний – 3472 км[24].

За розміром і масою Місяць є п’ятим за величиною природним супутником Сонячної системи. Він менший за Меркурій і значно більший за найбільшу карликову планету Сонячної системи Плутон. У той час як супутник малої планети Харон системи Плутон-Харон більший за Плутон, Місяць є найбільшим природним супутником Сонячної системи відносно їхніх основних планет.

Діаметр Місяця становить близько 3500 км, що становить більше чверті діаметра Землі, а ширину Місяця можна порівняти з шириною Австралії[24], Європи або США без Аляски. Площа повної поверхні Місяця становить приблизно 38 мільйонів квадратних кілометрів, що майже дорівнює площі всієї суші Америки.

Маса Місяця становить 1/81 від маси Землі, він є другим за щільністю серед супутників планет і має другу після Іо за величиною поверхневу гравітацію 0,1654 g і швидкість евакуації 2,38 км/с (8 600 км/год)[25].

Структура

ред.
Докладніше: Селенологія

Розділ науки, що вивчає будову та хімічно-мінералогічний склад Місяця, називають селенологією[26].

Завдяки розміру і складу Місяця іноді вважають, що він належить до планет земної групи поряд із Меркурієм, Венерою, Землею і Марсом. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних[27]. Тому вивчаючи будову Місяця, можна багато дізнатися про будову та розвиток Землі.

Внутрішня структура (Готово)

ред.
Докладніше: Внутрішня структура Місяця
 
Будова Місяця

Місяць — не суцільне тіло, він має кору, мантію і ядро, які різняться за хімічним складом. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається переважно з рідкого заліза і має радіус приблизно 300—330 кілометрів. Навколо ядра розташовано частково розплавлений прикордонний шар радіусом близько 480—500 кілометрів[28][29]. Ця структура, як вважають, утворилася внаслідок фракційної кристалізації з глобального океану магми, невдовзі після утворення Місяця — 4,46 мільярдів років тому[30].

Кристалізація цього магматичного океану могла б створити мафічну мантію з випадання та занурення мінералів олівіну, клінопіроксену та ортопіроксену; після того, як приблизно три чверті магматичного океану кристалізуються, мінерали плагіоклазу меншої щільності можуть утворюватися і плавати в земній корі[31]. Кінцеві рідини для кристалізації спочатку були б затиснуті між корою та мантією з великою кількістю несумісних елементів, які виробляють тепло[32]. Згідно з цією точкою зору, геохімічне картування, зроблене з орбіти, припускає, що кора складається переважно з анортозиту[33]. Зразки місячних порід лави, що вивергалися на поверхню внаслідок часткового танення в мантії, підтверджують мафічний склад мантії, який містить більше заліза, ніж земний[32].

Місячна кора в середньому має товщину 50-60 км у морських районах та 90-100 км на зворотному боці Місяця[27]. Максимуму її товщина сягає в околицях кратера Корольов близько 107 км, що перевищує середню приблизно вдвічі[34], а мінімуму — під деякими великими кратерами (наприклад, під басейном Моря Москви та Моря Криз), де наближається до нуля[35]. Зовнішня частина земної кори зламана та перемішана в результаті сильних ударів, які зазнав Місяць[36]. Центр мас Місяця зміщений від його геометричного центру приблизно на 2 км у напрямку до Землі[34].

Серед супутників у Сонячній системі Місяць посідає друге місце за густиною (після Іо). Внутрішнє ядро Місяця мале, його радіус близько 350 км, це тільки ≈ 20 % від розміру Місяця, на відміну від ≈ 50% у більшості інших землеподібних тіл. Складається місячне ядро із заліза, легованого невеликою кількістю сірки й нікелю[37]. Тиск у місячному ядрі оцінюється в 5 ГПа (49 000 атм)[38].

Місячні породи (Готово)

ред.
Див. також: Місячні породи та Реголіт
 
Насичене кольорове зображення місячної поверхні. Червонувато-іржаво-коричневий колір походить від залізних руд, а блакитний — від руд оксиду титану.

Материкові місячні райони складено здебільшого анортозитами, рідше — норитами та дацитами. Місячні моря складаються переважно з базальтів. «Морські» місячні базальти відрізняються від земних значно підвищеним вмістом титану та заліза і зниженим — лужних металів (натрію, калію). Материкові базальти (норити) відрізняються від морських підвищеним вмістом Al2О3, натомість у них нижчий вміст FeO та TiO2. Вік материкових місячних порід 4,0—4,5 млрд років, що відповідає максимальному прояву магматизму на Місяці. Вік морських базальтів — 3,3—3,8 млрд років, що свідчить про вторинність їх утворення[27].

Сейсмологія (Готово)

ред.

Залишені астронавтами Аполлона на Місяці сейсмографи засвідчили наявність сейсмічної активності. Так, тільки в період між 1969 і 1977 роками, на Місяці було зафіксовано близько 13 000 місячних поштовхів[39]. Місячні сейсмічні сигнали мають значний ступінь розсіювання хвиль і дуже низьке затухання, тому під час місячних землетрусів Місяць «дзвенить як дзвін» через відсутність води та дуже тріщинисту природу верхніх кількох сотень метрів. Місяцетруси, які спостерігалися, були переважно менше 3 балів за шкалою Ріхтера; найбільші зареєстровані мають величину від 5 до 5,7[40].

Місяцетруси можна поділити на чотири групи:

  • припливні — трапляються двічі на місяць, викликані впливом припливних сил Сонця і Землі;
  • тектонічні — нерегулярні, викликані пересуванням ґрунту Місяця;
  • метеоритні — через падіння метеоритів;
  • термальні — внаслідок різкого нагріву місячної поверхні зі сходом Сонця[41].

Гравітаційне поле (Готово)

ред.
Докладніше: Гравітація Місяця
 
Астронавт Джон Янг стрибає на Місяць, показуючи, що гравітаційне тяжіння Місяця становить приблизно 1/6 земного

Гравітація Місяця слабша, ніж гравітація Землі. У середньому сила тяжіння на поверхні Місяця становить 1,62 м/с2, що становить близько 16,6% від сили тяжіння на Землі[25]. Оскільки вага прямо пропорційна гравітаційному прискоренню, речі на Місяці будуть легшими у шість разів, ніж на Землі.

 
Прискорення сили тяжіння на поверхні Місяця в м/с2

Гравітаційне поле Місяця неоднорідне. По всій поверхні Місяця варіація гравітаційного прискорення становить близько 0,0253 м/с2 (1,6% від прискорення гравітації)[42]. Деталі гравітаційного поля були виміряні шляхом відстеження доплерівського зсуву радіосигналів, випромінюваних орбітальними космічними кораблями. Основними особливостями місячної гравітації є маскони (від «маса» та «концентрація») — це концентрації мас, що мають більшу порівняно з блоками навколишніх порід густину і спричиняють гравітаційні аномалії. Вперше маскони було виявлено на Місяці під час вивчення еволюції орбіт американських штучних супутників Місяця серії "Лунар орбітер"[43]. Ці аномалії суттєво впливають на орбіту космічного корабля навколо Місяця, і точна гравітаційна модель необхідна при плануванні місій як з екіпажем, так і без екіпажу. Маскони частково пов’язані з деякими гігантськими ударними басейнами, частково спричинені щільними потоками базальтової лави, що заповнюють ці басейни[44]. Проте лавові потоки самі по собі не можуть повністю пояснити гравітаційні коливання. На основі гравітаційних моделей Lunar Prospector було припущено, що існують деякі маскони, які не демонструють доказів базальтового вулканізму[45].

Магнітне поле (Готово)

ред.
 
Загальна напруженість магнітного поля на поверхні Місяця, отримана в результаті експерименту з електронним рефлектометром Lunar Prospector

Зовнішнє магнітне поле Місяця становить менше ніж 0,2 нанотесла[46] або менше однієї стотисячної магнітного поля Землі. Місяць не має глобального диполярного магнітного поля і має лише намагніченість кори, ймовірно, отриману на початку своєї історії, коли геодинамо ще працювало[47][48]. На початку своєї історії, 4 мільярди років тому, напруженість його магнітного поля, ймовірно, була близькою до напруженості земного сьогодні[49]. Це раннє динамо-поле, очевидно, закінчилося приблизно один мільярд років тому, після кристалізації місячного ядра[50]. Теоретично, деяка частина залишкової намагніченості може походити від перехідних магнітних полів, що виникають під час великих зіткнень через розширення плазмових хмар. Ці хмари утворюються під час сильних ударів навколишнього магнітного поля. Це підтверджується розташуванням найбільших намагніченостей земної кори, розташованих поблизу антиподів гігантських ударних басейнів[51].

Атмосфера (Готово)

ред.
Докладніше: Атмосфера Місяця
 
Тонкий, яскравий півмісяць, відомий як сяйво місячного горизонту

Атмосфера Місяця вкрай розріджена. На практиці Місяць майже завжди можна вважати оточеним вакуумом[52]. Однак на поверхні Місяця є дуже тонкий шар газів, який майже можна назвати атмосферою. Технічно це вважається екзосферою. В екзосфері гази настільки розріджені, що вони рідко стикаються один з одним. Вони схожі на мікроскопічні гарматні ядра, які безперешкодно летять по криволінійних балістичних траєкторіях і підстрибують по місячній поверхні. В атмосфері Місяця всього 100 молекул на кубічний сантиметр. Для порівняння, атмосфера Землі на рівні моря містить близько 100 мільярдів мільярдів молекул на кубічний сантиметр. Загальна маса цих місячних газів становить приблизно 25 000 кілограмів[25]. Щовечора, при знижені температури, атмосфера падає на землю, а вдень її підіймає сонячний вітер[53].

В місячній атмосфері, детектори, залишені астронавтами Аполлона, виявили аргон-40, гелій-4, кисень, метан, азот, монооксид вуглецю та вуглекислий газ[54]. Земні спектрометри виявили натрій і калій, а орбітальний апарат Lunar Prospector виявив радіоактивні ізотопи радону та полонію[55]. Нещодавно вчені навіть виявили, що молекули води товщиною менше мікрометра можуть вижити на поверхні Місяця[53].

У 2012 році Lunar Reconnaissance Orbiter виявив гелій[53].

Одним із джерел місячної атмосфери є дегазація, виділення газів із місячних надр, як правило, внаслідок радіоактивного розпаду[33]. Викиди газів також можуть відбуватися під час місячних землетрусів. Після випуску більш легкі гази майже відразу вилітають у космос. Видалення газів поповнює розріджену атмосферу[53].

Вплив сонячного світла, сонячного вітру та мікрометеоритів, що потрапляють на поверхню Місяця, також може вивільнити гази, які були поховані в місячному ґрунті — процес називається розпиленням[33]. Ці гази або відлітають у космос, або відскакують уздовж місячної поверхні[53].

Зважаючи на майже цілковиту відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над обрієм, і на ньому видно зорі.

Дослідження зразків місячної магми, отриманих місіями «Аполлон», вказують на те, що Місяць колись мав відносно густу атмосферу протягом 70 мільйонів років, між 3 і 4 мільярдами років тому. Ця атмосфера, утворена газами, сформувалась в результаті вивержень місячних вулканів та була вдвічі більшою за товщину атмосфери сучасного Марса. Стародавню місячну атмосферу врешті-решт зняли сонячні вітри та розсіяли в космосі[56].

Умови поверхні (Готово)

ред.

Магнітне поле та атмосфера Землі захищають її від небезпечної радіації та зберігають життя на планеті. На відміну від Місяця, який є позбавленим атмосферного та магнітного екранування, що робить його незахищеним від постійного впливу радіації, що випромінює Сонце. Окрім Сонця є й інші джерела радіації на Місяці. В першу чергу це галактичні космічні промені, які є високоенергетичними протонами та важкими іонами, які виділяються вибухаючими зірками в глибокому космосі[57]. Крім того, може виникнути вплив сонячних енергетичних частинок, тобто частинок, викинутих в космос під час сонячних спалахів (події сонячних частинок), а також є нейтрони та гамма-промені від взаємодії між космічним випромінюванням і місячним ґрунтом[58][59].

Середній еквівалент рівня радіації на поверхні Місяця становить 1,369 мЗв/день, що приблизно в 2,6 рази перевищує добову дозу екіпажу Міжнародної космічної станції (0,53 мЗв/день)[60], в 5–10 разів більше, ніж під час трансатлантичного польоту та у 200 разів більше, ніж на поверхні Землі[59].

Місяць не має пір року так, як Земля. На Землі пори року викликані нахилом земної осі (23,44°) відносно площини екліптики, уявного диска, що проходить через орбіту Землі навколо Сонця. Через цей нахил північна та південна півкулі Землі отримують різну кількість сонячного світла протягом року, тим самим, спричиняючи зміну пір року на Землі[36].

Але вісь Місяця нахилена лише на 1,5427°, тому Місяць не відчуває помітних пір року. Це означає, що деякі області завжди освітлені сонячним світлом, а інші місця постійно занурені в тінь. Прикладом піків вічного світла на північному полюсі Місяця є гірські регіони на краю кратера Пірі[61]. Проте, на полюсах все-таки спостерігається невелика зміни висоти Сонця над горизонтом на три градуси протягом року. Що в свою чергу, призводить до значних коливань у масштабах тіні та температури[62].

 
Відбиток Базза Олдріна на місячному ґрунті

Місячна екзосфера надто мізерна, щоб уловлювати або розповсюджувати енергію Сонця, тому різниця температур між освітленими Сонцем ділянками Місяця і затіненими ділянками надзвичайно велика. Температура поблизу екватора Місяця може підвищуватися до 121°C (250°F) вдень, а потім різко падати після настання ночі до -133°C (-208°F). Частина глибоких кратерів поблизу полюсів Місяця постійні затіненіі, ці «кратери вічної тіні» мають надзвичайно низькі температури. Lunar Reconnaissance Orbiter NASA заміряв температуру нижче -246°C (-410°F)[63][64]. Розрахунки припускають, що для того, щоб знайти об’єкти з такою ж холодною поверхнею, доведеться подорожувати на відстань за межі поясу Койпера – далеко за межі орбіти Нептуна[64].

Проте вчені виявили затінені місця всередині ям на Місяці, температура яких коливається навколо комфортної температури 17°C (близько 63 F). Ями та печери, до яких вони можуть вести, стануть термічно стабільними місцями для дослідження Місяця порівняно з областями на поверхні Місяця, які піддаються значним температурним коливанням[65].

Поверхня місячної кори вкрита шаром неконсолідованих сильно подрібнених уламків переважно сірого кольору, який називається реголітом та утворений в результаті дроблення, перемішування і спікання місячних порід під час ударів метеороїдів. Приблизно половина ваги місячного ґрунту має розміри менше 60-80 мікрон[66]. Цей тонкий реголіт, називається місячним пилом та має структуру, схожу на сніг, і запах, що нагадує відпрацьований порох[67]. Через відсутність впливу на місячний ґрунт дії води і вітру, зерна місячного ґрунту, як правило, є гострими зі свіжими зламаними поверхнями. Шар реголіту старих поверхонь, як правило, товщий, ніж на молодих поверхнях: його товщина коливається від 10 до 15 м (33–49 футів) у високогірних районах та від 4 до 5 м (13–16 футів) у морській місцевості. Під дрібно подрібненим шаром реголіту знаходиться мегареголіт, шар сильно тріщинистої корінної породи товщиною багато кілометрів[68][69].

Вважається, що ці екстремальні умови роблять малоймовірним те, що космічний корабель буде зберігати бактеріальні спори на Місяці довше, ніж одну навколомісячну орбіту[70].

Особливості поверхні (Готово)

ред.
Докладніше: Селенографія
 
STL 3D-модель Місяця з 10-кратним збільшенням висоти, відтворена за допомогою даних лазерного альтиметра Lunar Orbiter Orbiter Lunar Reconnaissance Orbiter

Розділ науки, що вивчає будову поверхні Місяця, називають селенографією[71]. Місячний ландшафт своєрідний і унікальний. Місяць весь вкритий кратерами різного розміру — від мікроскопічних до тисяч кілометрів. Довгий час вчені не могли заглянути на зворотний бік Місяця, але це стало можливо з розвитком технологій. Згодом топографію Місяця було виміряно за допомогою лазерної альтиметрії та аналізу стереозображень[72]. Тому зараз існують дуже докладні карти обох півкуль Місяця. Детальні місячні карти складають для того, щоб підготуватися для висадки людини на Місяць, вдалого розташування місячних баз, телескопів, транспорту, пошуку корисних копалин тощо.

На поверхні Місяця представлені два різні типи рельєфу, чітко видимі неозброєним оком: дуже стара світла гірська місцевість із великою кількістю кратерів (місячні материки), які займають 80% місячної поверхні (65% ближньої сторони), і близько 20% темніших, гладеньких і відносно молодих областей, помилково названих стародавніми астрономи "місячними морями", оскільки ці «моря» абсолютно безводні[73][74]. Поверхня Місяця вкрита реголітом — сумішшю тонкого пилу і скелястих уламків, утворених метеоритними ударами[75].

Крім кратерів, на Місяці трапляються й інші дрібниці рельєфу — куполи, хребти, гряди, долини й тріщини (борозни).

Відкриття розломних скель свідчить про те, що відстань між центром Місяця та його поверхнею зменшилася приблизно на 90 метрів (300 футів) за останній мільярд років[76]. Подібні особливості усадки існують на Меркурії. Море Холоду, басейн поблизу північного полюса, який довго вважався геологічно мертвим, тріснув і зрушився. Оскільки Місяць не має тектонічних плит, його тектонічна активність повільна, і через втрату тепла утворюються тріщини[77].

Місяць, як його бачить Lunar Reconnaissance Orbiter
 
Видимий бік Місяця
 
Зворотній бік Місяця
 
Північний полюс Місяця
 
Південний полюс Місяця

Вулканічні особливості (Готово)

ред.
Докладніше: Вулканізм на Місяці
 
Мапа морів та кратерів Місяця

Основні об’єкти, які можна побачити неозброєним оком із Землі, — це темні й відносно невиразні місячні рівнини, які називаються "морями", оскільки колись вважалося, що вони були наповнені водою — це величезні затверділі басейни стародавньої базальтової лави[78]. Незважаючи на те, що місячні базальти подібні до наземних базальтів, вони містять більше заліза і не мають мінералів, змінених водою[79]. Більшість цих лавових відкладень вивергалися або впадали в западини, пов’язані з імпактними басейнами. Кілька геологічних провінцій, що містять щитові вулкани та вулканічні місячні куполи[en], знаходяться в "морях" видимої сторони. Існують також деякі регіони пірокластичних відкладень, конуси шлаку та небазальтові куполи, створені з особливо високов’язкої лави[80].

Майже всі моря знаходяться на видимій стороні Місяця і покривають майже третину (31,2%) поверхні на видимій стороні[81] і тільки 1% зворотньої сторони[82]. Згідно з геохімічними картами, отриманими гамма-спектрометром Lunar Prospector, вважається, що це пов’язано з концентрацією елементів, що виробляють тепло - відомих як KREEP - під корою ближньої сторони, що спричинило б нагрівання підстилаючої мантії, часткового плавлення, підйому на поверхню та виверження[83][84][85]. Найдавніший вік для повернутих місячних море-базальтів складає від 3,9 до 4,3 мільярдів років, а вік наймолодших зразків має 3,08 ± 0,05 мільярда років[86]. Більшість базальтів вивергалися в пізньому Імбрійському періоді між ~3,3 і 3,7 мільярда років тому. Деякі радіометрично датовані зразки можуть мати вік 1,2 мільярда років[87] і 4,2 ​​мільярда років[88].

Згідно з підрахунками кратерів, найновіші виверження на Місяці відбулися приблизно 1,2 мільярда років тому[87]. Однак у 2006 році дослідження кратера Іна, крихітної западини в озері Щастя, виявило нерівні, відносно вільні від пилу деталі, які через відсутність ерозії уламковими опадами мали лише кілька мільйонів років. Місяцетруси та викиди газу вказують на те, що місячна активність триває і досі[89]. Докази нещодавнього місячного вулканізму були виявлені на 70 нерегулярних ділянках морів, вік деяких з яких менше 50 мільйонів років. Це підвищує ймовірність того, що місячна мантія набагато гарячіша, ніж вважалося раніше, особливо на ближньому боці, де глибинна кора значно тепліша через більшу концентрацію радіоактивних елементів[90][91]. Незадовго до цього було знайдено докази існування базальтового вулканізму віком від 2 до 10 мільйонів років у кратері Лоуелл всередині Східного басейну[92]. Певна комбінація початково більш гарячої мантії та локального збагачення елементів, що виробляють тепло в мантії, може бути відповідальною за тривалу діяльність на дальній стороні в Східному басейні[93][94].

Світліші області Місяця називаються територіями, або частіше високогір’ями, оскільки вони вищі за більшість морів[95]. Високогір’я датовані за допомогою радіометрії як такі, що утворилися 4,4 мільярда років тому, і можуть являти собою плагіоклазові накопичення океану місячної магми[96][97]. На відміну від Землі, не вважається, що великі місячні гори сформувалися в результаті тектонічних подій. Гори на Місяці утворилися в результаті гігантських ударів[98][99].

Концентрація морів на видимій стороні, ймовірно, відображає значно товщу кору високогір’я зворотної сторони, яка могла утворитися в результаті низькошвидкісного удару другого супутника Землі через кілька десятків мільйонів років після формування Місяця[100][101]. Крім того, це може бути наслідком асиметричного приливного нагрівання, коли Місяць був набагато ближче до Землі[102].

Ударні кратери (Готово)

ред.
Див. також: Місячний кратер та Список кратерів на Місяці
 
Місячний кратер Дедал є прикладом складного кратера

На поверхні Місяця також є численні ударні кратери, які утворюються при зіткненні астероїдів і комет із супутником[73]. Відсутність атмосфери, поверхневих потоків рідини, погодних умов і недавніх геологічних процесів, що викликають ерозію, все це вказує на те, що багато з цих кратерів добре збереглися[103]. Тільки на видимій стороні Місяця є близько 300 000 кратерів з діаметром понад один кілометр[73]. Місячні ударні кратери бувають трьох основних типів: прості кратери, складні кратери та басейни. До простих кратерів відносять більшість невеликих ударних кратерів (менше ніж 10 км у діаметрі), з чашоподібною структурою з незначним обваленням стінки кратера або без нього. Складні кратери більші за прості з меншим співвідношенням глибина/діаметр. Вони мають підняті центри і терасові стіни[en][104]. Басейнами, зазвичай, називають кратери складної будови з двома або більше кільцевими хребтами чи уступами[105]. Пороговий діаметр для розрізнення кратерів і басейнів становить приблизно 150–200 км[106].

Місячна геологічна часова шкала[en] базується на найвидатніших ударних подіях, наприклад, Нектарський період почався з появи басейну Моря Некта́ру або Ранньоімбрійська епоха, яка почалася з появи Моря Дощів (лат. Mare Imbrium)[107]. Подібно до Моря Східного, ці структури характеризуються кількома кільцями матеріалу, піднятими в діаметрі на кілька сотень або навіть тисяч кілометрів і пов'язані з великим розрізом відкладень викидів, які утворюють регіональну стратиграфію[108]. Інші менші кратери, такі як кратери Ератосфен та Коперник, характерні для більш пізніх періодів і тому дали свої назви Ератосфенівському періоду та Коперниківському періоду геологічної історії Місяця[107].

Хоча лише декілька басейнів із кількома кільцями були остаточно датовані, вони корисні для встановлення відносного віку поверхні Місяця. Оскільки ударні кратери накопичуються з майже постійною швидкістю, підрахунок кількості кратерів на одиницю площі можна використовувати для оцінки віку поверхні[108]. Однак слід бути обережними із технікою підрахунку кратерів через потенційну присутність вторинних кратерів. Викиди від зіткнення можуть утворювати вторинні кратери, які часто з’являються в скупченнях або ланцюгах, але також можуть виникати як ізольовані утворення на значній відстані від удару. Вони можуть нагадувати первинні кратери і навіть можуть домінувати в невеликих популяціях кратерів, тому їх неідентифікована присутність може спотворити оцінки віку[109].

Радіометричний вік розплавлених під час ударів порід, зібраних під час кластера місії "Аполлон", становить від 3,8 до 4,1 мільярдів років, що змусило дослідників припустити, що ці віки визначають період пізнього важкого бомбардування з посиленням ударів[110][111].

Зображення високої роздільної здатності, зроблені Lunar Reconnaissance Orbiter у 2010-х роках, демонструють сучасну швидкість утворення кратерів, значно вищу, ніж передбачалося раніше. Вважається, що вторинний процес утворення кратерів, викликаний дистальним викидом, збиває два-три сантиметри місячного реголіту кожні 81 000 років, а не кожні мільйон років, як вважалося раніше[112]. Ця швидкість у 100 разів більша, ніж швидкість, обчислена за моделями, заснованими виключно на прямих ударах мікрометеоритів[113][114].

Більшість кратерів Місяця названо на честь видатних померлих учених та інших дослідників[115]. Карта, яка послужила основою для сучасних назв більшості місячних об’єктів, була карта Джованні Річчолі та Франческо Грімальді створена в 1651 році. (Грімальді намалював карту, а Річчолі назвав об’єкти). Тому імена великих вчених давнини, таких як Тихо Браге, Коперник і Кеплер, були використані на видимому боці, а на зворотному часто трапляються сучасніші назви на зразок Аполлон, Гагарін і Корольов. Багато з них є російськими, оскільки перші знімки зворотного боку зроблено радянським кораблем Луна-3[116]. З 1919 року присвоєння офіційних назв астрономічним тілам і деталям на них регулюється Міжнародним астрономічним союзом[117]. Один із найбільших місячних кратерів, Аполлон, названий на честь місій Аполлон. Багато менших кратерів усередині та біля нього носять імена загиблих американських астронавтів, а багато кратерів усередині та поблизу Моря Москви носять імена загиблих радянських космонавтів[115].

Найбільший кратер Місяця розташовано на півдні його зворотного боку. Це басейн Південний полюс — Ейткен розміром 2400 × 2050 км[118] та завглибшки 6–8 км[119]. Його південний край видно з Землі.

Місячні вихори (Готово)

ред.
Докладніше: Місячні вири
 
Ширококутне зображення місячного виру, 70-кілометрового Reiner Gamma

Місячні вири — це загадкові особливості, які можна знайти на поверхні Місяця. Вони характеризуються високим альбедо, виглядають оптично незрілими (тобто мають оптичні характеристики молодого реголіту) і часто мають звивисту форму. Їхня криволінійна форма часто підкреслюється областями з низьким альбедо, які в'ються між яскравими завитками. Вони розташовані в місцях з посиленими поверхневими магнітними полями, і багато з них розташовані в антиподальній точці сильних ударів. Прикладом місячного виру є аномалія Герасимовича, яка також є областю найсильнішого магнітного поля на Місяці, або інші добре відомі завихрення, такі як Reiner Gamma та Море Мрії. Вважається, що це області, які були частково захищені від сонячного вітру, що призвело до повільнішого космічного вивітрювання[120].

Наявність води (Готово)

ред.
Докладніше: Вода на Місяці

Вода у рідкому стані не може перебувати на поверхні Місяця. Під впливом сонячного випромінювання вода швидко розкладається через процес, відомий як фотодисоціація, і втрачається в космосі. Однак, починаючи з 1960-х років, вчені припускали, що водяний лід може утворюватися в результаті зіткнення з кометами[121] або, можливо, в результаті реакції багатих киснем місячних порід і водню сонячного вітру[122], залишаючи сліди води, які, можливо, можуть зберігатися в холоді, постійно затінених кратерів на обох полюсах Місяця[123]. Комп'ютерне моделювання свідчить про те, що до 14 000 км2 (5 400 квадратних миль) поверхні можуть перебувати в постійній тіні[124]. Наявність придатної для використання кількості води на Місяці є важливим фактором для того, щоб зробити проживання на Місяці економічно ефективним; альтернатива транспортування води з Землі була б непомірно дорогою[125].

 
У 2008 році апарат НАСА для картографування Місяця на Місяці Чандраян-1 вперше виявив багаті водою мінерали (показані синім кольором навколо невеликого кратера, з якого вони були викинуті)

Перший пропонований доказ наявності водяного льоду на Місяці надійшов у 1994 році з зонда США «Клементина». Експеримент із бістатичним радаром, проведеним на цьому космічному кораблі, вказував на існування невеликих замерзлих кишень води близько до поверхні[126]. У 1998 році нейтронний спектрометр космічного корабля Lunar Prospector показав, що високі концентрації водню присутні на першому метрі глибини в реголіті поблизу полярних регіонів. Однак пізніші радарні спостереження телескопа Аресібо засвідчили те, що ці знахідки можуть бути скелями, викинутими з молодих ударних кратерів[127]. Окрім того, намистини вулканічної лави, повернуті на Землю на борту Аполлона-15, показали невелику кількість води всередині[128].

Космічний корабель Чандраян-1 2008 року підтвердив існування поверхневого водяного льоду за допомогою бортового апарату Moon Mineralogy Mapper. Спектрометр спостерігав лінії поглинання, загальні для гідроксилу, у відбитому сонячному світлі, що свідчить про велику кількість водяного льоду на поверхні Місяця. Космічний апарат показав, що концентрації можуть досягати 1000 частин на мільйон[129]. У 2009 році космічний апарат LCROSS відправив ударник вагою 2300 кг (5100 фунтів) у постійно затінений полярний кратер, і виявив щонайменше 100 кг (220 фунтів) води в шлейфі викинутого матеріалу[130][131]. Інше дослідження даних LCROSS показало, що кількість виявленої води наближається до 155 ± 12 кг (342 ± 26 фунтів)[132].

У травні 2011 року було повідомлено про наявність від 615 до 1410 ppm води в розплавлених включеннях у місячному зразку 74220[133], відомому як "помаранчевий скляний ґрунт" вулканічного походження з високим вмістом титану, зібраному під час місії «Аполлон-17» у 1972 році. Включення утворилися під час вибуху виверження на Місяці приблизно 3,7 мільярда років тому[134][135]. Ця концентрація порівнянна з концентрацією магми у верхній мантії Землі. Незважаючи на значний селенологічний інтерес, це розуміння не означає, що вода на Місяці легкодоступна.

Аналіз знахідок Moon Mineralogy Mapper (M3) у серпні 2018 року вперше виявив «остаточні докази» водяного льоду на поверхні Місяця. Використовуючи спектри відбиття картографа, непряме освітлення ділянок у тіні, дані виявили чіткі відбивні ознаки водяного льоду, на відміну від пилу та інших відбиваючих речовин. Поклади льоду були виявлені в межах широти 20° від обох полюсів[136], хоча їх більше на Південному полюсі, де вода затримується в постійно затінених кратерах і щілинах, що дозволяє їй зберігатися у вигляді льоду на поверхні, оскільки вони захищені від Сонця[137].

У жовтні 2020 року астрономи повідомили про виявлення молекулярної води на освітленій Сонцем поверхні Місяця кількома незалежними космічними кораблями, включаючи Стратосферну обсерваторію інфрачервоної астрономії (Stratospheric Observatory for Infrared Astronomy, SOFIA)[138].

Система Земля-Місяць

ред.
Див. також: Гіпотетичні природні супутники Землі

Орбіта (В роботі)

ред.
 
Анімація орбіти Місяця навколо Землі з 2018 по 2027 рік.
   Місяць
   Земля

Згідно з дослідженням, опублікованим у серпні 2019 року Журналом геофізичних досліджень, місячний день триває приблизно два земні тижні, оскільки Місяцю потрібно трохи менше одного місяця — приблизно 27,3 дня — щоб завершити один із своїх днів. Тривалість місячної ночі також становить близько двох тижнів[139].

Приливні ефекти (В роботі)

ред.

Положення і зовнішній вигляд

ред.

Видимість (В роботі)

ред.

Найбільша висота Місяця під час кульмінації залежить від його місячної фази, точніше його орбітального положення, і пори року, точніше положення земної осі. Повний місяць знаходиться найвище на небі взимку і найнижче влітку (для кожної півкулі відповідно)[140][141].

На Північному та Південному полюсах Місяць знаходиться на 24 години над горизонтом протягом двох тижнів кожного тропічного місяця (приблизно 27,3 дня), що можна порівняти з полярним днем ​​тропічного року . Зоопланктон в Арктиці використовує місячне світло , коли Сонце знаходиться за горизонтом протягом місяців.

 
Вигляд повного місяцяв в Бельгії
 
Вигляд повного місяцяв в Австралії

Видима орієнтація Місяця залежить від його положення на небі та півкулі Землі, з якої на нього дивляться. У північній півкулі він виглядає перевернутим порівняно з видом з південної півкулі .  Іноді здається, що «роги» півмісяця спрямовані більше вгору, ніж убік. Це явище називається мокрим місяцем і частіше трапляється в тропіках .

 
Місячна ілюзія: місяць виглядає більшим, коли він знаходиться низько над горизонтом

Відстань між Місяцем і Землею коливається приблизно від 356 400 км (221 500 миль) ( перигей ) до 406 700 км (252 700 миль) (апогей), внаслідок чого відстань і видимий розмір Місяця коливаються до 14%.  У середньому кутовий діаметр Місяця становить приблизно 0,52°, приблизно такий самий видимий розмір, як і Сонце (див. § Затемнення ). Крім того, суто психологічний ефект, відомий як ілюзія Місяця , змушує Місяць виглядати більшим, коли він близько до горизонту.

Незважаючи на приливне блокування Місяця, ефект лібрації робить близько 59% поверхні Місяця видимим із Землі протягом одного місяця.

Фази (В роботі)

ред.
Див. також: Фази Місяця, Місячне світло та Гало

Завдяки своєму синхронному обертанню Місяць завжди обернений до Землі однією й тією ж стороною: так званою «видимою» стороною. Ця видима сторона освітлюється Сонцем по-різному, в залежності від положення Місяця на орбіті. Тому, коли ми дивимось на Місяць, ми здебільшого одночасно дивимось на частину освітленої Сонцем сторони та частину темної сторони. Освітленість видимої сторони може варіюватися від 0% (при новому місяці) до 100% (при повному місяці)[142]. Ці зміни зовнішнього вигляду Місяця називаються місячними фазами, які слідують одна за одною протягом циклу, який називається «місячним». Тривалість місячного циклу становить близько 29,53 днів[25].

Місяць завжди дивиться на Землю однаковою стороною, а його орбіта трохи нахилена, місячні фази майже завжди представляють однакові частини Місяця від одного циклу до іншого. Місяць має вісім фаз: новий, зростаючий півмісяць, перша чверть, прибуваючий, повний, спадаючий, остання чверть і старий Місяць. Новий виникає, коли Місяць знаходиться між Землею та Сонцем, і, таким чином, сторона Місяця, яка знаходиться в тіні, звернена до Землі. Повний місяць виникає, коли Місяць знаходиться на протилежному боці Землі від Сонця, і, таким чином, освітлена сторона Місяця звернена до Землі. Перша й остання чверть, коли половина Місяця виглядає освітленою, відбуваються, коли Місяць знаходиться під прямим кутом відносно Сонця, якщо дивитися із Землі. Фази молодого та старого Місяця відбуваються, коли освітлюється приблизно одна чверть Місяця, а фази прибування та спадання відбуваються, коли освітлюється приблизно три чверті Місяця[143].

Оскільки освітлена частина Місяця симетрична по відношенню до площини , утвореної Сонцем, Місяцем і спостерігачем, Місяць представляє ту саму фазу в кожен момент для будь-якого земного спостерігача, незалежно від його широти  ,  . Однак орієнтація горизонту земного спостерігача змінюється відносно цієї площини. Так, для низьких широт — біля екватора і в тропіках  — горизонт розташовується перпендикулярно площині і півмісяць буде виглядати горизонтально, як «посмішка» . Для вищих широт це сусідство виглядатиме більш вертикальним, як «C»  ,  ,  . Місяць видно протягом двох тижнів кожні 27,3 дня на Північному та Південному полюсах  ,  .

 
Зміни кута між напрямком сонячного світла та видом з Землі, а також фази Місяця, що виникають у цьому випадку, якщо дивитися з Північної півкулі. Відстань Земля-Місяць не в масштабі.
1 - новий Місяць; 2 - молодий Місяць; 3 - перша чверть; 4 - прибуваючий Місяць; 5 - повний Місяць; 6 - спадаючий Місяць; 7 - остання чверть; 8 - старий Місяць

Альбедо і колір (Готово)

ред.
 
Червоний місяць
 
Синій місяць

Місяць не має власного світіння, але світить відбитим світлом Сонця[144]. Він має винятково низьке геометричне альбедо (частка падаючого світла, яке поверхня відбиває назад) 0,12, що дає йому дещо вищу відбивну здатність, ніж у зношеного асфальту[25][145]. Незважаючи на це, це найяскравіший об'єкт на небі після Сонця та перед Венерою, завдяки своїй близькості до Землі[146]. Таким чином, його легко побачити неозброєним оком вночі або навіть серед білого дня[147]. Завдяки біноклю можна розрізнити моря та великі ударні кратери[148][144].

Яскравість Місяця різко змінюється зі зміною його фази. Частково це пов’язано з посиленням яскравості завдяки опозиційному ефекту; Місяць у фазі першої чверті освітлений Сонцем на 50%, але його яскравість у дванадцять разів нижча, ніж у повного Місяця[149][150]. Крім того, кольорова константа зорової системи людини змінює співвідношення між кольорами об’єкта та його оточенням, що пояснює, чому освітлений Сонцем Місяць, на фоні відносно темного неба, сприймається як яскравий об’єкт[151]. Яскравість повного Місяця здається рівномірною по всій освітленій поверхні, без потемніння до краю, це відбувається через відбиваючі властивості місячного ґрунту, який більше відбиває світло до Сонця, ніж в інших напрямках[152]. За межами атмосфери Землі місячна поверхня світить відбитим сонячним світлом, яке має сірий колір з коричневим відтінком[153].

Однак, дивлячись із атмосфери Землі, Місяць може мати зовсім інші відтінки. Колір, який людина бачить, коли дивиться на Місяць, залежить від світлових хвиль, які досягають її очей, і це світло може змінюватися через забруднення повітря або положення Місяця на горизонті[154]. Іноді Місяць може здаватися червоним або синім. Явище, відоме як «кривавий місяць» є результатом повного місячного затемнення, коли Земля знаходиться між Місяцем і Сонцем, блокуючи більшу частину світла, що йде до Місяця. Молекули повітря з атмосфери Землі розсіюють більшу частину синього світла. Залишок світла відбивається на поверхні Місяця з червоним світінням, завдяки чому Місяць виглядає червоним на нічному небі[155]. Місяць також може мати червоний, помаранчевий або жовтий віддіток, тоді коли він знаходиться низько над горизонтом, тоді світло Місяця проходить через атмосферу більшу відстань. Коли воно проходить довший шлях, більше коротких, синіх довжин хвиль світла розсіюється, залишаючи більше довгих, червоніших довжин хвиль[156].

Місяць блакитного кольору зустрічається рідше і може вказувати на те, що Місяць видно крізь атмосферу, що містить певні частинки пилу[153]. Лісова пожежа або виверження вулкана іноді можуть наповнювати атмосферу дрібними частинками, що розсіюють червоне світло. Це дає ефект, протилежний звичайному ефекту Тіндаля, і може призвести до того, що Місяць матиме синій відтінок, оскільки червоне світло розсіюється[157].

Також вислови «червоний місяць» і «блакитний місяць» можуть використовуватись для позначення конкретних повних Місяців року, а не вказувати на наявність червоного або синього місячного світла. Так червоним Місяцем або "Місяцем врожаю" називають повний Місяць, найближчий до осіннього рівнодення (22 або 23 вересня), що настає в будь-який час протягом двох тижнів до або після цієї дати[158], а блакитним Місяцем називають другий повний Місяць у календарному місяці[159].

Супермісяць (Готово)

ред.
 
Порівняння між «середнім» повним місяцем і супермісяцем
Докладніше: Супермісяць

Супермісяць — повний місяць, який збігається з мінімальною відстанню від супутника до Землі[160]. Це не астрономічний термін, а радше загальний вислів, який використовується для позначення певних астрономічних явищ. Науковий термін для цього явища — перигей-сизигія системи Земля-Місяць-Сонце (перигей: найближча точка еліптичної орбіти; сизигія: пряма з трьох тіл у гравітаційній системі)[161][162].

14 листопада 2016 року повний Місяць перебував на найближчій відстані 356 500 км від центру Землі з 1948 року. Супермісяць здається набагато більшим у діаметрі і випромінює на 30 відсотків більше місячного світла, оскільки його кутовий діаметр на 14% більший, ніж коли він перебуває в апогею. Наступного разу такий супермісяць можна буде побачити тільки 25 листопада 2034 року[162][163].

Затемнення (Готово)

ред.
Докладніше: Сонячне затемнення та Місячне затемнення
 
Прогресія сонячного затемнення

Затемнення відбуваються лише тоді, коли Сонце, Земля та Місяць знаходяться на одній прямій лінії (так звана «сизигія»)[164].

Розрізняють два типи затемнень: місячні та сонячні. Сонячні затемнення відбуваються лише під час нового Місяця, коли Місяць знаходиться між Сонцем і Землею. Під час сонячного затемнення Місяць відкидає тінь на Землю і повністю або частково закриває видимість Сонця. Місячні затемнення, навпаки, відбуваються в повний Місяць, коли Земля знаходиться між Сонцем і Місяцем, тінь від Землі падає на поверхню Місяця, затемнюючи її, а іноді забарвлюючи місячну поверхню в яскраво-червоний колір протягом кількох годин[165]. Кутовий розмір Місяця приблизно такий самий, як і Сонця, причому обидва утворюють кут приблизно 0,5° на земному небі. Сонце набагато більше за Місяць, але знаходиться на значно більшій відстані, що дає йому такий самий видимий розмір, як і набагато ближчий і набагато менший з точки зору Землі Місяць[166][167]. Варіації уявних розмірів через некругові орбіти також майже однакові, хоча й відбуваються в різних циклах. Це робить можливим як повне (коли Місяць виглядає більшим за Сонце), так і кільцеподібне (коли Місяць виглядає меншим за Сонце) сонячні затемнення[168]. Під час повного затемнення Місяць повністю закриває диск Сонця, і сонячна корона стає видимою неозброєним оком[169].

 
Повне сонячне затемнення

Оскільки з часом відстань між Землею та Місяцем дуже повільно зростає, кутовий діаметр Місяця зменшується. Зараз Місяць віддаляється від нашої планети зі швидкістю приблизно 3,8 см на рік[170]. У міру того, як Сонце розвивається, щоб стати червоним гігантом, розмір Сонця та його видимий діаметр на небі повільно збільшуються[171]. Поєднання цих двох змін означає, що сотні мільйонів років тому Місяць завжди повністю закривав Сонце під час сонячних затемнень, а кільцеподібні затемнення були неможливими. Так само через сотні мільйонів років у майбутньому Місяць більше не буде повністю закривати Сонце, і повних сонячних затемнень не буде[172][173].

Оскільки орбіта Місяця навколо Землі нахилена приблизно на 5,145° (5° 9') до орбіти Землі навколо Сонця, затемнення не відбуваються в кожен повний місяць і новий місяць. Щоб відбулося затемнення, Місяць повинен бути поблизу перетину двох площин орбіт[174]. Періодичність і повторюваність затемнень Сонця Місяцем і Місяця Землею описується саросом, який має період приблизно 18 років[175].

Оскільки Місяць постійно блокує огляд круглої області неба шириною в півградуса[176], явище, яке називається покриття, відбувається, коли Місяць проходить перед іншим об'єктом на небі, наприклад зіркою, планетою або астероїдом, тим самим закриваючи його від огляду[177][178]. Таким чином, сонячне затемнення є покриття Сонця. Оскільки Місяць знаходиться відносно близько до Землі, затемнення окремих зірок видно не скрізь на планеті та не одночасно. Через прецесію місячної орбіти щороку закриваються різні зірки[179].

Примітки

ред.

АСТРОНОМІЧНИЙ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ СЛОВНИК За загальною редакцією І.А.Климишина та А.О.Корсунь

  1. ↑ Семчинський С.В. Деякі питання контрастивного дослідження лексики близькоспоріднених мов // Нариси з контрастивної лінгвістики. – Київ: Наукова думка, 1979. – С. 48-53.
  2. ↑ Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, В. Г. Скляренко, О. Б. Ткаченко; Укладачі: Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, О. С. Мельничук, Г. П. Півторак, А. Д. Пономарів, Н. С. Родзевич, В. Г. Скляренко, І. А. Стоянов, А. М. Шамота. АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. (1989). Етимологічний словник української мови: В 7 т. (PDF) (укр.). Т. 3: Кора–М. Наукова думка. с. 305, 485. ISBN 5-12-001263-9. Процитовано 2 липня 2024.
  3. ↑ Henry George Liddell, Robert Scott, A Greek-English Lexicon, σελήν-η. www.perseus.tufts.edu. Процитовано 3 липня 2024.
  4. ↑ СЕЛЕНА - тлумачення, орфографія, новий правопис онлайн. slovnyk.ua. Процитовано 3 липня 2024.
  5. ↑ Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, Г. П. Півторак, В. Г. Скляренко, О. Б. Ткаченко; Укладачі: Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, О. С. Мельничук, В. Г. Скляренко, І. А. Стоянов, А. М. Шамота. НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. (2006). Етимологічний словник української мови: В 7 т. (PDF) (укр.). Т. 5: Р–Т. Наукова думка. с. 209. ISBN 966-00-0816-3.
  6. ↑ Thiemens, Maxwell M.; Sprung, Peter; Fonseca, Raúl O. C.; Leitzke, Felipe P.; Münker, Carsten (2019-09). Early Moon formation inferred from hafnium–tungsten systematics. Nature Geoscience (англ.). Т. 12, № 9. с. 696—700. doi:10.1038/s41561-019-0398-3. ISSN 1752-0908. Процитовано 4 липня 2024.
  7. ↑ Gough, Evan (31 липня 2019). The Moon is Older Than Scientists Thought. Universe Today (амер.). Процитовано 4 липня 2024.
  8. ↑ The Close Approach - A New Lunar Model. The Close Approach - A New Lunar Model (англ.). Процитовано 6 липня 2024.
  9. ↑ а б в Internet Archive, Rick (2009). The book of the moon (англ.). New York : Walker & Co. с. 24—27. ISBN 978-0-8027-1734-4.
  10. ↑ Moon - Formation, Craters, Orbit | Britannica. www.britannica.com (англ.). 27 червня 2024. Процитовано 4 липня 2024.
  11. ↑ Сорохтин, Ушаков. Развитие Земли. Глава 3. Происхождение земли и ее догеологическая история. web.archive.org (рос.). МГУ. 2002. с. 60. Процитовано 4 липня 2024.
  12. ↑ Mitler, H.E. (1975-02). Formation of an iron-poor Moon by partial capture, or: Yet another exotic theory of lunar origin. Icarus. Т. 24, № 2. с. 256—268. doi:10.1016/0019-1035(75)90102-5. ISSN 0019-1035. Процитовано 5 липня 2024.
  13. ↑ а б Сорохтин, Ушаков. Развитие Земли. Глава 3. Происхождение земли и ее догеологическая история. web.archive.org. 24 вересня 2012. с. 62. Процитовано 6 липня 2024.
  14. ↑ Сорохтин, Ушаков. Развитие Земли. Глава 3. Происхождение земли и ее догеологическая история. web.archive.org. 24 вересня 2012. с. 67. Процитовано 6 липня 2024.
  15. ↑ Halliday, Alex N (28 листопада 2008). A young Moon-forming giant impact at 70–110 million years accompanied by late-stage mixing, core formation and degassing of the Earth. Philosophical Transactions of the Royal Society A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences (англ.). Т. 366, № 1883. с. 4163—4181. doi:10.1098/rsta.2008.0209. ISSN 1364-503X. Процитовано 6 липня 2024.
  16. ↑ Chang, Kenneth (1 листопада 2023). A ‘Big Whack’ Formed the Moon and Left Traces Deep in Earth, a Study Suggests. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 6 липня 2024.
  17. ↑ Yuan, Qian; Li, Mingming; Desch, Steven J.; Ko, Byeongkwan; Deng, Hongping; Garnero, Edward J.; Gabriel, Travis S. J.; Kegerreis, Jacob A.; Miyazaki, Yoshinori (2023-11). Moon-forming impactor as a source of Earth’s basal mantle anomalies. Nature (англ.). Т. 623, № 7985. с. 95—99. doi:10.1038/s41586-023-06589-1. ISSN 1476-4687. Процитовано 6 липня 2024.
  18. ↑ а б Earth-Moon Dynamics. web.archive.org. 7 вересня 2015. Процитовано 7 липня 2024.
  19. ↑ Wisdom, Jack; Tian, ZhenLiang (1 серпня 2015). Early evolution of the Earth–Moon system with a fast-spinning Earth. Icarus. Т. 256. с. 138—146. doi:10.1016/j.icarus.2015.02.025. ISSN 0019-1035. Процитовано 7 липня 2024.
  20. ↑ John, Tara (9 жовтня 2017). NASA: The Moon Once Had an Atmosphere That Faded Away. TIME (англ.). Процитовано 7 липня 2024.
  21. ↑ Hiesinger, H.; Head, J. W.; Wolf, U.; Jaumann, R.; Neukum, G. (2003-07). Ages and stratigraphy of mare basalts in Oceanus Procellarum, Mare Nubium, Mare Cognitum, and Mare Insularum. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 108, № E7. doi:10.1029/2002JE001985. ISSN 0148-0227. Процитовано 7 липня 2024.
  22. ↑ Huss, Gary; McSween, Jr, Harry, ред. (2022). Geochemical Exploration: The Moon and Mars as Case Studies. Cosmochemistry (вид. 2). Cambridge: Cambridge University Press. с. 346—369. doi:10.1017/9781108885263.015. ISBN 978-1-108-83983-9.
  23. ↑ ESA Science & Technology - Lunar Far Side Highlands. web.archive.org. 2 вересня 2022. Процитовано 7 липня 2024.
  24. ↑ а б How big is the Moon? Let me compare ... web.archive.org. 7 листопада 2020. Процитовано 7 липня 2024.
  25. ↑ а б в г д Moon Fact Sheet (англ.). NASA. 23 березня 2010. Процитовано 7 липня 2024.
  26. ↑ Селенологія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
  27. ↑ а б в Місяць // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 298—300. — ISBN 966-613-263-X.
  28. ↑ NASA Research Team Reveals Moon Has Earth-Like Core (англ.). 6 січня 2011. Процитовано 7 липня 2024.
  29. ↑ Weber, Renee C.; Lin, Pei-Ying; Garnero, Edward J.; Williams, Quentin; Lognonné, Philippe (21 січня 2011). Seismic Detection of the Lunar Core. Science (англ.). Т. 331, № 6015. с. 309—312. doi:10.1126/science.1199375. ISSN 0036-8075. Процитовано 7 липня 2024.
  30. ↑ Nemchin, A.; Timms, N.; Pidgeon, R.; Geisler, T.; Reddy, S.; Meyer, C. (2009-02). Timing of crystallization of the lunar magma ocean constrained by the oldest zircon. Nature Geoscience (англ.). Т. 2, № 2. с. 133—136. doi:10.1038/ngeo417. ISSN 1752-0908. Процитовано 7 липня 2024.
  31. ↑ Shearer, C. K. (1 січня 2006). Thermal and Magmatic Evolution of the Moon. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 365—518. doi:10.2138/rmg.2006.60.4. ISSN 1529-6466. Процитовано 8 липня 2024.
  32. ↑ а б Wieczorek, M. A. (1 січня 2006). The Constitution and Structure of the Lunar Interior. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 221—364. doi:10.2138/rmg.2006.60.3. ISSN 1529-6466. Процитовано 8 липня 2024.
  33. ↑ а б в Lucey, P. (1 січня 2006). Understanding the Lunar Surface and Space-Moon Interactions. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 83—219. doi:10.2138/rmg.2006.60.2. ISSN 1529-6466. Процитовано 8 липня 2024.
  34. ↑ а б The Moon. www.iki.rssi.ru. Процитовано 8 липня 2024.
  35. ↑ Mark A. Wieczorek, Gregory A. Neumann, Francis Nimmo, Walter S. Kiefer, G. Jeffrey Taylor, H. Jay Melosh, Roger J. Phillips, Sean C. Solomon, Jeffrey C. Andrews-Hanna, Sami W. Asmar, Alexander S. Konopliv, Frank G. Lemoine, David E. Smith, Michael M. Watkins, James G. Williams, Maria T. Zuber (8 лютого 2013). The Crust of the Moon as Seen by GRAIL (PDF). SCIENCE (англ.). с. 671—675. Процитовано 8 липня 2024.
  36. ↑ а б updated, Charles Q. ChoiContributions from Daisy Dobrijevic last (13 грудня 2021). Moon Facts: Fun Information About the Earth's Moon. Space.com (англ.). Процитовано 15 липня 2024.
  37. ↑ Williams, James G.; Turyshev, Slava G.; Boggs, Dale H.; Ratcliff, J. Todd (1 січня 2006). Lunar laser ranging science: Gravitational physics and lunar interior and geodesy. Advances in Space Research. Т. 37, № 1. с. 67—71. doi:10.1016/j.asr.2005.05.013. ISSN 0273-1177. Процитовано 8 липня 2024.
  38. ↑ Evans, Alexander J.; Tikoo, Sonia M.; Andrews‐Hanna, Jeffrey C. (16 січня 2018). The Case Against an Early Lunar Dynamo Powered by Core Convection. Geophysical Research Letters (англ.). Т. 45, № 1. с. 98—107. doi:10.1002/2017GL075441. ISSN 0094-8276. Процитовано 8 липня 2024.
  39. ↑ Number of known moonquakes tripled with discovery in Apollo archive (англ.). 20 березня 2024. doi:10.1126/science.zcitjc1. Процитовано 18 липня 2024.
  40. ↑ Lucy-Ann McFadden, Torrence Johnson, Paul Weissman (2006). The Moon. 3.2 Seismology. Encyclopedia of the Solar System (англ.). Elsevier.
  41. ↑ Moonquakes and marsquakes: How we peer inside other worlds | Research and Innovation. projects.research-and-innovation.ec.europa.eu (англ.). 10 серпня 2020. Процитовано 18 липня 2024.
  42. ↑ Lunar Gravity Model 2011 (LGM2011). Curtin University (англ.). 14 січня 2013. Процитовано 18 липня 2024.
  43. ↑ Маскони // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 274. — ISBN 966-613-263-X.
  44. ↑ Kerr, Richard A. (12 квітня 2013). The Mystery of Our Moon's Gravitational Bumps Solved?. Science (англ.). Т. 340, № 6129. с. 138—139. doi:10.1126/science.340.6129.138-a. ISSN 0036-8075. Процитовано 18 липня 2024.
  45. ↑ Konopliv, A (2001-03). Recent Gravity Models as a Result of the Lunar Prospector Mission. Icarus. Т. 150, № 1. с. 1—18. doi:10.1006/icar.2000.6573. ISSN 0019-1035. Процитовано 18 липня 2024.
  46. ↑ Mitchell, D. L.; Halekas, J. S.; Lin, R. P.; Frey, S.; Hood, L. L.; Acuña, M. H.; Binder, A. (1 квітня 2008). Global mapping of lunar crustal magnetic fields by Lunar Prospector. Icarus. Т. 194, № 2. с. 401—409. doi:10.1016/j.icarus.2007.10.027. ISSN 0019-1035. Процитовано 9 липня 2024.
  47. ↑ Garrick-Bethell, Ian; Weiss, Benjamin P.; Shuster, David L.; Buz, Jennifer (16 січня 2009). Early Lunar Magnetism. Science (англ.). Т. 323, № 5912. с. 356—359. doi:10.1126/science.1166804. ISSN 0036-8075. Процитовано 9 липня 2024.
  48. ↑ Magnetometer / electron reflectometer results. web.archive.org (англ.). НАСА. 27 травня 2010. Процитовано 9 липня 2024.
  49. ↑ Garrick-Bethell, Ian; Weiss, Benjamin P.; Shuster, David L.; Buz, Jennifer (16 січня 2009). Early Lunar Magnetism. Science (англ.). Т. 323, № 5912. с. 356—359. doi:10.1126/science.1166804. ISSN 0036-8075. Процитовано 9 липня 2024.
  50. ↑ Leah Crane (9 серпня 2017). Moon’s magnetic field lasted twice as long as we thought it did. New Scientist (амер.). https://www.newscientist.com/. Процитовано 9 липня 2024.
  51. ↑ Hood, L. L.; Huang, Z. (10 червня 1991). Formation of magnetic anomalies antipodal to lunar impact basins: Two‐dimensional model calculations. Journal of Geophysical Research: Solid Earth (англ.). Т. 96, № B6. с. 9837—9846. doi:10.1029/91JB00308. ISSN 0148-0227. Процитовано 9 липня 2024.
  52. ↑ Dr. Ruth Globus (31 травня 2010). Space Settlements: A Design Study. Appendix J Impact Upon Lunar Atmosphere (англ.). НАСА. Процитовано 10 липня 2024.
  53. ↑ а б в г д updated, Tim Sharp last (31 жовтня 2017). Atmosphere of the Moon. Space.com (англ.). Процитовано 10 липня 2024.
  54. ↑ Stern, S. Alan (1999-11). The lunar atmosphere: History, status, current problems, and context. Reviews of Geophysics (англ.). Т. 37, № 4. с. 453—491. doi:10.1029/1999RG900005. ISSN 8755-1209. Процитовано 10 липня 2024.
  55. ↑ Lawson, Stefanie L.; Feldman, William C.; Lawrence, David J.; Moore, Kurt R.; Elphic, Richard C.; Belian, Richard D.; Maurice, Sylvestre (2005-09). Recent outgassing from the lunar surface: The Lunar Prospector Alpha Particle Spectrometer. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 110, № E9. doi:10.1029/2005JE002433. ISSN 0148-0227. Процитовано 10 липня 2024.
  56. ↑ John, Tara (9 жовтня 2017). NASA: The Moon Once Had an Atmosphere That Faded Away. TIME (англ.). Процитовано 10 липня 2024.
  57. ↑ Mrigakshi Dixit (18 січня 2023). How Space Radiation Threatens Lunar Exploration. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 12 липня 2024.
  58. ↑ Reitz, Guenther; Berger, Thomas; Matthiae, Daniel (2012-12). Radiation exposure in the moon environment. Planetary and Space Science. Т. 74, № 1. с. 78—83. doi:10.1016/j.pss.2012.07.014. ISSN 0032-0633. Процитовано 12 липня 2024.
  59. ↑ а б Staff, ScienceAlert (26 вересня 2020). We Finally Know How Much Radiation There Is on The Moon, And It's Not Great News. ScienceAlert (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
  60. ↑ Zhang, Shenyi; Wimmer-Schweingruber, Robert F.; Yu, Jia; Wang, Chi; Fu, Qiang; Zou, Yongliao; Sun, Yueqiang; Wang, Chunqin; Hou, Donghui (25 вересня 2020). First measurements of the radiation dose on the lunar surface. Science Advances (англ.). Т. 6, № 39. doi:10.1126/sciadv.aaz1334. ISSN 2375-2548. PMC 7518862. PMID 32978156. Процитовано 15 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  61. ↑ Speyerer, Emerson J.; Robinson, Mark S. (2013-01). Persistently illuminated regions at the lunar poles: Ideal sites for future exploration. Icarus. Т. 222, № 1. с. 122—136. doi:10.1016/j.icarus.2012.10.010. ISSN 0019-1035. Процитовано 15 липня 2024.
  62. ↑ Jonathan Amos (16 грудня 2009). 'Coldest place' found on the Moon (брит.). Процитовано 15 липня 2024.
  63. ↑ Weather on the Moon - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
  64. ↑ а б Jonathan Amos (16 грудня 2009). 'Coldest place' found on the Moon (брит.). Процитовано 15 липня 2024.
  65. ↑ William Steigerwald (26 липня 2022). NASA’s LRO Finds Lunar Pits Harbor Comfortable Temperatures - NASA (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
  66. ↑ Lunar Regolith (PDF). NASA Lunar Petrographic Educational Thin Section Set. 2003. Процитовано 16 липня 2024.
  67. ↑ NASA - Apollo Chronicles: The Smell of Moondust. web.archive.org. 8 березня 2010. Процитовано 15 липня 2024.
  68. ↑ Rasmussen, Kaare L.; Warren, Paul H. (1985-01). Megaregolith thickness, heat flow, and the bulk composition of the Moon. Nature (англ.). Т. 313, № 5998. с. 121—124. doi:10.1038/313121a0. ISSN 1476-4687. Процитовано 15 липня 2024.
  69. ↑ Noble, Sarah. The Lunar Regolith (PDF). NASA (англ.). Процитовано 16 липня 2024.
  70. ↑ Moores, John E.; Schuerger, Andrew C. (1 грудня 2020). A Cruise-Phase Microbial Survival Model for Calculating Bioburden Reductions on Past or Future Spacecraft Throughout Their Missions with Application to Europa Clipper. Astrobiology (англ.). Т. 20, № 12. с. 1450—1464. doi:10.1089/ast.2019.2205. ISSN 1531-1074. Процитовано 16 липня 2024.
  71. ↑ Селенографія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
  72. ↑ Spudis, Paul D.; Cook, A.; Robinson, M.; Bussey, B.; Fessler, B. (1 січня 1998). Topography of the South Polar Region from Clementine Stereo Imaging (англ.).
  73. ↑ а б в ESA Science & Technology - Moon. sci.esa.int (англ.). 1 вересня 2019. Процитовано 21 липня 2024.
  74. ↑ Buratti, Bonnie J. (2003). The Lunar Surface. V.A Surface Features and Morphology. V.A.1 The Lunar Uplands. Moon. Encyclopedia of Physical Science and Technology. Elsevier. с. 161—172. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00460-9. ISBN 978-0-12-227410-7.
  75. ↑ Buratti, Bonnie J. (2003). V The Lunar Surface. V.B The Regolith. Moon. Encyclopedia of Physical Science and Technology. Elsevier. с. 161—172. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00460-9. ISBN 978-0-12-227410-7.
  76. ↑ NASA - NASA's LRO Reveals 'Incredible Shrinking Moon'. web.archive.org. 21 серпня 2010. Процитовано 17 липня 2024.
  77. ↑ Watters, Thomas R.; Weber, Renee C.; Collins, Geoffrey C.; Howley, Ian J.; Schmerr, Nicholas C.; Johnson, Catherine L. (2019-06). Shallow seismic activity and young thrust faults on the Moon. Nature Geoscience (англ.). Т. 12, № 6. с. 411—417. doi:10.1038/s41561-019-0362-2. ISSN 1752-0908. Процитовано 17 липня 2024.
  78. ↑ Wlasuk, Peter (2000). Observing the Moon (англ.). Springer Science & Business Media. с. 19. ISBN 978-1-85233-193-1.
  79. ↑ edited by Grant H. Heiken, David T. Vaniman, Bevan M. French (1991). Chapter 6: Lunar Rocks. Lunar Sourcebook (англ.). Cambridge University Press.
  80. ↑ Wilson, Lionel; Head, James W. (2003-02). Lunar Gruithuisen and Mairan domes: Rheology and mode of emplacement. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 108, № E2. doi:10.1029/2002JE001909. ISSN 0148-0227. Процитовано 23 липня 2024.
  81. ↑ James Wooten (21 червня 2019). Why is the Far Side of the Moon so different from the Near Side? | BEYONDbones (амер.). Процитовано 24 липня 2024.
  82. ↑ Gillis, J. J.; Spudis, P. D. (1 березня 1996). The Composition and Geologic Setting of Lunar Far Side Maria. Т. 27. с. 413. Процитовано 24 липня 2024.
  83. ↑ G. Jeffrey Taylor (31 серпня 2000). A New Moon for the Twenty-First Century. www.psrd.hawaii.edu (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
  84. ↑ Lawrence, D. J.; Feldman, W. C.; Barraclough, B. L.; Binder, A. B.; Elphic, R. C.; Maurice, S.; Thomsen, D. R. (4 вересня 1998). Global Elemental Maps of the Moon: The Lunar Prospector Gamma-Ray Spectrometer. Science (англ.). Т. 281, № 5382. с. 1484—1489. doi:10.1126/science.281.5382.1484. ISSN 0036-8075. Процитовано 23 липня 2024.
  85. ↑ Shearer, C. K. (1 січня 2006). Thermal and Magmatic Evolution of the Moon. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 365—518. doi:10.2138/rmg.2006.60.4. ISSN 1529-6466. Процитовано 23 липня 2024.
  86. ↑ Stuart Ross Taylor (2007). Encyclopedia of the Solar System. CHAPTER 12 - The Moon. 7. The Maria. ScienceDirect (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
  87. ↑ а б Hiesinger, H.; Head, J. W.; Wolf, U.; Jaumann, R.; Neukum, G. (2003-07). Ages and stratigraphy of mare basalts in Oceanus Procellarum, Mare Nubium, Mare Cognitum, and Mare Insularum. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 108, № E7. doi:10.1029/2002JE001985. ISSN 0148-0227. Процитовано 23 липня 2024.
  88. ↑ Papike, James J.; Ryder, Graham; Shearer, Charles K. (17 грудня 2018). Chapter 5. LUNAR SAMPLES. Chapter 5. LUNAR SAMPLES (англ.). De Gruyter. с. 719—952. doi:10.1515/9781501508806-020. ISBN 978-1-5015-0880-6.
  89. ↑ Phil Berardelli (9 листопада 2006). Long Live the Moon! Unusual features on lunar surface point to recent geologic activity. Science (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
  90. ↑ NASA Mission Finds Widespread Evidence of Young Lunar Volcanism - NASA (амер.). 14 жовтня 2014. Процитовано 23 липня 2024.
  91. ↑ Eric Hand (12 жовтня 2014). Recent volcanic eruptions on the moon. Science (англ.). doi:10.1126/article.22287. Процитовано 23 липня 2024.
  92. ↑ Srivastava, N.; Kumar, D.; Gupta, R. P. (1 жовтня 2013). Young viscous flows in the Lowell crater of Orientale basin, Moon: Impact melts or volcanic eruptions?. Planetary and Space Science. Т. 87. с. 37—45. doi:10.1016/j.pss.2013.09.001. ISSN 0032-0633. Процитовано 23 липня 2024.
  93. ↑ Whitten, Jennifer; Head, James W.; Staid, Matthew; Pieters, Carle M.; Mustard, John; Clark, Roger; Nettles, Jeff; Klima, Rachel L.; Taylor, Larry (22 квітня 2011). Lunar mare deposits associated with the Orientale impact basin: New insights into mineralogy, history, mode of emplacement, and relation to Orientale Basin evolution from Moon Mineralogy Mapper (M 3 ) data from Chandrayaan-1. Journal of Geophysical Research (англ.). Т. 116. doi:10.1029/2010JE003736. ISSN 0148-0227. Процитовано 24 липня 2024.
  94. ↑ Cho, Yuichiro; Morota, Tomokatsu; Haruyama, Junichi; Yasui, Minami; Hirata, Naru; Sugita, Seiji (2012-06). Young mare volcanism in the Orientale region contemporary with the Procellarum KREEP Terrane (PKT) volcanism peak period ∼2 billion years ago. Geophysical Research Letters (англ.). Т. 39, № 11. doi:10.1029/2012GL051838. ISSN 0094-8276. Процитовано 24 липня 2024.
  95. ↑ Zhou, Chao (2018). Cudnik, Brian (ред.). Lunar Landscape, Highlands. Encyclopedia of Lunar Science (англ.). Cham: Springer International Publishing. с. 1—3. doi:10.1007/978-3-319-05546-6_45-1#citeas. ISBN 978-3-319-05546-6.
  96. ↑ The Lunar Surface | Astronomy. courses.lumenlearning.com. Процитовано 24 липня 2024.
  97. ↑ Albee, Arden L. (2003). Lunar Rocks. II.C Highland Breccias and Ancient Rocks. Encyclopedia of Physical Science and Technology (англ.). Elsevier. с. 825—837. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00390-2. ISBN 978-0-12-227410-7.
  98. ↑ Mark Robinson (17 листопада 2009). Mountains of the Moon. www.lroc.asu.edu (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
  99. ↑ Surface features of the Moon. https://www.iop.org/ (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
  100. ↑ Jonti Horner (4 серпня 2011). Was our two-faced moon in a small collision?. web.archive.org (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
  101. ↑ Lovett, Richard (3 серпня 2011). Early Earth may have had two moons. Nature (англ.). doi:10.1038/news.2011.456. ISSN 1476-4687. Процитовано 24 липня 2024.
  102. ↑ Quillen, Alice C.; Martini, Larkin; Nakajima, Miki (2019-09). Near/far side asymmetry in the tidally heated Moon. Icarus. Т. 329. с. 182—196. doi:10.1016/j.icarus.2019.04.010. ISSN 0019-1035. PMC 7489467. PMID 32934397. Процитовано 24 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  103. ↑ Ziethe, Ruth (2002-09). L'intérieur de la Lune. Pourlascience.fr (фр.). Процитовано 21 липня 2024.
  104. ↑ Impact Crater Formation and Morphology | Canadian Lunar Research Network (амер.). Процитовано 21 липня 2024.
  105. ↑ Potter, Ross; Hargitai, Henrik; Öhman, Teemu (2021). Hargitai, Henrik; Kereszturi, Ákos (ред.). Impact Basin. Encyclopedia of Planetary Landforms (англ.). New York, NY: Springer. с. 1—11. doi:10.1007/978-1-4614-9213-9_15-2. ISBN 978-1-4614-9213-9.
  106. ↑ Wagner, Roland (2011). Gargaud, Muriel; Amils, Ricardo; Quintanilla, José Cernicharo; Cleaves, Henderson James (Jim); Irvine, William M.; Pinti, Daniele L.; Viso, Michel (ред.). Impact Basin. Encyclopedia of Astrobiology (англ.). Berlin, Heidelberg: Springer. с. 807. doi:10.1007/978-3-642-11274-4_778. ISBN 978-3-642-11274-4.
  107. ↑ а б Gradstein, F. M. (14 серпня 2012). Chapter 15 – The Planetary Time Scale (англ.). Elsevier. с. 282—284. ISBN 978-0-444-59425-9.
  108. ↑ а б Don Wilhelms. Geologic History of the Moon. Розділ 7 “Relative Ages”. ser.sese.asu.edu (англ.). US Geological Survey Professional Paper 1348. Процитовано 21 липня 2024.
  109. ↑ Xiao, Zhiyong; Strom, Robert G. (2012-07). Problems determining relative and absolute ages using the small crater population (PDF). Icarus. Т. 220, № 1. с. 254—267. doi:10.1016/j.icarus.2012.05.012. ISSN 0019-1035. Процитовано 21 липня 2024.
  110. ↑ Tera, Fouad; Papanastassiou, D. A.; Wasserburg, G. J. (1 квітня 1974). Isotopic evidence for a terminal lunar cataclysm. Earth and Planetary Science Letters. Т. 22, № 1. с. 1—21. doi:10.1016/0012-821X(74)90059-4. ISSN 0012-821X. Процитовано 21 липня 2024.
  111. ↑ Hartmann, William K.; Quantin, Cathy; Mangold, Nicolas (1 січня 2007). Possible long-term decline in impact rates: 2. Lunar impact-melt data regarding impact history. Icarus. Т. 186, № 1. с. 11—23. doi:10.1016/j.icarus.2006.09.009. ISSN 0019-1035. Процитовано 21 липня 2024.
  112. ↑ Rebecca Boyle (12 жовтня 2016). The moon has hundreds more craters than we thought. New Scientist (амер.). Процитовано 21 липня 2024.
  113. ↑ Gault, D. E.; Hoerz, F.; Brownlee, D. E.; Hartung, J. B. (1 січня 1974). Mixing of the lunar regolith. Lunar and Planetary Science Conference Proceedings. Т. 3. с. 2365—2386. Процитовано 21 липня 2024.
  114. ↑ William Steigerwald (13 жовтня 2016). Earth's Moon Hit by Surprising Number of Meteoroids - NASA (амер.). NASA. Процитовано 21 липня 2024.
  115. ↑ а б Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 21 липня 2024.
  116. ↑ Magazine, Smithsonian; Spudis, Paul D. How Are Places On The Moon Named?. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 22 липня 2024.
  117. ↑ Міжнародний астрономічний союз (IAU) - Міжнародна наукова рада. International Science Council (укр.). Процитовано 22 липня 2024.
  118. ↑ Garrick-Bethell, Ian; Zuber, Maria T. (2009-12). Elliptical structure of the lunar South Pole-Aitken basin (PDF). Icarus. Т. 204, № 2. с. 399—408. doi:10.1016/j.icarus.2009.05.032. ISSN 0019-1035. Процитовано 21 липня 2024.
  119. ↑ Petro, Noah E.; Pieters, Carlé M. (2004-06). Surviving the heavy bombardment: Ancient material at the surface of South Pole‐Aitken Basin. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 109, № E6. doi:10.1029/2003JE002182. ISSN 0148-0227. Процитовано 21 липня 2024.
  120. ↑ Chrbolková, Kateřina; Kohout, Tomáš; Ďurech, Josef (15 листопада 2019). Reflectance spectra of seven lunar swirls examined by statistical methods: A space weathering study. Icarus. Т. 333. с. 516—527. doi:10.1016/j.icarus.2019.05.024. ISSN 0019-1035. Процитовано 17 липня 2024.
  121. ↑ Elston, D. P. (1 травня 1968). Interagency Report - Astrogeology 6. Character and Geologic Habitat of Potential Deposits of Water, Carbon, and Rare Gases on the Moon (англ.). Процитовано 18 липня 2024.
  122. ↑ Dauna Coulter (18 березня 2010). Water & Ices - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 19 липня 2024.
  123. ↑ Water & Ices - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 18 липня 2024.
  124. ↑ Bussey, D. Ben J.; Lucey, Paul G.; Steutel, Donovan; Robinson, Mark S.; Spudis, Paul D.; Edwards, Kay D. (2003-03). Permanent shadow in simple craters near the lunar poles. Geophysical Research Letters (англ.). Т. 30, № 6. doi:10.1029/2002GL016180. ISSN 0094-8276. Процитовано 18 липня 2024.
  125. ↑ lunar2. Why is finding water on the Moon significant?. web.archive.org. 14 вересня 2016. Процитовано 18 липня 2024.
  126. ↑ Nozette, S.; Lichtenberg, C. L.; Spudis, P.; Bonner, R.; Ort, W.; Malaret, E.; Robinson, M.; Shoemaker, E. M. (29 листопада 1996). The Clementine Bistatic Radar Experiment. Science (англ.). Т. 274, № 5292. с. 1495—1498. doi:10.1126/science.274.5292.1495. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  127. ↑ Paul Spudis (6 листопада 2006). The Space Review: Ice on the Moon (page 1). web.archive.org (англ.). Процитовано 19 липня 2024.
  128. ↑ Saal, Alberto E.; Hauri, Erik H.; Cascio, Mauro L.; Van Orman, James A.; Rutherford, Malcolm C.; Cooper, Reid F. (2008-07). Volatile content of lunar volcanic glasses and the presence of water in the Moon’s interior. Nature (англ.). Т. 454, № 7201. с. 192—195. doi:10.1038/nature07047. ISSN 1476-4687. Процитовано 19 липня 2024.
  129. ↑ Pieters, C. M.; Goswami, J. N.; Clark, R. N.; Annadurai, M.; Boardman, J.; Buratti, B.; Combe, J.-P.; Dyar, M. D.; Green, R. (23 жовтня 2009). Character and Spatial Distribution of OH/H 2 O on the Surface of the Moon Seen by M 3 on Chandrayaan-1. Science (англ.). Т. 326, № 5952. с. 568—572. doi:10.1126/science.1178658. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  130. ↑ Emily Stewart Lakdawalla (13 листопала 2009). LCROSS Mission Finds Water - Planetary News | The Planetary Society. web.archive.org (англ.). Процитовано 19 липня 2024.
  131. ↑ Colaprete, A.; Ennico, K.; Wooden, D.; Shirley, M.; Heldmann, J.; Marshall, W.; Sollitt, L.; Asphaug, E.; Korycansky, D. (1 березня 2010). Water and More: An Overview of LCROSS Impact Results. с. 2335. Процитовано 19 липня 2024.
  132. ↑ Colaprete, Anthony; Schultz, Peter; Heldmann, Jennifer; Wooden, Diane; Shirley, Mark; Ennico, Kimberly; Hermalyn, Brendan; Marshall, William; Ricco, Antonio (22 жовтня 2010). Detection of Water in the LCROSS Ejecta Plume. Science (англ.). Т. 330, № 6003. с. 463—468. doi:10.1126/science.1186986. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  133. ↑ Hauri, Erik H.; Weinreich, Thomas; Saal, Alberto E.; Rutherford, Malcolm C.; Van Orman, James A. (8 липня 2011). High Pre-Eruptive Water Contents Preserved in Lunar Melt Inclusions (PDF). Science (англ.). Т. 333, № 6039. с. 213—215. doi:10.1126/science.1204626. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  134. ↑ C Meyer (2010). Lunar Sample Compendium. 74220 (PDF). NASA (англ.). Процитовано 19 липня 2024.
  135. ↑ Husain, Liaquat; Schaeffer, Oliver A. (29 червня 1973). Lunar Volcanism: Age of the Glass in the Apollo 17 Orange Soil. Science (англ.). Т. 180, № 4093. с. 1358—1360. doi:10.1126/science.180.4093.1358. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  136. ↑ Li, Shuai; Lucey, Paul G.; Milliken, Ralph E.; Hayne, Paul O.; Fisher, Elizabeth; Williams, Jean-Pierre; Hurley, Dana M.; Elphic, Richard C. (4 вересня 2018). Direct evidence of surface exposed water ice in the lunar polar regions. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). Т. 115, № 36. с. 8907—8912. doi:10.1073/pnas.1802345115. ISSN 0027-8424. PMC 6130389. PMID 30126996. Процитовано 19 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  137. ↑ Wallpublished, Mike (21 серпня 2018). Water Ice Confirmed on the Surface of the Moon for the 1st Time!. Space.com (англ.). Процитовано 19 липня 2024.
  138. ↑ Honniball, C. I.; Lucey, P. G.; Li, S.; Shenoy, S.; Orlando, T. M.; Hibbitts, C. A.; Hurley, D. M.; Farrell, W. M. (2021-02). Molecular water detected on the sunlit Moon by SOFIA. Nature Astronomy (англ.). Т. 5, № 2. с. 121—127. doi:10.1038/s41550-020-01222-x. ISSN 2397-3366. Процитовано 19 липня 2024.
  139. ↑ Williams, J.‐P.; Greenhagen, B. T.; Paige, D. A.; Schorghofer, N.; Sefton‐Nash, E.; Hayne, P. O.; Lucey, P. G.; Siegler, M. A.; Aye, K. Michael (2019-10). Seasonal Polar Temperatures on the Moon. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 124, № 10. с. 2505—2521. doi:10.1029/2019JE006028. ISSN 2169-9097. Процитовано 11 липня 2024.
  140. ↑ Q&A: Why the Moon is Higher in Winter – SKY LIGHTS (амер.). 2 грудня 2019. Процитовано 28 липня 2024.
  141. ↑ Why is a full moon more prominent in winter than in summer? | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  142. ↑ Lunar Phases and Eclipses - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 25 липня 2024.
  143. ↑ Lunar phase | Definition, Examples, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). 28 червня 2024. Процитовано 27 липня 2024.
  144. ↑ а б Moon Viewing Guide - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
  145. ↑ David Dickinson (26 жовтня 2017). How bright is the moon . . . Exactly?. Sky & Telescope (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
  146. ↑ Dickinson, Terence (1998). NightWatch: A Practical Guide to Viewing the Universe (англ.). Firefly Books. с. 134. ISBN 978-1-55209-302-3.
  147. ↑ Misconceptions. moon.nasa.gov (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
  148. ↑ Demeersman, Xavier. Quand et comment observer la Lune ?. Futura (фр.). Процитовано 26 липня 2024.
  149. ↑ Luciuk, Mike (12 квітня 2019). How Bright is the Moon? – Asterism.org. Asterism.org (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
  150. ↑ Buratti, Bonnie J.; Hillier, John K.; Wang, Michael (1 грудня 1996). The Lunar Opposition Surge: Observations by Clementine. Icarus. Т. 124, № 2. с. 490—499. doi:10.1006/icar.1996.0225. ISSN 0019-1035. Процитовано 26 липня 2024.
  151. ↑ Kentridge, Robert W (2005-12). Constancy, illumination and the whiteness of the moon. Clinical & Experimental Ophthalmology (англ.). Т. 33, № 6. с. 572—573. doi:10.1111/j.1442-9071.2005.01094.x. ISSN 1442-6404. Процитовано 26 липня 2024.
  152. ↑ Ciocca, Marco; Wang, Jing (2013-05). By the light of the silvery Moon: fact and fiction. Physics Education. Т. 48, № 3. с. 360—367. doi:10.1088/0031-9120/48/3/360. ISSN 0031-9120. Процитовано 26 липня 2024.
  153. ↑ а б Colors of the Moon | Science Mission Directorate. web.archive.org. 11 листопада 2020. Процитовано 26 липня 2024.
  154. ↑ Guerra, Marco (27 березня 2023). Mesmerizing Moon Colors Explained. Little Passports (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
  155. ↑ Supermoon, Blood Moon, Blue Moon and Harvest Moon | NASA Space Place – NASA Science for Kids. spaceplace.nasa.gov. Процитовано 26 липня 2024.
  156. ↑ The Moon Illusion: Why Does the Moon Look So Big Sometimes? - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
  157. ↑ Philip Gibbs (1997). Why is the sky blue?. math.ucr.edu (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
  158. ↑ What Is the Harvest Moon? | Harvest Moon Facts and Folklore | The Old Farmer's Almanac. www.almanac.com (англ.). 25 липня 2024. Процитовано 27 липня 2024.
  159. ↑ Blue moon | Astronomy, Lunar Phases & Folklore | Britannica. www.britannica.com (англ.). 23 червня 2024. Процитовано 27 липня 2024.
  160. ↑ Weiteringpublished, Hanneke (20 березня 2019). Supermoon 2019: When and How to See the Supermoon Trifecta. Space.com (англ.). Процитовано 25 липня 2024.
  161. ↑ Three Supermoons in a Row - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). 9 липня 2014. Процитовано 25 липня 2024.
  162. ↑ а б Taylor, Alan. Supermoon 2016 - The Atlantic. www.theatlantic.com (англ.). Процитовано 25 липня 2024.
  163. ↑ November Supermoon a Spectacular Sight - NASA (амер.). 9 листопада 2016. Процитовано 25 липня 2024.
  164. ↑ Сизигія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 421. — ISBN 966-613-263-X.
  165. ↑ Eclipses - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
  166. ↑ NASA - Eclipse 99 - Frequently Asked Questions. web.archive.org. 27 травня 2010. Процитовано 28 липня 2024.
  167. ↑ Space Math. 9. Angular Size and Similar Triangles (PDF). NASA (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  168. ↑ Espenak, Fred (24 травня 2015). Solar Eclipses for Beginners. web.archive.org (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  169. ↑ What Is the Sun's Corona? | NASA Space Place – NASA Science for Kids. spaceplace.nasa.gov. Процитовано 28 липня 2024.
  170. ↑ Urrutia, Doris Elin; updated, Tim Sharp last (25 лютого 2022). How Far is the Moon?. Space.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  171. ↑ Sun. education.nationalgeographic.org (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  172. ↑ Moon near Perigee, Earth near Aphelion. www.fourmilab.ch. Процитовано 28 липня 2024.
  173. ↑ Mathews, Samantha (31 липня 2017). Earth Will Have Its Last Total Solar Eclipse in About 600 Million Years. Space.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  174. ↑ NASA - Eclipse 99 - Frequently Asked Questions. web.archive.org. 11 лютого 2007. Процитовано 28 липня 2024.
  175. ↑ NASA - Eclipses and the Saros. eclipse.gsfc.nasa.gov. Процитовано 28 липня 2024.
  176. ↑ Guthrie, David Vance (1 квітня 1947). The Square Degree as a Unit of Celestial Area. Popular Astronomy. Т. 55. с. 200. ISSN 0197-7482. Процитовано 28 липня 2024.
  177. ↑ What is an occultation in astronomy?. www.skyatnightmagazine.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  178. ↑ Chapter 16: Encounter - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
  179. ↑ RASNZ Occultation Section - Total Lunar Occultations. web.archive.org. 23 лютого 2010. Процитовано 28 липня 2024.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Dmytro_Tvardovskyi/Чернетка/Місяць&oldid=43173389