Вікіпедія

Литвиненко Сергій Григорович

скульптор
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Литвиненко.

Сергій Григорович Литвиненко
Сергій Литвиненко у Новому Сончі, після звільнення з табору інтернованих у Вадовицях (1923 рік).
Народився5 жовтня 1899(1899-10-05)
Пирятин
Помер20 червня 1964(1964-06-20) (64 роки)
Нью-Йорк, США
ПохованняЦвинтар святого Андрія
Діяльністьскульптор
Відомий завдякискульптор
Відомі учніБожемський Богдан-Іван, Букоємська Ірина і Рожок Степан
ЧленствоОб'єднання митців-українців в Америці
Військове звання Хорунжий
У шлюбі зНадія Литвиненко (з Дзеровичів)[1]

Сергі́й Григорович Литвине́нко (5 жовтня 1899, Пирятин — 20 червня 1964, Нью-Йорк, США) — український скульптор, хорунжий Армії УНР. Автор надгробка Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові[2].

Біографія

ред.

Народився 5 жовтня 1899 року в Пирятині на Полтавщині.

У 1917 році закінчив класичну гімназію в Лубнах[3]. 1919—1920 роки — служба у званні хорунжого у лавах армії Української Народної Республіки.

Два роки перебував в таборі інтернованих українських вояків у Ланьцуті та Вадовицях.

У 1924—1929 — навчався в Краківській академії мистецтв, в класі професора К. Лящки. Студіював кераміку в О. Трибушного. Закінчив академію з 8 відзнаками і, за рекомендацією К. Лящки, у 1930 році переїхав до Парижа, де продовжив навчання і виставляв свої твори в салоні Тюїльрі.

Львівський період (1930—1944)

ред.

1930 року Литвиненко переїхав до Львова і згодом став найвидатнішим скульптором міжвоєнного періоду на теренах Західної України.

1933 року — на замовлення «Просвіти» виготовив 4 скульптурні портрети: молодого Тараса Шевченка, Івана Франка, митрополита Андрея Шептицького, гетьмана Івана Мазепи.

1934 року виступив з прощальною промовою від імені української еміграції на похороні хорунжого Армії УНР Івана Старченка.

 
Надгробок на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові

1933 року — завершив працю над надгробним пам'ятником Іванові Франкові, який був розпочатий у 1926 році, та став найвизначнішим його твором. У ньому втілено провідну ідею Івана Франка: невтомно працювати на благо свого народу.

У 1930—1936 роках мав майстерню, що розташовувалася в одному з приміщень Вільної академії образотворчих мистецтв на вулиці Пісковій, 11[4], у 1936—1944 роках — на вулиці Мончинського, 62 (нинішня вул. Єфремова). У 1933—1937 роках спільно з М. Лукіяновичем був керівником керамічної майстерні «Око», що розташовувалася в одному з корпусів колишньої будівельної фірми Івана Левинського при вулиці Потоцького (нинішня вулиця Чупринки, 58а).

Напередодні вибуху другої світової війни вступив до Спілки радянських художників України, 1940 року брав участь у виставці образотворчого мистецтва Західних областей України та народної творчості гуцулів. Як відомого скульптора і досвідченого керівника майстернями художньої кераміки у 1940 році Сергія Литвиненка поставили на чолі Львівської кераміко-скульптурної фабрики на вулиці Мучній. На ній працювало близько двадцяти львівських скульпторів. На фабриці випускалася, в основному, ідеологічно-пропагандистська продукція, в першу чергу — скульптурні портрети радянських керівників, які тиражувалися за моделями скульпторів — працівників фабрики, у тому числі й Сергія Литвиненка. Скульптура цього періоду були стилістично орієнтована на офіційно прийняте у СРСР соцреалістичне мистецтво.

Під час німецької окупації Львова, з 1941 року Сергій Литвиненко знову очолив скульптурно-керамічну фабрику. У цей період за його моделями були виконані серія гіпсових погрудь Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Івана Франка, генерала Мирона Тарнавського, Митрополита Андрея Шептицького, політика Миколи Міхновського та інших відомих українців[3].

У 1941—1944 роках викладав у Львівській державній художньо-промисловій школі скульптуру. У 1943—1944 роках викладав (професор, декан) у Вищій образотворчій студії у Львові, яка утворилася після ліквідації німецькою владою Львівської державної художньо-промислової школи. З наближенням до Львова лінії фронту студія припинила своє існування[3].

Німецький та американський період

ред.

1944 року подружжя Литвиненків емігрує спочатку до Німеччини, 1949 — до Нью-Йорку, США. У 1952 році утворюється Об'єднання митців-українців в Америці, і першим його головою стає Сергій Литвиненко. Одночасно він був головою Українського літературно-мистецького клубу у Нью-Йорку[5].

Від 1953 року разом з Петром Холодним-молодшим, Мирославом Радишем, Яковом Гніздовським та Антіном Малюцею був викладачем в Українському інституті пластичного мистецтва.

З цього періоду відома ціла галерея його живописних портретів: Євгена Маланюка, Володимира Кубійовича, Емми Андієвської, дружини Надії та інших, пам'ятники Іванові Франкові, гетьману Іванові Мазепі. Бронзовий портрет Гетьманівни відзначено Великою Американською нагородою. В церквах святого Миколая в Чикаго, святих Володимира і Ольги в Вінніпегу, святого Михайла в Гейзелтоні[6] вирізьбив монументальні іконостаси. Мав багато індивідуальних виставок. Його праці експонувалися в Парижі і Нью-Йорку. В 1963 році пройшла ретроспективна виставка робіт Литвиненка, присвячена 40-річчю його творчої діяльності, на якій було представлено оригінальні твори за 16 років праці в Нью-Йорку.

Помер 20 червня 1964 року у Нью-Йорку. Похований на цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку у штаті Нью-Джерсі, США.

Роботи

ред.
 
Пам'ятник українцям, полеглим в Українсько-польській війні у Раві-Руській
 
Погруддя Митрополита Андрея біля корпусу Національного музею на вул. Драгоманова у Львові

Нереалізовані роботи

Родина

ред.

Був одружений з Надією Дзерович. Вона вчителювала у семінарії сестер-василіянок[10], на вул. Длуґоша (нинішня вул. Кирила і Методія) у Львові. Надія також займалася педагогічною працею вже після еміграції до США у 1949 році. Тут, у Нью-Йорку, навчала української мови в школі Святого Юра. Крім цього займалася культурно-громадською працею, вона належала до Союзу Українок Америки та була довголітнім членом управи Українського літературно-мистецького клубу. Померла 21 березня 1981 року[1]. Подружжя Сергія та Надії Литвиненків мешкали на вулиці Пісковій у Львові[10].

Вшанування пам'яті

ред.
Докладніше: Вулиця Сергія Литвиненка

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Померла Надія Литвиненко. patriyarkhat.org.ua. Патріярхат. Архів оригіналу за 6 травня 2023. Процитовано 30 квітня 2023.
  2. ↑ В. М. Ханко, Ю. О. Бірюльов. Литвиненко Сергій Григорович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. — Т. 17 : Лег — Лощ. — 712 с. — ISBN 978-966-02-7999-5.
  3. ↑ а б в Енциклопедія Львова_4, 2012, с. 132.
  4. ↑ Личаківське передмістя, 2013, с. 96.
  5. ↑ Український Літературно-Мистецький Клюб / Ukrainian Art & Literary Club. oocities.org. Архів оригіналу за 30 квітня 2023. Процитовано 30 квітня 2023.
  6. ↑ Новий твір українських мистців (новий іконостас церкви св. Михайла в Гезлтоні) // Свобода. — ч. 48. — 1954. — 12 березня. — С. 3.
  7. ↑ Пам'ятники та меморіальні таблиці міста Львова… — С. 215—216.
  8. ↑ На подвір'ї палацу встановлять бронзове погруддя Андрея Шептицького. lvivexpres.com. Експрес. 27 серпня 2013. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 1 травня 2015.
  9. ↑ Драган А. Будеш, батьку, панувати. До історії пам'ятника Шевченкові у Вашинґтоні // Шевченківський альманах Українського Народного Союзу на 1964 рік. — Джерзі Ситі—Ню Йорк: Свобода, 1964. — С. 28.
  10. ↑ а б Księga adresowa Małopolski: Lwów, Stanisławów, Tarnopol…spis mieszkańców…dział 2. — S. 240.
  11. ↑ Імена видатних людей у вулицях Львова, 2001, с. 75.
  12. ↑ Завершення деколонізації топонімії Полтавщини: перелік нових назв вулиць та мікрорайонів за розпорядженням начальника ОВА. poltava.to. Інтернет-видання «Полтавщина». Архів оригіналу за 22 липня 2024. Процитовано 20 серпня 2024.

Джерела

ред.

Література

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Литвиненко_Сергій_Григорович&oldid=43838525