Відкрити головне меню

Іва́н Васи́льович Гудо́вич (рос. Иван Васильевич Гудович; 1741(1741), село Старі Івайтенки — 22 січня 1820, село Ольгопіль, нині Чечельницького району Вінницької області) — граф (з 5 квітня 1797), генерал-фельдмаршал російської імператорської армії з відомого козацько-старшинського роду Гудовичів. Керівник колоніальних війн Російської імперії в Молдові та Валахії, в 1789 році відвоював у турків Хаджибей (пізніше тут було засновано Одесу), в 1791 році захопив штурмом Анапську фортецю, в 1807 році завоював каспійське узбережжя Дагестану, в 1809—1812 роках — головнокомандувач в Москві. Один із інженерів межових ліній Російської імперії з країнами Кавказу та Кубані.

Іван Васильович Гудович
рос. Иван Васильевич Гудович
Gudovich.jpg
Ім'я при народженні Іван Васильович Гудович
Народження 1741(1741)
с. Старі Івайтенки, Бакланська сотня, Стародубського полку, Flag of the Cossack Hetmanat.svg Гетьманщина (нині в Унецькому районі Брянської області, Росія Росія)
Смерть 22 січня 1820(1820-01-22)
Ольгопіль, Подільська губернія (нині Чечельницький район Вінницької області)
Поховання Успенський собор,
Києво-Печерська лавра, Київ
Освіта Лейпцизький університет
Звання генерал-фельдмаршал
Командування Астраханський гренадерський полк[d]
Війни / битви Російсько-турецька війна
Титул граф
Рід Гудовичі
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Олександра Невського
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святої Анни 1 ступеня
Гудович Іван Васильович у Вікісховищі?

Син Генерального підскарбія (1760—1764 рр.) Василя Андрійовича Гудовича (1713—1764) та його першої дружини Ганни Петрівни Носенко-Білецької (вдови по Івану Даровському). Молодший брат Андрія Гудовича.

Зять останнього Гетьмана України Кирила Розумовського. Тесть покровителя поета Тараса Шевченка Іллі Лизогуба.

Зміст

БіографіяРедагувати

Навчався в університетах Кенігсберга та Лейпціга.

1 січня 1759 року Івана Гудовича прийняли на військову службу інженер-прапорщиком в Інженерний корпус, пізніше служив флігель-ад'ютантом (з 01.10.1760) при начальникові збройної канцелярії графові П. І. Шувалові. Під час короткого правління імператора Петра III зробив стрімку кар'єру завдячуючи своєму братові Андрію Гудовичу, котрий був одним з найбільш наближених до імператора офіцерів. 28 грудня 1761 року Івана Гудовича призначено генерал-ад'ютантом дядька імператора генерал-фельдмаршала принца Георга Шлезвіг-Гольштейн-Готторпського та полковником. Після приходу до влади імператриці Катерини II (1762 р.) був арештований, але через три тижні звільнений та отримав підвищення по службі. 1763 року у званні полковника став командиром Астраханського піхотного полку. На чолі цього полку брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 років. У липні 1769 року відзначився в битві під Хотином. Брав участь у бойових діях під селом Ларга, містом Кагул (обидва нині в Молдові), Браїловим (нині місто Бреїла в Румунії). 16 березня 1770 отримав військове звання бригадира. Під мурами Бухареста розгромив турецький корпус і штурмом узяв столицю Валахії, за що Гудовичу надали звання генерал-майора (04.12.1770). В 1777 році підвищений у званні до генерал-поручника.

Генерал-губернатор Рязанський і Тамбовський (1785—1797), Кавказький (1790—1796, 1796—1798), Астраханський (1792—1798, 1806—1809).

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 років Гудович командував окремим загоном, 1789 року захопив фортецю Хаджибей (нині територія Одеси), 1790 року — фортецю Кілію. За ці успішні дії став генерал-аншефом (12.11.1790).

12 листопада 1790 року Гудовича призначили кавказьким намісником. 22 червня 1791 року війська під його керівництвом штурмом оволоділи фортецею Анапа (нині місто Краснодарського краю, Російська Федерація). У 1791—1794 роках Іван Васильович розробляв і реалізовував проект створення «кордонної лінії» від верхів'я річки Кума до гирла річки Лаба (притоки Кубані).

Від 1798 року Гудович був генерал-губернатором: спочатку в Києві (березень—червень 1798 р.), потім (від травня 1798 року до червня 1800 року [1]) у Кам'янці-Подільському. Далі він став головнокомандувачем армії, яка готувалася до походу на Рейн. 1806 року командував військами в Закавказзі. 18 червня 1807 року розгромив турецьку армію сераскира Юсуф-паші в битві біля фортеці Гумри на річці Арпачай, за що 30 серпня 1807 року отримав звання генерал-фельдмаршала. Після невдалого штурму Ерівані (17.11.1808) відступив з військом в Грузію. Важка хвороба (з втратою ока) змусила Гудовича в 1809 році залишити службу на Кавказі. У 1810—1812 роках був членом Державної ради, сенатором, а також Московським головнокомандувачем та управляючим по громадянській частині (8(20).08.1809—12(24).05.1812). За місяць до вторгнення французів, в лютому 1812 року Іван Васильович був звільнений у відставку.

Останні роки свого життя старий граф провів у своєму подільському маєтку в Чечельнику розважаючись музикою та полюванням. За свою службу отримав у власність величезні земельні володіння з містечками та селами (Іванківці, Чечельник, Олешин та інші), в яких проживало близько 13 000 душ селян. Помер 22 січня 1820 року в Ольгополі Подільської губернії. Заповів поховати себе в Софійському соборі в Києві, однак був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Могилу було втрачено після підриву Успенського собору в 1941 році.

НагородиРедагувати

Сім'яРедагувати

Дружиною Івана Гудовича була фрейліна графиня Прасковія Розумовська — донька останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Весілля відбулось проти волі нареченої, за наполяганням її двоюрідної сестри графині Софії Апраксіної (уродж. Закревської). Прасковія Розумовська народилася 12(23) грудня 1755 року, а померла 2(14) жовтня 1808 року. Поховали Прасковію Кирилівну у Феодорівській церкві Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі[2].

У Гудовичів було троє синів — Кирило, Андрій і Василь, четверо доньок — Катерина, Анна, Катерина-молодша та Єлизавета. Із синів найбільше прославилися Кирило, названий на честь діда-гетьмана, — генерал-майор у відставці (1833), поміщик Проскурівського повіту Подільської губернії, де йому належали села Лезневе (нині у складі Хмельницького), Олешин, Іванківці, та Андрій — генерал-майор (1812), московський губернський предводитель дворянства у 1832—1841 роках. Донька Єлизавета (1786—1868) була фрейліною двору, дружиною полковника Іллі Лизогуба[3].

ПриміткиРедагувати

  1. Сецинский Е. Город Каменец-Подольский: Историческое описание. — Киев, 1895. — С. 70.
  2. Модзалевский Вадим. Малороссийский родословник. — Т. 1. — Киев, 1908. — С. 356.
  3. Модзалевский Вадим. Малороссийский родословник. — Т. 1. — Киев, 1908. — С. 358—359.

ЛітератураРедагувати

  • Петренко Є. Д. Гудович Іван Васильович // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2. — С. 245.
  • Гудович, граф Иван Васильевич // Бантыш-Каменский Дмитрий. Словарь достопамятных людей Русской земли. — Часть вторая. — Москва, 1836. — С. 165—179.
  • 39-й генерал-фельдмаршал граф Иван Васильевич Гудович // Бантыш-Каменский Дмитрий. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, с 48 портретами. — Часть третья. — Санкт-Петербург, 1840. — С. 10—25.
  • Гудович (Иван Васильевич), граф // Справочный энциклопедический словарь, издающийся под редакциею А. Старчевского. — Том третий: В и Г. — Санкт-Петербург, 1854. — С. 499.
  • Гудовичи // Модзалевский Вадим. Малороссийский родословник. — Том первый: А—Д. — Киев, 1908. — С. 355—356.
  • Приходы и церкви Подольской епархии / Под редакцией священника Евфимия Сецинского. — Біла Церква, 2009. — С. 640, 649, 652, 714.
  • Федорченко В. И. Императорский Дом. Выдающиеся сановники: Энциклопедия биографий: В двух томах. — Т. 1. — Красноярск, 2003. — С. 353—355.
  • Гудович Иван Васильевич (1741—1820) // Военный энциклопедический словарь: В двух томах. — Т. 1. — Москва, 2001. — С. 481.