Пейзаж

жанр живопису

Пейза́ж (фр. Paysage, від країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, в якому об'єктом зображення є природа. Пейзажем називають також окремий твір цього жанру. Як самостійний різновид образотворчого мистецтва пейзаж виник у китайському мистецтві, китайському живописі.

Семюел Бо (Samuel Bough). «Единбурзький замок з боку вулиці Принцес», 1878 р.

Різновидом пейзажу є зображення моря і подій, що відбуваються на морі (баталії, природні катастрофи, спортивні змагання тощо).

РізновидиРедагувати

  • Пейзаж у рельєфі
  • Пейзаж фарбами
  • Пейзаж у графіці
  • Пейзаж у фото
    • за технікою виконання
  • Акварель
  • Темпера
  • Пастель
  • Гуаш
  • Олійні, синтетичні, мінеральні фарби тощо.

Пейзаж в рельєфіРедагувати

 
 
Ассирійські вояки гонять полонених юдеїв

Схематичні зображення пейзажів у рельєфах створили в Ассирії та Месопотамії. Зазвичай це пагорби, небагато дерев, що майже того ж розміру, що і люди, тварини чи сцени збору врожаю. Первинні пейзажі це суміш жанрів, їх зародок, де в одному зображенні і побутовий жанр, і пастораль чи баталія, і пейзаж. Розгалуження на чисті жанри прийде доволі пізно, але суміш жанрів в одному зображенні існуватиме і надалі (пейзажі зі сценами полювання, що малював Лукас Кранах Старший, героїчні пейзажі Пуссена, пейзажі з фігурами Франсуа Мілле , Курбе, Клода Моне тощо).

Пейзажі в стінописах Стародавнього РимуРедагувати

Постійні культурні запозичення зі східних країн Азії в стародавньому Римі спонукали появу стінописів із зображенням садів і пейзажів. Сади, вілли в садах і приємне дозвілля були головними мотивами подібних стінописів. Найкращі зразки подібних зображень збереглися в містах Помпеї, Геркуланум і Стабії, загиблих від виверження вулкана Везувій.

На фресці зі Стабій збереглося зображення узбережжя з човном, приморської вілли серед дерев на тлі невисоких гір. Не виключено, що це узагальнена замальовка реальної місцевості без детального відтворення подробиць. Але на стінописах частіше були уявні пейзажні зображення, набрані з «шматків» реальності — дерева з покрученими стовбурами, вази на колонах, кущі, вівтарі, невеличкі храми. В цих зображеннях люди не відіграють головної ролі і слугують для оживлення зображення (стаффаж). Дерева неможливо розпізнати за ботанічними характеристиками. Це схема дерева. Іноді характер крони підказує, що в зображенні є кипарис, але це радше виняток. Прикладом подібного стінопису є сакрально-ідилічний пейзаж з Помпей.

Сучасному уявленню про пейзажний живопис відповідає фреска Стародавнього Риму на тему аргонавтів — з поеми Гомера «Одісей». Між двома червоними пілястрами відкривається приморський краєвид зі скелями, пагорбами з деревами та тваринами, човнами на воді. Глядач ніби глянув у далечінь і побачив сцену, змальовану Гомером. Слід пам'ятати, що і в китайській, і в європейській традиції пейзажного живопису — сам пейзаж мав умовний характер, тільки з використанням цілком реалістичних деталей та явищ — дерев, пагорбів, зображень тогочасної архітектури чи її окремих елементів, водойм, човнів, тварин та птахів.

Були і свої суттєві відмінності. Пейзаж в китайський традиції зайняв найпрестижніше місце з сивої давнини. На відміну від китайського живопису в європейській традиції пейзаж зайняв найнижчі щаблі, мав підкорену, допоміжну функцію в зображеннях з фігурами і став престижним лише в 19 столітті.

  • Фреска часів Стародавнього Риму

  • №1 фреска вілли Лівія

  • №2 фреска вілли Лівія.

  • №3 фреска вілли Лівія

Пейзажі середньовічного КитаюРедагувати

 
Цуй Бо. «Бамбук і чапля». 11 століття.

Як самостійний жанр живопису пейзаж виник в середньовічному Китаї у 6-му столітті нашої ери. Природа, за уявою китайців, була втіленням світобудови, світового закону дао. В живопису це відбилося створенням картин типу «шань-шуй» («гори-водойми»). Панорамні картини наповнені скелями і горами, оповитими хмарами, туманами, крізь які ледь помітні ліси, людські домівки, човни тощо. Подібні зображення вільно текли сувоєм. І їх обмежувала лише довжина сувою. Символічні значення отримали і деякі рослини, особливо бамбук, дикий банан, сосна, місцева дика слива «мейхуа». Зображення цих рослин було таким частим, що стало канонічним і дожило до 21 століття. Своєрідно відтворювали пейзажисти і перспективу — згасанням фарби на дальніх ділянках планів, що ніби потопали в тумані, вологому повітрі. Зображення доповнювали вірші і каліграфія.

З'явились і видатні майстри пейзажного жанру — художники Го Сі (11 століття), Ся Гуй, Ма Юань (на зламі 12-13 століть). Унікальні картини створив Цуй Бо, зафіксувавши стан природи в періоди тайфунів і негоди ( Бамбук і чапля в тайфун, кінець 11 століття). Європейський живопис досягне подібного художнього рівня лише через вісім століть.

  • Фан Фангу. «Хижка анахорета у високих горах », 14 століття. Академія мистецтв Гонолулу

  • Шен Цуо (Shen Zhuo), «Квітучі песикові дерева у горах весною», 1834

  • Дон Кічан. «Велич гірського озера», 1602 р., Національний музей (Варшава)

  • Сяо Чжао. «Споруди на схилі гір», 12 століття

Пейзаж в образотворчому мистецтві ЯпоніїРедагувати

Докладніше: Манґа Хокусая
Докладніше: Тридцять шість видів Фудзі
Докладніше: Узагальнення в малюванні
 
Харунобу Судзукі, «Двоє закоханих грають мелодію на одному сямісені», 1768 р.
 
Японія. Худ. Садахіде Гюнтей. Пейзаж. Музей Гіме, Париж

Пейзажний живопис Японії сформувався лише до початку 13 століття і багато чого запозичив зі знахідок пейзажних митців Китаю. Це сталося значно раніше, ніж в графічних спробах. Пейзажний живопис Японії набув поширення в техніці туші, тобто був монохромним і мав назву «субоку га»[1]. Але пейзажі цього періоду були досить умовні, ідеалізовані, хоча і складались із шматків вихоплених реальних краєвидів. Але подавались в картині умовно, не були прив'язані до реальних краєвидів. Це були фантастичні краєвиди гір, річок і долин, водоспадів і лісу взагалі, як частини всесвіту, його філософського і узагальненого відбитку. Так, парадоксальними були краєвиди японського озера Біва, де художники ніколи не були. Це було вимріяне зображення озера, про яке вони лише чули. Пейзаж в живопису того періоду ще не був зображенням точно відтвореного і конкретного краєвиду. Майстрами керували канони, вже готові традиційні схеми і настанови, котрі сильно стримували ініціативу і індивідуальні пошуки митців.

Злам припав на 15 ст., коли до створення пейзажів звернувся художник Сессю (1420–1506). Він почав подавати пейзажі більш конкретно і вільно від скутих канонів. Але твори Сессю були практичним винятком на тлі художньої продукції інших пейзажних митців, котрі уперто повторювали затверджені схеми і канони, вироблені майстрами-попередниками. Витоки цих канонів йшли ще з китайської доби Сун 9—13 століть.

Лише розвиток національної графіки в 17 столітті привніс нове дихання в зображення пейзажів. Більш мобільна графіка і не така консервативна, як живопис, швидше змінювалась і швидше відгукувалась на нові смаки і зрушення в мистецтві. Первісно в графіці 17 і 18 століть пейзаж ще відігравав підкорену роль. Зазвичай його зображення в ті часи — це невеликі клаптики чи тло гравюр з іншими сюжетами. Пейзажі лише супроводять сюжети картин і гравюр в творах Моронобу (1618–1694), Масанобу (1686–1764). Такий стан утримувався і до приходу в японську гравюру укійо-е нової генерації майстрів. Пейзаж як самостійний жанр ще не існував для таких митців як Сяраку (кінець 18 ст.), як Кітаґава Утамаро (1753–1806) і для Харунобу Судзукі (1725–1775). Але до пейзажів в гравюрі звернувся ініціативний і велетенські обдарований Кацусіка Хокусай, що призвело до рішучих зрушень в галузі[2].

Серед розповсюджених пейзажних мотивів японського образотворчого мистецтв — зображення гори Фудзі. З давніх-давен її замальовувала безліч художників і оспівував натовп поетів. Серед ілюстрацій рукопису «Діяння принца Сетоку Тайсі», латоваого 10 століттям, знайдене зображення гори Фудзі. До образу популярної гори звертались Сессю, Огата Корин (1658–1716), Кано Таніу (1602–1672), Тайга (1723–1776) і низка послідовників. Але виробився сталий канон і тут. Гора почала виступати узагальненим символом і ніби не мала до існування людей ніякого відношення. Сталим штампом стало зображення гори з трьома вершинами, вкритими снігом. Але в реальності такою гора поставала перед спостерігачами лише з південно-західного боку і мала не тільки цей «фасад».

У Хокусая теж є урочисте ставлення до гори, яку вважали в Японії святинею. Але він почав подавати її у власних малюнках і гравюрах з різних боків, подав її буденне і тимчасове оточення, її відображення в водоймах, її змінний образ в різні пори року. Так, над серією гравюр з зображеннями гори Фудзі Хокусай працював десять років. І хоча назва серії «Тридцять шість видів Фудзі», в неї увійшли сорок шість окремих аркушів, пов'язаних єдиною темою.

  • Кацусіка Хокусай. «Гірський перевал у Косю»

  • Кацусіка Хокусай. «Місцевість Умедзава в Сосю»

  • Кацусіка Хокусай. «Зворотній бік Фудзі. Вигляд з боку річки Мінобуґава»

  • Кацусіка Хокусай. «Водяний млин в Ондені»

  • Кацусіка Хокусай. «Блискавка нижче гори» («Червона Фудзі»)

Аби підкреслити висоту гори, він подав її такою велетенською, де блискавка перед дощем відбувається набагато нижче її верхівки. Особливий успіх мав і аркуш «Переможний вітер. Ясний день» чи «Червона Фудзі», де дерева лісу, що вкриває схили велетенської гори, схожий на мізерні цяточки. В контраст із «Червоною Фудзі» було створено і декілька відбитків цілком «Білої Фудзі» з тією же композицією, цікава, але менш виразна, вона не увійшла в серію. Але кожний аркуш серії художник підписав з конкретними вказівками місцевостей. Пейзаж як жанр захопив Хокусая і він почав постійно включати пейзажні зображення в випуски Манга. А 1817 року весь сьомий том манга присвятив тільки пейзажам[3]. В 19 столітті до створення пейзажів звернеться вже низка японських митців різної обдарованості.

Були у японського пейзажного жанру і свої особливості — він більш графічний, суворіший у відбірках мотивів, менш декоративний, ніж у китайських майстрів. Своєрідний мінімалізм художніх засобів не позбавив японський пейзаж виразності, своєрідності, різноманітного настрою. Навіть узагальнення і спрощення, привнесені в пейзажний жанр модерновими течіями 20 століття, не позбавили його національного забарвлення і виразності, притаманних саме йому.

Пейзаж майстрів маньєризму і фламандського барокоРедагувати

 
Лукас ван Фалькенборх. «Гори Маасу з покладами руд та ливарними печами», 1580, Відень.

Експериментальні пейзажі МомпераРедагувати

До відомих пейзажистів доби маньєризму в мистецтві Нідерландів 16 століття належав Йоос де Момпер. Він залюбки створював вигадані пейзажі, хоча й з урахуванням реальних замальовок печер, скель, річок, гір, повалених дерев. Свої пейзажі часто малював в майстерні, а не на природі. Як майже всі маньєристи (в тому числі і Арчімбольдо, Джуліо Романо, Джованні да Болонья, Челліні) мав добру освіту, хоча й поступався попередникам в обдаруванні та віртуозності виконання своїх робіт. Знав Момпер і чудернацькі портрети Арчімбольдо, створені з квітів, птахів чи тварин. Це й наштовхнуло митця на створення пейзажів за рецептами Арчмбольдо, коли одне зображується з деталей іншого, несхожого, незвичного за формою. Так виникла серія «Пори року» або «Сезони», де художник подав алегоричні зображення сезонів через чудернацькі пейзажі. Це водночас пейзажі і чоловічі обличчя, створені з пагорбів, скель, хижок, мостів, струмків і дерев. В алегорії зими присутня навіть невелика каплиця. Це був приклад гри інтелекту, гри зі змістами, натяками через зображення одного на зовсім інше, милування алегоріями, які полюбляли маньєризм і бароко.

Про успіх серії незвичних пейзажів Момпера слугують і гравюри Венцеля Холлара — наприклад, аркуш Голова-ландшафт.

Пейзажисти Голландії 17 століттяРедагувати

Так званий «Героїчний пейзаж»Редагувати

Відомі пейзажистиРедагувати

Серед відомих пейзажистів імена художників різних країн і століть:

Міські графічні пейзажі Шарля МеріонаРедагувати

 
«Абсида собору Паризької Богоматері», офорт, 1853 р.

  • «Париж. Малий міст», офорт, 1850

  • «Старовинна споруда палацу Лувр», 1865-1866

  • «Париж. Міст де Шанж», офорт, 1854

Пейзажі настрою. «Вілла біля моря» Арнольда БеклінаРедагувати

 
Вілла біля моря, Монако, 1865 р.

Сильною стороною таланту Бекліна було створення пейзажів настрою. Навіть в ескізах вони зберігали тривожний і утаємничений характер («Руїни будівлі в Келі»). Деякі пейзажні мотиви Беклін розробляв неодноразово. Так було і з «Віллою біля моря». Ранішній варіант з Монако виявився вдалішим. Художник не зосереджувався на дрібницях варіанту 1878 року, не наближав споруди і самотню жінку до глядача. Загадковість була і в тому, що художник не давав глядачеві приводу для розгадок — чи то реальність 19 століття, чи це римська вілла доби імператорів. В картині панує похмурий день і похмурий настрій. Здається, вілла почала руйнуватись. Але до цього нема ніякого діла жінці(Володарці вілли? Покинутій дружині? Самотній вдові в траурі?)Незрозуміло, чи то просто чорне вбрання, чи то траур.

Пейзажі швейцарських художниківРедагувати

Зимові пейзажі як окремий мотивРедагувати

 
Рубенс з помічниками, «Фермерський двір взимку»
 
Акселі Галлен-Каллела. "Ковзанярі на льоду озера", 1896

Російські пейзажисти 19-20 ст.Редагувати

 
Худ. Беггров О. К. (1841–1914), «Невський проспект увечері», 1882 р.
 
Катерина Юнге. Осінній день у саду Лефортовського палацу в Москві, 1892. Третьяковська галерея, Москва.

Пейзажисти УкраїниРедагувати

ГалереяРедагувати

Пейзажисти ІспаніїРедагувати

Пейзажисти КанадиРедагувати

Пейзажисти Сполучених ШтатівРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. ↑ «Сокровища искуства стран Азии и Африки», выпуск 1, Москва, «Изобразительное искусство», 1975, с. 129–130
  2. ↑ «Сокровища искуства стран Азии и Африки», выпуск 1, Москва, «Изобразительное искусство», 1975, с. 130–131
  3. ↑ «Сокровища искуства стран Азии и Африки», выпуск 1, Москва, «Изобразительное искусство», 1975, с. 130
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Пейзаж


ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Пейзаж&oldid=30191442