Користувач:Полковник Долотецький/Чернетка

Ключ – за тлумаченням словника В.Даля означає: 1. ''Во время военных действий ключ - это местность, пункт, высота и т.п., овладение которыми меняет создавшееся положение, обеспечивает победу.'' 2. «Замежеванные под одну межу земли, селения; волость, вотчина, старовство и зап., поместье из нескольких сел и деревень с местечком; ключ разделен на фольварки и управляется ключвойтом, головою»''.

Зміст ред.

* 1Походження назви

Розташування[ред. • ред. код] ред.

У першій половині XVII ст. населені пункти (містечка, села, селища та хутори), що входили до складу Погребищенського ключа (разом з м. Погребище, 27 селами та селищами) брали свій початок від м. Погребищ і тягнулися по руслу р.Рось до м. Володарки.

Походження назви[ред. • ред. код] ред.

Назва "Погребищенський" (ключ) походить від м. Погребищ (тепер Вінницька область), перша письмова згадка про яке датується 1148 роком. Погребищани є нащадками слов"янського племені "росичів". На думку багатьох істориків, саме ці племена стали ядром Русі.

Перша письмова згадка про м. Погребище зафіксована в російському документі за 1545 рік під назвою "Погребиська городня", яка згодом стала центром "Погребиського ключа". У Вінницькому замку на підставі надходження від прибутків за згаданий рік записано, що з-поміж вільних "городні" засновано так звану "погребиську", а саме містечко Погребище тримав Грицько Онацкович.

Визначення словосполучень - "погребиський грунт" і "погребиська городня" полягають у тому, що городня - це земля, на якій збудовано маєток Погребище, а грунт - це вільні (не забудовані) землі, які розташовані навколо маєтку Погребищ але належали його власнику. Серед них були землі, заселені вільними людьми (козаками) та переселенцями.

Перші письмові згадки про «Погребиський ключ» зустрічаються в "Сказаниях Л.Похилевича о населенных местностях Киевской губернии" и Геограрическом словаре Королевства Польского" при описі історії утворення містечка Погребищ, хуторів, селищ та сіл, які до нього належали, за часи правління великих землевласників князів Збаразьких, Вишневецьких, Радзивілів та графів Ржевуцьких, що володіли цими землями наприкінці XVI – другої половни XIX ст.ст.

Історичний огляд[ред. • ред. код] ред.

Анонімний баварський автограф-географ другої половини ІХ ст. зазначає, ... що Київському столу належать землі Верхнього Побужжя з містами Божський, Межибожжя та інші, на Вінничині давньоруськими містами були Рокитня (теперішнє Погребище), Рів (Бар) і т.п." Містечко Рокитня на початку ХІІІ ст. було вщент зруйноване татаро-монголами. Існує гіпотеза, що саме від тих давніх і трагічних подій походить сучасна назва містечка Погребища. Від красивого донедавна стародавнього містечка залишилися одні руїни від погребів-підземель та підземні лази.

Після Люблінської унії 1569 року, коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель, поряд з козацькими землеволодіннями, особливо швидко зросло й магнатське землеволодіння. У цьому самому році була проведена ревізія «пустопорожніх» земель у нових воєводствах. Эти земли народ в те годы назвал "диким полем", и хоть считались они русскими, вошедшими в состав Литовского княжества, но хозяйничали там всё же татары.

КНЯЗІ ЗБАРАЗЬКІ ВЛАСНИКИ ПОГРЕБИЩЕНСЬКОГО КЛЮЧА.

У 1575 році князь Микола Андрійович Збаразький придбав у Патковських з дому Требуцков (Трибухів) м. Володарку, село Антоново з прилеглими хуторами та грунтами в урочищі «Владимирка» (так зване дідицтво Борщайовецьке - тепер с. Борщагівка Погребищенського району Вінницької області).

У 1576 році королем Стефаном Баторієм Брацлавським воєводою поставлений син Миколи Збаразького - князь Януш Миколайович Збаразький, котрий обіймав цю посаду до своєї смерті 1608 року. Як стверджують історики, князь на той час був відомою фігурою та великим колонізатором.

31 травня 1579 року Іван Збаразький разом з боярином Вінницького повіту Сергієм Прилуцьким купують землі Погребищ уздовж річки Рось від нащадків Онацковичів - Погребиських, а Прилуку-від Прилуцьких (тепер м.Стара Прилука Липовецького району Вінницької області). Ці два великих маєтки з прилеглими землями стали називати Погребищенським та Прилуцьким ключами.

В 1590 году варшавский сейм постановил: - "Просторы пустых мест на границах за Белой Церковью, не приносят ни какой пользы не государственной не частной, необходимо чтобы от них была польза, чтобы они не пустовали без пользы. А посему с разрешения и полномочия от всех чинов сейма утверждаем, что мы будем отдавать те пустыни в частную собственность особам шляхетского сословия за заслуги перед Речью Посполитой по воле и умыслу нашему".

Только лишь после появления здесь казаков сюда постепенно начинают заселяться пришельцы с севера, в том числе и из Московии, а в конце XVI века правительство Речи Посполитой вынуждено официально признать факт проживающего здесь русского населения. Признать то оно признало, а вот защищать это население от набегов татар было некому.

Із документу за 1596 р. довідуємося, що Погребище було добром Збаразьких набутим, а не отриманим за відповідну посаду. Як свідчать деякі джерела, Збаразькі нарощували свої землеволодіння не тільки за рахунок посагів і королівських подарунків за свої вислуги, а й розоренням місцевої середньої та дрібної шляхти та пограбуванням малоземельних власників.

Польський письменник Едвард Руліковський пише, що «…придбавши у своє володіння велику кількість земель з містечками та селами, князь Януш Збаражський об’єднав усе це добро в один великий Майновий Конгломерат, нотаріально завіривши його у воєводстві Брацлавському».Таким чином таке об'єднання земель стало називатися Погребищенським ключом.

Слід також наголосити, зазначає М.Крикун, що назву не всіх поселень Брацлавського воєводства на початок XVII ст. нам відомі, так навряд чи число 340 враховує всі поселення, згадані лише кількісно датованими 1602 роком квитами про сплату поборового податку з таких маєткових поселень князя Юрія Збаразького, як: Прилуцького (м. Прилуки і 29 сіл), (Немирівського (м. Немирів і 31 село), Животовського (м. Животов і 11 сіл) та Погребищенського (м. Погребище і 27 сіл).

Князь Іван Збаразький залишив цей світ у 1608 році. Все його майно перейшло у спадок до двох синів - Юрія та Христофора. У тому ж році брацлавськими комісарами здійнено розмежування між Погребищенським та Тетіївським ключами: …«приїхали комісари на Тетіївський грунт і розмежували добро Пятигор, Тетієва, Плискова, Чернявки, Гайсина (Липовець) і Зозова з добрами князів Збаразьких – Христофера і Юрія, з Погребищами, Животовим і Прилуками (Arch. J.Z. R., cz. VI, t.I, str.265).

Молоді княжата ще при житті батька в 1596 році успадкували від нього великі володіння. Тільки на Брацлавщині ці володіння обіймали «Прилуцький ключ», що складав по квиту 1602 року 29 сіл. З-поміж них: Курава, Котюжинці, Лисіївка, Нова Гребля, Скибинці, Вахнівка, Псярівка, Новий Збараж, Самгородок; і територія від Погребищ до Бершаді, від Ладижина до Немирова.

У 1631 році на останньому з роду – князеві Єжи (Юрій) Збаразькому згасає рід Збаразьких. При відсутності прямих спадкоємців по чоловічій лінії маєток Погребище перейшов у володіння до брацлавської кастелянши Маріси Базилової-Захаровської – сестри князя Януша Збаразького, а від неї – до її дочки Ганни, яка була у шлюбі з російським воєводою Костянтином Вишневецьким.

Князі Збаразькі володіли Погребищенським маєтком і ключом 56 років (з 1579 по 1635 рр.).

СПАДКОЄМЦІ КНЯЗІВ ЗБАРАЗЬКИХ - КНЯЗІ ВИШНЕВЕЦЬКІ, ВЛАСНИКИ ПОГРЕБИЩЕНСЬКОГО КЛЮЧА

У 1635 році відбувся розподіл володінь між дітьми Костянтина та Ганни Вишневецьких - Янушем (Іваном) та Оленою, згідно з яким Погребищенський ключ перейшов у володіння Івана, а Прилука залишилася за Оленою. На той час Олена була в шлюбі з Станіславом Варшицьким.

Князь Януш Костянтин Вишневецький, як сповіщають джерела, був видатною особистістю свого часу та хоробрим лицарем. Зі своїми підданими погребищанами воював проти татар. Тримав при дворі озброєне військо, на яке щорічно виділяв 120 тис. злотих зі своєї скарбниці. Частину своїх доходів спрямовував для забезпечення миру та спокою. За ратну службу та бойові заслуги король Польщі Владислав IV щедро нагородив князя новими землями та присвоїв йому високе звання гетьмана польного коронного. Усі свої вільні брацлавські землі князь заселив без великих затрат і коштів, при цьому заклав багато нових слобод і сіл.

Після смерті князя Івана Вишневецького (1598-†1636) - старости крем'янецького, коронного конюшого, все майно перейшло до його малолітніх синів Єремії Дмитра та Костянтина, які були під опікою рідного брата князя Костянтина - Яреми Вишневецького.

У результаті підписання мирного Білоцерківського договору між Польщею та урядом Богдана Хмельницького 18 (28) вересня 1651 року наступило перемир’я у військових діях. Скориставшись цією нагодою молоді княжата Дмитро та Костянтин Вишневецькі направились до своїх володінь і 10 грудня того ж року в Немирові учинили розподіл батьківського майна, в результаті якого до князя Єремії (Дмитра) перейшли великі латифундії Немирівського та Бершадського маєтків, а князю Костянтину дістались наступні містечка та села: м. Погребище, сс. Черемошне, Педоси, Бурківці, Малинки, Васильківці, Островці, Михайлівка, Котиїв, Степанки, Станилівка, хутір Левківка, Пруси, Талалаї, Люлинці, Білашки, Заруденці, хутори: Смарженці, Ліщинці, Круподеринці, Мончинці, Зозуленці, Сараженці, Павлівка; містечка - Івангородок, Рибче, Сапиївка, Ширмівка, Свитенці та Соснівка; хутори Кузьминці, Сахни, Городок; містечка Спиченці, Довжок, Булаї, Жидовичі, Ординці, містечко Іргачов і спустошені війнами села: Станиславівка, Чорнорудка, Топори, Дражинці, Бухни, Морозівка, Мачинці і, накінець ключі: Борщагівський, Володарський, Монастирський і Дашівський.

Князь Костянтин Вишневецький - воєвода белзький, дідич Погребищ, помер у 1668 році, похований у м. Львові. Наступним власником погребищанського змаєтку став син князя - Януш Антоній Вишневецький, каштелян краківський, маршалок надвірний литовський. За час правління Януша великі території добра були заселені новими осадчими, закладено багато нових слобід. Залюднені такі села як Білашки, Городок, Люлинці, Митниця, Топорівське, Станилівка, Смирновка і Ярмошовка, які під час «руїни» були зруйновані та спустошені.

Л.Похилевич зазначає, що «…По восстановлении польского владычества (1657-1667 (АВТ.) на правобережной Украине''', Погребищский ключ с весьма внушительными территориями, которые простирались на Восток к Володарке, были отданы польским правительством князьям Вишневецким, из коих в народе осталась память о Януше и Михаиле».

У 1723 році повністю сформовані обширні території маєтків князя Михайла Корибут - Вишневецького. До їх складу увійшли: графства комаржевські та дабровські, ключі: чарноостровські, ожуховіські, каролінські, опольські, борщайовіцькі, торжуські, дашовські і дзюньківські, що у воєводстві київському лежали, разом з містечками Дзюньків, з усіма Юнашками і Наказним, а також з двома фольварками, урочищами Сжарайовка (прозвана Збаражовка) та Розкопана Дамба, що до дідицтва цього ключа належали.

Серед цих володінь також м.Володарка, м. Антонів, села: Косівка, Логвин, Михайлівка, Самгородок, Петрашовка, Лаврики, Завадівка, Борщаговка, Княжа, Кур’янці, Мормолієвка, Воробієвка, Белієвка, Рогозна, (Сквирський повіт).

10 січня 1741 року помер рідний брат князя Михайла Вишневецького - князь Януш Антоній Вишневецький, каштелян краківський, маршалок надвірний литовський. За даними Каспера Несецького, князь похований в крипті латинської кафедри міста Львова. «Велика то була постать, особисто симпатична та з великим серцем. Мав величезний авторитет серед шляхти. Писав вірші, але під псевдонімом Ігнатія Ольшанського або каноніка краківського Габрієля Богдарського. Мав шлюб з Теофілою Лещинською, яка після його смерті застосувала до Погребищенського ключа «Акт Інтромісії» (введення жорстких санкцій, дій, іншими словами - гніт, обкладення великим податком, збільшення термінів відбування панщини; створення нестерпних умов для праці та проживання).

Через три роки після смерті Януша Вишневецького, у 1744 році помирає його рідний брат князь Михайло Сарвацій Вишневецький, останній з роду Вишневецьких по чоловічій лінії. 26 березня 1750 року відбувся поділ спадкового майна між двома його дочками: Ганною, що була замужем за князем Йозефом Огинським, воєводою троцьким і Катериною, що була замужем за Михайлом Здіславом Замойським, воєводою Смоленським.

Згідно з заповітним актом дочці Михайла Здислава Замойського Катаржині Мнішовій дісталися графства: бранінськіі любичовські, а також ключі: Вишневецькі, чайчиніські, вірбовіцькі, купальські, міджіржеські, телеханські, володарські, антоновські, воробйовські і таганські.

Заповітний акт Великого князя, гетьмана Волинського князівства Литовського, воєводи Віленського Михайла Сервація Вишневецького гербу «Корибут» дочкам – Ганні та Ельжбеті (Єлизавета) і іншим нащадкам.

26 березня 1750 року у м. Вишневці спеціальна Подольська комісія в складі: воєводи Подольського Вацлава Ржевуцького, Каролья з Влопольських Мішковским, Рохом Михайлом Яблоновським та підчашим волинським Древіцьким П.А. здійснила поділ спадкового майна князя Михайла Сервація Вишневецького між дочками: Ганною, що була у шлюбі з князем Йозефом Огинським, воєводою троцьким і Ельжбетою (Єлизавета) Катериною, що була у шлюбі з Михайлом Здіславом графом Замойським, воєводою Смоленським.

Відомості про розподіл майна

Згідно з заповітним актом дочці Михайла Здислава Замойського Катаржині Мнішовій дісталися графства: бранінськіі любичовські, а також ключі: Вишневецькі, чайчиніські, вірбовіцькі, купальські, міджіржеські, телеханські, володарські, антоновські, воробйовські і таганські. Князю Огинському та Ельжбетті - панні, а також Августині Константовій графині Платтеровій, Катаржині Антоновій графині Пржежджіській, Геновефі Адамовій Бржостовській і Казіміру Михайлову Бржостовському випало наступне добро: графства комаржевські і дабровські, ключі: чарноостровські, ожуховіські, каролінські, опольські, борщайовіцькі, торжуські, дасжовські і дзюньківські, що у воєводстві київському лежали, разом змістечками Дзюньків, з усіма Юнашками і Наказним, а також з двома фольварками, урочищами Сжарайовка, прозвана Збаражовка, Розкопана Гребля, що до дідицтва цього ключа належали.

Свідоцтво на право приватної власності затверджено і підписано членами спеціальної Подольської комісії:

Воєвода Подольський Вацлав Ржевуцький

Кароль з Влопольських Мішковский

Рох Михайло Яблоновський

Підчаший Волинський Древіцьким П.А.

26 березня 1750 року

м.Вишневець

Тлумачення Заповітного акту. Дочці Михайла Здислава Замойського, онуці Михайла Вишневецького Катаржині (Катерині) Мнішовій, дісталися графства: Бранінські, Любичовські, а також ключі: Вишневецькі, Чайчиніські, Вірбовіцькі, Купальські, Міджіржеські, Телеханські, Володарські (нині селище міського типу Еиївської області), Антоновські (нині село Сквирского району Київської області), Воробйовські та Таганські.

Князю Огинському та Ельжбеті – панні (княжна Эльжбета Огинська (1731-1771), внучка Михайла Вишневецького, з 1754 року в шлюбі з кухмістром[1] великим литовським Михалом Вельхорським (біля 1730-1794), Августині Константовій графині Платтеровій (княжна Августа Огинська, онука великого князя, у шлюбі з каштеляном трокським Константином Людвигом Пляттером (1722-1778), Катаржині (Катерині) Антоновій графині Пшездецькій (княжна Катерина Огинська, онука великого князя), з 1744 року у шлюбі з підканцлером[2] литовським Антонієм Тадеушем Пшездецьким (1718-1772), Геновефі Адамовій Бржостовській (княжна Геновефа Огинська, онука великого князя), у шлюбі з каштеляном[3] полоцьким Адамом Бржостовським (1722-1790) і Казимірі Михайловій Бжостовській (княжна Казимира Огинська, онука великого князя), у шлюбі з підскарбієм[4] великим литовським Михайлом Бжостовським (1722-1782), випало наступне добро: графства Комаржевські та Дабровські, ключі: Чорноостровські (містечко Чорний Острів з власницькими селами Проскурівського повіту Подільської губернії. Нині - селище міського типу, центр Чорноострівської селищної територіальної громади Хмельницького району Хмельницької області), Ожуховіські, Каролінські, Опольські, Борщайовіцькі (містечко Борщагівка з власницькими селами: Збаражівка, Злодіївка, Каленна, Княжа, Курьянці, Татаринівка та Чипіженці Бердичівського повіту Київської губернії, нині село Погребищенського району Вінницької області), Торжуські, Дасжовські (дашівські – всього 11 поселень, серед них: містечки Дашів, Кальник і власницькі села: Шабельня, Купченці, Кантелина, Пархомівка, Фронтівка, Кошлани, Сорока, Польове та Талалаївка, Липовецького повіту Київської губернії. Нині село Іллінецького району Вінницької області) і Дзюньківські, що у воєводстві Київському лежали, разом з містечками Дзюньків, з усіма Юнашками і Наказним, а також з двома фільварками, урочищами Сжарайовка, прозвана Збаражовка, Розкопана Дамба, що до дідицтва того ключа належали (Дзюньків, Збаржівка, Наказне і Юнашки – нині села Погребищенського району Вінницької області).

Слід зазначити, що у Заповіті відсутні ще двоє дітей Огинських (онуків і спадкоємців Михайла Вишневецького) - князя Михайла Казиміра Огинського (1729-1830), чашника5] великого литовського (1744), полковника королівського (1749), писаря польного Литовського (1748), генерал-майора литовських військ (1748), воєводи віленського (1764), гетьмана великого литовського (1768-1793), якому, дивлячись на його посади, дідова частка спадку не була потрібна. Однак, його сестрі княжні Гонораті Огинській (Елеонора, 1723-1785, в чернецтві Гонората), яка постриглась в монахині і служила у Домініканському монастирі міста Львова, після скасування львівського монастиря домініканок, окреме місце під сонцем було б якраз доречним. Та її прихистив рідний брат Михайло, у маєтку якого під Телеханами[6] Гонората прожила решту своїх днів.

[1] Кухмістер, кухмістр (від нім. Küchenmeister; рос. кухми́стер, кухме́йстер — кухар, повар) — уряд, посада при дворах багатьох європейських монархів, головний придворний кухар.

[2] Підканцлер — у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій заступник канцлера, охоронець малої державної печатки, глава власної канцелярії.

[3] Каштеля́н (пол. kasztelan) або кастеля́н (від лат. castellanus) — у Королівстві Польському (1385—1569), Речі Посполитій службова особа, яку призначав король або князь для управління «гродом» (замком) та навколишньою місцевістю.

[4] Підскарбій (лат. supremus thesaurarius, supremus rei monetariae magister) - у давній Польщі, Речі Посполитій урядовець найвищого рівня (ранг сьогоднішніх міністра фінансів, голови Національного банку), що відав скарбницею і монетними дворами, з XVI ст. член Сенату; з 1569 у Речі Посполитій існували окремі уряди великого коронного підскарбія і великого литовського підскарбія.

[5] Чашник (від «чаша») — представник вищої князівської адміністрації у Київській Русі. Чашник керував відомством у господарстві князя, що займалося бджільництвом і медоварінням.

[6] Телеха́ни (біл. Целяхани) — селище міського типу в Івацевицькому районі Берестейської області Білорусі на Огінському каналі, на автодорозі Івацевичі - Пінськ. Розташоване за 45 км на південний схід від Івацевичів, за 181 км від Берестя.

Свідоцтво на право приватної власності було затверджено спеціальною Подольською комісією в складі: воєводи подольського Вацлава Ржевуцького, Каролья з Влопольських Мішковским, Рохом Михайлом Яблоновським та підчашим волинським Древіцьким П.А.

Князі Вишневецькі володіли Погребищенським маєтком та ключом 106 років (з 1635 по 1744 рр.).

У 1744 році Антоній Тадеуш Пшездецький одружився на онуці великого князя Михайла Сервація Вишневецького, племінниці його меншої дочки Ельжбети, княгині Катаржині (Катерині) Огинській (1725 - ?) дочці воєводи трокського князя Юзефа Тадеуша Огинського (1700-1736) і Ганни Вишневецької (1700-1732) – старшої дочки великого князя.

Від сумісного шлюбу народились діти:

- Михайло Пшездецький (1747-1799), граф на Чорному Острові, писар великий литовський, староста пінський;

- Август Домінік Пшездецький (1760-1782), граф на Заславі, староста мінский;

- Констанція Пшездецька, дружина з 1766 року великого канцлера литовського Іоахіма Хрептовича (1729-1818);

- Олена Пшездецька (1753-1821), дружина останнього воєводи віленського, князя Михайла Іероніма Радзивила (1744-1831);

- Маріана Пшездецька, дружина генерал-майора литовських війск Ігнатія Тизенгауза (1760-1822).

Завдяки шлюбному союзу з Катериною Огинською придбав третину великих володінь Огинських. У 1750 році отримав у спадок містечко Чорний Острів, що у Проскурівському повіті Подільської губернії та село Дзюнькофф Бердичівського повіту Київської губернії (тепер Дзюньків Погребищенського району Вінницької області) з великою прилеглою територією.

Географічний словник Королівства Польського свідчить, що після того, як граф Антоній Тадеуш Пшездецький вступив у володіння селом Дзюньків, близько 1763 року за рахунок значного приросту населення, воно отримало статус містечка[1]. У тому ж році місцеві євреї платили з Дзюнькова 320 злотих в казну Речі Посполитої. На той час це були великі кошти. Очевидно саме в цей період утворено Дзюньківський ключ з містечком Дзюньків і власницькими селами: Долотецьким, Обозівкою, Наказним і Юнашками.

[1] Містечко (пол. miasteczko, біл. мястечка, укр. мiстечко, чеськ. městys (městečko), літ. miestelis, латиш.miests) - один з типів населених пунктів, історично - що склалася різновид поселення в Речі Посполитої, тобто на території сучасної Білорусії, Литви, східної Латвії, Польщі, України і західної Росії, часто - зі значною часткою єврейського населення, єврейським містечком (ідиш שטעטל - штетл, букв. «містечко»). Містечко з характерним для міста торгово-ремісничим населенням і аналогічної інфраструктурою і плануванням, проте, відрізнялося від міста - як правило, меншою площею і меншою кількістю населення.

Ззавдяки зусиллям Антонія Тадеуша Пшездецького та добрих стосунків з королем Польським Станіславом Понятовським, останній виклопотав від нього (бл.1763-1764 рр.) проведення в Дзюнькові ярмарків, які проходили тут 2 рази на місяць.

11 березня 1772 року 53-річний граф Антоній Тадеуш Пшездецький склав заповіт, згідно з яким його володіння – місто Чорний Острів з прилеглими селами відійшли у спадок до старшого сина Михайла.

Графство на Заславлі, а також Дзюньківський ключ, який складався з містечка Дзюньків та власницьких сіл: Долотецького, Наказного, Обозівки та Юнашок відійшли у спадок до меншого його сина Августа Домініка Пшездецького.

28 березня 1772 року граф Антоній Тадеуш Пшездецький помер у Варшаві.

У серпні того ж року після першого поділу Польщі багато маєтків Пшездецьких були анексовані росіянами. З цього приводу у Географічному словникові Королівства Польського зазначено, … «як видно з документів у 1786 році Дзюньків обіймав спадково Денис Комар. Від Комарів, яких українські люди згадують до цього часу, Дзюньків перейшов «правом по народженню» на Кошків і Житинських. Перша з цих родин посідала велику спадкову батьківщину: Шпиків і Красне, які згодом перейшли до князів Острозьких».Близько 1800 року Пшездецьким все ж таки вдалося продати Дзюньківський ключ з власницькими селами голові Київського міського суду Йосипові Моршковському, від якого наступним покупцем ключа того ж року став Адам Станіславович граф Ржевуцький, каштелян вітебський і сенатор російської Думи.

КНЯЗІ РАДЗИВИЛИ - СПАДКОЄМЦІ КНЯЗІВ ВИШНЕВЕЦЬКИХ, ВЛАСНИКИ ПОГРЕБИЩЕНСЬКОГО КЛЮЧА

Після смерті князя Януша Вишневецького все його добро перейшло до єдиної доньки - княжни Урсули Франциски Вишневецької (1705-1753), останньої спадкоємиці батьківського роду, яка у 1725 році вийшла заміж за князя Михайла Казимира Радзивила за прізвиськом «Рибонька», польного гетьмана литовського. В дім князя надійшли великі статки від її приданого.

Молодша дочка Казиміра Радзивіла - Катаржина Кароліна Радзивіл 13 червня 1758 році в містечку Несвіж вийшла заміж за Станіслава Фердинанда Ржевуцького, пістолія литовського, справця хелмського. Згідно з заповітом, батько заповідав своїй дочці в посах 200.000 золотих з маєтками.

Шлюбний контракт між Ржевуцькими та Радзивилами передбачав, що дружина Станіслава Фердинанда Вацлава Ржевуцького (1737-1786) Катаржина Кароліна Радзивіл отримає після розділу з сестрою лише ті маєтки, що належать їхній матері, а саме: Погребище, Міжріччя та Біле Озеро. Зі свого боку мати Урсула Францишка переписує своїм дочкам наступне добро: ключі Ямпольский, Білокриницький, Білокаменецький, графство Змігродське, маєток у Кракові, Сжеджнове і, на Україні ключі: Погребищенський, Конельський, Мосженський, Белоозерский.

Вацлав Ржевуцький не залишився в боргу та переписав на свого сина Станіслава Фердинанда ключ Тарговиський на Волині.

09 березня 1759 року граф Станіслав Фердинанд Вацлав Ржевуцький (1737, Підгірці - 16 червня 1786, Погребище) і його мати Ганна Ржевуцька (Любомирська - (1714 - 1763), вступили у володіння Погребищенським ключем. Його територія (більше 100 км ) починалася від села Ординці (нині Погребищенський район) і по обидва боки славної річки Рось клином тягнулася до м. Володарки. Тоді ключ нараховував 39 населених пунктів, серед них села: Адамівка, Андрушівка, Білашки, Бурківці, Бухни, Бистрик, (Борщагівський ключ-вотчинне володіння графині Мнішек, що відійшло до Сквирського повіту): м.Борщагівка,сс. Збаржівка, Злодіївка, Каленна, Княжа, Курьянці, Татаринівка та Чипіженці), Веселівка, Городок, Гопчиця, (Дзюньківський ключ придбаний графом А.С.Ржевуським: м. Дзюньків, сс. Долотецьке, Наказне, Обозівка, Розкопане та Юнашки), Іваньки, Круподеринці, Кулешів, Ліщинці, Люлинці, Малі Нізгурці, Мормоліївка скв.п., (Морозівсько-Березянський маєток графів Вишневецьких, Ржевуцьких та Любомирських), що відійшов до Сквирського повіту: сс. Бабинці (Бистрик с.), Березянка (Чехова с., Озірна с.), Мовчанівка, Морозівка, Новохвастів (Голохвастів), Рибинці, Сніжна), Павлівка, Паріївка, Плисків, м. Погребище, Поповці, Рогачі скв.п., Саражинці, Сахни, Свитинці, Соснівка, (Спичинецький ключ: м. Спиченці, сс. Булаї, Довжок (хутір Вінницький), Малинки, Васильківці, Педоси, Черемошне, що придбані графом П.П.Собанським), Станилівка, Старостинці скв.п., Степанки, Талалаї, Топори скв.п., Ширмівка та Ярославка.

Діти Станіслава та Катаржини Ржевуцьких: Северин, Адам Вавринець (1760-1825), каштелян вітебський, маршалок дворянства могилівської губернії, Теофіла (1762-1831), 1-й чоловік з 1786 року, - князь Францішек Ксаверій Любомирський (1747-1819), 2-й чоловік з 1801 року, - Август Ієроним Брьоле-Плятер (1750-1803), Франциска - дружина Хризостома Рдултовського та Кароліна - дружина Михайла Обуховича, вже будучи дорослими, розпочали процес відносно свого батька "про погане використання довгожиття", і в 1785 році розділили між собою маєтки, які належали їхній матері, а також батьківського добра.

- Теофіла, княжна Любомирська отримала ключі Миджирський та Білозирський, а Францишка Рдултовська - Босовське з усіма селами: Угловате, Париски, Охримове, Попудня,Терлиса і Юркова;

- Ганна Августівна Платерова отримала: Березне, Вилка, Морозівку, Сжапіївку, Товсте, Рохасжов, Бурківці, Круподеринці, Порежинці, Босий Брід і Поповче;

- Брату Северину відійшли: Гопчиця, Сахни, Бухни, Ліщинці, Топори і Ржевуха;

- Другому брату Адаму Вавринцю Станіславовичу Ржевуцькому дістався погребищенський маєток з містечком Погребище і навколишніми селами: Адамівкою, Білашками, Круподеринцями, Сараженцями, Павлівкою та Розкопаним.

Князь Михайло Казимір Радзивіл помер 15 травня 1762 року в Несвіжі. Усе його добро було розділене поміж дочками – панною Теофілою Констанцією, а Кароліна Катаржина, що була в шлюбі з Станіславом Ржевуцьким вступила у спадок усім добром, що їй належали, як остання законна дідичка Погребищ.

До Погребиського маєтку належало, окрім м. Погребищ, містечко Джуньків і села: Наказне, Розкопане та Прицівка (Адамівка). Всього 14.367 дес. землі.

Князі Радзивіли володіли Погребищенським маєтком та ключом 18 років (з 1741 по 1759 рр.).

ГРАФИ РЖЕВУЦЬКІ - СПАДКОЄМЦІ КНЯЗІВ РАДЗИВІЛІВ, ОСТАННІ ВЛАСНИКИ ПОГРЕБИЩЕНСЬКОГО КЛЮЧА

16 червня 1786 року Станіслав Фердинанд Ржевуцький, пістолій литовський, генерал-лейтенант артилерії Австро-Російських військ помер у м. Погребище. Все добро графа відійшло у спадок до його сина Адама Станіславовчиа Вавринця Ржевуцького - дідича Погребищенського ключа, який знаходився у його володінні 39 років. 12 січня 1825 року Адам Ржевуцький померає, залишивши після себе дружину Юстину Рдултовську, чотири дочки та трьох синів. Увесь спадок графа перейшов до його дружини. За умовами роздільного акту від 07.10.1827 р. син графа Адама Вавринця – Адам Адамович Ржевуцький (5 січня 1801 (Погребище) - 17 квітня 1888 (Верховня, Київської губернії), отримав у спадок м. Погребище та села - Адамівку і Розкопане.

Через 16 років після смерті Адама Вавринця Ржевуцького, по викупному ордеру 1863 року селянське товариство містечка Погребищ придбало у свою власність у графа Адама Адамовича Ржевуцького 2107 дес. землі за 103,582 крб.

17 квітня 1888 року в своєму помісті Верховня Київської губернії помер син графа Адама Станіславича Ржевуцького - граф Адам Адамович Ржевуцький, генерал-лейтенант артилерії Російської Армії, останній дідич Погребищенського ключа. Його похоронили у фамільній садибі м. Погребище. Генерал був тричі одружений. Перших два шлюби мав з росіянками, за що польська шляхта спалила його фамільний маєток у Погребищах.

Після смерті батька великі земельні володіння успадкували два його сини – графи Адам Адамович та Леонс Адамович Ржевуцькі. Маєток у с. Верховня, власницьке село Капустинці, селища: Злодіївка, Кур’янчик і Чипіжинці Бабинецької волості Сквирського повіту перейшли до Адама Адамовича Ржевуцького (1847 - 1932), народженого від першого шлюбу з Олександрою Ржевуцькою (Жеребцовою, Лопухіною). Про останнього власника Верховні селяни відгукувалися дуже тепло, тому, що він побудував у селі школу та лікарню. Кажуть, що Адам Ржевуцький (молодший) мав біля сотні хресників! Однак, в 1916 році він виїхав до Польщі, попередньо вивізши все майно в Сквиру Київської області (усі речі ледве помістилися на 75 підводах). Під час подій 1917 року маєток пограбовано, а сімейний склеп Ганських-Ржевуцьких - розкрито та осквернено.

Графу Леонсу Адамовичу Ржевуцькому перейшли у спадок власницькі: містечко Погребище, виселок «Кам’янка» та шість хуторів: «Дорошенка», «Казенна Левада», «Котлярка», «Твардовського» «Трелющин» і «Яницького, що належать до Погребиської волості Бердичівського повіту, а також м. Борщагівка, с. Мормуліївка, селище Княжа та хутір Кур’янчик, що належали до Бабинецької волості Сквирського повіту Київської губернії.

Дзюньківський ключ з м. Дзюньків і власницькими селами: Долотецьке, Обозівка, Павлівка, Попівці, Сараженці, Юнашки, а також селища, урочища, хутори та ферми придбали поміщики: Катерина Леонідівна Ігнат’єва, Цезарій Цезарійович Подгорський, Микола Павлович Ігнат’єв, Микола Олександрович Шубович, Фадей Йосипович Гейбович, Олександр Євтихійович Сувчинський та Марія Феодосіївна Лісовська.

Погребищенський ключ знаходився у володінні графів Ржевуцьких протягом 129 років (з 1759 по 1888 рр).

Слід зазначити, що після смерті князя Єремії Вишневецького у військовому таборі під м. Паволоч (1651), частина його маєтків, у тому числі й ті, що належали до Погребищенського ключа, перейшли у спадок до Януша та Михайла Вишневецьких. Решта маєтків (містечки Борщагівка, Дзюньків і Спиченці) з прилеглими до них населеними пунктами були придбані поміщиками та за прикладом Погребищенського ключа, утворені незалежні власницькі володіння, які отримали назву Борщагівський, Дзюньківський та Спичинецький ключі.

Із опису с. Борщагівка вбачається, що в 1664 году містечко належало князю Костянину Вишневецькому, котрий платив подимне Річі Посполитій лише з 60 душ. У 1741 році в м. Борщагівка нараховувалося лише 65 дворів. Тоді вона належала, як незначне село, зі Скибенцями, Кур'янцем і Мормолієвкою (так званий Борщагівський ключ) князю Михайлу Вишневецькому. Як видно з написів на деяких церковних книгах і на надгробних пам’ятниках, ще на початку XVIII ст. Борщагівка рахувалася містом. Після смерті князя Михайла Вишневецького ключ відійшов у спадок до його доньки Катерини Замойської (Мнішек).

Дзюньковський ключ утворено у 1723 році князем Михайлом Вишневецьким. Існував ключ до 1888 року. Останніми його власниками були сини графа Адама Станіславовича Ржевуцького - Ернест і Адам.

«В прошлом веке (XVII) все спичинецкое имение входило в состав Погребисского ключа». Його власниками, як нам вже відомо, були князі Збаразькі, Вишневецькі та Радзивіли. Останні перетворили Спичинці в самостійний маєток і продали його в 1785 році Павлу Сабанському (Paweł Sobański h. Junosza) (р. в 1720-м). Очевидно, що після смерті останнього, все майно графа перейшло до його сина Петра, про що згадує у своїх сказках Л. Похилевич (1864). «Местечко при реке Роси выше Погребищ, в 70 верстах от г. Бердичева. Главное управление имением и резиденция помещика Петра Павловича Собанского. Следующие села принадлежат ныне к имению этому: Спиченцы, Васильковцы, Педосы, Малинки и Черемошное (Так называемый Спичинецкий ключ (АВТ,). Земли во всем имении 9958 дес. и 1435 ревисских душ мужескаго пола. В самом местечке С. жителей обоего пола: православных 816, римских католиков 44.

Примітки[ред. • ред. код] ред.

↑ Перейти до:^а ^б ^в Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мъстностяхъ Кіевской губерніи. — Кіевъ: Типографія Кіево-Печерской Лавры, 1864. — С. 263-264.
Вгору↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — T. II. — Derenek — Gżack, 1881. S. 108.
Вгору↑ Реєстр річок Вінницької області /Автор-укладач Гавриков Ю. С., Басейнове управління водними ресурсами річки Південний Буг. — Вінниця-Київ: Чорноморська програма Ветландс Інтернешнл, 2010. — С.28. pdf
Вгору↑ Муляр А. М. Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст.

Джерела[ред. • ред. код] ред.

Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мъстностяхъ Кіевской губерніи. — Кіевъ: Типографія Кіево-Печерской Лавры, 1864.
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — T. II. — Derenek — Gżack, 1881. S. 108-109. (пол. )

Додати тему