Збаразькі — руський (український) магнатський і князівський рід другої половини 15 століття — першої половини 17 століття, власники великих маєтностей на Волині і Поділлі. За легендарного патрона роду князів Збаразьких та Вишневецьких уважався Жиґимонт Корибутович, хоча нині достеменно доведено, що князі Збаразькі були з Рюриковичів, а не Гедиміновичів. Прізвище виникло від міста Збаража (тепер Тернопільська область), що належало цій родині та вважалося за їхнє родове гніздо.

Родовий герб Збаразьких — Корибут

ПоходженняРедагувати

Згідно з версією, прийнятою більшістю істориків і генеалогів на даний час, рід князів Збаразьких був гілкою княжого роду Несвіцьких, який походив з турово-пінських Рюриковичів. Засновник роду — князь Федько Несвізький (Несвіцький)[1], староста подільський (1432/33, 1434), в деяких документах він також титулувався князем Несвіцьким, Вінницьким і Збаразьким. У 1434 році Федір забезпечив непорушність удільного Збаразького князівства, передавши його своєму середньому синові Василю (пом. по 1463), який підписувався як князь на Збаражу. Своєю чергою сини останнього Солтан († 1472), Василь († 1474) і Семен (пом. 1 квітня 1481) титулували себе князями Збаразькими (1463 р.). Також, в деяких старовинних документах засновником роду князів Збаразьких подається боярин Дениско Мокосієвич, без посилання на його походження. Князівські роди Порицьких, Воронецьких, та найвідоміший — Вишневецьких, були гілками князівського роду Збаразьких.

Версія походження від ГедиміновичівРедагувати

В документах середини XV ст. часто згадується литовський князь Федір Корибутович[2], син Дмитра-Корибута, внук Ольгерда Гедиміновича, який також мав володіння на Волині, тому деякі історики (князь Юзеф Пузина, Антоній Прохаска, Ілона Чаманьська і ін.) в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., висловили припущення про тотожність князів Федора Корибутовича та Федора Несвіцького. Згодом історики (граф Казімеж Стадніцький, Юзеф Вольф) довели хибність цієї гіпотези, це були дві різні постаті. Підтвердженням того, що Збаразькі не можуть бути Гедиміновичами є старовинний документ, віднайдений істориком графом К. Стадніцьким, в якому говориться, що всі сини князя Дмитра Корибута, а отже і князь Федір Корибутович померли, не залишивши нащадків чоловічої статі. Проте версія про походження князів Несвіцьких та Збаразьких від Федора Корибутовича має прихильників і серед сучасних дослідників (зокрема Леонтій Войтович).

Генетичні дослідженняРедагувати

На походження князів Збаразьких від Рюрика опосередковано вказують результати проведених на початку XXI століття генетичних досліджень, на що звернув увагу польський вчений Маріуш Ковальський у своїй книзі «Księstwa Rzeczpospolitej: państwo magnackie jako region polityczny» (2013). Дослідженням гаплогрупи Y-хромосоми було піддано нашого сучасника, князя Воронецького, котрий як і Збаразькі, походив по чоловічій лінії від князів Несвіцьких. Склад маркерів Y-хромосоми князів Воронецьких виявився ідентичним складу ДНК живучих на сьогодні представників князівських родин, походження яких від Рюрика не викликає сумнівів: Пузин, Мосальських (Масальських), Гагаріних, Кропоткіних та Путятіних.

Родовід князів ЗбаразькихРедагувати

Обидва останні Збаразькі — Христофор, Юрій — вчилися у Падуанському університеті (Італія), де слухали лекції Галілео Галілея, не були одружені. Спочатку Збаразькі перейшли у кальвінізм, згодом у католицтво. Після смерті Юрія Збаразького рід Збаразьких припинив існування. В 1636 році значна частина маєтностей перейшла до князів Вишневецьких.

Самуель Твардовський стверджував, що тіла похованих у Збаразькому замку Кр. Збаразького з дружиною викинули під час повстання Хмельницького у 1648 році після взяття міста перед походом на Львів[3]

ПриміткиРедагувати

  1. Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — ISBN 966-528-197-6.
  2. Тернопільський науковець розповів про фальшиві печатки збаразьких князів (фото). Тернопіль (укр.). 11 липня 2020. Архів оригіналу за 12 липня 2020. Процитовано 12 липня 2020. 
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VIII-3. — С. 81.

ДжерелаРедагувати