Петро́ І (рос. Пётр І; 30 травня (9 червня) 1672(16720609)28 січня (8 лютого) 1725) — московський цар (16821725), перший імператор Росії (17211725). Представник московської династії Романових. Народився у Москві, Московія. Син московського царя Олексія та Наталії Наришкіної. Зійшов на престол після смерті царя Федора. Був співправителем свого брата Івана V. Самостійно правив з 1689 року. Докорінно реформував Московську державу. Орієнтувався на протестантські країни Європи — Голландію і Англію, де побував у 16971698 роках. Придушив стрілецькі бунти, створив нову регулярну армію і флот. Провів урядову реформу: сформував Сенат (1711), запровадив колегії (17181722), поділив країну на губернії (1708). За наполяганням Феофана Прокоповича прийняв титул імператора (1721), а також ліквідував Московську патріархію (1700), замінивши його Синодом (1721). Збудував Санкт-Петербург (1703), куди переніс столицю (1713). Проводив агресивну зовнішню політику. Взяв участь у Великій турецькій війні, переміг Османів у 1686—1700 рр. й отримав вихід до Азовського моря. Здобув перемогу над Швецією у Великій Північній війні (17001721), внаслідок чого закріпився на Балитиці. Придушив антимосковське повстання українського гетьмана Івана Мазепи й обмежив самоврядування козацькій Україні. Зазнав поразки у черговій війні з Османами 17101713 рр. Заснував Російську академію наук (1724). Одружувався двічі — з Євдокією Лопухіною і Катерининою І. Батько російських царевичів Олексія, Олександра, Петра, та царівн Анни, Єлизавети і Наталії. Вів розпусний стиль життя. Помер від сифілісу у Санкт-Петербурзі. Похований у Петропавлівському соборі міста. Прізвиська — Великий (рос. Великий; за перетворення Московії на імперію) та Божевілний (рос. Безумный; за безглузду поведінку та дикий норов). В традиційній російській історіографії описується як національний герой, проте в критичних дослідженнях постає як тиран і самодур. В українській історіографії сприймається негативно: за висловом Тараса Шевченка «це той первий, що розпинав Нашу Україну»[3].

Петро I
рос. Пётр I
Петро I
Петро І (Карел де Моор, 1717)
Петро I
герб Росії у часи правління імператора
Імператор Росії
22 жовтня (2 листопада) 1721 — 28 січня (8 лютого) 1725
Попередник: засновано
Наступник: Катерина I
Цар Московії
27 квітня (7 травня) 1682 — 28 січня (8 лютого) 1725
Коронація: 25 червня (5 липня) 1682
Регенти: Наталія Наришкіна (1682),
Софія Олексіївна (1682—1689)
Співправитель: Іван V (1682—1696)
Попередник: Федір III Олексійович
Спадкоємець: Олексій Петрович (до 1718);
Петро Петрович (1719)
Наступник: Катерина I
 
Народження: 30 травня (9 червня) 1672[1]
Москва, Московське царство[2]
Смерть: 28 січня (8 лютого) 1725[1] (52 роки)
Санкт-Петербург, Російська імперія[2]
Поховання: Петропавлівський собор
Національність: росіяни
Релігія: православ'я
Рід: Романови
Батько: Олексій Михайлович
Мати: Наришкіна Наталія Кирилівна
Шлюб: 1) Євдокія Лопухіна
2) Катерина I
Діти: Олексій, Олександр, Анна, Єлизавета, Петро, Наталія
Автограф: Peter the Great Signature.svg
Нагороди:
орден Білого Орла орден Андрія Первозванного орден Слона POL Order Orła Białego BAR.svg

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Роботи у  Вікіджерелах

ІменаРедагувати

  • Петро́ І (рос. Пётр І)) — за західною традицією з порядковим номером правителя.
  • Петро́ Олексі́йович (рос. Пётр Алексеевич) — з патронімом, за московською традицією іменування монархів
  • Петро́ Олексі́йович Рома́нов (рос. Пётр Алексеевич Романов) — повне ім'я і прізвище.
  • Петро́ Вели́кий (рос. Пётр Великий) — з прізвиськом, прийнятим у російській історіографії.

БіографіяРедагувати

Молоді рокиРедагувати

Молодший син царя Олексія Михайловича від другого шлюбу з Наталією Наришкіною, народився 30 травня 1672 року. У дитинстві Петро отримав домашню освіту, з юних років знав німецьку мову, потім навчався нідерландської, англійської та французької мов. За допомогою палацових майстрів опанував багато ремесел (теслярне, токарне, збройове, ковальське тощо). Майбутній імператор був фізично міцний, рухливий, допитливий і здатний, мав добру пам'ять.

 
Заколот стрільців 1682 року

У квітні 1682 року Петра звели на престол після смерті бездітного царя Федора Олексійовича в обхід його зведеного старшого брата Івана. Однак сестра Петра та Івана, царівна Софія, і родичі першої дружини Олексія Михайловича, Милославські, використали стрілецьке повстання в Москві для палацового перевороту. У травні 1682 року прихильники і родичі Наришкіних були вбиті або заслані, «старшим» царем був оголошений Іван, а Петро — «молодшим» царем при правительці — регентці Софії.

За правительки Софії Петро жив у селі Преображенському під Москвою. Тут зі своїх ровесників Петро сформував «потішні полки» — майбутню імператорську гвардію. У ті ж роки царевич познайомився з сином придворного конюха Олександром Меншиковим, який надалі став «правою рукою» імператора.

У другій половині 1680-х років почалися зіткнення між Петром і Софією Олексіївною, яка прагнула до єдиновладдя. У серпні 1689, отримавши звістки про підготовку Софією палацового перевороту, Петро поспішно виїхав з Преображенського в Троїце-Сергієву Лавру, куди прибули вірні йому війська і його прихильники. Озброєні загони дворян, зібрані гінцями Петра Олексійовича, оточили Москву, Софія була відлучена від влади і поміщена в Новодівочий монастир, її наближені заслані або страчені.

Самостійне царюванняРедагувати

Докладніше: Велике посольство
 
Петро I під час подорожі Європою (1697-98)

Після смерті Івана Олексійовича (1696 рік) став єдинодержавним царем.

Володіючи сильною волею, цілеспрямованістю та великою працездатністю, Петро протягом усього життя поповнював свої знання та навички в різних областях, приділяючи особливу увагу військовій та морській справі. У 1689—1693 роках під керівництвом голландського майстра Тіммермана і московського майстра Карцева Петро вчився будувати кораблі на Переславському озері. У 1697—1698 роках під час першої закордонної поїздки пройшов повний курс артилерійських наук у Кенігсберзі, півроку працював теслею на верфях Амстердама (Голландія), вивчаючи корабельну архітектуру та креслення планів, закінчив теоретичний курс кораблебудування в Англії.

За наказом Петра I за кордоном закуповувалися книжки, прилади, зброя, запрошувалися іноземні майстри та науковці. Петро I зустрічався з Готфрідом Вільгельмом Лейбніцем, Ньютоном та іншими вченими, в 1717 році він був обраний почесним членом Паризької Академії наук.

РеформиРедагувати

Докладніше: Реформи Петра I

У роки царювання провів великі реформи, спрямовані на подолання відсталості Московського царства від передових країн Заходу. Перетворення торкнулися усіх сфер суспільного життя. Петро I розширив власницькі права поміщиків над майном і особистістю кріпаків, замінив подвірне оподаткування селян подушним, видав указ про посесійних селян, яких дозволялося купувати власникам мануфактур, практикував масову приписку державних і ясачних селян до казенних і приватних заводів, мобілізацію селян і містян в армію і на будівництво міст, фортець, каналів тощо. Указ про єдинонаслідування (1714 рік) зрівняв помістя і вотчини, надавши їх власникам право передавати нерухоме майно одному з синів, і тим самим закріпив дворянську власність на землю. Табель про ранги (1722 рік) встановив порядок присвоєння чинів у військовій і цивільній службі не за знатністю, а за особисті здібності та заслуги.

Урядово-адміністративна реформаРедагувати

У 1697-1698 роках Петро побував за кордоном (у Німеччині, Голландії, Англії), де знайомився з різними сторонами європейського життя, техніки й культури. Реформи державного апарату при Петрі I стали важливим кроком на шляху перетворення московського самодержавства XVII століття в чиновницько-дворянську монархію XVIII століття з її бюрократією та служивими станами.

1700 року Петро І змінив система літочислення: з так званої візантійської ери «від сотворіння світу до західноєвропейської ери «від Різдва Христового».

1703 року Петро І заклав Санкт-Петербург, який став у 1712 році столицею держави.

У 17081709 роках замість повітів, воєводств і намісництв було засновано 8 (потім 10) губерній на чолі з губернаторами. У 1719 році губернії були розділені на 47 провінцій.

1711 року місце Боярської думи зайняв Сенат, новий вищий орган виконавчої і судової влади. Контрольний апарат представляли спочатку «фіскали», а потім прокурори на чолі з генерал-прокурором.

Протягом 17181722 років замість московських указів були засновані колегії, кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату.

1721 року, за наполяганням Феофана Прокоповича Петро І прийняв титул імператора, а Росія була проголошена імперією. Вперше в історії Росії були засновані постійні дипломатичні представництва і консульства за кордоном, скасовані застарілі форми дипломатичних відносин та етикету.

Того ж 1721 року було ліквідовано Московський патріархат, місце якого заступила державна структура — Синод на чолі з Прокоповичем.

Господарська реформаРедагувати

Петро І створив єдину систему поміщицького землеволодіння з обов'язковою службою дворянства, запровадив нову систему податків, зокрема так зване подушне, видав указ про посесійних селян, за яким власникам заводів дозволялось купувати кріпаків. Практикував масове приписування селян до казенних і приватних мануфактур, мобілізацію селян і міщан в армію на будівництво мостів, фортець, каналів. Петро І вживав енергійні заходи для розвитку промисловості (металургійної, суднобудівної, текстильної тощо) та торгівлі при участі і контролі держави (система торговельно-промислових монополій, зокрема).

Петро I сприяв піднесенню продуктивних сил країни, заохочував розвиток мануфактур, шляхів сполучення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Освітня реформаРедагувати

 
Петро І — захисник негрів. Передтеча Black Lives Matter.

Великі реформи Петром I були проведені також в галузі культури і освіти. З'явилася світська школа, була ліквідована монополія духовенства на освіту. Петром I були засновані Пушкарська школа (1699), Школа математичних і навігацьких наук (1701), медико-хірургічна школа; відкрито перший російський загальнодоступний театр. У Санкт-Петербурзі були засновані Морська академія (1715), інженерна та артилерійська школи (1719), школи перекладачів при колегіях, відкрито перший московський музей — Кунсткамеру (1719) з публічною бібліотекою. Водночас суттєво була скорочена Києво-Могилянська академія.

1700 року були введені новий західноєвропейський календар із початком року 1 січня (замість 1 вересня) і літочислення від «Різдва Христового», а не від «Створення світу» у візантійській традиції.

1703 року була надрукована перша книга російською мовою з арабськими цифрами.

1705 року Петро І ввів заборону на носіння «російського і черкеського плаття». Замість нього Петро повеліває надівати «верхньосаксонські», а спіднє, черевики, камзоли тощо, — німецькі. Від 1715 року носіння «російського плаття» і борід карається каторгою і конфіскацією майна в царську казну.

1710 року було запроваджено новий алфавіт із спрощеним зображенням букв, букви «пси», «омега» і деякі інші виключені з алфавіту

За розпорядженням Петра I були проведені експедиції в Середню Азію, на Далекий Схід, до Сибіру та ін, покладено початок систематичному вивченню географії країни і картографування.

За Петра І почала виходити перша газета «Ведомости» (1702) і силами європейських вчених у Петербурзі була заснована Академія наук (1724).

Військова реформаРедагувати

 
Євген Лансере. «Флот доби Петра І» (1909 рік)

Справою всього його життя було посилення військової потужності Московського царства і підвищення його ролі на міжнародній арені. Йому довелося продовжувати війну з Османською імперією, що почалася в 1686 році, вести багаторічну боротьбу за вихід Московського царства до моря на Півночі та на Півдні. У результаті Азовських походів (1695—1696) московськими військами був зайнятий Азов, і Московське царство вийшло до берегів Азовського моря. У довгій Північній війні (1700—1721 роки) Московське царство під керівництвом Петра I домоглася повної перемоги, отримала вихід до Балтійського моря, що дало їй можливість встановити безпосередні зв'язки із західними країнами. Після Перського походу (1722—1723) до Російської імперії відійшло західне узбережжя Каспійського моря з містами Дербент і Баку.

У роки Північної війни Петро I створив регулярну армію і військово-морський флот. Основою устрою збройних сил з'явилися рекрутська повинність (1705) і обов'язкова військова служба дворян, що одержували офіцерський чин після закінчення військової школи або служби рядовими та сержантами гвардії. Організацію, озброєння та спорядження, правила навчання і тактики, права і обов'язки всіх чинів армії та флоту визначали Військовий статут (1716), Морський статут (1720) і Морський регламент (1722), у розробці яких брав участь Петро I.

Приділяючи багато уваги технічному переозброєнню армії і флоту, Петро I налагодив розробку та виробництво нових типів кораблів, нових зразків гармат і боєприпасів, створив струнку систему базування флоту на Азовському, Балтійському і Каспійському морях. Було збудовано велику кількість гребних і вітрильних суден.

Піклуючись про моральний дух військ, Петро I нагороджував генералів, що відзначилися заснованим ним у 1698 році орденом Святого Андрія Первозванного, солдатів і офіцерів — медалями та підвищенням у чинах (солдат також грошима). У той же час Петро I ввів в армії сувору дисципліну з тілесними покараннями і смертну кару за тяжкі військові злочини.

Зовнішня політикаРедагувати

Петро проводив широкомасштабну завойовницьку зовнішню політику. Московська держава, експлуатуючи козацькі формування з Малої Русі (України) і Великої Русі (Дону, Яіку, Волги), продовжувала розпочату ще за правління Софії війну з Османською імперією (Кримським ханством і Османською імперією) (Кримські походи 1687 і 1689, Азовські походи 1695-96), що завершилися захопленням північного узбережжя Азовського моря, ліквідацією османсько-татарських фортець у нижній течії Дніпра й скасуванням данини, що її Московське царство до того часу платило Османській імперії[4] (дивись Карловицький конгрес 1696-99 і Константинопольський мир 1700).

Уклавши союз з Данією-Норвегією та польським королем Августом Фредериком, Петро І розпочав Північну війну 1700-21 проти Шведської імперії, в якій українські козацькі формування брали участь як у складі військ короля Швеції Карла XII так і у складі московських військ. Після відкритої підтримки гетьманом Іваном Мазепою Карла XII, Петро наказав знищити гетьманську столицю — Батурин. Царськими військами, якими керував Олександр Меншиков, було замордовано від 10 до 20 тисяч (за різними даними) місцевих жителів. Північна війна, що тривала з перемінним успіхом, закінчилась Ніштадтський мир 1721, який закріпив за Московським царством колишні шведські володіння в східній Балтиці — Інгерманляндію (з новою столицею царства — Санкт-Петербургом), Естляндію, Ліфляндію, частину Фінляндії і забезпечив Московії вигідне стратегічне становище в Курляндії.

Невдала війна з Османською імперією 1710-11 років, що закінчилась Прутським мирним договором 1711, позбавила Московське царство влади над Україною та його завоювань на Азовському морі. Зате успішна війна з Персією (Іраном) 17221723 зміцнила російські позиції на Закавказзі (було приєднано каспійське узбережжя з містами Дербентом і Баку). В області внутрішньої політики Петро І здійснив низку важливих реформ, що мали на меті створення на основі земель колишньої Русі нової імперії — Російської. Для цього планувалася широкомасштабна централізація і розбудова державного апарату, технічна та культурна модернізація.

Українське питанняРедагувати

 
Марія Клементі. Петро І

Власними словами цар Петро І виразився про українців так: «зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже».[5] Він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності. Зокрема, після смерті Івана Скоропадського козакам було заборонено обирати нового гетьмана, а наказний гетьман Павло Полуботок був усунутий.

Після укладення гетьманом І. Мазепою угоди зі Шведською імперією (1708) та шведсько-української поразки у Полтавській битві 1709 за наказом Петра І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було вбито понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після розорення було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи страчено іншим чином. Для залякування населення трупи невинно вбитих сплавляли на плотах.

У 1709 році цар Петро І наказав скоротити число студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а найкращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, це Інокентій Гізель[джерело?] (1600—1683), Іоанникій Галятовський[джерело?] (1620—1688), Лазар Баранович[джерело?] (1616—1693), Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький [джерело?] (1629—1680). Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

У 1711—1712 рр. за наказом Петра І відбулося насильницьке переселення (згін) населення з Правобережної України на Лівобережну та повна ліквідація правобережних козацьких полків. За різними оцінками було переселено від 100 до 200 тис. осіб, тобто майже все населення краю.

Влада гетьмана була обмежена, а після смерті Івана Скоропадського (1722) Петро І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722), чим фактично було покладено край державній системі управління України. Спроба наказного гетьмана Павла Полуботка відстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і вища старшина були кинуті до Петропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724).

За Петра І десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів тощо, загинули від непосильної праці, хвороб і голоду. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків. «Вікно в Європу» — місто Санкт-Петербург зводилося на кістках тисяч українців.

Тарас Шевченко про нього писав: «це той перший, що розпинав нашу Україну».

Проголошення імперіїРедагувати

 
Петро І на поштовій марці СРСР

Після перемоги в Північній війні і укладення Ніштадтського миру у вересні 1721 року Сенат і Синод вирішили піднести Петру титул імператора всеросійського з наступним формулюванням: «як звичайно від римського сенату за знатні справи імператорів їх такі титули публічно ним в дар приношені і на статутах для пам'яті у вічні пологи підписані».[6]

22 жовтня (2 листопада) 1721 року Петро I прийняв титул, не просто почесний, свідчення про нову роль Росії в міжнародних справах. Королівство Пруссія і Республіка Об'єднаних провінцій негайно визнали новий титул російського царя, Швеція в 1723, Османська імперія в 1739, Королівство Великої Британії і Габсбурзька монархія в 1742, Королівство Франція і Іспанія в 1745 і, нарешті, Річ Посполита в 1764 році.[6]

СмертьРедагувати

За інформацією поданою лейб-лікарем Лаврентієм Блюментростом, вже в 44 роки, Петро І мав такі хвороби: Хронічний бронхіт, Хронічний коліт, Хронічна ниркова недостатність, Сечокам'яна хвороба, Хронічний гепатит, Гіпертонія. Приписаної дієти і заборони вживання алкоголю, Петро І не дотримувався. Єдине лікування, яке він застосовував — промивання мінеральними водами. Вів розгульний спосіб життя.

Петро I помер близько 6-ї ранку 8 лютого[7] 1725 року. За офіційною версією (наближені до нього камер-юнкер Бухгольц, Феофан Прокопович) — помер внаслідок запалення сечового міхура, через що припинилось сечовипускання, яке породжувало сильний біль, тому перед смертю сильно кричав, можливо через розрив сечового міхура, якій міг відбутися при затримці сечі.

Іншу версію «запустив» посол Франції при російському дворі Кампредон на основі інформації лікаря-італійця, який стверджував, що затримка сечовипускання пов'язана з «погано вилікуваним сифілісом». Її, зокрема, підтримував радянський вчений М. Покровський: через розпусний спосіб життя помер від ускладнень, які спричинила задавнена ця венерична хвороба, яку з 1696 по 1707 рік лікували препаратами ртуті. Таке лікування саме по собі було малоефективним та вкрай токсичним[8][9][10].

За версією Франсуа Вільбоа, який добре знав царя, той ймовірно хворів на гонорею, якою заразився від генеральші Чернишової десь 1721 року.[7] Сильний біль при сечовипусканні, який згадують наближені до царя люди, є характерним для цієї хвороби[11].

Похований у Петропавлівському соборі Петропавлівської фортеці Санкт-Петербурга.

Сім'яРедагувати

Петро I був двічі одружений: з Євдокією Федорівною Лопухіною та з Мартою Скавронською — згодом імператриця Катерина I; мав від першого шлюбу сина Олексія, його вбили з власного наказу Петра I, а від другого — дочок Анну та Єлизавету (крім них 8 дітей Петра I померли в ранньому дитинстві).

ТитулРедагувати

  • Государ, Цар і Великий князь всієї Русі
    • Повний титул царя: рос. «Божиею милостию мы, пресветлейший и державнейший великий государь и великий князь Петр Алексеевич всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец: Московский, Киевский, Владимерский, Новгородский, царь Казанский, царь Астраханский и царь Сибирский, государь Псковский, великий князь Смоленский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных, государь и великий князь Новагорода Низовские земли, Черниговский, Рязанский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский и всея северные страны повелитель, и государь Иверския земли, Карталинских и Грузинских царей, и Кабардинские земли, Черкасских и Горских князей и иных многих государств и земель Восточных и Западных и Северных Отчичь и Дедичь и наследник и государь и обладатель»

ОцінкиРедагувати

Відомі людиРедагувати

У різні часи критики давали діаметрально протилежні оцінки Петру І. Дехто оцінював його реформи як згубні для Росії. Інші історики захоплювалися ним, офіційна імперська історіографія називала його «Петро Великий». Певні дослідники високо оцінювали прагнення Петра провести реформи, але критикували погану підготовку до них.

Як особистість, Петро I поєднував величезну волю, талант організатора і багату ініціативу з крайньої психічною неврівноваженістю, жорстокістю, запійним пияцтвом та нестримною розпустою. Низка буржуазних істориків ідеалізувала Петра I як представника «державності», замазуючи його темні сторони і неправильно вважаючи його царювання різким переломним моментом, в той час як воно лише чітко розвинуло тенденції, що накреслилися раніше [12].

У той же час, Лев Толстой так писав про Петра I:

Від Петра I починаються особливо разючі і особливо близькі і зрозумілі нам жахи російської історії ... Навіжений, п'яний, згнилий від сифілісу звір чверть століття губить людей, страчує, пече, закопує живцем в землю, ув'язнює дружину, розпуствує, мужолозтвує, пиячить, сам, бавлячись, рубає голови, блюзнірствує, їздить з подобою хреста з цибухів у вигляді дітородних органів і подобою Євангелій — ящиків з горілкою ... коронує блядь свою і свого коханця, розоряє Росію і страчує сина ... і не тільки не поминають його лиходійств, але до цього часу не припиняють вихваляння доблестей цього чудовиська, і немає кінця всякого роду пам'ятників йому. Після нього починається ряд жахів і неподобств подібних його царюванню ...[13]

Михайло Ломоносов дав Петру захоплену оцінку:

«С кем сравню Великаго Государя? Я вижу в древности и в новых временах Обладателей, великими названных. И правда, пред другими велики. Однако пред Петром малы. … Комуж я Героя нашего уподоблю? Часто размышлял я, каков Тот, который всесильным мановением управляет небо, землю и море: дхнет дух Его — и потекут воды, прикоснется горам — и воздымятся.»[14]

У Російській Федерації його вважають національним героєм.

Простий народРедагувати

Cлова тобольського селянина Якова Солнишкова, сказані ним 1723 року, які часто цитують історики:

Рід царський пішов несамовитий… государ… Петро такий же розпусник, зжився з блудницею, простою шведкою, блудним гріхом, її за cебе взяв, і ми за такого государя Богу не молимося[7]

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Peter I. Emperor of Russia
  2. а б Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118592955 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  3. Тарас Шевченко. Зібрання творів: у 6 т. Київ, 2003. Т. 1: Сон
  4. С. М. Соловьёв. История России с древнейших времён. Гл. 3
  5. Лише раби возвеличують своїх катів
  6. а б Шубинский С. Н. Исторические очерки и рассказы. — 6-е изд. — СПб., 1911. с. 44 — 51. Архів оригіналу за 4 січень 2012. Процитовано 31 травень 2010. 
  7. а б в Іван Гавриш. Цар, що «зігнив живцем»… С. 18
  8. Кистенева О. А. ТЕРАПИЯ СИФИЛИСА В СРЕДНИЕ ВЕКА «SCI-ARTICLE.RU». № 16 (декабрь) 2014 УДК 61:1.76.01.09
  9. История сифилиса [1] Архівовано 1 червень 2016 у Wayback Machine.
  10. История сифилидологии: знаменательные факты
  11. Кожные и венерические болезни. Руководство для врачей / Скрипкин Ю. К. — М.: Медицина, 2002 год. — Т. 1. — 576 с. — ISBN 5-225-02856-X.
  12. Нечкина М. Петр I.— Малая Советская Энциклопедия. Том шестой. Огневки — Пряжа. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1930.— Стб. 478.
  13. Лев Николаевич Толстой (ПСС. — М., 1936. — Т. 26. — С. 568).
  14. Слово похвальное блаженныя памяти Государю Императору Петру Великому, говоренное апреля 26 дня 1755 года (рос.)

БібліографіяРедагувати

МонографіїРедагувати

  • Анисимов, Е.В. Время петровских реформ. Ленинград, 1989.
  • Анисимов, Е.В. Государственные преобразования и самодержавие Петра Великого в первой четверти ХVIII века. Санкт-Петербург, 1997.
  • Анисимов, Е.В. Петр Великий. Личность и реформы. Санкт-Петербург, 2009.
  • Бушкович П. Петр Великий. Борьба за власть (1671–1725). Москва, 2008.
  • Горобець, В.М. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра I. Київ, 1998
  • Милюков, П. Государственное хозяйство России в первой чверти ХVIII столетия и реформа Петра Великого. Санкт-Петербург, 1892.
  • Павленко, Н.И. Петр Великий. Москва, 1990 (2-е видання: 2010).
  • Соловьев, С.М. Публичные чтения о Петре Великом. Москва, 1984.

ДовідникиРедагувати

ПосиланняРедагувати

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Петро I